Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

Дмитро ДОВБУШ

В неприступному світі
Видіння
Воанергес

Гетсиманські лани
Гонгадзе
"Гортанним криком, гострим, наче лезо"

Два царі
"Дивлюся ув очі весняні"
Доля

Епіцентр

Звичка

Коли прокидаються квіти
Крок

Ліліпути

Моя VIA DOLOROSA

На підлозі
Надто живий

"О, Господи, невже Ти дійсно є?"
"О, світанкові битви! Як вас мало!"
Олівець
Опівночі
"Останні ласки Сонця у зеніті"

"Поети знають, годі й казати"
Пустир

"Слава Тобі, мій Господи"
Слово без рими
Стрітення

"Ти знаєш, як беруться рубежі"
"Тихо. В горнятку чай"

У дзеркалі
"Урочисто співає вітер"

"Часом просить душа самотності"

Переклади

 

В неприступному світлі

Єдиний, що має безсмертя, і живе в неприступному світлі,
Якого не бачив ніхто із людей, ані бачити не може...
(1Тим.6:16)

Як Тобі там, в неприступному світлі?
Як Тобі там, у безвітряних далях?
Ти молодий чи тисячолітній?
Пишеш на аркушах, чи на скрижалях?

Боже, а як Ти проводиш вічність?
З ким розмовляєш про звичні справи?
Хто заглядає Тобі у вічі?
Хто Тобі одяг шиє зі слави?

Хто Тебе будить чистого ранку?
Кого Ти щасливиш Своїм поцілунком?
А правда, що в небі безперестанку
Діти сміються тисячолунко?

Це Ти малюєш білі хмаринки,
І кожної днини — нову заграву?
Боже, а хто Тобі смажить грінки,
Хто Тобі варить ранкову каву?

Що ти читаєш, сівши на хмарі —
Древні сувої чи свіжі газети?
Невже і останній п'яниця в барі
Тобі дорожчий за всі планети?

Ти справді усіх одночасно чуєш,
І навіть — думки найменший порух?
А часто — кличуть до Тебе всує,
Навіть не звівши погляду вгору?

Тобі буває самотньо, Боже,
Коли забувають про Тебе люди,
Коли відвертає обличчя кожен,
Втупивши очі у сірі будні?

Ти відчуваєш іноді зраду,
Коли не пишуть листів місяцями, —
Лише барабанять об шибки градом
Позачергових прохань телеграми?

А правда, що в ранах Твої долоні,
І — що не загоїтись їм повіки,
Що стіни у тронній залі — червоні,
І чашам сліз не пізнати ліку?

І як же Ти витримав ту хвилину,
Коли, відірвавши Себе від Себе,
Дозволив померти єдиному Сину,
Закривши грозою блакитне небо?

Як пережив Ти таку розлуку,
Коли і рай не здавався раєм?
Чи цілий Всесвіт умістить муку
Того, Хто Землю перстом тримає?

А як би хотілось Тебе обійняти,
Дух розчинити в Тобі невинно!
Забувши про всі помилки і втрати,
Знову відчути себе дитиною...

 

Видіння

Щось народжується із мене
Щемом серця і жаром думки.
У дитини лице вогненне,
Тіло її — обладунки!

Хто ти — дитя моє срібночоле,
Що посивіло, ще не родившись?
Ти ж ― росло і живилося болем
Ненаписаних віршів.

Ти прорвеш пелену мовчання,
Крик твій стане воєнним кличем!
Руки приймуть тебе зранені
Чоловічі.

Тут не чекають твого приходу,
Вбити воліли б тебе в утробі.
Боже! Ти будеш розп'ята народом!
Годі! Годі...

Ні! Вже не раз ти була розп'ята!
Ти вже не вперше приходиш з неба.
Тільки до тих, хто ладні ― на страту
Ради тебе.

Ті, хто готові тобою жити,
Тихо носити тебе під серцем,
Знову за тебе поляжуть в битві ―
Вже не вперше...

Чуєш, куються для тебе цвяхи?
Бачиш, жадають твоєї крові!
Всюди по світу будують плахи,
Вони вже готові...

Може б ― не бачити і не чути...
Може б ― ніколи тебе не знати...
Тільки ж ти – доля! В тобі – спокута!
Матір твоя ― посвята.

Хто ж ти?! Коли зодягнешся тілом?
І на чолі, при вогні лампади
Я прочитаю ім'я зболіле:
Правда...

 

Воанергес

Тих хлопців нарекли синами грому...
Чи їхній батько був-таки крутій,
А чи й самі прославилися в тому,
Що, піддаючись норову крутому,
Дали би меду будь-якій куті!

Та там усі такі були джигіти,
Що Боже збав і Боже сохрани...
А як забачиш, то ховайся в жито,
Бо ціле місто ладні спопелити,
Вогнем із неба громові сини.

Атож! Чого там тільки не бувало —
Летіли вуха, січені мечем,
Вщухали бурі, демони тікали...
Але й цього братам здалося мало —
Гаряча голова просила ще!

До діла, звісно ж, підключили жінку...
Бо — як не глянь, і що там не кажи,
А ніжних слів, м'якої поведінки,
Тремтячих вій і тихої сльозинки
Ніякі не витримують мужі!

Поглянула вона в Христові очі,
По-материнськи обняла обох:
Учителю, просити щиро хочу,
Аби до Себе взяв моїх синочків,
Коли Тебе царем поставить Бог!

Ого! Це ж треба, капосна сімейка!
Оце хапуги, що там говорить...
А ми? Та чим ми гірші, Зеведейко?
От зараз розберемося швиденько,
Хто більший з нас і де кому сидіть...

