Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Світлана КАСЯНЧИК


А коли промине все дочасне

Буду слухати тишу

В туманну ніч
Вилетіли з хати доньки та сини...
Вознесіння
Все мине
Всі війни починаються в душі

Доторкнуся до твоїх сивин

З Новим Роком
"Здавалось, що той кволий вітер"

"Коли тривога не дає заснути"

Колискова

Монолог совісті

Нічна молитва
Новорічне

Осіннє надвечір’я
Осінній день

Падає час у вічність
Поверни мені пам`ять, Боже!
Прости нам, Боже

Різдвяний мотив
Розкажи мені, зіронько

Сяє надія з молитви

"Ще небо не прорвалося водою"

Я не можу вже вас захистити

 

А коли промине все дочасне

З-під тесла розліталася стружка,
Свіже дерево пахло смолою.
У спіральку закручена смужка
Колихалася в такт з бородою.

У тесль вії всі в тирсі. Прилипли
Сорочки полотняні до спини,
Та, вказівки кидаючи хрипло,
Вперто вчив батько… Божого Сина.

—Тут тримай. Тут стругни. Там не треба!
Полуденна жара. Піт на носі...
Тайна приходу Господа з неба
Не розгадана людством ще й досі.

Від пелюшки вологої в яслах
До полотнищ в холодній гробниці —
Сина Людського доля нам ясна,
Сина Божого шлях — таємниця.

********************************
Хто ти, Господи? Боже, який Ти?
І малює уява портрети.
Але що у земних може вийти?
Часто тільки людські силуети.

Бо ж малюємо тим, що ми маєм.
В нас рельєфи, молекули, грами.
Пеленою від нас закриває
Гріх прадавній небес панорами!

Від сувоїв пергаментних в глеках
До недавно від преса видання
На полицях у бібліотеках —
Свідки тяги до Богопізнання.

*****************************
Рвуться душі, мов птахи у небо.
Вічність смертних пронизливо кличе.
Нас небачене манить до себе.
Нам невидиме дивиться в вічі.

Огортає у віри проміння,
Пише в зоряну ніч криптограми —
Про Творця сповіщає творіння!
Світ наповнений вщерть чудесами.

А коли промине все дочасне,
І Господь нас введе в досконале.
Ми побачим, здивовані, ясно,
Як туманно ми все уявляли.

В небесах відболить ностальгія,
В вічний дім приведе нас дорога.
В небесах наша збудеться мрія:
Ми в обличчя побачимо Бога.

 

Буду слухати тишу

Подаруй мені, Господи, тишу.
Нехай вечір спокійно колише
Довгі віти високих беріз;
На цимбалах трави полонез
Вітерець в ля-мінорі заграє,
Ледь торкаючись ніжних стеблин;
Ясний місяць в промінні купає
Срібно-сизий звичайний полин.
Знаю, Господи: тиша з Тобою
Не буває ніколи німою.

Усі плани й тривоги залишу,
Буду слухати й слухати тишу...



В туманну ніч

Видимість нульова:
Місто окутав туман.
Боже, які слова
Мають бальзам для ран?

Не зрозуміти нам
Зла і трагедій суть.
Серед життєвих драм,
Господи, з нами будь.

О, незбагненна ніч,
Таїнством повна вщерть!
Стрілися віч-на-віч
Людське життя і смерть.

Хмари спустились вниз,
Мов потойбічний міст,
В царство хвороб і криз
З краю безжурних місць.

Світла мелодія сліз,
В ритмі — акцент на жаль.
Ангел від нас поніс
Душу в небесну даль

Мимо сріблястих хмар
В сяєві мезосфер.
Віри безцінний дар
Смерті ухвалу стер.

Виграна битва з битв —
З Богом душа жива.
За рубежем молитв
Інші в пісень слова,

Інший високий стиль
В крої священних риз.
Там не відомий біль.
В небі немає сліз.

А на Землі — туман,
Пошуки втішних фраз.
Звершує доля план,
Богом даний для нас.

