Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

 

Ольга ЧОРНОМАЗ


Збірка «Причастя


"Допоки ще живе маленьке наше «я»
"Ми у гріхах народжені, однак"
"Як сяяла зоря! Як пахло сіно!"
"У вашім домі хай горить свіча"
"Холола кров Господня на хресті"
"Душа перед тобою на колінах"
"Уже дійшли до краю"
"Сухим, безрідним перекотиполем"
"Дощ, невідступний, як передчуття"
"Мій Боже, дякую, що Ти мене позвав"
"Мовчить Голгофа і мовчить каміння"
"Повік Розп’яття над жорстоким світом"
"Не хлібом єдиним живемо"
"Спекотна тиша обіймає сад"
"У тім саду, у Божім винограднику"
"Як дорого заплачено за гріх!"
"Мов золото — ці кучері на плеч"
"Цей галасливий ярмарок амбіцій"
"Мої слова розбились об байдужість"
"Прекрасна Єва з голубого раю"
"Шляхи, які обираємо ми"
"Ми стільки літ не бачили тепла"
"Згадай мене, Господи"
"Наш світ минає віри острівець"
"Terra incognita — грішна душа"
"Нікому не дано зійти з хреста"
"Коли стають іудами брати"
"У світі лицемірства і олжі"
"Незбагненний, сяючий, незвичний"
"Холодний присмерк пізніх покаянь"
"Він вже настав, цей світлий добрий день"
"Господи праведний, дай сили нам"

"Благоговійно, вдячно, у сльозах"

Поза збіркою

Сирітський притулок

 



*   *   *
Допоки ще живе маленьке наше «я»,
Допоки ще воно на тім хресті не вбите,
Високе і святе, всеправедне Ім’я
Покличе знову нас з смертельної орбіти.

У сяєво небес, у сяєво надій —
З смертельної орбіти неволі і гріха,
Тече там Джерело цілющої води,
Немає там провини, немає там зітхань.

Вже корчиться Содом в сірчаному дощі,
А Бог виводить нас — і треба все лишити.
Та світиться сльоза на промені душі
І застеляє зір... А поряд — темні сіті.

Чи добре, чи не так — ми будували дім,
В тім домі нам було по-всякому, та звично.
А Бог виводить нас. Содом — уже лиш дим.
Не повторімо жест — упертий і трагічний.

Не озираймося на перехресті днів,
Не озираймося немов дружина Лота.
О, скільки в світі є тих соляних стовпів,
Що вирвались колись з нестерпного болота!

На що ми озирнемось? За чим жаліти нам?
Ми мертві для гріха? Чи він нам серце крає?
Стоїть Голгофський хрест —оплачена вина —
Й на ньому наше «я» повільно так вмирає.

Стоїть Голгофський хрест над світом стільки літ...
Стежки на сотні миль зотоптані, затерті.
Та дано нам життя на грішній цій землі —
Не плакать під хрестом, а на хресті — померти.

 

*   *   *
Ми у гріхах народжені, однак
Не гріх людині волю свою мати,
А гріх її виконувати так,
Щоб знов Христа гріхами розпинати.

Син Божий, до Отця молився Він:
«Хай буде не Моя — Твоя хай воля буде».
Чому ж усе ми ставимо на кін
На власну волю — ми, безсилі люди?

...Прозора вись. У вічному салу
Огорне ніжна, тиха прохолода...
А зараз воїн в першому ряду
Знов руку із нагайкою підводить —

І біле пофарбує в кармазин
Нагайка люта у німій досаді.
Стріпнеться півень на одній нозі —
Підтвердить мимоволі учня зраду.

І хижо зойкне збуджена юрба,
Як хрест Його гойднеться над землею,
І Він в подобі грішного раба
Возвиситься під небом Іудеї.

Возвиситься над світом і над злом  —
І нас підніме до Своєї висі,
Щоб нашу плоть розп’ясти тим хрестом,
Щоб кожен з нас від неба народився.

Щоб дух звільнивсь від похотей душі
І від її свавільного диктату.
З палаців гордості — руїну залишить
І своє «его» відвести на страту.

Готові ми? Чи нам безмежно жаль
Своєї плоті, до якої звикли,
І віри нашої означена межа —
Вона, немов легенькі черевики —

Не тисне, не скрипить і не болить,
І можна йти вдоволено й нечутно...
Ніхто не кине каменем услід,
Ніхто не дасть словесної отрути.

Все добре, все істотно, як завжди,
І непомітна аритмія духа —
Лиш застеляє небо синій дим
І замітає душу завірюха.

Не дай нам, Боже Праведний, в житті
Так гірко до Ісуса доростати.
Дай сили, щоб побачитьна хресті
Слабкої плоті нашої розп’яття.

Жадаємо спасіння від Небес,
Та чи бажаєм буть на Сина схожі,
Щоб назавжди зректись самих себе,
І власну волю підкорити — Божій?

 



*   *   *
Як сяяла зоря! Як пахло сіно!
У сповиточку спало Немовля
— Господня Сутність вічна і єдина,
Яку всі наші немочі болять.

Яку болять всі пристрасті й лукавства,
Відверта... тайна, та — нечистота.
Душе моя, прозри. Прозри й покайся,
Зніми із себе чорну тінь хреста.

І цвяхи вийми з Божих рук всесильних —
Сльоза твоя пребуде неземна!
Якою мукою Христу чоло зросило!..
Хоч зараз вже Його не розпинай.

