Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

Замовити
поетичну збірку

Поезія віри

Осоння віри

Замовити
поетичну збірку

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Біблійні мотиви у творчості українських поетів

Іван ФРАНКО
(1856-1916)

 

Великдень
Притча про сіяння слова Божого
Притча про любов

Любов
Дві дороги
На старі теми
Із книги кааф
Мій Ізмарагд
Багач

 

Великдень

                  Я
Великдень! А ти нині, хлопче, в шинку?
                  Він
А де ж маю бути? Ще добре, що тут
Посидіти ось супокійно дають,
А вип’єш що, з хати надвір не женуть.
                  Я
Великдень! Від самого досвітку чуть:
Воскреснії дзвони гудуть та гудуть!
А звичай наш каже старому й малому
В той день бути дома.
                  Він
                                    Нема в мене дому.
                  Я
Ну… дому нема, збудувати не вспів…
Та ні, я не теє сказати хотів,
А те, що, діждавшись воскресної днини,
В родині пробудь.
                  Він
                                    Я не маю родини.
                  Я
Га, так, твоя правда! Не маєш родини!
Чи також не маєш дівчини-дружини?
Вона розговорить, вона приголубить –
У неї б пробув…
                  Він
                           Хто бідноту полюбить?
В господаря вчора весь день я робив.
Надвечір, що згода, мені заплатив –
На свята не просить, скупенько й самому.
Іди! А куди? Без родини, без дому…
Ну, звісно, в шинок. Дещо вип’єш, закусиш,
Зате й за ночліг вже платити не мусиш!
Просидиш так свята, коби до посвят,
Та й знов тра нової роботи шукать.
"З вершин і низин, Галицькі образки"
1881

 

Притча про сіяння слова Божого

Пішов сівач на поле й сім’я сіяв,
Та вітер сім’я десь-кудись розвіяв:

Одно попадало на биті шляхи,
І се небесні поклювали птахи;

Друге упало на тверде каміння,
І нікуди йому було пустить коріння;

А третє в мокре місце всіменило,
Там, не принявшися, воно зогнило.

Найбільша ж часть на грунт плідний упала
І труд багатим плодом увінчала.

Сей образ – перша притча то Христова,
Вона була пророцька щодо слова.

Сам він був сівачем у своїм краю,
Та, мов на камінь, у жидівську зграю

Слова його неслися і щезали;
Жиди в них правди скритої не взнали.

А що по світовому роздорожжю
Розсипалось тих слів, то птицю божу,

Усяку єресь тільки годувало,
Та плоду ніякого не давало.

А що по мокрім місці гниль пожерла –
Се ті, в яких душа в живих умерла,

Пихою вбита, лінощами й глумом, –
Таких і пам’ять пропадає з шумом.

Лиш ті, що тихі серцем і душею,
Всіх годували працею своєю,

Самі собі похвал не голосили,
Та в своїм серці духу не гасили,

Не боячись ненависті обуха,
Христові спадкоємці в царстві духа.

 

Притча про любов

До Йосифа в Єгипті так
Сказав облесливий дворак:

«Ах, пане, страх тебе люблю
За добрість, за красу твою!»

Та Йосиф знав ціну тих слів
І дворакові відповів:

«Минувше ти збудив сумне…
Мій друже, не люби мене!

Отець любив мене й жалів –
За се братів на мене гнів.

За се в рові я смерті ждав,
За се невольником я став.

Потім Пентефрія жона –
Любила страх мене вона,

Та за любов її дарму
Попав я на сім літ в тюрму.

Тож нині… щиро признаюсь,
Любві твоєї страх боюсь!»



Любов

Хоч і пізнав би я всі мови,
І ангелів, і всіх людей,
А якби я не мав любови,
Був би, як кимвал той, твердий,
Був би, як мідь, гучна й пуста,
Й мертві були б мої слова.

Хоч міг би я пророкувати,
Знав тайники подій усіх
І віру міг могутню мати,
Що й гори порушати б міг,
А в серці б я любви не мав,
Нічим би був, нічого б не здолав.

І хоч би все добро своє
Віддав я бідним без принуки,
Хоч би і тіло, і життє
Віддав на смерть, на тяжкі муки,
А в серці би любви не мав,
Нічим би був, нічого б не здолав.

Любов-бо довготерпелива,
Ласкава й смирна, й знає честь,
Независтна і пакіслива, —
Любов за нас пішла на хрест.
Не горда, честі не бажає,
Терпить, відплати не шукає.

Гнів їй далекий і все зле,
Неправда й раз її не тішить,
Лиш правда потішає все;
Все зносить, кождому все лишить,
Все вірить, все надію має,
І все, і все перетриває.

Любов ніколи не загине!
Хоч всі пророцтва заніміють,
Хоч людська мова в безвість злине,
Всю мудрість в пил вітри розвіють,
Вона жиє, все оживляє,
Вона все-все перетриває.

 



Дві дороги
(Сонет)

Ввік до заслуги дві ведуть дороги,
І дві корони жизнь нам може дати:
Одна — трудиться і калічить ноги,
А друга — з вірою й молитвою страждати.