Такі лоби — що Господи помилуй!
Мов на розбій собі хто набирав...
А Він узяв і їм довірив силу!
І подалися на священне діло
Рибалка, митник, тесля, костоправ...

Оце то учні, з дозволу сказати!
Це ж буде з ними клопоту й журби...
І, може — так шептали супостати,
Та поряд з Ним не так і просто стати,
Тож всі «порядні» — чухали чуби...

Він не шукав тихонь і боягузів,
Які блазнились грішним і святим...
Господь Собі збирав надійних друзів,
Які підуть в нестачі і в напрузі
Далекими дорогами за Ним.

І хай вони поснуть у хвилю бурі,
І накивають п'ятами, бува.
Нічого, прийде час — на власній шкурі
Відчують рани, допити і тюрми.
І мовлять Богом вкладені слова.

А поки — хай потроху цупить Юда,
І Симон хай пройдеться по воді,
Нехай, не зрозумівши серцем чуда,
П'ятьма хлібами наїдяться люди.
Усе це їм згадається тоді...

І дехто зрозуміє в двадцять першім —
Під сірістю задимлених небес,
Що Богу для Своїх нагальних звершень
Потрібні не знавці високих речень,
А дикий і живий Воанергес!

 

Гетсиманські лани

Втома стікала потом з чола,
Сльози котилися насінинами...
Невже не зародить рілля
Виборознена колінами?!

Не плугами, не ралами, ні ―
Ко – лі – на – ми!
Щоби вирости озимині ―
Там, за довгими зимами...

Падала кров рубінами на
Діаманти роси чудесної.
І дзвеніло, і йшла луна,
Як розмова земних з небесними.

Інші спали і бачили сни:
Хтось молився за їхніми спинами ―
На колінах, що в землю вросли
Коріннями!

Ну а ми? А ми? А що ж ми?
А то ж ми й проросли стеблинами!
Ми ― засіяні тими слізьми
Невинними!

Проросли гетсиманські лани,
Зародили блискучими перлами!
Під зоряним небом весни
Завмерли ми...

 

Гонгадзе

«У ніч на 30 листопада у Львові померла Леся Гонгадзе»
Українська правда

В ту саму ніч, як зломилась історія,
Тихо померла і мама Георгія...

Не попрощавшись таки із надією —
Ще на землі обійнятися з Гією.

Сина шукала гіркими туманами...
Не дочекалася — стала майданами.

Мамо, молитви у небі почулися —
Бачиш, синочки твої повернулися!

Вільними кроками, хриплими нотами —
Їх не злякаєш брудними суботами.

Ніби чуже — на своїй території —
Стало на смерть покоління георгіїв.

Слава героям! Червоними росами
Стануть георгії побідоносними!

З чорного неба зліталися беркути...
Краще замовкнути, тихо промекати.

Легше сховатись, під ніс промугикати,
Ніж — на всі груди свободу покликати!

Між барикад у страшному преторії —
Там народилась країна Георгія.

Мрії віднині не будуть порожніми,
Неба над площею вистачить кожному.

Більше не втримати теленаркозами
Тих, хто за правду боровся з морозами.

У божевіллі кривавої оргії —
Скільки голів ще злетить у георгіїв?

Нам обирати проспектами людними:
Бути георгіями — чи іудами!?

 

* * *
Гортанним криком, гострим, наче лезо,
Моя молитва розсікає небо.

В ній — відчай спотикань, зневіри мука,
Агонія пораненого духа.

Любов і смерть, надія і прокляття
Мою звітрілу душу рвуть на шмаття.

Я плачу... Бо ж душа моя не з криці...
І ось — летять на поміч блискавиці!

Громи небес, могутні, як торнадо,
Сповняють дух енергією правди.

Аж закипає в жилах кров гаряча!
І вже душа ― від милосердя плаче...

Усім єством стискаю вірну зброю ―
Бо ще не раз прийду на поле бою!

Та скільки б ран не завдавали битви,
Я маю — крик гортанної молитви!

 

Два царі

Бенкет, веселощі, блиск золота й каміння.
Вечірня тиша, мекання овець.
Вино і сміх. Ясельця, запах сіна.
Палац. Хлівець.

Червоний килим. Глиняна долівка.
Вельможні гості. Вбогі пастухи.
Пістрявий натовп. Чоловік і жінка.
Прикраси. Пелюшки.

Сп'янілий регіт. Тиха колискова.
Лукаві очі. Чисте сяйво зір.
Облесливі слова. Проста розмова.
Тривога. Мир.

М'які перини. Стоптані дороги.
Народна шана. Збурення й протест.
Солодкий сон. Молитва до знемоги.
Трон. Хрест.

Обійми смерті, вічне рабство тління.
Пуста гробниця, урочистий спів.
Жалоба, траур. Свято Воскресіння.
Цар Ірод. Цар Царів.

 

* * *
Дивлюся ув очі весняні,
На кіс сивину мармурову.
Ти шепотом вуст на світанні
Небо схиляєш додолу.

Шукаю в туманах дитинства
Твій образ так юно щасливий.
І першу сльозу материнства,
Що впала на тіло дитини.

Біжу за далеким відлунням
Твого ще безжурного сміху.
Не можу догнати... Юність
Стала туманом тихо...

А там — за рікою часу —
На яблуні цвіт ще досі,
Що, впавши на долю нашу,
Став снігом в твоїм волоссі.

Там небо таке мрійливе
І серце таке гаряче!
Там ще нещастя зливи,
Не впали на наше щастя.