Бог не бажав ні жертв, ні цілопалень,
А тіло Синові приготував.
Ще Ця нога на землю не ступала,
Ще Ці уста не мовили слова...

Лукавий світ мечем добра розтяти
(Одвіку не було таких народжень!)
Прийшов Господь беззахисним Дитятком,
Щоб «виконати волю Твою, Боже».

Він на землі — хвилина по хвилині —
Дитя Небесне, чисте і святе.
Марія бачить в Ньому тільки Сина,
А це Спаситель світу вже росте.

Спаситель світу гордого та злого
Принизився до праведної плоті.
Безкомпромісний, безкінечний Логос –
І докір самоправедним чеснотам.

Пливла зоря небачена над світом...
А люди спали, до гріхів готові.
Скінчився вік Старого Заповіту —
Була вже ера по Різдву Христовім.

Пливла зоря небачена над світом...
І деревом ще був Господній хрест,
Він ще гойдав густе мовчазне віття
Під пильним поглядом зачинених небес.

Пливла зоря небачена над світом...
А люди спали й сни дивились зайві.
І незбагненна вічності палітра
Вбирала в себе те небесне сяйво.

 



*   *   *
У вашім домі хай горить свіча
І не згасає вогнище любові,
Щоб осягнуть начало всіх начал
І аж до смерті вірним буть Христові.

Хай не міліють ріки сподівань
На Бога, на Його предвічну силу.
Вже незабаром праведні жнива,
Вже гострий серп в руці Святого Сина.

Світильник віри хай освітить шлях.
Щоб на крутих стежках е заблукати...
Щоб вам олива рясно зацвіла
Дорогою до батьківської хати.

Бог дасть вінець вам вічного життя
І подарує спілкування щастя,
Зорю пречисту радісних світань —
У вірі вашій по ділах воздасться.

Щоб ту свічу ви до людей несли
І не втомились ваші руки й душі,
Щоб не втрачало змісту жодне з слів,
Не полонила заздрість чи байдужість.

Любов така найбільшого сягне,
Сліпого зрячим і премудрим зробить,
Як золото очищене вогнем,
Усім засяє у найвищій пробі.

Хай Бог благословить той день і час,
Коли на вас любов свята пролилась.
Щоб в слові Божім і Його очах
Жили ви світло, чисто і щасливо.

 



*   *   *
Холола кров Господня на хресті —
Ми, колись падші, виправдані Словом.
Крім віри, що ми можем принести?
Нам дарувалась праведність Христова.

Та як поволі й болісно, однак,
Міняємо одежі домоткані!
І чистота Його поки що в нас —
Пер білий одяг з чорними нитками.

Нам довго ще відбілювать нитки
Далекого едемського падіння.
Гріховна суть — то правда навпаки
І власна напівправда неподільна.

Та сяє неспотворена краса —
Гармонія вселенська непомильна...
Занапастили ми едемський сад
І в Гетсиманський увійти посміли,

Де чистота високих одкровень
І незбагненна радості наступність,
Вона у інших вимірах живе,
Олжі і напівправди недоступна.

За спасом вслід вступили ми в цей сад
І стоїмо, взуття нечисте знявши,
Підзвітні Богу й вічним Небесам
Заслуги наші і провини наші.

Це вже не раз повторено нехай —
Про чорне й біле невичерпна тема.
Світліє нитка нашого гріха,
Як в Спасовій присутності живемо.

 



*   *   *
Душа перед тобою на колінах
Щоденно, щогодинно і щомиті.
Живе єство — невидиме й нетлінне, —
Щоб в очі Твої глянути посміти.

Багатство й слава, почесті і влада...
Душа порожня  — артимія духа.
 Дитя спаситель по голівці гладить,
Дитя, готове вічність Його слухать.

Як скоро не лукавість ця розтане,
Мов іній у туманності колючій.
За клопотами, кривдами, літами
Душа із небом втратила співзвучність.

Брела, як бранка з смертного полону,
До вікон припадаючи чужинних,
І спрагло пила з будь-яких долонею...
Кому? І як? І з ким — вони служили?

Раділа вогнику у першій хаті:
«Ну от. Моє пристанище. Нарешті».
Та можна тільки йти (а не стояти)
До Твого, Спасе, вічного пришестя,

До Твого дому і до Твого саду —
Через покруччя поглядів двозначних.
Мій Боже, мій Спасителю Всевладний,
Мені за світ наш навіжений лячно.

Остання мить на грішній цій планеті
Ще спалахне і жалібно погасне.
Всміхнеться кесар на старій монеті
Утомлено і сумно: «Що є щастя?»

Очима нелукавого дитяти
Спокійно глянути у світ тривожний,
Щоб кесареві — кесареве дати
І тільки Богові усе, що Боже.

Чому до Тебе йшла я так повільно?
Чому так довго йшла до Тебе, Спасе?
Чому блукала, як сліпий невільник,
Що звик до свого проклятого рабства?

Що зрісся з ним, що став давно його вже...
Та раптом Світло різонуло очі.
О, яке гостре Слово Твоє, Боже!
Яке цілюще Слово Твоє, Отче!

Дай мені йти, коли вже і не зможу,
Над прірву перекинь Свої мости.
Дай мудрості, Премудрий вічний Боже,
І сили дай, щоб мудрість ту нести.

 



*   *   *
Уже дійшли до краю. До межі...
Ще не мутанти, та вже й не мустанги.
Впізнай нас, Боже. Боже, поможи...
Ми Твої діти блудні й безталанні.

