Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

Замовити
поетичну збірку

Поезія віри

Осоння віри

Замовити
поетичну збірку

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

Мирослава ДАНИЛЕВСЬКА-МИЛЯН

 


Ватра хризантем
Троянда
Весна
Дорога
Подвір'я
Жасминові ліхтарики
Червневий день
Зимовий етюд
Промінець надії
Небесна таїна
Осінні кадрики
Моя Україна
Мій край
Сонцечола Княгиня
Мрія
Вляглась вечірня тиша
Край дитинства
Зневага
Сум і радість
Трон серця
Вклоняюсь, Боже
Притулюсь молитвою до неба
Я не хочу плакати
Слово
Поезія
Бузьки
Кожен день — прекрасний

 

Ватра хризантем

Розгорілась ватра хризантем,
Мов цілунок осені гарячий,
Не згасає навіть під дощем,
На вітри не скаржиться й не плаче.

Мов неопалима купина,
Таємниче дивиться нам в очі,
Палахкоче, світиться вона,
Як сестриця зорям, серед ночі.

А як сонце вранішнє встає
В променистій ясній діадемі,
Блискіток тій ватрі додає,
Усмішок-веселок хризантемам.

Невеличкі вогники-квітки,
Запізнілі осені перлини,
В полум'яні заплелись вінки
Для краси, для радости людини.

І землі краса так до лиця,
Постає щороку, як обнова,
Як любов негаснуча Творця
І як вічна праведність Христова, —

Свій вогонь несуть крізь товщу літ,
Гріють плин життєвих днів дочасних.
Хай в серцях палає віри цвіт,
Наче ватра хризантем прекрасних.

 

Троянда

Пишається троянда полум'яна,
Усіяна краплинами роси,
Цілує пелюстки її світанок,
Схід сонця додає вогню й краси.

Роса спливає бісером у трави
І очі протирає сонний сад,
А свіжий вітер, наче для забави
Солодкий розсилає аромат.

Ловлю троянди усмішку вогнисту,
Струнку поставу гордого стебла,
Стає в душі так світло й урочисто,
Немовби я в Едем святий зайшла.

Немовби тут проходив Садівничий,
Святим перстом садив оцю красу,
Мені лишив, як слід Свій таємничий, —
Цей дар до дня в обійми понесу.

Ось він встає у сонячній обнові,
Щоб світло й радість у життя внести.
Вклоняюся із вдячністю Христові,
Що в день, як в сад, дозволив увійти.

 

Весна

Здалась весна в полон бузковий,
Вплела в косу п'янкі суцвіття,
В травневій тиші вечоровій
Своє святкує повноліття.

Кружляє легко в танці з вітром,
Вдихнувши запах розімлілий,
Бузковим тішиться привітом,
То фіолетовим, то білим.

Густі смарагдові долоні
Розкрив для неї щедрий травень.
Вона ж, зігріта на осонні,
Співає небу світлий славень.

Дзвінка, увінчана врочисто
Під благодатними дощами,
Біжить босоніж в росах чистих
До червня з мріями-думками.

 

Дорога

Уся в вибоїнах дорога,
Мов після граду куль війни,
Обабіч нива спить розлога
І колють небо бур'яни.

Їх дикі стебла, почорнілі,
Жахають душу звіддаля,
Лукавий ворог лиш радіє,
І плаче росами земля.

О, чим вона так завинила,
Що замість жита — облоги?
Не зеленіла, не родила?
То де ж господар? Де плуги?

Сумує зіронька над нею
І свище вітер-інтриган...
Та згляньтесь, люди, над землею,
Огидний виполіть бур'ян!

Нехай зітхнуть зболілі груди,
Зігріє сонце весняне —
І, вмившись після літ огуди,
Всміхнеться личенько земне.

…Дорога змучена мовчала,
Ще пам'ятала кращі дні,
А нива сумно малювала
Вітчизну скривджену мені.

 

Подвір'я

Ніжно-оксамитова травиця,
Щовесни зелена й молода,
Кущ бузковий і стара криниця —
Срібна в ній видзвонює вода.

Вишенька, низенька і крислата,
До сумних схиляється воріт
І, мов храм любови, біла хата
Двері відчиняє в білий світ.

Татів сад пишається плодами,
Хоч дерев таки торкнувся час.
Мов дбайлива ластівочка, мама
Все в гніздо родинне кличе нас.

