Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Біблійні мотиви у творчості українських поетів

Ліна КОСТЕНКО
(нар. 1930)


"На другий день Великого Потопу"
Балада про здоровий цинізм
Цариця Савська
Свят-вечір
"Є вірші - квіти"
"Все більше на землі поетів "
"Ісус Христос розп'ятий був не раз "
Перш, ніж півень запіє...
Давидові псалми
     Псалом 1
     Псалом 18
     Псалом 22
Брейгель. "Шлях на Голгофу"
"Був Ірод. І була Іродіада"
Цариця Астинь
Райська елегія

 

* * *
На другий день Великого Потопу
ще півні кукурікали. Ще десь
урвала баба у городі кропу,
бо світ ще був затоплений не весь.

Не всіх же Бог, як Ноя, попередив.
Ніхто не мав ковчега про запас.
Тож хтось женився, хтось ходив у хедер.
Хтось бив олію, а хтось кози пас.

Така в людей вже доля чудернацька,
усе часів чекають золотих.
Коли ж накрила хвиля їх зненацька,
ніхто і здивуватися не встиг.

 

Балада про здоровий цинізм

Це ж треба мати в голові олію,
щоб після цього вірити в святе?
Хотів Рахіль — тобі підсунуть Лію,
обняв, розчуливсь — а воно не те...

Вона ж лежить нелюблена під боком,
Вона ж жадає ласки, Боже мій —
цей перестарок з більмуватим оком
і сірі вії кліпають як міль.

В очах у неї плавають медузи
і стан годиться лиш для фартуха...
Ти не тулись до мене, ти недуже —
воно мені, як вірність реп'яха.

До свого тестя зранку прийде Яків:
«Я ж так любив! За що мені цей біль?»
А тесть йому: «Чого ото б я якав?
Яка різниця, Лія чи Рахіль...»

— Яка різниця?! О, Яка різниця!
старезна торбо, напхата грішми!
Рахіль — це мрія, Лія — це спідниця,
і це з Рахіллю знаємо лиш ми...

Вона тоді стояла при колодязі,
Ішов я спраглий спрагою пустель —
це доля у шарлатовому одязі
мені у вічі глянула.
— Пусте.

— А я ж кажу — Стояла при колодязі,
я їй всміхнувся і забув слова.
Я воду пив з долоні, як із лотоса...
Тож як тепер я житиму?!
— Дива.

Скажу тобі дурний ти ще по совісті.
У тебе вітер свище в голові.
Рахіль — це блаж, а Лія — це пасовиська,
Втім одроби — і матимеш їх дві.

... Що ж, одроблю сім літ і не оглянусь.
Мої обидві — добрий епілог!
А інтересно, як цілує Янус —
Навперемінку чи одразу двох?

 

Цариця Савська

Цариця Савська плакала вночі.
А вранці встала в блиску свої слави,
вся в діамантах, золоті, парчі.
Усі царі гінців до неї слали.

Вона їх брала вродою в полон.
Ніхто при ній розумним не здавався.
Аж навіть сам премудрий Соломон
на всі віки від неї здивувався.

Красуня, казка, магія, міраж.
В садах любові царственна троянда.
Вино очей, чаклунство магарадж.
Хвилююче мовчання фоліанта.

Жагучий сон, мінливий Орієнт.
Такий вже імідж у цариці склався.
Коштовний камінь в перстені легенд, —
цариця Савська, о, цариця Савська!

Вся в діамантах, золоті, парчі.
При ній сторожа піша і комонна.
Цариця Савська плакала вночі.
Але про це нема у Соломона.

 

Свят-вечір

Мороз малює у віконці.
Узваром дихає кутя.
І Мати Божа на іконці
у хустку кутає дитя.

Побудь дитиною, синочку.
Твоє дитинство золоте.
Ще вітер віє у терночку
і дерево на хрест росте.

Ще час не сплинув за водою.
Ще Юда спить у сповитку.
Он гурт з різдвяною звіздою
уже на ближньому кутку.