Матерія — той ідол наш земний —
У шатах атомних тасує гени наші.
А ми ще зазіхали і на німб,
Вінець царя із себе ще не знявши.

Свободи золотий широкий клин,
Любові нерозгорнуті сувої —
Усе розтринькали, все пропили
Й вінець знімаєм разом з головою.

Доцарювались. Сходинки хиткі
У псевдо храм з іменням «незнищенність ».

Припав Адам до Божої руки —
За самозванство попросить прощення.

 



*   *   *
Сухим, безрідним перекотиполем
Ганяє вітер ненаситних мрій.
Воно, без кореня, біжить по колу
І на дороги котиться старі.

В кайданах, закріпачений гріхами,
Не розвиднявся день — душі сльота.
Хто: Син Давида чи нащадок Хама —
Став правдою, дорогою й життям?

Розтрачено усі багатства Духа,
Розтоптано, що можна розтоптати.
Тендітний паросток... Жорстока завірюха...
Десь тихо бджоли струшують нектар,

Десь жевріє забута ватра віри...
А тут лиш дим їдкий і холоди.
На виметенім батьківськім подвір’ї
Цвіте олива квітами надій

І пахне хлібом теплим. І медами.
Туман, прошитий променем світань.
Тісні тенета мрій терпких недавних
Розсічені мечами каяття.

Вертатися до батьківського дому —
Єдине із теперішніх бажань.
Вертатися з Гомори і Содому —
В лахміттях жебрака уже, на жаль.

У цій дорозі — вчені і невчені,
На довгому й короткому віку...
Прости нам, Боже, пристрасну нікчемність
І нашу само праведність людську.

 



*   *   *
Дощ, невідступний, як передчуття,
Хоча й непередбачений прогнозом.
Шлють запізніли блискавки вітань
Землі осінній вересневі грози.

І грім в’їжджає в здивування вікон
На колісницях обважнілих хмар,
І крапелини, чисті і столикі,
Приносять знов землі себе у дар.

Всесильний Боже! Землю не покинь,
Напій снагою урожаї наші!
Предвічний Боже, над усі віки
Хай обмине її гроза інакша:

Та, без дощу і без передчуття,
Що обпікає ріки, трави, мозок —
Без віри, без надії, без життя
Летить планета крізь смертельні грози...

Спинись, уяво, завтра буде день —
На землю ми приходим лиш гостями.
...Гроза минула, тихо дощ іде.
Осінній. Не холодний. Не останній.

Сьогодні сяє ще ласкавий день —
Господь жде покаянь і довго терпить,
Щоб вже без гриму й дорогих одеж
Побачили ми душі наші стерплі

Від заздрості, захланності, спокус
У дзеркалі любові і покути.
Ісус уже в терновому вінку,
Вже до хреста високого прикутий...

Висить криваве сонце вечорове —
Наш Бог страждає мовчки, без вини.
Душе, вдивився в дзеркало Любові —
І власної потворності жахнись!

 



*   *   *
Мій Боже, дякую, що Ти мене позвав
І що вже покаяння відбулося.
Боліли і пекли мені Твої слова
Й любов’ю огортали душу босу.

Вона була тоді самотня і сумна,
Вона не знала, де її пристанок,
І течія швидка несла її човна...
І зупинити його сил не стане?

Який високий реальності поріг!
Сліпих думок котилася навала,
Дивились вікна з-під батьківських стріх
І блудної дочки не впізнавали.

На бистрині, на карколомнім крутежі
І на самім краєчку водоспаду,
Б’ючись об гострі рифи круглої олжі,
Крутився човен в колах слів і зради.

Мій Господи, Тебе тоді почула я —
Мій Господи, Ти дав мені вітрила.
І зупинилася шалена течія —
Душа із Богом тихо говорила.

Молилась: Боже напути і захисти,
Як дав мені Ти, Боже, одяг білий.
Мойого літа молодесенькі сади
Вже відцвіли і вже од даленіли.

Вчорашній сірий день на березі гріха,
Сьогоднішній — на березі любові.
Мій сивий біль палав і не стихав,
Аж поки не торкнулось мене Слово.

 



*   *   *
Мовчить Голгофа і мовчить каміння,
Кат діловито піднімає хрест.
Ніхто із них руки його не спинить.
Ніхто іржавий цвях не відбере.

Як солодко їм захищати Бога,
Як це почесно — вбити перший цвях...
«Цар-Самозванець» в’яне від знемоги,
А від тортур здригається земля.

О, як вони Його зуміли «викрить»:
«Зійди з хреста, якщо ти справді — Бог», —
 Лунав у небеса зухвалий викрик
Від ніг, уже скривавлених, Його.

Об хрест Господній зачепились хмари
І б’ється натовп тисячею очей,
І тисяччю зіниць волає: «Кари!»,
І Божа Мати вже стекла плачем.

А Він ще міг Отця Свого молити
За них, що бігли Бога розпинать...
Його любов єрусалимським літом
Через усі століття йде до нас,

Через жадобу, підлість і огуду,
Де срібний гріш готує гріх новий.
І сходять із конвейєра іуди...
А Він тоді останній із повій

Дозволив біля ніг Своїх стояти —
Слізьми покаяння гріхи відмить.
І погляд принципового Кайяфи
Ховавсь від Бога помежи людьми —

Мудрує ницість від початку віку:
«Одного стратим, та народ спасем».
І стигне кров німим нестерпним криком,
Як Бога розпинає фарисей:

Ці погляди, ці усмішки, розмови...
І Божий гнів не зціпить їм уста?!
Це ж скільки треба мать до них любові
І скільки сил, щоб не зійти з хреста!

