Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

Замовити
поетичну збірку

Поезія віри

Осоння віри

Замовити
поетичну збірку

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

 

Олеся БІЛОУС


Різдвяна молитва
"Думки й слова — дві грані, дві межі"
"Любов земна. Стежина в полі"
Пілігрим
Очі
"Дощу і мряки вистачить вповні"
"Тебе назву я СОНЦЕ"
"Осені бабине літо"
"Схиляюсь, Господи, до Тебе"
Господу
"А дощ все йде і йде"
"Пориви вітру задувають зблиски неба"
Надія
"Я говорю до Тебе — це молитва"
Дороги
Гімн перемоги
"У небі зацвіла зоря"
"Чого чекаєш ти? Якої бурі?"
"Летить життя у проміжках доби"
Каміння
Нервові крапки
"Іду з березами в сережках сонячних"

 



Різдвяна молитва

Аж ось благословенний вечір
Повісив ангел над землею,
Зірок хітоном неба плечі
Накрив. І увінчав зорею.

А там, внизу, в старій яскині,
Під знаком ангелів звізди,
Без дому, ніби на чужині,
Рождався вічно світлий Ти.

Ти світлий. Ніч Тобі чувала,
Тебе впізнала вся Земля.
Земля із праху воскресала –
І з нею воскресала я.

На землю, і сліпу, і тлінну,
Пролилось несказанне світло,
Навік засяяло над тінню
В мені… Через далекі літа.

 



* * *
Думки й слова — дві грані, дві межі.
Які ви схожі — і тим більш далекі!
Як стежки дві: від розуму й душі,
Як два крила злетілого лелеки.
Там тільки правда, де слова — думки,
Тоді вони воістину правдиві:
Слова в думках — троянди пелюстки,
Перо у барвах істинних мотивів.
У морі слів, де почуття — це сніг,
Як підібрати правильні, дотепні?
Багато справжніх й правильних є слів,
А де є правда, там і слів не треба.

 



* * *
Любов земна. Стежина в полі.
У зорях ночі щастя мить.
Якої ще у Бога долі,
Якої долі ще просить?

Любов моя — життя без краю.
Коли повернешся в мій дім?
Вже гасне сонце понад гаєм,
І ти згоряєш разом з ним…

Але колише вітер трави —
Весни замріяний дзвінок,
Пливе самотньо синім ставом
Із квіту синього вінок.

Пливе моє життя поволі,
Його нічим не зупинить,
Якої ще у Бога долі,
Якої долі ще просить?

 



Пілігрим

На крилах вранішніх вітрів
Летів я до морів далеких,
Як від гнізда свого лелека
До незнайомих берегів.

Я заблукав посеред скель,
У темнім мороку безмежнім.
Палив мости, фортеці, вежі
Один у вихорі пустель.

Та Ти й тоді за мною стежив
З небесно-зоряних осель.

В пустелі квіти проросли,
Темряву світло розігнало,
З руїн моє життя постало,
Зі скель джерела полились.

Я встану рано на зорі
Тобі хвалу, Святий, віддати!
Ти вже спішиш мене вітати
Й ласкаво дивишся згори.

 



Очі

Очі, великі, усміхнені Очі,
Зорями завше були наді мною.
Очі, небесні, проникливі, Отчі
Душу мою увінчали весною.

Падала я, знемагала від болю —
Очі Твої мене знову зціляли.
Отче, я мала спасіння Тобою,
Знову на шлях Твій надійний ставала.

Завжди великі усміхнені Очі
Серце промінчиком світлим торкають.
Шлях ще не пройдено, в полум’ї ночі
Чаша життєва не спита до краю.

Очі зірками світять над світом,
Ті, що навік мене з небом зріднили,
Якось в душі моїй зоряним цвітом
Ясно, мов небо святе, заясніли.

Очі небесні — пани над серцями.
Небо високе. Світання тріпоче…
Знаю, що завжди світають над нами
Знову і знову проникливі Очі.

 



* * *
Дощу і мряки вистачить вповні.
Чекаю сонця, мов світання ранку.
Веселки й світла хочеться мені,
Бо зливи чорні ллють безперестанку.