Губить втому в присмерку вечірнім,
Як близнята, схожих, в'язка днів, —
Бог благословив мене подвір'ям,
Мов куточком острова скарбів.

 

Жасминові ліхтарики

Жасминові ліхтарики духмяні
Горять-зоріють полум'ям густим,
Зринають з ночі в ясному світанні,
Весні під ноги стелять білий дим.

Вітаються-шепочуться з вітрами,
Тихенько мріють на долонях днів
І тішать душу світлими думками
В яскравих зблисках радісних вогнів.

Ласкаві й теплі, погляду приємні,
Рясніють на зеленому гіллі.
Чи я, без розрахунку на взаємність,
Ходжу з теплом і світлом по землі?

 

Червневий день

По ніжних струнах почуттів
Ковзнули промені вогнисті.
І день червневий забринів
Квітковим гомоном барвистим.

Відбився небом у душі
З високим помислом привільним
І освіжив, мов по дощі,
Немов по сповіді недільній.

Немов злетів з плечей тягар.
Чи ж то не рай, де чисто й світло?
Палає руж червоних жар
В подвір'ї храмовім привітно.

Вмить зникла смутку сіра тінь,
Як після таїнства Причастя.
Густа небесна голубінь —
Мов дотик знайденого щастя.

 

Зимовий етюд

Мов біла туга, на земні рамена
Лягає тихо-тихо перший сніг,
Бузкове листя щулиться зелене,
Осінній слід зникає між доріг.

Морозний вітер, остудивши скроні,
Регоче, переможно б'є крильми.
Хоч тане сніг на теплій оболоні,
Та іскри це холодної зими.

Бо спозаранку — паморозь на травах,
На кущиках приземних, як вуаль,
І, як шовковий срібно-білий саван,
На воднім плесі льодяний кришталь.

Ошатні та замріяні дерева,
Немов на бал, шикуються в садах...
Іде зима, мов біла королева,
Узгодивши свій хід на небесах.

 

Промінець надії

Монотонні, затяжні дощі...
Чути хмар густі, тужливі схлипи,
Танець водних крапель в спориші
І сумний медовий подих липи.

Дикої черешні тихий щем
З присмаком терпким червоних ягід,
І серпанок сизий над кущем,
І повислий малиновий пагін.

А між тим — сороча тріскотня
І тривога стомленого вітру,
Нескінченна людська метушня
На човні пораненого світу.

У життєвій тисняві земній,
Де схрестились долі та події,
Віднайти б на тверді голубій
Позахмарний промінець надії!

Він горить! Я вірю! Бо душі
Сил нових лиш вірою додасться,
І в буття щоденні віражі
Вкрапить Бог хвилини сонця й щастя.

 

Небесна таїна

По небі знов розсипались зірки,
Мов крихти Сонця на сувої ночі,
Мов тиха ласка Божої руки,
Такі високі і такі урочі.

Яка манлива й світла далина!
Вдивляюсь вкотре з подивом приємним.
І ця непроминальна таїна
В житті дається скарбом невід'ємним.

Красою вражена, дивлюсь не надивлюсь
І вдячно нахиляюсь перед Богом
Навіки Сущим. Духом з Ним зіллюсь
В небеснім храмі за земним порогом.

 

Осінні кадрики

В долонях вітру листя пожовтіле,
Холодний дощ облизує вікно,
І важко висне небо посіріле —
Це кадрики осіннього кіно.

В мінливих барвах твориться картина:
Розтріпав клен свій золотавий чуб,
Розвісила коралі горобина,
Піднятий виссю мужній красень-дуб.

Влітає в об'єктив струнка смерічка,
Над нею кучерявляться хмарки,
Кудись втікає неспокійна річка,
Мов струни, простягаються стежки.

Гніздо лелек — осиротілий човен —
Пливе між хмар у напрямку весни.
Он бродить полем одинокий ворон,
Он при надії лан озимини.

Вже й крижане сріблясте павутиння
Сплелось в ажурні сітки на шовках,
Покрило блиском всохле бадилиння,
Лягло, мов білі стрічки, на гілках.

Скупі зірки в холодному світінні,
Маліє місяць в ночі на крилі, —
Бентежні диво-кадрики осінні
Нам Бог дає відзняти на землі.