 



*   *   *
Повік Розп’яття над жорстоким світом —
Краплина крові в пам’яті віків...
І наші душі нею вже омиті,
Покаяння паростки тонкі.

Підхоплені, мов тріски непомітні,
Глибоким виром звабливих страстей,
Чи здатні ми хоча б лиш зрозуміти,
Як Син страждав? І як страждав Отець?

Як Він мовчить... і як Він тяжко тужить:
Допоки світ  — ця туга не мине,
Допоки править впевненість байдужа,
Допоки не настане вже кінець.

Як вічного Отця душа боліла
За Сина, за Єдиного Свого,
Коли терзали найдорожче тіло.
Одна Голгофа тут? Чи сто Голгоф?

Ніколи ми того не будем знати,
Що відчував, що думав наш Отець,
Коли Ісуса повели на страту,
Коли сміялись у лице святе.

Чи хоче наше серце осягнути
Вселенський біль Вселенського Отця
Чи нам зручніше у гріховній суті
Не знати ні початку, ні кінця?

В саду спокус, далеко від Голгофи,
В блаженному невідані росли —
І сивіли серця людські потроху,
Й на долю виливали всі жалі.

Жили без Бога, горді й беззахисні,
Від прірви безкінечної за крок,
І птиця щастя з голосом зловісним
Всім на потіху кинула перо.

Зигзагами сумнівних траєкторій
Воно пливе над прірвою тепер.
Хто б захистив нас від сліпих повторень,
Якби спаситель на хресті не вмер?

... Гортає вічність сторінки епохи —
Ми стоїмо у Спаса біля ніг,
А Бог Отець вдивляється в Голгофу
Із висоти Святих очей Своїх.

 



*   *   *
Не хлібом єдиним живемо,
А словом щоденним Господнім.
У вічних рядках «Одкровення» —
Учора і завтра, й сьогодні.

Не хлібом єдиним. Не хлібом,
Що колосом хилиться в полі...
Не золотим щирим і сріблом,
А Світлом Господньої волі.

Не хлібом єдиним — Любов’ю,
Що в серці розбитім — по вінця.
Бо в тяжкім двобої з собою
Впадемо смиренно на лиця

І скажем: «Господь мій і Бог мій,
Душа моя вибрала Світло!
Обріж її віття засохлі,
Щоб в Силі твоїй вона квітла».

Не в хлібі єдинім потреба,
А в Слові всесильнім Господнім —
У Хлібі, що сходить із Неба,
І вічне життя з Ним приходить.

Не знатиме голоду й спраги,
Хто смак того Хліба пізнав,
І Божого Імені ради
Воскресне останнього дня.

 



*   *   *
Спекотна тиша обіймає сад.
Стікає спрагою стара олива.
Тремтить мінором, мов бурштин, оса...
Спаситель молиться за нещасливих.

Солодким трунком труїмо життя —
В красі гріха обвуглюються душі,
Ми знаємо, коли живем не так,
Коли ми Бога у собі паплюжим.

Еквілібристи на канаті зла,
Ще балансуєм: віра чи невір’я?
І сумно осипається зола
Із душ марних і анемічно сірих.

Шукаєм чуда, а знаходим тьму,
Душею приторговуєм за безцінь,
І мрійно одягаємо хомут
Туманних надокучливих сугестій.

Чого вона сумує і болить,
Коли знімає легковажні шати?
Із цих принадних і чіпких боліт,
Куди тепер уже їй поспішати?

Спрямуй нас, Боже, на нетлінний шлях.
Очисти серця від бруду і від блуду —
Незатишно нам на семи вітрах,
Де в кожного — малесенький Іуда.

Святого неба сяючий орган
Над світом грішним в грізному мовчанні.
Душа, прорісши в молитви поган,
Крізь сміх і гріх подивиться печально.

Моя душа всю ніч була в сльозах...
Спасителю, явись між нас, убогих.
Не дай в торосах гордості змерзать,
Зніми гарячих пристрастей облогу.

Не дай нам, Боже, їсти слізний хліб
І захисти від усмішки спокуси.
На цій малій, покривдженій землі
З Тобою вже нічого не боюся.

Спасителю, явися поміж нас
І тільки Свій хліб дай завжди нам їсти,
Ковтком Свого священного вина
Скріпи у нас Завіт Благої Вістки.

Мойого «я» безжалісна оса...
Її жало із себе вийнять мушу.
І не старіє Гетсиманський сад,
І мій Спаситель дивиться у душу.

 



*   *   *
У тім саду, у Божім винограднику
Немає зрад і підлості нема,
А є Рука Всевишнього Порадника,
Що в зорі Своїм вічнім нас тримав.

Обдурені, оббрехані і зраджені,
Себе продать кому-небудь прийшли.
Він кликав нас на заробітки праведні,
Як жебраками ми іще були.

Він нас позвав, щоб добре заплатити нам,
Щоб душі наші відділить від зла.
Лоза цілюща нашого Спасителя
В тім винограднику так щедро зацвіла!

І ми прийшли: хто вдосвіта, хто полуднем,
А хто уже й під вечір поготів...
Кому було спекотно, кому — холодно...
Чому ж усім однаково платить?

Людської логіки розірваний ланцюг
Нас не з’єднає з Богом і на мить.
Що можем заперечити Отцю —
Безсилі — ми і безпритульні — ми?

Нам всім заплата — рівна по динарію.
Хіба кому він іншу обіцяв?
Зусилля наші тут не будуть марними —
І Гроном заіскриться гілка ця.

