До людей
Ріка самодурства розбурхує хвилі свої,
І ллється потоком брехня і захланності злива,
А зірка гаряча, руками не візьмеш її,
А сонце високо, дістати його неможливо.
Хоч місяць володар, до нього хмарини пливуть,
Натхненні роздоллям свободи й високого злету.
А, може від того, що крила в людей не ростуть,
Вони так приземлено бачать зелену планету.
Ми не досконалі, але вимагаєм чудес
І просим життя, щоб сюрпризи щодня посилало,
Та сумно мені, коли падає зірка з небес,
Бажань не загадую я, хоч їх маю чимало.
Доведено вже, та не слухають, наче глухі,
Що наше життя – тільки кара і випробування.
І мудрість прибуде тоді, коли зникнуть гріхи,
Врятує від лиха смирення, а ще покаяння.
Енергія зла нищівна спопеляє усе,
А ми тільки в горі до неба підносимо руки,
А може месія новий нам любов принесе,
Бо що нам Христос, що терпів на хресті за нас муки?
В слідах виростає тернина і вовчі гриби,
Як ті неминуче ведуть руйнувати могили.
І власні тіла вже стають, як похмурі гроби,
І кров не червона, а чорна тече поза жили.
Я вирву з корінням із серця безсилля своє,
А треба, то й серце гаряче віддам на поталу,
Щоб тільки відкрилося те, що прозріння дає,
Щоб вітрові крил молодих на шляху не в'язали.
Я бачила тих, що криницю допили до дна,
І тих, що молитви у білі складали конверти.
Нехай буде віра і правда на всіх нас одна,
Тоді ми ніколи, ніколи не зможемо вмерти.
Раїса Обшарська
Переглядів: 373