Ще Скульптора-Часу руки
Твого не торкнулись обличчя.
Ще майстер різцями муки
Не вирізьбив болю в усмішці...

 

Доля

Ти знав, на що прирік себе, поете,
Обравши висоту своїх небес?
Ти відав, чим заплатиш ради злету,
І скільки крил зітреш?..

Чи був ти світлий розумом і духом,
В той день, коли приміряв на плече
Протертий плащ сердешного Баруха
І жар, який зсередини пече?

Тепер твоя дорога незворотна:
Ні кроку вбік, ні погляду назад!
Бо ти пророк, а значить - ти самотній,
А значить і страждати - у стократ...

Твоє єство просмолене чуттями:
Якщо ненависть - значить навісна,
Якщо кохання - тільки донестями,
Якщо жага, то чиста, як весна!

Тепер малої іскри - забагато,
Щоб розбудити надра вічних рим,
Щоб тихий розум вибухнув, мов кратер,
Метаючи вогонь і дим.

Тобі тепер шукати недосяжне
І мучитись від вічних протиріч.
Це доля - відчувати завжди
Незриму наготу облич.

І те, що іншим дано на хвилину,
Як біль чи невловиме почуття,
Тобі нести без права на спочинок
Усе життя.

Щасливий-бо не скаже про скорботу,
І боягуз не звідає меча.
Хто бачив смерть, зневажить позолоту
І марнославство багача.

А ти, поете, будеш всім і всюди,
Пропустиш через себе цілий світ,
І посивієш, як сивіють люди,
Та не від літ...

Тобі щодня судилося вмирати,
Блукати між світами, як мара,
Стрічаючи свою наступну страту
На вістрі одержимого пера.

І вже тобі видніше, чим заплатить
Такої долі многолика суть.
Бо часто нагорода і прокляття
Удвох ідуть.

Лиш не згуби в боях святого змісту
І не віддай протертого плаща
У жертву підлабузі й лицемірству.
Хоча...

Ти знав, на що прирік себе, поете,
Пірнувши в глибину своїх небес!
Горіти в атмосфері, як комета, -
Аж поки не згориш увесь.

Дивися, за тобою стануть діти,
Зіпнуться на гранітове плече...
Кометі ж бо недовго і горіти.
Недовго ще...

 

Епіцентр

1. Цунамі
Тихо! Чуєш? Відкрий своє серце і слухай!
Наближається гуркіт, мов падають тонни води!
Подивись! Це — цунамі Святого Духа!!!
І воно уже близько! Воно йде прямо сюди!

Брами пекла не встоять — нестримно і безкомпромісно
Хвиля Божої сили змиває ворожі війська!
Боже Царство гряде — у могутності Доброї Звістки,
Щоб зрівняти з землею твердині держави гріха!

2. Сінай
Довга подорож... Стомлені діти пустелі
Очі, повні надії, звели до скелястих висот.
Там — вогонь, дим і попіл! Дрижать і ламаються скелі!
І крізь голос сурми промовляє Господь Саваот!

Небеса оживили Сінай електричним розрядом,
Закріпляючи силою грому святий Заповіт.
І мільйонами вольт епіцентр Господньої Правди
Увійшов у серця, що здобудуть Обіцяний світ!

3. Голгофа
Вечоріло. Повільно розходився натовп юдеїв.
Тіло спазмами болю благало про смерть.
По щоці Чоловіка скотилась краплина — і з нею
Полетіло життя, щоб, упавши, розбитись об твердь.

Час спинився. Сльоза, навантажена тоннами болю,
Гіркоти та скорботи народів, торкнулась землі:
Затрусилась планета — завіса роздерлась надвоє!
Епіцентром спасіння став хрест на Голгофській горі!

4. Горниця
Біль, що сковував серце лещатами страху,
Нерішучості щем, що ваганнями душу ятрив...
Все позаду. Дух Божий пішов в контратаку:
Затрусилась земля від молитви Господніх мужів!

Час звершився — збулися пророцтва Йоіля!
Вже відчинено вікна і засуви зняті з дверей...
Ураганом з небес, дарувавши сміливість і силу,
Епіцентр вогню увійшов у Господніх дітей!

5. В’язниця
Тиша ночі. Замовкло бряжчання кайданів.
В’язні краплі розради шукали в тривожному сні.
Тільки двоє не спали. Вони — в надприроднім єднанні
З небесами — співали Творцю величальні пісні!

І ожив землетрус — епіцентром в нестримному серці!
Захитались основи в’язниці. Упали замки.
Хвиля Божої слави, не давши ні шансу для смерті,
Розірвала іржаві кайдани гріха на шматки!

6. Ти
Ось — Цунамі Вогню, що пройшло крізь роки й кілометри,
Набираючи швидкості й сили в сміливих серцях!
І тепер воно тут — щоб зробити тебе епіцентром
Землетрусу спасіння, свободи й нового життя!

Ти ще спиш? Відкривай свої очі негайно!
Землетруси Господні проходять по цілій землі —
Піднімаються Доброї Звістки нестримні цунамі.
Якщо ти вже тремтиш — епіцентр відкрився в тобі!

 

Звичка

Кружляє вітер мертве листя
В тумані вицвілого дня.
Пусте занедбане обійстя
Нудьгу від себе відганя...

А дні переплелись з ночами,
І розрізнити вже — дарма,
Де сон, де правда. Осінь з нами,
А завтра — завтра вже зима.

І тільки небо неминуще...
Пущу у вись коріння дум.
Мене землею не розплющить,
І не задушить серце сум.

Коли згорить в червоній ватрі
Тривога вітряного сну,
Збагну, що осінь — просто настрій.
А небо — штора у весну.