Щаслив муж і народ, якого воля
Судьби веде з одної та на другу,
І з поля праці до терпіння поля,
Щоб мовчки йшов через огні й наругу.

Аби ступав мов ніччю путник в полі,
З сльозою в оці та з надією в душі,
Що ще діждеться ранку світла й волі.

І нас, брати, отак веде рука судьби;
Йдучи з молитвою наперекір недолі,
Ідім до світла, щастя та любви.

 



На старі теми

ІІІ

Гласъ вопіющаго
во пустыни…

Було се три дні перед моїм шлюбом,
У чистім полі я пшеницю жав.
Був південь. Я спочити сів під дубом,
В душі ж мов світляний алмаз дрожав.

І враз почув я голос невимовний,
Той голос, що його лиш серце зна,
Для вуха тихий, але сили повний,
Що душу розворушує до дна.

«Ще поки ти почався в лоні мами,
Я знав тебе; заким явивсь ти в світ,
Я призначив тебе перед царями
Й народами нести мій заповіт».

І мовив я: «О Пане, глянь на мене!
Простак убогий, молоде хлоп’я!
Хто стане слово слухати невчене?
Кого наверну, розворушу я?»

І мовив голос: «Від отсеї хвилі
Ти Мій. Про все, чим досі був забудь.
Усе покинь, вір тільки Моїй силі,
Мої слова нехай тебе ведуть.

А що сумнився ти в Моєму слові,
То знай: нікого не навернеш ти;
Мов стріли б’ються о щити стальові,
Так твій глагол о серць людських щити.

На вітер будеш Мій глагол метати,
Проповідати будеш ти глухим;
Де станеш ти, ніхто не схоче стати,
Що похвалиш, всім видасться лихим».

І мовив я: «О Господи, я грішний!
Чи щоб спокутувать всіх вин вагу,
Ти на сей труд важкий і безуспішний
В сій хвилі кличеш свойого слугу!»

І мовив голос: «Не тобі се знати!
Не за провини я призвав тебе,
Не безуспішно будеш працювати,
А серце в тобі я скріплю слабе.

Твоїми говоритиму устами
До всіх народів і до всіх віків,
Твоїми я тернистими стежками
Вестиму своїх вибраних борців.

Тобою я навчу їх відрікаться
Життя і світу для високих дум,
Сучасних нужд, погорди не лякаться,
У світлу ціль зосріливши весь ум.

Ось уст твоїх я пальцем доторкнуся
І вложу в них своїх глаголів жар,
І нагострю твій слух, щоб як озвуся,
Ти чув Мій голос, наче грім із хмар».

Я ниць упав. «О чую, Пане, чую!»
І серп я кинув, і пшеничний стіг,
І батьків дім, невісту молодую,
І відтоді не бачив більше їх

Х

На рекахъ вавилонскихъ
там съдохомъ и плакахомъ…

На ріці вавилонській — і я там сидів,
На розбитий орган у розпуці глядів.

І ругався мені вавилонців собор:
«Заспівай нам що-небудь! Про Сіон! Про Табор!»

«Про Сіон? Про Табор? Їм вже честі нема.
На Таборі — пустель! На Сіоні — тюрма!

Лиш одну хіба пісню я вмію стару:
Я рабом уродився та рабом і умру!

Я на світ народився під свист батогів
Із невольника батька в землі ворогів.

І хилиться привик від дитинячих літ
І всміхаться до тих, що катують мій рід.

Мій учитель був пес, що на лапки стає,
І що лиже ту руку, яка його б’є.

І хоч зріс я, мов кедр, що вінчає Ліван,
Та душа в мні похила, повзка мов бур’ян.

І хоч часом, мов грім, гримне слово моє,
То се бляшаний гнів, що нікого не вб’є,

І хоч душу манить часом волі приваб,
Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб!

Хоч я пут не ношу на руках, на ногах,
Але в нервах ношу все невільницький страх.

Хоч я вольним зовусь, а, як раб, спину гну
І свобідно в лице нікому не зирну.

Перед блазнем усяким корюся, брешу,
Вольне слово в душі, наче свічку гашу.

Хоч тружусь день і ніч, не доїм, не досплю,
А все чую, немов я на панськім роблю.

І хоч труд свій люблю, а все сіпа гачок:
Та прикутий до нього, мов раб до тачок.

Хоч добра доробивсь, та воно лиш тяжить,
Мов чуже для когось мушу я сторожить.

З ким в житті не зійдусь, все підляжу йому;
Так чи сяк вибирать — все найтяжче візьму!

І хоч часом в душі піднімається бунт,
Щоб із пут отрястись, Стати твердо на грунт, —

Ах, той се не той гнів, що шаблюку стиска,
Се лиш злоба низька і сердитість рабська.

Вавілонські жінки, відвернувшись ідіть
І на мене здивовано так не глядіть,

Щоб не впало прокляття моє на ваш плід,
Не прийшлось би раба привести вам на світ.