Його динарій —не динарій кесаря,
Що залишає тільки звук дзвінкий,
Що жить веде не праведно, а весело
І розбивається на мідні п’ятаки.

Ще крутиться земля з дощами й кризами,
І ще на ній не все завершено.
Та прийде час — і він уже наблизився, —
Коли останні стануть першими.

У цім саду, у Божім винограднику,
Тут владарює лиш Любов сама,
Тут є Рука Всевишнього Порадника,
Тут Вічний Бог. Тут іншого — нема.

 



*   *   *
Як дорого заплачено за гріх!
Сміється й досі з Єви змій-спокусник.
Ми тлінного життя орендарі
У вирі нам нав’язаних дискусій.

Орендарі без віри й каяття,
Обтяжені немислимим податком
За те, що вже ніколи не злетять,
За те, що на любов уже не здатні.

Іскриться гордість, як міцне вино —
Смертельна підсолоджена отрута.
І байдуже усім, — і все одно
У випарах духовного банкрутства.

За плуг важкий, сп’янівши, узялись —
Безсилі й незахищені законом.
Чи ви хоч в небо глянули колись,
Орендарі без страху і докору?

І що наповнять чашу наших душ  —
Слова порожні, до дискусій скорі,
Настояні на згірклому меду
Безглуздої глухої непокори?

Орендарі, ошукані колись —
Лиш наймити на не своєму полі.
Що можемо і завжди могли,
Коли ми страхом платимо за волю?

Печальний голос з обріїв землі
У небеса підніметься крещендо!
Бог вміє тільки дарувати хліб —
Господь нічого не дає в оренду.

Та й що в нас є, щоб Бог заплатить?
Що маємо свого на цьому світі?
Земних багатств криву примарну тінь
Та душі небагаті й неомиті?

За душами — дрібний розмірний гріш.
І той — хіба що людям на догоду.
Ми тлінного життя орендарі —
Нагі приходим і нагі відходим.

Ми можемо на вірність присягнуть
Добру чи злу — в гіркім протистоянні...
Та тільки Спас знімає з нас вину
В смиреннім омовенні покаянням.

 



*   *   *
Мов золото — ці кучері на плечі —
Вогненний погляд вірного Предтечі:

«Покайтеся!» — лунало у пустелі
І досягало підземелля й стелі,

І августійшого старого саду,
І «царствених ушей» Іродіади.

А світ діливсь на біле і на чорне —
Й мололи долі Іродові жорна.

«Покайтеся» — лунало у пустелі, —
бо йде вже Той до грішників, Хто — Скеля.

І Він відділить зерно від соломи,
Збере пшеницю — пагінця не зломить,

Хрестити буде Духом та вогнем
І жодного з людей не обмине.

 А світ діливсь на біле і на чорне —
Й мололи долі Іродові жорна.

І Божий Син прийшов до Іордану,
Щоб хрещення прийнять від Іоана.

І взяв гріхи на Себе всього світу,
Щоб нас Своєю кровію омити.

І Дух Святий над Ним — як з неба голуб,
«Це Син Мій» — голос Божий від Престолу.

А світ діливсь на біле і на чорне —
Й мололи долі Іродові жорна.

Ламали голос грати в підземеллі —
Предтеча вже волав не у пустелі.

І світла тінь пречистого чола
Ніколи ще такою не була.

І сутінки переповзали в ніч,
І голова котилася із пліч.

А світ діливсь на біле і на чорне —
Й мололи долі Іродові жорна.

Всміхалася Іродіада п’яна,
Як голову принесли Іоана

І кучері, мов золото червоне,
На тій тарілі піднесли до трону.

Мов юна хижа квітка орхідея
Приймала подарунок Саломея...

А світ діливсь на біле і на чорне —
І вже звучала Проповідь Нагорна.

 



*   *   *
Цей галасливий ярмарок амбіцій,
Ці безкінечні гордості потоки...
Забули ми — сказав Господь «Не бійся!»,
Сказав це нам через своїх пророків.

Вертаємо ми з ярмарку... Вертаєм...
І краму нам свого не обміняти.
А світ стоїть під вічними хрестами —
Й не бачить світ жертовного Розп’яття.

Не біймось зла — воно у Божій власті,
А біймось власну гордість розбудити.
Хто на жертовник міг життя покласти,
Щоб повернути вічність Божим дітям?

Як ми жили? Як від’ярмаркували?
І з чим вертаєм з ярмарку сьогодні?
Скрипучий віз подачок від Ваала...
Легкий ковчег усіх дарів Господніх...

Вертаємо ми з ярмарку. Вертаєм...
Хто щедрий своїм крамом, хто — безсилий.
А світ стоїть під вічними хрестами —
Й Господнього не бачить Воскресіння...

Як Спас дивився у Отцівські вічі!
Як Він молився на горі Оливній!
Голгофського хреста печаль і відчай
Вже змила благодаті чиста злива...

І галасливий ярмарок амбіцій
Лишається за обріями тиші,
На цій землі не будем жити двічі,
Сторінку долі вже не перепиши.

Отця боялись — розіп’яли Сина.
Та сяяла Любов непогасима.
Господнє незбагненне Воскресіння
У ту неділю всіх нас воскресило.

 



*   *   *
Мої слова розбились об байдужість —
Розсипалось на найдрібніший бісер.
Перепливаю очманілі душі
І пам’ятаю, Господи: «Не бійся!»