Я розмочу засохлі очі,
Торкнуся пензлем полотна.
Правдива в світі тільки Творчість,
Бо дух освячує вона.

І поки ще не згасла свічка,
Надіє, нас не залиши!
Я знаю, осінь — просто звичка,
А небо — вічний стан душі.

 

Коли прокидаються квіти

Чи бували ви в полі у пору, коли прокидаються квіти
І лиш перше проміння втирає заплакані очі трави?
Коли сповнене серце вуста не здолають пролити –
І тоді невимовно говорять зітхання живі!

Я вслухаюся серцем в ранкову пташину молитву,
Що так вільно і легко долає тяжіння землі.
І злітає за нею душа в голубінь заповітну,
Розтаючи поволі в прозорій небесній імлі.

Крок за кроком іти… В далину. Де заграва пророча
Відкриває для духа видіння нової доби!
Повнить серце відвага і блиском спалахують очі,
Помічаючи в небі Господнього Сина сліди!

Зустрічаю… Можливо, вже завтра Ти прийдеш. А поки
Я вдивляюся пильно в усміхнені очі трави.
І від свіжості неба росою вкриваються щоки.
Я люблю ці світанки. Я так їх чекаю! А ви?

 

Крок

Боже, чи я живу ще?
Чи, може, давно вже зник?
Стіни все вужчі й вужчі -
Тупик.

Справа і зліва тісно,
Ззаду чигає страх.
Отже, тепер це дійсно -
Крах.

Пошук в горизонталі
Виходу не приніс.
Все, що тепер зосталось -
Вись.

В день, коли всі можливі
Двері скує замок,
Вгору зроби сміливо
Крок.

 

Ліліпути

Мені вдарялися об плечі
Підступним пострілом із вуст
Слова, що легші порожнечі –
Лукаві слуги підлабуз.

Та варто тільки обернутись,
Піти очима на таран –
Як стане миттю ліліпутом
Роздутий пліткою обман.

Бо правда діє, як лабети,
На плоть брехливої губи.
І враз ховаються скелети
В свої побілені гроби.

Тож годі, прихвосні ледащі,
Плести обмов нечисту гру!
Лишивши хвіст, тікає ящір
В сумління чорного нору...

Та скільки ж підлої картечі
Лишає зрада у душі!
Слова, що легші порожнечі, –
Гостріші часом за ножі.

Поглянеш – лик, немов з ікони,
А заговорить – сатана.
І жовч наповнює патрони,
І починається війна.

І подають на стіл «секрети»,
І не вгаває апетит...
Не замовкають кулемети –
Аж слина гільзами летить.

Чи це мені приносить втіху,
Чи, може, просто я вже звик
Перемагати щирим сміхом
Отой роздвоєний язик.

Зустріну вас, пекельні бомби,
Щитом ласкавого вогню.
А мертвих слів огидні зомбі
Мечами правди зупиню!

І як потрібно не заснути
В той час, як ходять по землі
Інтриг лякливі ліліпути
І заздрих поглядів тролі.

 

Моя VIA DOLOROSA

Жорстокий свист бича, що рве невинне тіло...
Удар, іще удар, безжалісна рука
Замахується знов, нестримно й знавісніло,
Збираючи в кулак всю дику лють гріха.

А очі не мовчать: тваринна спрага крові
І пристрасна любов в дуелі двох облич!
І розсікає свист завмерлу тишу знову.
І заганяє в плоть залізні кігті бич.

Знайомий силует, загорнутий в сутану...
Зажди-но, хто ти? Стій! Назви своє ім`я!
Людина ти чи звір? Дай хоч на мить погляну,
Відкрий своє лице! О, Господи! Це ж я...

“Вклонімося царю!” - Насмішки і знущання.
Удари по щоках. Приниження і біль.
Злобо, в твоїх очах я бачу здивування:
Хтось явно програє невидимий двобій.

В терновому вінку, в червоній багряниці...
Та витримає хто зеніт Твоїх зіниць?!
Безпомічно тремтять розлючені убивці.
В агонії брехня безсило пада ниць.

Розпалюється гнів, помножений на натовп.
Господь несе хреста, продовжуючи шлях.
Звивається в серцях прадавній гріх затято,
Туманить чистий глузд в отруєних очах.

Я йду серед людей, гублюсь у протиріччях.
Цей внутрішній двобій... Він був в мені завжди.
Чому ж у цій юрбі знайомі всі обличчя?
Чому ці голоси подібні, як один?

Хто небудь поясніть, чому я всіх вас знаю!
Чи може хтось із вас мені відповісти?
Спиніться хоч на мить, я вас таки впізнаю!
Стривай! Та ти ж – це я! І ти! І ти! І ти!

Удар, іще удар! Рука тримає молот ―
Останній аргумент розтоптаного зла.
На Черепній горі зійшлись вогонь і холод,
Небесна височінь і пекла глибина.

Удар, іще удар… Так просто, без вагання…
О воїне, невже ти так до цього звик?
Хвилинку! Це чоло, ці жести, ця сутана,
Цей голос, ці слова, цей погляд з-під повік!

Куди ти? Зачекай! О не ховай обличчя!
Понура голова – лиш відповідь твоя?
Солдате, не тікай, поглянь мені у вічі!
Я так і знав, авжеж, ти – теж! І ти – це я...

Розп'ятий на хресті жорстокою юрбою,
Прощаючи усім лукаву, горду злість…
Я теж там був, Христе, сміявся над тобою.
З усміхненим лицем і з серцем, повним сліз.