 

Вилетіли з хати доньки та сини...

Вилетіли з хати доньки та сини.
В парі в’ють гніздечка власні помаленьку.
Та ніяк не звикну я до тишини.
Прабабусі кажуть: «Звикнеш потихеньку».

Ось заплющу очі: бачу малюків.
Бігають, стрибають по усіх кімнатах.
Затуляю вуха: чую сміх і спів.
А отямлюсь: тиха, спорожніла хата.

Якби повернути той прекрасний час,
Я б ним дорожила більше всіх достатків.
Кожен ранок, любі, цілувала б вас,
Кожну ніч шептала б: «Дорогі малятка».

На сумління тисне каменем вина.
В пам’яті кружляють, мов ворони, фрази:
«Діти, дайте спокій!», «Що за дивина?!»,
«Може, зробиш сам, не скиглячи й відразу?!»

На стіні годинник стогне: «Чик. Чик. Чик...»
Обріза секунди вперто від години.
Тут був черевичок, потім — черевик.
В нас росла сімейка, а тепер — родина.

Вилетіли з хати доньки та сини.
Власні в’ють гніздечка дружно, галасливо.
Вам колись звикати теж до тишини.
Тож цінуйте часом і живіть щасливо.

 

Вознесіння

Пил зірвавсь за ногами Христа і... осів.
Ой, ця сила тяжіння до центру Землі!
Учні вклякли від дива. Забракло їм слів.
Постать вчителя танула в сонячній млі...

Вище й вище Ісус... Світ пустів на очах.
Гострий біль від розлуки, самотності щем,
Велич миті священної, трепетний страх
В ноги учнів вливались гарячим свинцем.

Ось і все. Наче сон. Все дійшло до кінця.
Ген, он хмари назустріч Ісусу пливуть...
Пригадались слова: «Я піду до Отця».
Тільки зараз відкрилась їх істинна суть.

Раптом анголи, в білих одежах, як сніг,
Стали поряд і вивели їх з сум'яття.
Йшли назад вже, від щастя не чуючи ніг, —
Торжеством переповнилися почуття!

Став цей день переломним для всіх християн:
Він земного тяжіння закон скасував.
Ті ж орбіта, місця, де родились, Йордан...
Та заобрійний край нам Вітчизною став.

Там від слави Господньої сяє ефір,
Там свобода без зла, мир, любов, чистота!
Тягне в край той нас, драмам всім наперекір,
Гравітація крові Ісуса Христа.



Все мине...

Ти давно від чекання втомилася,
Але, вір, все мине-перемелеться.
То зима довгим шлейфом метелиці
У гілляччя колюче вчепилася
І не хоче здавати позиції.

То швирне льодяними сніжинками
Ув обличчя, неначе жаринками.
То засипле стежки кучугурами
І сховає надію за мурами…
Слабне сила — зростають амбіції...

А підсніжники з Книги Червоної
Скоро будуть в ліси повертатися.
Треба кращих часів дочекатися —
Сива мудрість людей переконує,
Бо не вічна лютнева метелиця.

Вже вода оживає під кригою,
Вже лелеки залишили Сирію
І додому вертаються з вирію.
Ось востаннє запахне відлигою. ...
Все мине, вся біда перемелеться!

Все, що Бог обіцяв тобі — збудеться.
Біль затихне. Тривоги забудуться.
Тільки вдячність у серці залишиться.
Книга пам’яті ближніми пишеться.
Нова пісня тобі подарована.

Хай летить вона в небо торжественно,
Навіть під завивання метелиці.
Все одно — вся біда перемелеться.
Віра — сильна. Надія — Божественна.
Ти від смерті — Предвічним врятована.

 

Всі війни починаються в душі

Всі війни починаються в душі
З ненависті, яку не вбили вчасно.
Маленька, ніби й коштує гроші,
А за велику — платиться прекрасним.

Замовники маскують справжню ціль,
Кують важкі медалі «За Сміливість!»
Не їм повзе з чола на губи сіль
Там, де жорстокість нищить справедливість.