І пам’ятаю: «Не кидайте бісер...»
Я пам’ятаю і слова збираю,
Щоб нанизать на пам’ять і повісить
До часу — на самісінькому краї

Свідомості. І знову дарувати
Тому, хто знає бісера коштовність,
Хто хоче йти на те Господнє свято,
Хто Боже Слово чує молитовно.

 



*   *   *
Прекрасна Єва з голубого раю
Забула, що вона лише з ребра,
І у земних турботах догоряє,
А вже й додому, Євонько, пора.

Оглянься перед тим, як тихо й поспіль
Вузенькі двері часу ти відхилиш —
Іще димиться щастя твого попіл
Грибочком непорушної могили.

Летіли, як собаки навіжені,
Людські бажання, на поживу ласі...
У цьому світі, міченім олжею,
Кому не хтілось хоч краплини щастя?

Є точність слова й фраз тонка обтічність.
Бог дав нам волю: знай і вибирай.
Та поруч — гріх. А десь далеко — вічність...
Та ще й чи є він, той хвалений рай?

Забракло часу, щоб його побачить...
Зір не туманить скупості сльоза?
Жертовність Бога і людська невдячність
На всесвіту високих терезах.

Прости нам, Боже, всі дрібні бажання,
Що, як вужі, в серця вповзали наші.
Як витрачали ми літа безжально,
Химерне щастя з ніжністю обнявши.

Хто пил століть із душ холодних витре
У лаконічній точності ознак...
О, як бриніла на веснянім вітрі
Душі чиєїсь порвана струна!

Чи ми щасливі, чи таки — блаженні,
Коли поглянем в світлі очі Спаса?
Дай, Боже, нам за вічною межею
Не розминутись в просторі і часі.

 



*   *   *
Шляхи, які обираємо ми...
Дороги, які обирають нас...
Не зрікайсь від невдачі й суми.
О не зрікайся. Не зрікайсь.

Воля Господня у нашім житті —
Світло нести вже наблизився час.
І коли важко, нестерпно іти —
О не зрікайсь. Не зрікайсь. Не зрікайсь.

На негативі вчорашнього дня
Всі наші чисті й нечисті сліди.
Вершник сідлає прудкого коня...
О не суди. Не суди. Не суди...

 



*   *   *
Ми стільки літ не бачили тепла,
Ми стільки літ не помічали Бога.
Наче й дорога в нас своя була,
Та це була без Господа дорога.

Навмисне наче й не чинили зла,
Поняття мали про людську порядність.
Нас власна самовпевненість вела.
І ми ішли — до сміху безпорадні.

Ми стільки літ училися ходить,
Та як усі — блукали манівцями.
Шматочки сонця в крижаній воді
Ніякого тепла не обіцяли.

Життя у просторі своїй складне:
Завжди знайдеться той, хто дасть на муки,
Завжди знайдеться той, хто розіпне,
Завжди знайдеться той, хто вмиє руки.

Ми стільки літ служили суєті,
Вона на ланцюжку всіх нас водила.
Як Божий Син вмирає на хресті,
То суєті нема до того діла.

А є душа. Вона за що болить
І побивається так невимовно тужно?
Бо має вибрати в стрімкому леті літ,
Кому вона — чи тьмі чи світлу служить?

Ми стільки літ шукали виправдань,
Ми їх шукали заміст покаяння,
А пристрастей розгнуздана орда
Нам у лице здивоване сміялась.

Людського щастя невловима грань...
Де пік багатства? Де ціна нестачі?
Що треба нам: добра чи покарань,
Щоб в Спасових очах себе побачить?

І хрещенням омитись від гріхів,
І Господу подякувать за вічність,
Забуть слова і помисли лихі
І не триматися за мірки звичні.

Пречистий спокій, радість неземна
І впевненість, що ти — дитя Господнє.
Одна із найвиразніших ознак:
Ти від гріхів вже вільний від сьогодні.

І перший крок несміло ще ступить,
І помолитись Богові, як вперше.
Це тільки крок. Але настане мить —
Себе в собі Любов’ю перевершить.

 



*   *   *
Згадай мене, Господи,
Як прийдеш у Царство Своє —
В трагічному розкладі
Розбійник свій гріх впізнає.

Високе покаяння
У муках на тяжкім хресті —
Адама і Каїна
До людства криваві листи.

Згадай мене, Господи,
Шепочуть безсилі уста.
Полинного досвіду
Розв’язка жорстока й свята.

Мій Господи милості
І справедливості Боже,
В віках не втомилась
Рука Твоя — і поможе.

Твій голос Спасителя
У співчутті Господньому
Лине й лосі над світом:
«Будеш в раю ще сьогодні».

Тінь сумної Голгофи
На всіх грішних душах землі.
Спасителя рідний профіль —
На вічності світлому тлі.

На лінії розпаду
І атома, і суєт
Згадай мене, Господи,
Як прийдеш у Царство Своє.

 



*   *   *
Наш світ минає віри острівець
І мчить несамовито по дотичній,
А світ незримий в радості живе —
Від страху вільний та зіниць окличних.

За гранню розуму, у сферах тих,
Куди не вправі відхилить завіси,
Чекають нас високі і прості,
Джерельні води надглибинних істин.

Життя мойого тиха течія
Впадає в море вічності безмежне,
Та безпорадна крапелина «я»
Ще часом душу пристрасно збентежить...

Я залишаю цей жорстокий світ,
Пливе повз мене зло його безтямне.
Приймаю вічний Божий Заповіт:
І перше його слово, і — останнє.