 

Моя Україна

Чужих країв ніколи я не бачив,
Принад не знаю їхніх і окрас,
Та вірю серцем щирим і гарячим:
Нема землі такої, як у нас.
В.Симоненко

Чужі краї мою не гріють душу
І не дають натхнення небеса.
До тебе, Ненько, повертатись мушу,
Бо де знайдеться ще така краса?

Для мене ти — Господній подарунок,
В його оздобі я прийшла на світ,
Тут в диханні садів мій порятунок
І вільних дум окрилений політ.

Лиш тут пречисто-ясні світять зорі,
В нічній задумі тишу стережуть,
І я самотньо не залишусь в горі,
Хай навіть сльози гірко обпечуть.

З народом рідним, з рідною землею
Життям радію, сповнена надій,
І гріє душу ласкою Своєю
Всесильний Бог, Спаситель вірний мій.

Я тут своя, мов пташечка на волі,
Тут ранки будять приспані пісні,
Мене вітають верби і тополі,
Палкі серця найближчої рідні.

У луг квітчастий виведе стежина,
Правічний ліс освіжить подих мій…
Це ти — моя Вітчизно-Україно,
Злеліяна у щедрості святій.

Я маю добру вдячности нагоду
Признатися, що так тебе люблю!
Цей серця жар залишу для народу
І по чужих краях не розгублю.

 

Мій край

Верби над водою коси розпустили,
І коріння довге соки п'є земні —
Краєвид цей рідний, завжди серцю милий,
Щастя тут родитись Бог послав мені.

Я за Україну поклонюся Богу,
За луги квітучі, за садів розмай,
Тут моя родина, тут життя дорога, —
О, який прекрасний, Господи, мій край!

Пісня соловейка на калині в лузі,
Ранок мій звіщають півні голосні.
Тут любов батьківська, тут найкращі друзі —
Все це Всемогутній Бог дає мені.

Як шумлять діброви і ліси шепочуть,
А на травах роси, мов кришталь, блищать!
Тут душі спасіння у любові Отчій,
Що в Христі відкрила Божа благодать.

Я за Україну поклонюся Богу,
За луги квітучі, за садів розмай,
Тут моя родина, тут життя дорога —
Це благословенний Господом мій край!

 

Сонцечола Княгиня

Сонцечола Княгине розради,
До твоїх прихиляюсь грудей,
Як до рідної Матінки-Правди,
Щоби світло торкнулось очей

З тих садів, де рясніє родина,
Де в пісочку дзвінкі діточки,
Де привітно гойдає калина
Винні кетяги довгі віки.

А берізки, немов наречені,
Постають на небесному тлі.
Зливи чисті та благословенні
Котять перли по вмитім гіллі.

Злото Сонця яскраве та любе,
Бо щоразу притягує зір.
І не чутно ні смутку, ні згуби,
І не вкрався чорнобильський звір.

Добрий ліс роздає подарунки
І не хвалиться, лиш гомонить.
І світанків росистих цілунки,
І симфонія ранків бринить.

Там батьки молоді і здорові
Світ схиляють мені до колін,
А серця повні ласки й любови,
Аж церковний втішається дзвін.

Острівець серед ставу старого
Дику грушу, мов човен, везе.
Гребля. Верби дрімають розлого.
Власне світлом наповнене все.

Боже мій! Це було. Ще й зосталось,
Іще вловлює слух солов'я…
Україна, як фенікс, повстала —
Сонцечола Княгиня моя.

 

Мрія

Дивлюся в небо на чужій землі,
А думкою лечу на Батьківщину...
О, де ж той птах, що на своїм крилі,
Мене поніс би звідси на Вкраїну?!

Чи пропустила я його відліт?
За працею не чую вже й не бачу
І довгі дні понівечених літ,
Неначе бранка, тяжко-гірко трачу.

Тут оглядаю байдуже красу,
Бездушну, занімілу, нарочиту...
Мені би пригорнути, мов сестру,
Струнку волошку синю серед жита!

В обійми взяти і червоний мак,
Мов брата-красеня із чорними бровами!
Вітчизно! Нене! В мріях ти, у снах,
А даль журбою встелена між нами.

Для птаха воля вища над усе!
Гартує дух свій в леті щохвилини.
Чи верне він, у дзьобі принесе
Бодай хоч подих вітру з України?!