Все так не просто! Як знайти межу,
Де подвиг, де обов'язок, де злочин,
Де жертва та, що «душу положу»,
А де в ідеях маса червоточин?

***********************

Закінчуються війни всі колись.
Ой, люди-браття! Вік живи і вчися,
Ви ж на чужу ненависть повелись.
Пора спинитись — горем обпилися!

 

Доторкнуся до твоїх сивин

Чоловікові з нагоди його 50-річчя

Доторкнуся до твоїх сивин,
Ти всміхнешся — зморщок ціла зграя
В кутики очей повибігає.
Часу плин. Ах, часу швидкий плин...
Як на тебе схожим став наш син!

У альбомах ще не пожовтіли
Фотографії із тебе, молодого,
А вже осінь перейшла дорогу,
Майже всі берізки облетіли.
І дощі, дощі заморосили.

Ти не той. І я давно не та.
Друзі, посоліднівши, старіють,
На очах ровесники сивіють.
Так, твоя чуприна ще густа,
Але якось зблизились свята...

Рідний мій, сьогодні п’ятдесят
«Стукнуло тобі», як кажуть люди.
Хай для тебе світлим день цей буде,
Найгарнішим з особистих свят!
Глянь, який барвистий листопад!

Мов для тебе доля зберегла
Розмаїття кольорів осінніх.
Не сумуй, що роки — швидкоплинні.
Дякуй Богові, що зберігав від зла,
Що добром стежинка поросла,

Що під ясним небом в мирний час
Ти минаєш п’ятдесяту віху,
Що обходить нашу хату лихо,
Що маяк спасіння не погас,
Дух Святий веде у вічність нас.

І нехай старіє наша плоть,
«Скаче» тиск, буває, «крутять» руки.
Наша втіха — діти та онуки,
І благословляючий Господь.

 

З Новим Роком

Пролетіла весь шлях по орбіті
Ще раз наша планета блакитна.
Їй, краплинці в безмежному світі,
Де в туманності зорі вповиті,
Ніч ця славна — лиш точка транзитна.

Доторкнулась... І далі в дорогу.
А земляни святкують усюди.
Вогнеграями з неба нічного,
Інші в щирій молитві до Бога —
Рік новий зустрічають люди.

Перехоплює дух з хвилювання:
Визнаю всю врочистість моменту!
Дружні потиски рук, привітання,
Сяють очі, звучать побажання.
З Новим Роком, моє Сакраменто!

З Новим Роком гостей всіх вітаєм!
Хай же множиться радість в родинах!
Всім спокою, здоров’я бажаєм!
Хай Господь вам добра посилає,
Хай не буде тривоги в новинах!

Нехай діти не губляться в світі,
Нехай внуки лишаються з нами,
Щоб не тільки обуті та ситі!
Хай не будуть основи розмиті
Словоблудства пустого дощами!

З Новим Роком вітаємо братство,
Всіх, хто церкву Господю будує!
Всім, хто хлібом духовним годує,
Тим, хто зміну надійну готує —
Щастя, мудрості, в Бозі багатства!

З Новим Роком вітаєм хористів
Та невтомних палких диригентів,
Скрипалів, трубачів, піаністів,
Наших відео-євангелістів.
Вам від церкви — гора компліментів.

Хай за труд, за старання, посвяту
Бог, бездонна криниця натхнення,
Вділить щедро вам, вділить багато,
Так, що зможете благословляти
Інших чистим Господнім ученням!

Нелегкий час. А що буде дальше?
Дух Святий, о, зійди в повній мірі!
Задихаються душі від фальші.
Розбиваються душі у вірі.
Християнство без сили – щось сіре.

В ніч святкову, у ніч новорічну
Зігріває нас віра й надія:
Є Спаситель. Любов наша вічна,
Батько наш, милосердний, Величний.
Він судьбою Землі володіє.