А існування весь одвічний смисл —
Живої суті Альфа і Омега.
І кожне слово у Святім Письмі
Звучить безсмертя вірним оберегом.

 



*   *   *
Terra incognita — грішна душа:
Непередбаченість, непізнаванність.
Людям по сходинках літ поспішать...
Вибраних мало, хоча усі звані.

І розквітає оазис бажань,
І відпливає у даль міражами,
Як відступає за межу межа,
Бо не усі ще гріхи ми пожали.

Жінка стояла німа і глуха,
Вже і не бились об поглядів невід.
Тихо сказав Він: «Хто з вас без гріха,
Першим нехай кине камінь в неї».

Що це — прощення: «Іди і не гріши»
(Вічних Очей невловима осмута...)
Чи промінець в лабіринтах душі?
Що ти умієш — хоч вдячною бути?

Совість, мов хвору дитину, втішать?
Як до галер — до олжі ми прикуті.
Terra incognita — грішна душа,
Ти хоч бажаєш світлішою бути?

 



*   *   *
Нікому не дано зійти з хреста,
Ніхто не повертається з Голгофи.
Над долями загублених отар
Сміються й плачуть щирі скоморохи.

Отари товпляться в долинах сліз,
Де замість трав — бездонне трясовиння,
Тут пропадає всякий піт і слід,
Сльоза окреслює злу руку тління.

Довершеність усталених понять
Диктує тут учинок, жест і слово.
Тут знов готові йти і розпинать,
І плакати над Розіп’ятим знову.

Когось штовхнуть, вмоститися зручніш.
Бреде в світи загублена отара —
У трясовиння йде, чи йде під ніж...
Кому — покора і чия — покара?

Нікому не дано зійти з хреста.
Мовчить Голгофи красномовна тиша.
Не вміє птах у небеса злітать,
Аж поки шкаралупу не залишить.

Тверда, мов криця, шкаралупа снів
Про мудрість і таланти скомороші.
Та мить — і землю вибито з-під ніг —
Душа блукає в хащах власних спрощень:

За частоколом звичних заборон
Навчилися і вигідно, і спритно
Не розрізняти підлість і добро...
І (навіть не красиво!) — говорити.

І думки недорікуватий біль,
Й чужого слова завчена округлість.
Гріха не розкріпачені раби...
Усюди перші чи, принаймні, другі.

Хіба було б так дивно відлюбить
На тім хресті рід злий і непокірний?
Здивовані свободою раби,
Дарованою тільки лиш по вірі.

А як сприйняти? Як збагнути це?
Як у безсиллі власному зізнатись?
І замість птаха падає яйце,
І кесаря вітає щирий натовп...

Мінливий лик потворності й краси...
Лиш Він — у всьому всесвіті Єдиний —
Розп’ятий над віками Божий Син
З Голгофи повернувся, щоб спасти нас.

 



*   *   *
Коли стають іудами брати —
Тоді нема ні ради, ні поради.
Прости їм, Боже праведний, прости
І захисти мене від тої зради.

Як важко хрест наруги нам нести!
Чи це земля зривається з орбіти?
Коли стають пилатами брати,
Навчи мене їх праведно любити.

Фальшивий німб людської доброти —
Карикатурний святості відбиток.
Коли стають кайяфами брати,
Навчи мене їх праведно любити.

Допивши повну чашу гіркоти,
Душа моя лиш чудом — не убита.
Коли брати — вже ніби й не брати,
Навчи мене їх праведно любити.

Мій Господи предвічний і святий,
Звільни від спогадів важкого гніту.
Як фарисеями стають брати,
Допоможи їх праведно любити.

...Мов вороні, розгнуздані й баскі,
Мчать пристрасті шляхами цього світу,
Образам і сльозам наперекір,
Допоможи все праведно любити.

 



*   *   *
У світі лицемірства і олжі,
У світі слів лукавих і хвалебних
Куди іти нам, Господи, скажи —
Глаголи вічного життя у Тебе.

Були ми всі беззахисні такі ж
У нездійсненних звабливих ідеях,
Як Твої учні в перші ті роки,
Під тим палючим сонцем Іудеї.

... Які б невинні маски не вдягав
Той, чию святість гордощі розп’яли,
Він тільки тьми і розпачу слуга
В тонесенькій золоченій вуалі.

І цей старий, потертий антураж
Його лице ховає ще від світу.
Дає він не за совість, а за страх:
Хто йому служить — мусить і платити.

Коли наш дух розбуджений од сну,
Коли він тільки Бога може чути,
Тоді час рабства в темряві минув:
Ми — діти Божі із гріхів розкуті.

Нам за Ісусом все земне життя
Іти. І вже не втомить нас дорога.
Цей день прозріння — він таки настав,
Цей світлий день народження від Бога.

Служіння Богу на земній межі —
Душі живої неземна потреба.
Куди іти нам, Господи, скажи —
Глаголи вічного життя у Тебе.

 



*   *   *
Незбагненний, сяючий, незвичний
Наш Едем, наш вічно юний сад.
Ми побачим Господа Обличчя
На обітованих небесах.

І обнімуть нас Отцівські руки,
І розквітне музика надій —
Після безкінечної розлуки
Ми повернемось в Отцівський дім.

Мить — як вічність в горнім Отчім краї,
Вічність, наче мить — у небесах,
Мудрість Божа часу грань стирає —
Зору відкривається краса.

Брами відчиняються високі,
А за ними — сяйво без кінця.
Несміливі і щасливі кроки —
У обійми вічного Отця.