Мене гнітить, пустошить чужина,
Душа ридає у полоні втоми.
Молюся Богу, зранена й сумна:
«О Господи, так хочеться додому!

На груди впасти б рідної землі,
Її тепло, як мамине, відчути,
Втопити сльози в росяній траві,
Весь біль, як страхітливий сон, забути».

 

Вляглась вечірня тиша

Вляглась вечірня тиша над землею,
Небесним вкрилась зоряним шатром,
І я свою мандрівку-одіссею
Спиню під Хоронителя крилом.

Приємний полонянці часоплину
Цей затишок у вервиці подій,
Бо рвуся на осонцену вершину
Із вірою у променях надій.

Долаю крок за кроком перевали
На поклик Світла в синій далині,
І Божих рук духовне покривало
До змагу силу подає мені.

 

Край дитинства

Сліди дитинства між трав згубились,
В холодних росах мов розчинились.
І тільки вітер думки приносить,
Неначе в казку вернутись просить.

Дитинства спогад, як добра казка:
Повчання тата і мами ласка...
В село на стежку стару вертаюсь,
Землі в любові тут сповідаюсь.

Порину в спогад, у зелень саду,
Тривожним думам знайду розраду,
А звідти гляну: батьківська хата,
Подвір'я в сонці та сива мати.

За садом-гаєм поля просторі,
А небо сіє над ними зорі,
Зливає Божу любов і ласку
На край дитинства — щасливу казку.

 

Зневага

Коли пошани гасне слід —
Життя втрачається наснага,
Мов темний смерч, руйнує світ
Повсюдна, болісна зневага.

Жбурне принизливе слівце,
Таку відверту лють велику,
Злословить і плює в лице,
Струсне усю ненависть дику.

І лає світло та добро,
Все не вгамує чорну спрагу:
То бруду вихлюпне відро,
То й повен цебер... Це ж зневага.

Йде від зорі і до зорі,
Хребтом уткнеться в морок ночі.
Й не сплять зловтішні ліхтарі —
Її свинцем налиті очі.

Підступно «кулі» пустить знов
На світанковім видноколі,
У душу цілиться, в любов
І точить їх, мов тля, поволі.

І хто зупинить злий «парад»?
Відкрита всюди їй дорога,
Бо ж змієм влізла в райський сад
І потоптала слово Бога.

У цьому корінь людських бід:
Святому грішна противага.
Лиш віри щит зупинить хід,
Бо не проб'є його зневага.

 

Сум і радість

Крають хмари вогняні ножі,
Над землею — сіра поволока,
Перекоти грому та хлющі,
Мов безодня прорвана глибока.

Шум і сум. В стальній завісі твердь,
Мов її в полон взяла недуга,
А земної вісі круговерть
Зупинилась біля краю пруга.

І безсилля... Регіт дощовий
Натиском тривожним томить душу...
«О, скоріше горницю відкрий
Повну Сонця, Боже Вічносущий!

Бо рясне проміння золоте
Розірве ланцюг жури й туману,
Й радість, як веселка, розцвіте,
Як дзвінкий, яскравий, добрий ранок».

 

Трон серця

Скинь із трону серця власне «я»,
Мов земний світанок — владу ночі,
І святи Ісусове Ім'я —
Він посісти трон сердечний хоче.

І в безмежну Божу благодать
Ніжно Він твою одягне долю,
А без Нього марно сил не трать,
Бо на все в житті — Господня воля.

Хай ведуть тебе Його сліди,
Як живим Початком планів стане,
У рутині буднів від біди
Захистить, у світі зла й обману.

Ти не знаєш про майбутні дні —
Владний Він над ними і над світом,
Розцвісти Він дав твоїй весні
І вінчає цим ласкавим літом.

Вже ключів осінніх чути дзвін —
Чи відчинить ці барвисті двері?
Чи для тебе має місце Він?
Чи тебе запросить до вечері?

То ж Йому з довірою корись,
Хай на троні серця Він засяє!
Йди за Ним безстрашно, бо колись
Осягне душа блаженство раю.

Послух — понад жертви золоті.
Доброчинства дар? Та все ж від Нього!
Справді, той щасливий, хто в путі
Йде під стягом Господа Живого.

В чисте серце хай ввійде Христос,
Як зійшов колись в Різдвяні ясла.
Він — твій Цар, твій захист від загроз
І Зоря спасіння непогасна.