*  *  *
Здавалось, що той кволий вітер?
А він берізкам сльози витер,
Розпухлих бруньок скрегіт слухав
І трепетно на рани дмухав,
Аж поки, присудам покірна,
Клейка, зворушливо-невинна
У світ проклюнулася зелень.
І раптом вулиці поселень
Перетворилися в алею
Поміж Едемом і Землею.
Де бруд, буденність, правда гола?
Тремтить від ніжності довкола
Живе і навіть скам’яніле.
...Є ті на світі, що зуміли
Суди земні перетерпіти
Лише тому, що сльози витер
Їм хтось тендітною рукою.
Він не шукав собі спокою.
І не казав, що хата скраю,
«Хіба ж я більше інших маю?!»
У небайдужості є влада
В рай ад земний перетворити.
Чутливість серця – не посада.
Це — вибір слухати й служити.
Від добрих слів мудріють люди.
Звершити може дотик чудо,
Коли зникають касти, ранги,
Розгойдуються бумеранги
Добра, любові і посвяти.
Буває, треба не багато,
Щоб зберегти в cтражданнях мужність:
Лиш тільки — ближніх небайдужість.



* * *
Коли тривога не дає заснути,
Коли, здається, можна доторкнутись
Руками до липкої темноти,
І світло поглинають чорні діри,
Витягують з душі останню віру,
«Помилуй, Боже! Господи, прости!» —
Перебираю молитовні чотки.
Намисто грубе, а шнурок короткий.
Між нами прірва. Ні, не винен Ти.
Я — підривник. Ти — Майстер, Будівельник.
Бреду, немов єгипетський пустельник,
В безсонну ніч пісками суєти.

Засипані барханами руїни
Там, де могли б, достоту, в цю хвилину
Під зорями оазиси цвісти.

 

Колискова

Збилися хмари над нашою хатою,
Стали берізки на вітрі кошлатими,
Блискавка синя по небі метається,
Але дитина моя не лякається:

Ангел-Хранитель на варті стоїть,
Ні на хвилиночку нас не лишає.
Дім наш з любов’ю він оберігає.
Дощ за вікном лопотить, шелестить.
Дощ колискову дитині співає.
Спи, моя крихітко. Ой, засинай!
Люлечки, люлі, ой, баюнькі, бай.

Дощиком чистеньким вулиця вмиється,
І до світанку всі хмари розвіються.
Будуть в калюжах купатися зайчики,
Сонячні зайчики, жваві стрибайчики.

Спи, моя крихітко, швидше засни.
Люлечки, люлі, ой, баєньки, баю!
З дощиком я колискову співаю.
Хай же не мокнуть під хатою сни.
Блискавки й громи тебе не злякають.
Ангел на варті стоїть, пам’ятай,
Спи, моя крихітко, спи засинай.



Монолог совісті

Твоя душа у тілі ледь жива,
Минають в суєті свята короткі.
Заучених молитв сухі слова
І погляд в небо вимучено-кроткий —

Це все, що залишилось від вогню
Колись такого рвійного й палкого.
Признайся щиро: знову в западню
Поплутаним життям веде дорога.

Вже ж там була і каялась не раз,
Собі обіцянки давала, що відтоді
Ти з поля зору більш дороговказ
Не випустиш при будь-якій погоді.

Хай навіть град шмагатиме в лице!
Бо ж віра в Бога – то не просто звичка.
Та знову пил з обкладинок свинцем
Влягається на совість. «Єретичка! —

Кричать безмовно Біблії з полиць, —
Не втримають води щербаті жбани».
А десь сидять у камерах в’язниць
За Слово Боже вірні християни.

І може хтось у цю хвилину йде
В ніч небезпечну, в чорну ніч і Світло
В заплічну торбу крадькома кладе.
В його душі жертовністю розквітло

Священне Слово. В дальні кишлаки
Несе його він у дощі мусонні
Стежками, де не тільки хижаки
Підстерігають, повз річки зловонні,

З загрозою для власного життя.
А в логовищі ворогів Христових
Тамують небезпеки відчуття,
В очікуванні скарбів паперових,

Про Слово Боже моляться в сльозах
Брати і сестри із церков підпільних.
Криниця мужності в Священних сторінках
Для змучених, наляканих, невільних.