Поколядують і засіють.
Ще, може, буде і життя.
Ти на Голгофі вже Месія,
а на руках іще дитя.

 

* * *
Є вірші — квіти.
Вірші — дуби.
Є іграшки — вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є —
каторжани.
Крізь мури в'язниць,
по тернах лихоліть —
ідуть, ідуть по етапу століть…



* * *
Все більше на землі поетів,
вірніше —
              тих, що вміють римувати.
У джунґлях слів поставили тенета,
але схопити здобич ранувато.
Зайці, папуги, гнізда горобині…
Великий щебет, писк і цвірінчання —
таке,
що часом хочеться людині
поезію шукати у мовчанні.
Хай метушиться дріб'язок строкатий,
міняє шерсть залежно від погоди…
Поете,
           вмій шукати і чекати!
Найкращий вірш ще ходить на свободі.



* * *
Ісус Христос розп’ятий був не раз.
Там, на Голгофі, це було уперше.
Умер од смерті, може,— від образ,
і за життям не пожалів, умерши.
А потім розп’яли на полотні,
у мармурі, у гіпсі і в граніті.
А потім розп’яли його в мені,
і розп’яли на цілім білім світі.
І тіло з’їли, кров’ю запили.
Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку?
І продавали образ з-під поли,
і не дають умерти чоловіку.
Куди піду? Куди тепер піду?
Де на землі земля обітована?
Казарми в Гефсіманському саду,
І всі народи — як розкрита рана…




Перш, ніж півень запіє...

Петро — не Юда. Він любив Учителя.
І вуст він зроду був би не отверз.
…Коли вели Ісуса до мучителя,
була сльота. Петро апостол змерз. А тут раби і слуги архирейські
Такий вогонь великий розвели!
Петро подумав: — Я лише погріюсь,
Бо хтозна, чи ще прийдеться коли.

Він підійшов до ницих і бундючних,
І руки грів при їхньому вогні.
Слуга спитав: — Ти також його учень? —
Була сльота. Сказав апостол: — Ні.

Він так сказав, і той його облишив.
Раби і слуги підкидали хмиз.
Месію били. В груди. І в обличчя.
Вогонь горів. Петро дивився вниз.

Коли ж Ісуса повели, одмучили
і розп’яли в такій височині,
слуга спитав: — Ти був між його учнями? —
Горів вогонь. Петро промовив: — Ні.

Він руки грів і зневажав Пілата.
В своєму серці плакав і скорбів.
Але вогонь продовжував палати.
І він сидів, як раб серед рабів.

Бо ж розіпнуть. І хто ж тоді нестиме
святе учення у майбутні дні?
Слуга сказав: — Я ж бачив тебе з тими! —
І втрете він тоді відрікся: — Ні.

Ну, Петре, як? Зігрів свої долоні?
Урятувався? Догоряє хмиз…
Тебе розіпнуть десь аж при Нероні.
Зате інакше: головою вниз.

 

Давидові псалми

Псалом 1
Блажен той муж, воістину блажен,
котрий не був ні блазнем, ні вужем.

Котрий вовік ні в празники, ні в будні
не піде на збіговиська облудні.

І не схибнеться на дорогу зради,
і у лукавих не спита поради.

І не зміняє совість на харчі, —
душа його у Бога на плечі.

І хоч про нього скажуть: навіжений,
то не біда, — він все одно блаженний.

І між людей не буде одиноким,
стоятиме, як древо над потоком.

Крилаті в нього вродяться плоди,
і з тих плодів посіються сади.

І вже йому ні слава, ні хула
не зможе вік над боркати крила.

А хто від правди ступить на півметра, —
душа у нього сіра й напівмертва.

Не буде в ній ні сили, ні мети,
лиш без’язикі корчі німоти.

І хто всіляким ідолам і владам
ладен кадити херувимський ладан,

той хоч умре з набитим гаманцем, —
душа у нього буде горобцем.

Куди б не йшов він, на землі і далі,
дощі розмиють слід його сандалій.

Бо так воно у Господа ведеться —
дорога ницих в землю западеться!



Псалом 16

Єдиний Боже! Все обсіли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.