 

Вклоняюсь, Боже

Вклоняюсь, Боже, за ясні простори,
За зірноокі, щедрі небеса,
За рук Твоїх величні, дивні твори,
Котрі голубить сонячна яса.

До блиску миють роси світанкові,
Розвеснено торкаються дощі,
Бринять барвисті струни веселкові,
Відлунюються співом у душі.

А поле виколисує надію
На хліб і радість, спокій і добро —
Це все Твоя потужна, мудра дія,
Твоя турбота, ласка і тепло.

Вклоняюся за рідну Україну,
За Слів Благих спасаючий засів,
Золочену осінню цю годину,
Увінчану розкішністю плодів.

 

Притулюсь молитвою до неба

Притулюсь молитвою до неба
І в безмежжі сили зачерпну,
Тіні смутку віджену від себе
І свою спокутую вину.

Світло в душу вихлюпнеться тихо
З келиха зірок, ясне тепло,
Витіснивши сумніви і лихо,
Покладе знак ласки на чоло.

В світлі неба — Боже милосердя,
Провідний із мороку ліхтар.
Я впущу його до храму серця —
Хай розпалить дивний віри жар.

З нею в сяйві Божої любови
Радісно в блаженство неземне
Я у шатах праведних Христових
Увійду, як викличе мене.

Полечу-полину над землею,
Наче вільний легкокрилий птах.
І душа засвітиться зорею
Між світил у вічних небесах.

 

Я не хочу плакати

Я не хочу плакати тужливо
І ховатись в самоті сумній,
Бо мій жереб зітканий з надій —
Я живу. Я вірю. Я щаслива.

Я не хочу дорікати долі,
Вимолити в Бога іншу путь,
Бо напевне знаю: в тому й суть,
Щоб не заблукати в отчім полі.

Я не хочу в пошуках скарбів
Відректись від милих солов'їв,
Солоспівів гомінкого гаю.

Ці пісні високі, чарівні
Не долинуть до чужого краю —
Їх джерела в рідній стороні.

 

Слово

Виношую слово, неначе дитя,
Обточую, мов діаманти,
Різьблю сокровенне різцями таланту,
Проводжу крізь душу до з'яви в життя.

Плекаю-шліфую у мислі ясній,
Його захищаю від бруду,
Скидаю, мов зношений одяг, огуду,
Щоб дзвінко звучало у силі новій.

Бо рідного слова мелодія-пісня
Вела мій народ крізь віки лиховісні,
Служила сурмою єднання.

У слові, як в серці, пульсуюча сила,
Надії і духу напняті вітрила
В одвічному вирі змагання.

 

Поезія

Поезія — немов душі політ
На дивовижних і натхненних крилах,
Ясна, незрима вознесіння сила
Над хвилями земних бурхливих літ.

Вона дзвінка, немов душі струна,
З глибоким, невмовкаючим мотивом,
Із озоріння вишнього поривом,
В котрому звуки — неба таїна.

Народжені думки і почуття
Виписує у строфи із життя,
Немов сестра душі, сердечна й мила.

В барвистій мові, ніжній, осяйній,
Небесним даром збуджена, чутлива,
Подібна благодаті весняній.

 

Бузьки

Плугатарі з'явилися на полі,
Коли ще серпень розсипав тепло,
А дике зілля грілось і цвіло,
І бузьки гуртувались на роздоллі.

Велично-білі, чорною ріллею
Йшли зграєю, де краяли плуги
Домашнє літо... Дальні береги
Ввижались їм над рідною землею.

«Благослови їх, Боже, у політ,
Бо без краси осиротіє світ,
Тьмяніє день і погасають мрії.

Але лишень розмружиться весна,
Крилаті з ними поверни надії
В святій любові, що на всіх одна».

 

Кожен день — прекрасний

В любові неба, що на всіх одна,
Веди нас, Господи Всесильний.
Хай буде дух, як вітер, вільний
І запанує у душі весна.

Пора воскресна, світла і дзвінка,
Напне ясні свої знамена,
Розтане мла нічна студена
У течії сріблястого струмка.

Лелеки лунко знов заклечуть світ,
І давні мрії збудить небозвід,
Немов маяк далекий, непогасний.

І усвідомиш у путі земній,
Що кожен день — воістину прекрасний
І неповторний спалахом надій.

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