Цим поглядом небес Ти обіймаєш серце,
Лихе і бунтівне, що так любило гріх.
Ти – зранений, блідий, засуджений до смерті,
Прибитий до хреста… Та все ж Ти – переміг.

Людина під хрестом. Вдихає повні груди.
Із поглядом ясним і чистим, як блакить.
Я знаю, хто вона. Підходити не буду.
Завмерла від добра, моя душа стоїть.

 

На підлозі

Я люблю говорити з Богом.
Ця розмова завжди до речі.
Ми сідаємо на підлогу,
Непомітно минає вечір...

В цій розмові немає страху,
Невимовні зітхання гинуть -
Під прибитим до неба дахом,
Перед мирним вогнем каміну.

А буває, Чоло яскраве
Роздивляюся в повній тиші.
І коли огортає слава -
Вже ні слова не треба більше.

Я не знав, що у ту хвилину,
Як підвожу до Нього погляд,
Він схиляється на коліна,
Щоб сидіти зі мною поряд.

Я не знав, що колись відкрию
За промінням очей всевишніх
У зіницях - бездонну мрію,
В добродушній усмішці - вічність.

Я люблю у Його кишенях
Відшукати солодкі крихти
І за чаєм з терпким варенням
Досхочу милосердя їсти.

Все це варте безумних марень...
Я не знаю, для чого Богу
Опускати Свій трон із хмари
На потерту брудну підлогу!

Між людьми, що шукають світла,
І між тими, що тихо гинуть,
Архітектор усього світу
Йде у дім - у дім до людини.

Мандрівник одинокий - хто Він,
Що у пригорщах носить щастя,
Знає всі говірки і мови
І Якому всі люди - браття?

Сміх дитячий - Його предтеча,
Він приходить, мов дивний легіт,
Одягнувши собі на плечі
Переміряний п'яддю Всесвіт.

Є і деякі, що казали
Буцім знають Його дороги.
Та мені чомусь вистачало
Того вечора і підлоги.

Я Його і тепер не знаю,
Лиш одне зрозумів навічно:
За розмитим небесним сяйвом
Є виразне земне Обличчя.

 

Надто живий

Вриваюся в день новий.
Розриваю тишу на шмаття.
Кричу!.. Я надто ЖИВИЙ.
Я НАДТО живий, щоб мовчати.

Вриваюся в день новий.
Беру громові кимвали.
Ще лиш мить — і світ цей німий
Затремтить від Твоєї слави!

Хай не просять сповільнити біг!
Хай не просять зробити тихше!
Це початок лиш. Скоро мій ріг
Засурмить набагато гучніше!

Когось він покличе у бій,
Комусь — заважатиме спати.
О мій Боже, Ти — надто ЖИВИЙ!
Ти НАДТО Живий, щоб мовчати!

 

* * *
О, Господи, невже Ти дійсно є?
Невже Ти завжди і невже Ти всюди?
Невже єство надламане моє
Продовження в Тобі здобуде?

Якщо Ти Батько, то чому мені
Боятися у Тебе запитати?
Нестерпно жити, наче уві сні,
У сні, з якого страшно прокидатись.

Так, ми пройшли чимало віражів,
Ти променем ставав у часі горя.
Та чи Ти був? Чи просто я хотів,
Щоб хтось великий йшов зі мною поряд?

Я вірю... Скільки можу - і не більш.
Робити вигляд - підло і лукаво.
Тому, прошу, прости мені цей вірш...
І дай душі на запитання право.

 

* * *
О, світанкові битви! Як вас мало!
Як мало тих безлюдних берегів,
Де обосічний меч і смертоносне жало
Стрічаються в бою заклятих ворогів!

Де кольором вогню забарвлюється небо
І серце час рече, немов секундомір...
І легко знемогти, а вистояти ― треба!
Не смерті ― а своїм сльозам наперекір.

Я хочу більше вас, громи і землетруси ―
Усім своїм єством ввібрати вашу міць!
І хтось нехай живе, а я померти мушу,
Щоб небом прорости з розширених зіниць.

Якщо я не помру, я більше не проллюся
Рядками на папір, червоними, як кров.
Тому ― цей берег мій, тому я не здаюся,
Тому я заберу все те, за чим прийшов!

Чекаю вас, шторми, могутні слуги смерті!
Хоч я мабуть смішний супроти ваших хвиль...
Смієтеся? Дарма ― моя душа безсмертна.
На ній стоїть печать Володаря Стихій!

 

Олівець

Скільки ж разів я ламався,
Розкришувався графітом,
Затуплювався, помилявся,
Плутав порядок літер...

Ти торкався мене металом ―
Обережно, але глибоко.

І на чистий папір лягали
Нові вірші, як перші кроки.

І хоча у полоні сталі
Виживати було непросто,
Я погодився на печалі,
Щоб осердя зробити гострим!

Я бажав цього, я не плакав,
Не просив, щоби Ти спинився.
Я хотів написати знаки
Для яких народився.

Я шукав, де моя стежинка,
Невідома tabula rasa…
Та не раз у кінці сторінки
Перекреслював учорашнє.

І коли опускався вечір,
Починалось усе спочатку.
Та в кінці розпочатих речень
Залишались трикрапки...

Шматував непотрібні вірші
І казав собі: досить муки!
Але раптом Ти взяв мій відчай
У Свої досконалі руки!

Проникав у нутро вогненно
Крізь тонке дерев'яне тіло.
І, здавалось, саме натхнення
У моєму єстві горіло.

Я творити не міг без Тебе!
Ось у чому моя посвята ―
Я народжений Словом неба
До пергаменту душ торкатись!