І не віддай цим людям на поталу, —
вони вже іншу віру напитали.

Одплач в мені, одплач і оболи, —
вони ж моїми друзями були!



Псалом 22

Боже мій, Боже мій, Боже! Душу врятуй від грабунку!
Далекі слова мого крику від снів мого порятунку!

Боже мій, я ж Тебе кличу! Що ж Ти робиш зі мною?
Що ж Ти мій голос, Боже, мені ж повертаєш з луною?

Боже, хіба ж Ти пустка? Чом же Ти одвернувся?
Наші ж батьки Тебе кликали — і Ти до них відгукнувся.

Ти ж їх визволив, Боже! Були вони, Боже, спасенні.
Були вони вільні, Боже, хоробрі були і пісенні.

А я — ніщо. Одоробло. Опудало власних городів.
Я — посміховисько людське, бидло поміж народів.

Не віддаляйся від мене, дай мені грім Твоїх кроків.
Немає у мене війська, немає у мене пророків.

Бики мене оточили, вже їхня злоба, як хащі.
Вже пси вишкіряють на мене, як леви, криваві пащі.

Я ж, як вода, розлитий, душу мою загидили.
Серце, як віск, розм’якло, з нього виліплять ідолів.

М’язи мої розв’язались, вмерло моє терпіння.
Язик моєї розпуки спалив моє піднебіння.

Бо пси мене оточили, бики узяли на роги,
Обліг злоязикий натовп, протяв мені руки й ноги.

Вже ділять мою одежу, уже й жеребкують шати.
Чому ж ти не хочеш, Боже, на поміч мені поспішати?!

Врятуй мою душу, Боже, благаю Тебе, нездвиженного,
Душу мою, одиначку, із лап собаки саженого!

Я тихо молився, Боже, тепер я кричу вже криком –
прикрий мою душу, Боже, щитом малим і великим!

Не дай мені, Боже, впасти на цьому барвінку хрещатому, —
на всі свої покоління імення Твоє кричатиму!

Чи я завинив чим, Боже, чи я для того й родився?
Голос мій одинокий об вуха Твої розбився.

Увесь я уже розлитий, мов чаша гіркого трунку.
Далекі слова мого крику від снів мого порятунку!..



Брейгель. «Шлях на Голгофу»

То ж не була вузесенька стежина.
Там цілі юрми сунули туди.
І плакала Марія Магдалина,
що не подав ніхто йому води.

Спішили верхи. Їхали возами.
Похід розтягся на дванадцять верст.
І Божа Мати плакала сльозами —
та поможіть нести ж йому той хрест!

Чи ви не люди?! Що за чудасія,
дають старцям, підсаджують калік,
а тут же йде, ну, добре, не Месія,—
людина просто, просто чоловік!

Юрма гуде і кожен пнеться ближче.
Хтось навіть підбадьорює: терпи,
вже он Голгофа, он Череповище! —
хрущали під ногами черепи.

Сказати б, зброя, це хіба єдине?
Так що б зробили стражники юрбі?
А в юрмах тих малесенька людина
тягла хреста важкого на собі.

І хоч би хто! Кому було до того?
Всі поспішали місце захопить.
Воно ж видніше з пагорба крутого,
як він конає, як вій хоче пить.

І він упав. І руки аж посиніли.
Тоді знайшовся добрий чоловік:
наморений ідучий з поля Симон,
що йшов додому в протилежний бік

Коли ж звершилась вся ця чорна справа ,
і люди вже розходилися ті,—
от парадокс: заплакав лиш Варава,
розбійник, не розп'ятий на хресті.

Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,
чи втямив, темний, раптом щось нове:
що Божий Син таки іде на страту,
а він, розбійник,— він таки живе.