Там сили невмируще джерело,
Там для душі є ліки бальзамічні,
Там те, що споконвік людей вело
До цінностей духовних, справжніх, вічних.

А ти безсила... Біблії в рядку
Стоять давно нечитані тобою,
І перед сном молитва нашвидку,
І несусвітня дружба з суєтою.

Не допусти, щоб свідками на суд
З’явилися Євангельскі рядочки.
Вже краще совісті жорстокий самосуд,
Аніж спасіння дар — на волосочку!



Нічна молитва

Прийди до мене – ніч така осіння!
Наснилося рубцям про давні рани,
А за вікном химерами тумани
Розмалювали мокре картоплиння.

Скрутився вітер мовчки у клубочок
І влігсь на жмут покинутого сіна —
То зрідка схлипне, мов крізь сон дитина,
То перегорне пам’яті листочок.

Кружляє листя... О, земне тяжіння!
Та хто вгада перетин траєкторій?
Моєї долі не розкажуть зорі,
Ні на долонях ліній павутиння.

Хоча основу заплело коріння
Родів, родів... Їх праведність і злами
У гени аж до мого покоління
Вплелись ланцеподібними хрестами.

Все ж вибір мій: зібрати мокре листя
В букет терпкий чи кинути під ноги,
На перехресті вибрати дорогу
Чи ж дати в серці милосердю місце.

Прийди до мене — Ти моє спасіння.
Незатишно і холодно у хаті.
Густі тумани геть не винуваті,
Що довга ніч болючого прозріння.

То — просто осінь. То — пора настала
Зібрати все, що сіялось роками.
... Прошелестіла за вікном і впала
Самотня сливка, зсушена вітрами.



Новорічне

Ось і все. Рік закінчився. Він відлетів
У куточок буття, що назвали «Історія».
Вже й останні молитви в небесний архів
Ангел Божий заніс. Вже нова ораторія

Із натхненних сердець до престолу летить —
Не підвладна всесильній земній гравітації.
Перед Вічним в пошані схилилися нації
У надії, що й цей рік Він благословить.

З Новим Роком! Курантів старих передзвін
Прозвучав таємниче: тече все, міняється.
Рік пройшов непомітно; новий починається.
І хто відає-знає, яким буде він?

Всі ми хочемо жити у радісні дні,
Всім, без винятку, хочеться бути щасливими,
А жіноцтву, до того ж, лишатись вродливими;
Щоб блаженством світились родинні вогні.

І летить по землі побажання луна.
Хоча в різних народів — несхожі традиції,
Різний розвиток, навики та eрудиція —
«З Новим Роком!» — і в джунглях, і в замках луна.

Нехай Бог Милосердний хранить усіх нас.
Хай не сковує Землю мороз ворожнечею.
Щоб вона, неоскверненa біженців втечею,
Розцвіла добротою і дружбою рас.

Хай цей рік стане роком небачених жнив.
Об'єднавшись любов’ю святою, братерською,
Будем жити турботами місіонерськими,
І робити усе, що Христос заповів.

Не тривожтесь! Панує Господь! Він — Живий!
Новий рік зустрічаємо радо, з надією.
Ми — заручники часу — про вічність мріємо.
Там, де літ вже не буде, — наш дім дорогий.

Але ж ми на землі проживаємо поки.
І тому, дорогенькі, з Новим вас Роком!

 

Осіннє надвечір’я

Ховається сонце за пругом.
На жовтих листках Надвечір’я
Ліричну елегію пише
пучками сліпучого сяйва.
Так пишуть найближчому другу —
З любов’ю, зі щемом, з довір’ям —
Прощальну записку. Все дише
І світлом і смутком. Тут зайва
Поезій земних велемовність:
Всіх слів не знайти в словникові!
І згущенням фарб синтетичних
Не можна краси передати!
Римується осінь й духовність,
Коли поміж кленів величних
Від дива замреш на півслові.
І можеш лиш сльози ковтати.
І поруч Творця відчувати.

