Сонцечола Княгиня

Сонцечола Княгине розради, 
До твоїх прихиляюсь грудей, 
Як до рідної Матінки-Правди, 
Щоби світло торкнулось очей

З тих садів, де рясніє родина, 
Де в пісочку дзвінкі діточки, 
Де привітно гойдає калина 
Винні кетяги довгі віки.

А берізки, немов наречені, 
Постають на небесному тлі. 
Зливи чисті та благословенні 
Котять перли по вмитім гіллі.

Злото Сонця яскраве та любе, 
Бо щоразу притягує зір. 
І не чутно ні смутку, ні згуби, 
І не вкрався чорнобильський звір.

Добрий ліс роздає подарунки 
І не хвалиться, лиш гомонить. 
І світанків росистих цілунки, 
І симфонія ранків бринить.

Там батьки молоді і здорові 
Світ схиляють мені до колін,
А серця повні ласки й любови,
Аж церковний втішається дзвін.

Острівець серед ставу старого
Дику грушу, мов човен, везе.
Гребля. Верби дрімають розлого.
Власне світлом наповнене все.

Боже мій! Це було. Ще й зосталось,
Іще вловлює слух солов'я…
Україна, як фенікс, повстала —
Сонцечола Княгиня моя.

Мирослава Данилевська-Милян

Переглядів: 344


Разработка веб сайтов