 



*   *   *
Холодний присмерк пізніх покаянь...
А милістю окрилена надія —
Як в залі спорожнілому рояль
Без пальців музиканта холодіє.

Не поспішає світ до каяття.
«Учора» перелилося в «сьогодні» —
Й минає невловима грань світань,
Де наше «Я» на компроміс не згодне.

І знову — день. І світ ще не втомивсь
У клопотах своїх про хліб насущний,
І дарувать собі не хоче мить,
Щоб в ній хоча б згадать про власну душу.

І сил людських на мужність не стає
Зізнатися в своєму любострасті:
«Не знали, Боже, що Ти справді є—
Життя сліпило поглядом контрастів.

Якби ж знаття... А вірити — хто зна...
Світ нас навчив не вірити нікому»...
Чия покора і чия вина,
Що стільки вершників на чалих конях?

В які ви барви коней одягли,
Що полетять у безкінечний простір?
Вже знято маски з лагідних і злих —
У отчий дім земні вертають гості.

Величний глас Господньої сурми,
А покаяння й роздуми дочасні,
Усе минає. Вічна тільки мить:
І ми у ній — щасливі чи нещасні.

Сьогодні ми ще можем вибирать.
Ще жде надія, як німий рояль.
Щоб не обняв наш спорожнілий сад
Холодний присмерк пізніх покаянь.

 



*   *   *
Він вже настав, цей світлий добрий день —
Розбила віра чашу безнадії,
І повертає лик свій до людей
Всепрощенням осяяна неділя.

А нам до неї крізь літа спішить —
Чистішим від покаянь і пробачень.
В молитві хай розвидниться душі,
Щоб істину могла вона побачить.

І хай торкнуться нас, іще живих,
Ісуса очі — мудрі і предвічні.
Душі спасінням стрепенулась Вись
І благодать усіх до Бога кличе!

 



*   *   *
Господи праведний, дай сили нам
Не озиратись на посмішки хижі.
В міх старі не вливать вина —
Хижі спіткнулись об Камінь наріжний.

В грішному світі — ми перехожі,
І як торкнеться підлість і зрадництво,
Молимо ми: «Не віддають, Боже...»
Дай же прощати не з болем — з радістю.

 



*   *   *
Благоговійно, вдячно, у сльозах
Душа моя приймає це причастя,
Щоб світові насмілитись сказать
Про це блаженство — це найвище щастя.

Блаженство — мати частку із Христом,
З ним пережить Розп’яття й Воскресіння.
Про це не вміє розказать ніхто —
Слова всі перед Логосом безсилі.

Як лицемірства ница висота
В обличчя іронічно зазирає —
Я відчуваю дотик рук Христа,
Мов теплий відблиск втраченого раю.

Він Своє тіло на хресті ламав
За кожного, хто й крізь тисячоліття
Ім’я Його покличе. І щоб мав
Ту благодать, якій не обміліти.

Він — та Лоза, що радістю цвіте
І гроном виноградним достигає.
Святою кров’ю Він стікав за те,
Щоб на стежину повернуть до раю.

Я на Голгофу повернусь не раз,
Бо тут мій Бог життя віддав за мене.
В туманах бруду сяє ця гора —
Моє спасіння й вічності Знамення!

Усі шляхи ведуть мене сюди —
З усіх доріг душа до Тебе лине.
Тут мій ковток живлющої води
В пустелі духу і злодійств невинних.

Спішу до світлих Божих берегів —
Усе земне минає. Все минає.
Своїх благословляю ворогів,
Благословляю. А не проклинаю.

Щоб примиритись і усім простить,
Молитву мовить чистими устами.
Схиліть коліна в істині простій,
Що, може, день цей на землі — останній.

З далеких і близьких лечу країв
(Хай тіло немічне — та дух незламний),
Щоб мати частку з Господом моїм
В небеснім Царстві — за Його столами. 

 



Сирітський притулок

За цим порогом зовсім інший світ,
За цим порогом погляди питальні,
Душа дитяча — деревце без віт —
З безрідного коріння проростає.

Самотній пагін у людськім саду,
До рук нехитрих хилиться несміло,
Даруючи (на щастя чи біду?)
Свою любов — кисличку перезрілу.

І слово тут, як хвиля об граніт,
Об погляд розбивається дитячий.
І свята наші, і звичайні дні
Вже набувають інших барв і значень.

За цим порогом плаче дикий сад,
У тім саду ростуть самотні душі.
Тут сонце. Але вічний листопад,
І завжди добрий тільки хліб насущний.

Бо тут любові теплий коровай
Щоденно роздається по крихтині,
Тут милосердя й вірності жнива
Живуть у кожній скривдженій дитині.

І погляду з доріг не зводить марно
Дім, у котрім завжди живе чекання,
Дім, у котрім є все — немає мами,
Дім, у котрім розкаявся б і Каїн.

О, цей питальний погляд, що ридає...
Ця ручка, що долоню обпекла...
Але сюди «зозулі» прилітають
Лише, щоб залишити немовля.

Такі гіркі, обвуглені плоди
З Семирамідиних садів химерних.
Нехай не на душі горять сліди
Нечистих ніг — на цих тоненьких нервах...

Їх матері забули в цьому домі,
Та не забув Ісус, Йому — «Осанна!»
Його рука повік не знає втоми
У Небі й на землі — під Небесами.

За цим порогом зовсім інший світ,
Ці діти платять, наче судді строгі,
За благочестя — доглядать сиріт,
Всіма забутих, крім святого Бога.

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