 

Осінній день

Під жовтим листям спить трухлявий пень.
Притих розморений на сонці вітер...
Осінній день! Який осінній день!
Усім життям краси не охопити.

Шумить поблизу золота вода
І тінь моста скрипучого гойдає.
Трава, темно-зелена молода,
Під щемний шурхіт листя проростає.

Верхів’я сосен і струнких ялин
Полощуть хвою у бездонній сині.
В чагарнику з посохлих бадилин —
Немов в колисці — жолудь в павутині.

А дикі гуси галасом згори
Довершують ідилію осінню...
О Господи, продовжуй! Говори
Зі мною
звуками і барвами, і тінню.

 

Падає час у вічність

Падає час у вічність —
ніч за днем,
і застигає звично
янтарем.

В гранях, що звуть «минулим» —
біль, жива
радість людська, самотність,
і слова.

В сферах століть іскриться
мить добра.
Людству ж інколи сниться
крові гра.

Падають на терези
вчинки й схлип.
Йдемо життям, мов лезом.
Ой, не схиб.



Поверни мені пам’ять, Боже!

Поверни мені пам’ять, Боже.
Дуже боляче буде? Знаю!
Але хай! Хай пече, тривожить.
Дні проходять, літа минають.

Через пам’яті часті провали
Розгубилося найдорожче.
Струхнявіли мости, що мали
Повернути колись на прощу.

В метушні обганяєм роки.
Ні, не прощені! Ми — забуті.
Б’ють на сполох знайомі кроки
Нами зраджених і непочутих.

І підступно буденність сіра
У безпам’ятстві топить душі.
Нам, байдужим, хіба ж до зірок?
Засихають не тільки груші.

Поверни мені пам’ять, Боже.
Дуже боляче буде, знаю.
Але хай! Хай пече, тривожить:
Дні проходять, літа минають.

Хай цілющая ностальгія
Збавить душу мою від тління.
Краще біль, каяття, надія
Летаргічного сновидіння.

 

Прости нам, Боже

Одна за одною — тривожніші вістки.
Чорнішає днів акварель.
Пророками смерті, військові повістки
Вже стукались в двері осель.

Від запаху крові дурманились очі,
Хижішав юрби оскал.
Під сни кольорові, у зоряні ночі
Хтось клав непомітно запал.

Вже день, розпанаханий злими вогнями,
Десь цілився з ляку в малят.
З обжитого місця втікав у безтямі
Вчорашній сусіда і брат.

Прошарком історії попіл Фергани
Зсідається в долях людей.
Вбивають, вмирають, страждають земляни.
Горить естафета смертей.

Одягнуті в людські надії і строфи,
Регочуть статуї Свобод.
...Розбіглися кола криваві з Голгофи.
Прости нам, осліплий народ!



Різдвяний мотив...

Відлигло звечора. Мороз вже не пече.
Кружляє у повітрі тихий сніг лапатий,
Вдягає сонне місто в білі-білі шати.
Здається, — ніч поставила верстати
Й при світлі ліхтарів зимову казку тче.

Ні зір, ні місяця. Лиш тільки снігопад.
Такий густий-густий, що й темрява ясніє!
Сніжинки падають на плечі, руки, вії —
То оживають знов у пам’яті події,
Вертають в Україну напередодні свят.

Не завжди верстами і кількістю декад
Вдається виміряти віддалі та строки.
Знайомі з юності пісні стирають роки,
І через світлих сліз гарячу поволоку
Я бачу наяву далекий снігопад:

Стежки заметені ми торували знов,
Юрбою йшли від хати і до хати.
— Господарю, дозвольте заколядувати,
В свят вечір вам добра і щастя побажати,
Бо в грішний світ Спаситель немовлям прийшов!