Від тертя стане серцю жарко
І слова потечуть рікою!
І останню болючу крапку
Ти — як Автор — поставиш мною.

 

Опівночі

Пишу Твоє ім'я з великої,
Чоло схиляю за компанію...
Та чи підтримав би молитвою
Твої боріння в Гефсиманії?

І чи почув би за Кедроном я
Тривожним голосом озвучене
В числі найближчих і своє ім'я ―
У трійці з обраними учнями?

Чи спав би в темряві навколишній,
В той час, як каменем докинути ―
До того місця, де навколішки
Стояв за мене до загину Ти?

Не буду бідкатися пафосно,
Звучи себе вінцем нікчемності.
Бо чи такий вже я беззахисний,
Аби в молитві біль людей нести?

Схилю коліна біля каменя,
Якого піт кривавий вищербив.
Якби я знав ― Хто дав життя мені,
То досягав в молитві вище би!

Якби не вкрила серце грубістю
Буття марнотного окалина,
Чи залишив колись гору би ту,
Де перемог усіх підвалина?

Якщо гріхи вітрами півночі
Сердешну душу замели твою,
То перейди Кедрон опівночі
І розтопи сніги молитвою!

 

* * *
Останні ласки Сонця у зеніті ―
Вже не такі гарячі, як колись...
І сивиною бабиного літа
У пасма лісу спогади вплелись.

Та тільки дощ згадає і заплаче
За тим коханням Сонця і Землі.
Воно було! Воно гуло, неначе
Весною одурманені джмелі.

Народжене травневими громами
Воно скресало, било і несло
Усьому світу, ніби телеграму,
Своє одухотворене тепло!

Як пахощі, розтерті у долонях
Пелюстками трояндових садів,
Воно текло, лишаючи на скронях
Духмяну свіжість тихих вечорів.

А потім забуяло малахітом
Живого невгамовного зела!
І Космосом накреслена орбіта
Так близько двох закоханих звела.

Ото був час! Ото було кохання!
І ночі зорепадами цвіли...
Земля була рум’яна на світанні,
А вечорами ― блідла від імли.

Чекала на найменший дотик Сонця,
Пила його проміння, як нектар.
Та все частіше плакала самотня,
Захована завісою із хмар.

Немов вдова, чужа і безутішна,
Вагітна урожаями полів,
Вона збирала радощі колишні
Зернятами налитих колосків...

І навіть журавлиними ключами
Не в силах відчинити небеса,
Брела кудись вселенськими стежками,
Надіючись, що знов прийде весна.

Предвічний Космос творчими руками
На перехресті стоптаних орбіт
Звінчав цих двох. Відтоді місяцями
Закохані чекають на зеніт.

Гортаю тихо пожовтіле листя,
Немов світлини спогадів сумних.
А осінь в котрий раз проходить містом,
Стрічаючи у гості перший сніг...

 

* * *
Поети знають, годі й казати:
Не все можливо заримувати...

Слова не вміють вдягати маски,
Не заримуєш «ану» з «будь-ласка»,

Обман до правди не ходить в гості,
Ні доброта - до оселі злості,

Бридує праця дворами ліні,
Гріхи ховаються від сумління,

Любов від зради біжить подалі,
А сміх в немилості у печалі...

Тому із шахт, де лупають рими,
Бери уважно, вишукуй зримо,

Винось на люди коштовні перли,
Щоб їх з паперу віки не стерли.

Бо найміцніше говорить серце,
Яке пізнало горнило герцю,

Чиєї долі болючі строфи
Зробились римою до Голгофи.

 

Пустир

На пустирі давно забутих снів,
Де час і звук, і світло невідомі,
Мій кволий дух, знемігши від утоми,
Блукаючого привида зустрів.

Самотня постать враз вселила страх
Стіною безтілесного мовчання.
Відсутній погляд затаїв прохання,
Невимовленим зойком у вустах.

Коли ж вуаль примарного плаща
Відкрила зору обриси знайомі,
Із подивом я раптом усвідомив:
Тим привидом була моя душа.

Під тягарем гнітючої вини,
Хвороби, що нутро пекла роками,
Вона стояла на руїнах храму,
Загорнута у пасма сивини.

Я підійшов і цілував чоло,
І присмак сліз ввібрав з блідої шкіри.
― Нещасна, нам обом забракло віри,
Вітрами нас від дому віднесло...

І побрели світ за очі удвох,
Обнявши один одного за плечі, ―
В прозорих лабіринтах порожнечі,
Стежками спроневірених тривог.

Навіщо ми і звідки в цьому сні,
У маренні гріховної уяви?
Невже ми не зустрінемо заграви
Воскреслої надії навесні?

Що буде з нами? Хто прийде за нами?
Чи закарбує наші імена
На плитах вікового полотна
Столітній час хвилинними різцями?

Аж раптом ми почули тихий дзвін.
І хвилями спокійного прибою
Він виніс нас із океану болю
На берег, де чекав осяйний ― Він.

Від нього струменіла чистота,
Сліпучим сріблом сяяли зіниці.
Його лице ― ранкова зоряниця,
Волосся ― наче хвиля золота.

Одне лиш слово мовили Вуста:
― Звершилося, ― І сонце заясніло!
Брудне лахміття стало біле-біле
Під обеліском древнього хреста.

Ми перейшли за порухом перста
Крізь тріумфальну арку Воскресіння,
Що приросла сапфіровим корінням
До каменю голгофського хребта.

Запахла у повітрі доброта,
І дзвін заграв мелодію весілля ―
Душа і дух з'єдналися у тілі,
Повічані Всевишністю Христа.