 



* * *
Тебе назву я СОНЦЕ, бо життя в Тобі,
Назву Тебе ЛЮБОВ, бо добро несеш,
ЩАСТЯ, бо Ти — це все,
НІЖНІСТЬ, втішиш мене в журбі,
НЕБО, бо високий Ти,
ЗІРКА, бо ведеш в пітьмі,
СИЛА Ти, як безсилі ми,
СКЕЛЯ, бо в Слові твердий,
ЛІТО, бо тепло Твоє
Серце зігріва ласкавим променем
ВІРНІСТЬ, бо не забуваєш мене,
ВІЧНІСТЬ, бо Ти майбуття моє.

 



* * *
Осені бабине літо
З вулиці налетить.
В сад завітають діти,
Будуть айстри цвісти.

Я восени про Бога
Думаю і молюсь,
Дякую за дороги,
Що перейти довелось.

Падає жовте листя…
Господи, слава Тобі!
Клени стоять барвисті,
Рясно в садах плодів.

 



* * *
Схиляюсь, Господи, до Тебе,
Я йду до Твого вівтаря,
До зір незайманого неба,
Де світиш Ти — моя Зоря.

Іду… Надламана й розбита,
Не подолати біг життя,
Життя, що ще не пережито,
Неперековані літа.

Нехай в Тобі потішу душу!
Нехай забудеться біда!
Тобі, мій Боже, не байдуже —
Про біль мій, Господи, згадай…

Візьми мене, прошу, на крила
Й до Себе тихо пригорни,
І в серце стомлене, безсиле,
Надію на життя вдихни!

 



Господу

На тротуарі троянди білі,
Не просто квіти — слова, надії.
Це Ти, мій ніжний Ісусе милий,
Приносиш квіти мені на крилах!

На тротуари дощі упали —
Пелюстки ніжні в пісок втоптали.
Пелюстки плачуть: дощі — не роси…
…Ти знову квіти мені приносиш!

Шумують весни, старіють клени…
Троянди білі летять до мене!..
Життя з дощами, в сльозах, в дилемах,
А я — в трояндах, мов наречена.

 



* * *
А дощ все йде і йде…
Нехай іде і не вщухає!
Я все своє життя вмираю.
І оживаю кожен день.
Я все своє життя вмираю,
Я йду до Тебе, Боже мій!
Я умираю й обираю
Від смерті викупом цей біль.
Та дощ ущух, замовкло небо —
Бо впали зливи на поля.
Життя моє! То так вже треба,
Щоб небом тішилась земля!

 



* * *
Пориви вітру задувають зблиски неба.
Димлять шляхи у вербах із зірок.
Ми крок за кроком робим перший крок —
І врешті-решт приходимо до Тебе.

Пориви вітру обдувають квіти,
Дерева віти підіймають вгору.
Нас кожна хвиля закидає в море —
На березі шукань ми просто діти.

Пориви вітру задувають літо.
Вербовий сум оспівує лелека.
Ми спішимо щодня в шляхи далекі,
А нам — у НЕБО, у СВІТАННЯ, в СВІТЛО.

 



Надія

Буває часом, що вночі зоря
Впаде в долоні вогником блакитним
І не згорить, як іскорки згорять, —
Тремтить в долонях, мов троянда квітне.

Тремтить вона, а в ній життя твоє
Прозорим променем весни світає
І щось нове, незвідане встає
У світлі тім трояндовім, безкраїм.

Вогонь отой, ясний, не розгуби,
Неси його в долонях через роки.
Він щастя принесе для тих,
Хто йде в тернисту вибиту дорогу.

Бо зацвітуть трояндові сади,
І запашні вітри на них повіють,
А зірка буде знов і знов світить,
Вселять в серця трояндову надію.

 



* * *
Я говорю до Тебе — це молитва,
Говориш Ти — я повна каяття.
Ми розмовляємо з Тобою — це життя,
Ми мовчимо з Тобою — в серці битва.
І голос з неба — так, я буду жити!
Ця мить молитви — двох світів злиття,
А без молитви мить — саме гниття.
О, як Тебе я можу не любити!!

 



Дороги

Зорі починаються з дороги.
Як життя з боротьби,
Як мрії з думок,
Як з почуття — кохання,
Як з річок утворюється море,
Як після громів синіє небо,
Так з дороги — зорі.
Хто надію встигнув полюбити,
Хто кохає далечінь дороги,
Що болить і плаче за зірками,
Що серця благословляє жити.
Хай дороги стеляться, віками
Зорі — над чеканням перемоги.