* * *
Був Ірод, і була Іродіада.
І Саломея, дочечка, була.
І їй сказали, то вона і рада,
і голову на блюді подала.
Так цар звелів, і так сказала ненька.
Так говорив і той кошлатий жрець.
Вона й пішла, раденька, що дурненька,
У той страшний розгнузданий танець.
Царівночко! Танцюєш віртуозно.
Створіннячко! В такому забутті.
Як ставиш ти грайливо й граціозно
на білий мармур ніжки золоті!
… І голову, в тих кучерях по плечі,
їм подала, від крові аж хмільна.
А що була то голова Предтечі,—
то що у цьому тямила вона?



Цариця Астинь

Приймає цар послів державних.
Вже здивував, чим тільки міг.
Драглисто євнухи дрижали,
наказів прагнули. Поріг
охороняли алебарди.
В короні сяяло чоло.
Були раби, служниці, барди,
лише цариці не було.

І цар, доточений пихою,
володар титулів шести,
звелів з усмішкою лихою
царицю Астинь привести.

Бо скрізь є золота сипкого,
лакиз, вельмож, візирів — тьма.
Але цариці — ні у кого
такої іншої нема!

          Євнухи дріботіли,
                                         халатами тріпотіли,
          наказ той ледве пролопотіли.

Назад брели, як при подагрі.
Один від страху аж ячить:
— Мовчить цариця, государю.
Стоїть цариця і мовчить!

Цар настовбурчив брови чорні:
— Я вас, нездари, розжену!
Скажіть у витонченій формі —
я жду її, свою жону.

          Євнухи бігли, себе переплигуючи.
          Назад приплентали, як на налигачі.
          Плішинами об килим вдарили,
          не знають, як його й почать:
          — Мовчать цариця, государю.
          Стоять цариця і... і мовчать!

Цар побілів: — Я вас в темницю!
Я вас у мурах заморю!
Як сміє хтось, хоч би й цариця,
чинити всупереч царю?!

          Євнухи підтюпцем, євнухи риссю,
          євнухи гримнули на царицю:
          — Наказ всесильного і мудрого!
           Хто тут посмів наоборіт?!

...Світились плечі перламутрово,
летіли брови на той світ.
Лиш усміхнулись губи крейдяні:
— Велінь царя не визнаю.
Бо, через євнухів передані,
втрачають царственість свою!



Райська елегія

Зажурилася Єва,
           і Адам заклопотаний ходить,
і посивілі хмари висмикує Бог з бороди.
Щось у цьому раю вже нічого не родить,
вже нічого не родить,
           тільки родять запретні плоди.

Бог трясе кулаками:
          та що ж це настало за врем’я?!
Кинеш оком з небес, а запретні плоди оніно!
Єва сушить узвар, Єва робить із них варення,
засипає у бутлі, і вже шумує вино!

Бог їй каже: о жінко!
          Ти ж тільки слабке створіння.
Ти забула, що я унатурив тебе із ребра?
Не скузуйся зі мною, бо із того варіння,
бо із того варіння не буде тобі добра.

А вона йому каже:
           — На те ж воно, Господи, й літо,
щоб плоди достигали. І що ж ти створив за світ?
Ще ж немає ні людства, ні преси, пі головліта,
а цензура вже є, і є заборонений плід!

Бог тоді до Адама:
           — Ти приборкай свою половину,
бо ж, анахтемська віра, отак розпустилася, ич!
— Я б їй, Боже, зварив незапретну якусь картоплину,
так збутвіло ж усе, і не родить в раю анігич.

І підкрався тоді
           до Адама Змій-Іскуситель,
витягнув портупею та й муркоче ласо, мов кіт:
— Тут же с гнилички, тебе ж хоче спасти Спаситель.
Ну зірви, ну скуштуй хоч один незапретний плід!

Безпринципний Адам,
           Хоч боявся божої довбні,
а сказав, потонувши по самі вуха в гріху:
— Коли ж, Боже, плоди
                               незапретні —
                                                     такі невоздобні,
і червиві такі, що тільки й сказати: тьху!

— Так за те ж, що ви їли
            плоди запретного древа,
Покараю вас тяжко і безсмертія вам не дам!
Чимчикує із раю репресована Єва…
І трюхикає вслід «поражонний в правах» Адам…

 

Інші поезії Ліни Костенко

Інші поезії Ліни Костенко

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