Злітала музика з намерзлих струн гітар
І видихав акордеон ажурні трелі.
Ми молоді були, щасливі та веселі —
Живі герої у різдвяній акварелі,
Де фоном був нічний засніжений бульвар...

З тих давніх пір пройшло не мало вже років...
Не йде у Сакраменто сніг рясний, лапатий.
Незмінним є одне: Різдво — зимове свято,
Хоч можуть у ці дні дощі нас полоскати,
Та не змовкає наш дзвінкий, різдвяний спів.



Розкажи мені, зіронько

Пітьма вповила надвечір’я.
І ось вже зірки мерехтять.
Вдивляюсь в далекі сузір’я —
Хто зміг би мені розказать
Про давні і дивні події?
Святе народилось маля.
В пісні колискові Марії
Вслухались і Небо й Земля.

Розкажи мені, зіронько,
Проспівай мені, мила!
Та мелодія ніжна, врочиста, свята.
Тільки ти пам’ятаєш час, коли народила
В ніч різдвяну Марія Ісуса Христа.

Минуле покрилося пилом.
І тільки тоді, як в цю ніч,
Ті ж самі зірки мерехтіли.
Протягом довгих сторіч,
Іскринки небесної слави —
Прекрасне, величне, святе —
Співають «Осанна» і «Слава».
Погляньмо ж на небо нічне!

Розкажи мені, зіронько,
Заспівай мені, мила,
Та мелодія неба врочиста, свята.
Тільки ти пам’ятаєш час, коли народила
В ніч різдвяну Марія Ісуса Христа.



Сяє надія з молитви

Господи, множ мої сили
               в важкі та непевні часи.
В ті, коли горе довколо
               і людям вже не до краси.
Розуму не відбери Ти
               в підступні моменти спокус.
Не залишай наодинці
               з журброю надовго, Ісус.

Не допусти, щоб характер
               мій став, наче ріжуча сталь.
Не перейде хай в жорстокість
               й байдужість до ближніх печаль.
Жалість до рідної себе
               хай не отруїть життя,
Вчасно зализує Мудрість
               поранені кимсь почуття.

Втомлена. Йду як всі люди:
               деруся то вгору, то вниз.
Спрагнена: жадно черпаю
               з криниці молитовних сліз.
Спокій огорне і в ньому
               розчиниться повністю страх.
Сяє надія з молитви,
               як з неба Чумацький Шлях.



*  *  *
Ще небо не прорвалося водою,
Не б’ють джерела з-під землі ключами,
Але сказав уже Всесильний Ною:
«Зайдіть в ковчег. Я зачиню за вами».

В ковчезі затишно, безпечно і приємно.
Там люди й звірі обминули чвари.
А за ковчегом раптом стало темно.
Гримить і блискає, і гонить вітер хмари.

Зайдіть в ковчег — то Боже повеління,
Останній шанс для порятунку світу.
Послухавсь Ной: даровано спасіння,
Після потопу — райдуга завіту.

Нехай над нами небо голубіє,
Хай надвечір’я золотить заграва.
Христос-Господь, в Твоїй крові надія,
Ти наш ковчег! Хвала Тобі і слава!

 

Я не можу вже вас захистити

Я не можу вже вас захистити
Від жорстокості й зла коловерті.
Ви — дорослі уже, трошки вперті.
Ви по-своєму хочете жити.

Вам здається: задачник з удачі
Кожну формулу має в додатку,
Все розміщене там по порядку
У чіткій, бездоганній подачі.

Що вам досвід батьків?! Вам охота
З’ясувати і суть, і причину.
Певно, так виростає в мужчину
Ще недавно маленька істота.

Я не можу вже вас захистити.
Все що можу — просити у Бога,
Щоб судьба, доброзичливо-строга,
Вас старалась по-батьківськи вчити.

Щоб ваш дух не зламали поразки,
Щоб від успіхів вам не сп’яніти.
Дай вам, діти, достойно прожити
Під покровом Господньої ласки.

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