 



Гімн перемоги

Розбита, але не вбита,
Впала, але жива.
І хоч не рясніють квіти,
Росте ж на землі трава.

Одна, але не одинока —
З Тобою багато нас.
Роблю у темряві кроки,
Бо промінь в душі не згас.

Іду через чортові лази,
Крізь морок, але не в аду.
Я, чуєш, хоч і не зразу,
До Тебе, мій Боже, прийду!

 



* * *
У небі зацвіла зоря,
Роса купається у травах…
Невже це знов моя весна
Прийшла з-за обрію над ставом?

Невже ці квіти знов мої?
Невже вбираю їх у коси?
Невже, не віриться мені,
На щастя тихі мої сльози?

Засипав сад вишневий цвіт,
В березах потонули очі…
В суцвітті цих весняних літ
Я Господу вклонитись хочу,

Що світанкову цю весну
Зв’язав мені у зав’язь долі,
Щоб у душі, коли й засну,
Цвіли ці проліски чудові.

 



* * *
Чого чекаєш ти? Якої бурі?
Яких вітрів іще ти ждеш?
Поглянь — над нами небо хмуре,
Поглянь — і серце плаче теж…
Здійнялись в серці буревії,
Болючий жаль упав дощем
На очі, сплакані, сумнії
Й зірвав з душі холодний щем.
Ти думаєш — не розумію?
Та ні, повір, я теж така.
Я лиш отримала надію –
І в бурі стихнула ріка.
Ісус промовив вголос лиху:
«Мовчіть, вітри! Дощу, мовчи!»
Вітри поснули… Й стало тихо.
І зараз мир в моїй душі.
Ця тиша ясна, мов ті зорі,
Ця тиша вічна, мов світи.
Послухай, Бог тобі говорить:
«Прийди, візьми цю тишу й ти!..
Прийди — й отримаєш надію,
Прийди — і вічно будеш жить!
Прийди, і стихнуть буревії.
Послухай, зупинись на мить…»

 



* * *
Летить життя у проміжках доби,
Летить життя у днях, як в сантиметрах.
Що рахувать? Зіб’єшся від лічби:
Умерти — жити, жити — знову вмерти.

Підняти вгору два своїх крила
І бігти полем, щоб таки злетіти!
Набрати в пелену зела
І все життя до болю полюбити!

Летіти полем, щоб не забруднить,
Не розірвати гнівно, не згубити
Весни і квітня, тиху щастя мить,
Не розтоптати білосніжні квіти.

Любити те, що в світі лиш одне —
Кохання, слово, матір, Батьківщину.
Летіти полем у життя земне,
Знайти мету, завдання і причину.

 



Каміння

Ні сердець, ні ключів, ні замків.
Рак ілюзій свідомість душить.
Душам хочеться терпкої груші,
Замість млості солодких слів.

Ні води, ні вогню, ні громів –
П’є самотність німе каміння.
Тихий стогін не-по-розуміння
Сірим вовком по чорній землі.

Ні розмов, ні промов, ні молінь.
Обійшовши все потрясіння,
Не встають уночі із колін,
Душі в пошуках Бога й спасіння!

 



Нервові крапки

Космічний гуркіт в одночассі.
Невільна єдність втрат-дарів.
Свобода крові. Свобода руху.
Кроляча боязнь. Обстріл духу
Від калабань аж до морів.

Космічний гуркіт одночасся.
Б’є дзвін в планету голубу.
Кривавих лун одводить кроки.
Вогонь звело космічне око
На одчайдушну боротьбу.

 



* * *
Іду з березами в сережках сонячних,
Збираю верес у дощах,
Іду за квітами, а серцю боляче,
Але й спокійно — це життя.

Шукаю ніжності. І серце світиться,
Берези хиляться під вітру спів —
Це щастя сонячне. Мені не віриться:
Хто серце стомлене теплом зігрів?

Віршами тихими, стежками ранніми
Біжить любов моя, любов моя –
Це щастя сонячне, нехай і зранене,
Несе до вічності моє життя.

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