 

* * *
Слава Тобі, мій Господи,
Що закінчується зима!
Її вітри були гострими,
Косили дні мої, як чума.

Її зорі були далекими.
Її сніги ― моя сивина.
А сьогодні летить лелеками
До моєї душі весна.

А сьогодні тане зітханнями
Мерзлота зашкарублих слів.
Вони не стануть несказаними ―
Курганами серед полів!

Господи, як я чекав... І вже
За льодом не бачив снів.
А знаєш, що було страшніше за все?
Не сказати того, що хотів!

 

Слово без рими

Слово без рими
Кинуло виклик.
Я відгукнувся
І став на прю!

В горлі незримо
Вибухне викрик,
Я поперхнуся
І заговорю!

Голос відчинить
Райдужні брами,
Випурхнуть зграї
З високих веж.

Голос мужчини
В склепінні храму
Нас запитає
Одне і те ж.

Випурхнуть мрії
З вуст розіпнутих,
В шати молитви
Вбравши луну.

Я не зумію
Вчасно збагнути
Нашої битви
Справжню ціну.

Отже, немає
Іншого шансу:
Тільки від жертви
Дрижить земля.

Я відступаю
З правом реваншу -
Варто померти
Не "від", а "для"!

Слово без рими -
Слово на вітер.
Хтозна куди він
Нас віднесе.

Слово без гриму
Тиснених літер
Скаже правдиво
Все!

Нині все рідше -
Слово без фальші.
Хтозна, чи вартий
Жрець олтаря...

З правом на більше,
З вірою в краще
Ставлю на карту
Власне ім'я.

Слово без рими,
Випий мій спокій,
В саван чекання
Тебе загорну.

Будуть нестримно
Бити потоки,
Та не злякають
Нашого сну.

А пробудившись
Від поцілунку,
Вперше у риму
Відповіси.

Голос - ще тиша,
Слово - ще думка,
Подих затримай:
Тссс!

 

Стрітення

Приносили дітей. Один за одним —
Маленькі згортки, радісні батьки...
А ти, дідусю, ти стоїш сьогодні
На березі загробної ріки...

Кого ти зачекався в цій пустелі?
Чого ти ще не бачив на землі?
Твої зіниці мрією веселі,
Долоні зодяглись у мозолі...

Зустрілося дитинство з сивиною
На рубежі між «потім» і «колись».
І зашуміли спогади рікою,
І навіть зморшки якось розійшлись.

Тобі, якому вже під дев'яносто,
Хіба до немовлят і пелюшок?
Та з твого серця пророста пророцтво,
А серце — перевірений пророк!

І те пророцтво тугою налите,
Бо з твого наболілого нутра
Воно ввібрало сльози і молитви.
Воно сьогодні збудеться. Пора!

Ти сіяв. Умивав обличчя потом.
Удосвіта молився за врожай...
Коли ж покриє ниви позолота
Достиглих зерен? Боже, спогадай!

Бог не забув. Незримий ріст насіння
Проґавив навіть сонний Віфлеєм.
Земля — суха. А зерня-то — безцінне!
Йому би краще впасти в чорнозем...

А ти чекав, надіявся роками,
Що паросток проб'є засохлий ґрунт.
І ось, тримаєш власними руками
Дитя — початок колосистих врун!

Зустрілися... Так тихо і незвично
Господнім Духом звіщені слова!
Ніхто й не знав, яка то мить велична —
Хіба, старенька Анна-удова...

У церкві свято, як у церкві — діти,
Не стримати усмішок, торжества.
І як з батьками разом не радіти?
А може і заплакати, бува.

А ти, дідусю, сивочолий батьку,
Яку надію в серці бережеш?
Для когось стане твій кінець початком.
Для когось стане прикладом. Авжеж!

Візьми на руки паросток тендітний
І помолися щиро за врожай.
Нічого! То вони сьогодні — діти,
А завтра — їх не спиниш, почекай!

І ось, в долонях зморщених — дитина.
Дарма що руки дідові пусті,
Його молитва — спадщина нетлінна,
Що — ой як пригодиться у житті.

Коли за обрій схилиться надія,
І роки вже, і сили вже не ті...
Так солодко побачити на ділі,
Що є кому почате довести.

Всього ж не встигнеш, бо не дійдуть руки.
І не усякий серп дождеться жнив...
Та буде жити в дітях і онуках,
Хто мрію і до смерті не згубив.

 

* * *
Ти знаєш, як беруться рубежі –
Ціною крові, чи ціною страти?
Коли збагнеш, що значить «помирати»,
Про страх і відчай більше не кажи!

Ти знаєш, як гартуються мечі?
Вогонь і жар дарує їм потугу!
Згадай про це, коли правиця друга
Спочити ляже в тебе на плечі.

Пізнавши дотик зранених долонь,
Що прийняли твою біду на себе,
Ти не забудь подякувати небу
За тих, що пробивались крізь вогонь.

Не зупинись тоді, коли один...
Коли дається злет надривом болю!
Тобі за нагороду буде – воля,
А воля варта все ж таки сивин!

Тебе покличуть нові рубежі...
На попелищах зламаних кордонів
Ти закарбуй на зранених долонях
Ціну любові, жертви і сльози.

 

* * *
Тихо. В горнятку чай
Ніжним теплом лоскоче.
П’ю заварну печаль
З чорної чашки ночі.

Знову біжу від снів,
Ніч пережити важко...
Сидячи на вікні,
Осінь читає Кафку.

Чорного скла квадрат
Крику не пропускає!
Тишу пустих кімнат
П’ю гіркотою чаю.