Вавілонські дівчата, минайте мене,
Хай мій вид співчуттям серце вам не торкне!

Щоби вам насудилась найтяжча судьба,
Найстрашніша клятьба – полюбити раба!»

 



Із книги кааф

ІХ

Якби ти знав, як много важить слово,
Одно сердечне, теплеє слівце!
Глибокі рани серця як чудово
Вигоює — якби ти знав отсе!
Ти, певно б, поуз болю і розпуки,
Заціпивши уста, безмовно не минав,
Ти сіяв би слова потіхи і принуки,
Мов теплий дощ на спраглі ниви й луки, —
Якби ти знав!

Якби ти знав, які глибокі чинить рани,
Одно сердите, згірднеє слівце,
Як чисті душі кривдить, і поганить,
І троїть на весь вік, — якби ти знав отсе!
Ти б злість свою, неначе пса гризького,
У найтемніший кут душі загнав,
Потіх не маючи та співчуття палкого,
Ти б хоч докором не ранив нікого,
Якби ти знав!

Якби ти знав, як много горя криється
У масках радості, байдужості і тьми,
Як много лиць, за дня веселих, миється
До подушки горючими слізьми!
Ти б зір і слух свій нагострив любов’ю
І в морі сліз незримих поринав,
Їх гіркість власною змивав би кров’ю
І зрозумів весь жах в людському безголов'ї,
Якби ти знав!

Якби ти знав! Та се знання предавнє
Відчути треба, серцем зрозуміть,
Що темне для ума, для серця ясне й явне,
І іншим би тобі вказався світ.
Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги
Була б несхитна, ясна путь твоя.
Як Той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих,
Так Ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних вбогих:
«Не бійтеся! Се я!»

 



Мій Ізмарагд

ІІ. Паренетікон

І.

Коли обід хтось славний зготував,
Наїдки найдобріші та напитки,
Царя самого в гості завізвав,
А солі не додав до страв, —
Які ж із них пожитки?

Отак і той, хто наложив печать
На серце: сам без дружньої розмови
Жиє для себе — хоч би був не знать
Як чесний, не приблизиться на п’ядь
До Бога без любови.

Вся чеснота, весь труд його марний,
Молитва, піст і жертви всі й тривога, —
Все те, мов пил, розвіє Суд страшний
Одна любов з них зробить скарб цінний
Перед престолом Бога.

ІІІ.

Не такого посту хоче Бог від нас,
Щоб сушив ти тіло й дух приспав ураз.

Бо який пожиток тілом голод знати,
А без добрих вчинків духом умирати?

І який пожиток від їди здержаться,
А на блуд і здирство пилью поспішаться?

І який пожиток, щоб лиця не мити,
А в холодну пору голого не вкрити?

І яка заслуга, що в нас тіло сохне,
А у нас голодний під порогом дохне?

Чи то дуже чесно всю ніч в темній хаті
Гаряче молиться, к Богу припадати,

Поки там під тином з голоду та стужі
Умирають бідні, зойкають недужі?

 



Багач

VI
Серцем молився Мойсей
І скорботою Духа цілого
І говорив йому Бог:
«Що так до Мене кричиш?

Хоч ти заціпив уста
Так що й слова вони не говорять.
Але я чую аж тут,
Як твоє серце кричить».

VII

Гнів — се огонь. Чим більше дров кладеш,
Тим ярче полум’я лютує ясне;
А перестань докидувати дров,
Як стій загасне.

Як моряки в час бурі все зсудна
У море мечуть, щоб судно влегшити,
А стихне буря, жаль їм стане страт,
Почнуть тужити, —

Так і гнівний у лютому розпалі
Не тямить, що здорове, що боляче.
А гнів мине, — згадавши, що накоїв,
Запізно плаче.

VIII

Немає друга понад мудрість
Ні ворога над глупоту,
Так, як нема любові в світі
Над матірню любов святу.

Не ділиш мудрості з братами,
Її злодії не вкрадуть,
Її не згубиш на дорозі,
Вона є вольна серед пут.

Вона магніт посеред моря,
Найвищий скарб, безцінний дар
Огнище тепле в студінь горя,
Холодна тінь під страстей сквар.

Без неї все життя пустиня,
Так як пустий без друга шлях,
І як твій дім пустий без сина,
І як пустий дурного страх.

Х

Хоч хто і сто літ проживе
Безчесно, непоздержливо, —
Волів би день один прожить
У чесноті, в думках святих.

Хоч хто і сто літ проживе,
Без розуму, блукаючи, —
Волів би день один прожить
У розумі, в думках святих.

Хоч хто і сто літ проживе
Ліниво, без енергії, —
Волів би день один прожить
У праці, в чеснім змаганні.

Хоч хто і сто літ проживе,
Про почин і кінець не дба, —
Волів би день один прожить
І тямить почин і кінець.

Хоч хто і сто літ проживе,
Премудрості не знаючи, —
Волів би день один прожить,
Пізнавши праведний закон.

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