Іскорками зіниць
Плавлю воскову тугу.
Перечекаю ніч!
Перетерплю недугу!

Тиша шепоче: «Знай,
В ночі ― немає сили!»
Правда, міцна, як чай,
Жаром проймає тіло!

Хтось доторкнеться щік
Лагідними перстами.
Вирвуться з-під повік
Мрій-зоряниць фонтани!

Хто незбагненний Ти,
Що без одного звуку
Зорями з темноти
В чай насипаєш цукру?

 

У дзеркалі

Тепер бачимо, як у дзеркалі, неясно, тоді ж — віч-на-віч.
Тепер знаю частково, тоді ж пізнаю так, як і сам я був пізнаний.
1Кор.13:12

Ти ховаєш від мене яскраве обличчя,
Залишаючи тільки цілунки на склі...
Я втомився шукати щілину у вічність.
Боже, як я втомився іти по землі!

Ти і поряд, і раптом — нестерпно далеко.
То довірений друг, то незвіданий гість.
Я чомусь розучився боятися пекла,
Та не прагну й до раю вже так, як колись...

Нам усім — захлинутись потоками часу
І упасти на дно крижаної води...
Ми у світ народились без жодних пояснень, —
Без пояснень і лишимо світ назавжди.

Марафонська гонитва залежить від фарту:
Під якою зорею народжений ти?
Ми усі біжимо до одного інфаркту,
А наївно вважаємо, що — до мети.

Хто ми будемо — звані подобою Духа?
Чи то так від людської пихи повелось?
На частотах душі ледь помітно для слуху
Предковічні мотиви вистукує хтось.

То здавалось, чи снилось, чи, може, то спогад
Невідомих свідомості райдужних сфер?
А мій дух народився хіба не у Бога?
То чому він без Бога блукає тепер?

А найперший із нас називався Адамом,
Він нічого не знав про добро і про зло.
А проте помилявся достоту так само,
І так само його опускалось чоло.

У дитинних очах відбивалося небо,
Те незаймане небо едемських садів.
Був покликаний стати подібним до Тебе,
Та доглянути навіть... себе не зумів.

Ти дивився у нього, неначе у плесо,
Золотився Твій образ на чистому дні,
Поки гріх не спотворив обличчя небесне,
Мовби камінь, що впав на поверхню води.

Ніби приклад невдалого автопортрету,
До сьогодні вигнанець землею бреде.
Ми онуки Адамові! Господи, де Ти?!
І Твоєї краси відображення де?

Був Месія і учнів невпевнені кроки,
Чудеса і знамена, і хліб, і вино.
Воскресали мерці, говорили пророки...
А сьогодні дивлюся: невже це воно?

І невже Ти для цього приходив у гості
Рубіконом старої і нової ер,
Як ступає на дикий загублений острів
Переповнений вірою місіонер?

Вже у котре вдаряюся птахом об шибку
І щокою тулюсь до холодного скла.
Ти десь там за вікном, тільки обриси видко,
Тільки тінь наді мною від Твого крила...

Я не можу в дзеркалах Тебе роздивитись,
Потьмяніло, поблякло надщерблене скло...
Викладаю з уламків мозаїку світу,
Тільки їх вже не склеїти так, як було.

Ти безликий, а часом Ти тисячоликий.
Ти невидимий оку, Ти скрізь і ніде.
І невже я приречений бути довіку
Тим незрячим Адамом, що з раю бреде?

А можливо Твій образ розмився дощами,
Чи зім'яло його шестернями століть?
Тільки клаптик картини лишився із нами,
Він глибоко у серці моєму лежить.

На уривку — Твоя триєдина усмішка,
Передати якої й Да Вінчі б не зміг.
Я своїми думками прикутий до ліжка,
А здавалось, ще трошки і був би добіг!

Животворче, навіщо Ти дав мені розум,
Що приречений битися в клітці знання?
Він, можливо, проспить все життя під наркозом
Лженаук і релігій останнього дня.

І коли вже ціна пізнання — божевілля,
То дозволь мені випити чашу до дна!
У сміливості думки немає безсилля,
А для розуму думка — міцніша вина.

Задзеркалля, туман і на склі поцілунки,
І глухі голоси, і розмиті сліди...
Я торкаюсь вустами пекучого трунку:
Божевілля, хоч ти мене не підведи!

 

* * *
Урочисто співає вітер,
Як орган в сніговому храмі.
Не інакше як для молитви
Бог оздобив ліси снігами.

Одягають дуби ефоди,
Піднімають до неба віти.
Закликає закон природи
Не інакше як до молитви.

Неосяжним величним хором
У шеренги стають ялини.
У творінні Господь говорить
Не інакше як до людини.

Мелодійна висока тиша...
Я підспівую їй мовчанням.
А мороз на скрижалях пише
Зрозуміле лиш нам послання.

 

* * *
Часом просить душа самотності
На порозі нових історій.
Щоб знайти у старому мотлосі
Чисті мрії і ясні зорі.

Раптом дух так захоче вічності,
Що оглухне до всього світу!
Просить паузи серед швидкості,
Просить час зупинити...

І тоді я шукаю музики,
Де ріку огортає пара.
Там мене не знайдуть супутники,
Не побачать радари.

Залишаючи світ он-лайності,
Вимикаю земне тяжіння ―
Поза зоною недосяжності
Мережі Провидіння.

Я купаюся в сонцесяйності,
Підключаю тариф свободи.
Гігабайтами виливаються
Благодаті цілющі води!

І шукає душа самотності,
І приходять е-мейли вічності.
Хто тікає від незворотності ―
Опиняється в безлімітності...

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