Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

 

Михайло КОЗУБОВСЬКИЙ

Про автора


Весняні мотиви
"Втомлена тиша дрімає"

Єднання

З Тобою

Квіти прощення
(переклад з російської), переклав Василь Мартинюк
"Коли себе ти хочеш розпізнати"
"Кругом яблуні завірюха"

"Майнули в небуття день перший"
Материнські руки
Минуле
"Ми один одному так часто мнем боки"
Музична новинка

"Надворі дощ видзвонює чечітку"
"Настійливо виважую слова"

Пізнай глибину свого серця

Пісня природи (переклад з російської), переклала Мирослава Приходько
"Плаче небо знов то снігом, то дощем"

"Сягаючи думкою неба"

"Те, що нам не під силу"

"Уникаю я слова «вік»"

"Я Господу несу свої печалі"
"Я не можу мовчати"
"Я часто сам себе не впізнаю"

 

Весняні мотиви

Сміється небо,
Буяє віття
Бурхливо;
Танцює юний,
Зелений вітер
Грайливо.
Проснулось серце,
Затріпотіло...
і з нетрів —
У самий вихор...
і захмеліло
Від щастя.
А сонцеструння
Дзвенить невпинно
Щоденно;
В гарячім серці
Палахкотіння
Шалене.
Спиніть! Не треба!..
Вповийте тінню,
Благаю!..
В солодкій втомі,
В палкім промінні
Палаю…

 

* * *
Втомлена тиша дрімає
На хвилях весняної ночі.
Місяць-вітрильник, несучись в безмежжі,
Нечутно хлюпоче.
Звуки космічні…
Даремно плямую папір —
Не записати чарівну мелодію зір.
Мрійно вслухаюсь.
Миттєвість —
І я у вітрильнику срібнім.
Швидше думок невловимих
Лечу в океані всесвітнім.
Враз загорілось від щастя
Душевне нутро:
Місце призначення —
Всесвіту вічне ядро!
Піняться хвилі.
Зникають за обрієм сонце за сонцем,
Мегагалактики...
Раптом зупинка… Нарешті!..
Та що ж це?
Пахне земля, і лунає хвилююче скрізь
Рідна мелодія
Збуджених бруньок беріз.


Єднання

Щоденна полум’яна треба —
Світання нового вістунка:
Свята земля з блакиттю неба
Злилась в жагучім поцілунку.

Хлюпочеться червона птиця,
Втамовуючи вічну спрагу,
А в полі мрійно золотиться
Життя величного наснага.

Врочиста хвиля майоріння
Тисячоліть зніма плахтини,
І світло дивного прозріння
Палахкотить у грудці глини.

Єднання сутносте глибинна,
Кінець моїм шуканням впертим, —
І ось, торкаючись хлібини,
Я теж зливаюся з безсмертям!


З Тобою

Коли навала смутку й самоти
На душу налягає в пізню пору,
Я знаю, що й тоді зі мною Ти,
Я відчуваю, Ти зі мною поруч.

Коли навколо віхоли метуть,
Змітаючи, мов сніг, щасливі роки,
Я серцем відчуваю, що Ти тут,
Я навіть чую тихі Твої кроки.

Коли я безпорадний, як маля,
В душі — мов після вигнання з Едему,
Я раптом чую, як моє ім’я
Лунає ніжно в голосі Твоєму.

Коли радію сонцю й солов’ю,
І почуття хвилює незбагнене,
Відверту бачу посмішку Твою,
Що Ти радієш щиро так за мене.

З Тобою я не знаю самоти,
З Тобою мені затишно й красиво.
Лише тоді, коли зі мною Ти,
Я, мов дитя, по-справжньому щасливий!

 

Квіти прощення

В білосніжнім платті, як сніжинка,
(В гості чи у дім батьків своїх)
Дівчинка йшла по в’юнкій стежинці
Із букетом квітів запашних.

Гарна, мов тополя срібнолиста,
І весела, як дзвінкі струмки.
Їй щось ніжно шепотіло листя
І всміхались щиро пелюстки.

Сонечка закохане проміння
Кучерів розчісувало сад.
Дівчинка ж, як чистоти царівна,
Цілувала пелюстки троянд.

І в очах — росинках променистих —
Вигравала всіх небес блакить.
Ось, здавалось, мов пушинка чиста,
Над осик тремтінням полетить.

Йшла й щасливо, радісно співала
В супроводі музики весни.
І світліше навкруги ставало
Від ясної сукні білизни.

Хтось позаздрив на безхмарне щастя
І, нагнувшись, щось у жменю згріб…
Й раптом до білесенького плаття
Бруду шмат бридкий прилип.

Раптом, але світ не захитався,
Тільки хто й за що так покарав?..
Шибеник нахабно посміхнувся,
Щурив очі й руки потирав.

Не заплакала на ті брутальні плями,
Не картала гордуна за гріх.
Усміхнулася — і свій букет духмяний
Хулігану кинула до ніг.

Він, мотнувши стрижкою рудою
(Серце є, звичайно, й в пустуна),
Знітивсь, засоромлений собою
Й тим, що так помстилася вона.

Якщо люди злі, хоча душа невинна,
Вам в життя жбурнуть образ брудних,
Ви та само, як дівча-сніжинка,
Прощення квітками киньте в них.
Переклав з російської Василь Мартинюк

 

* * *
Коли себе ти хочеш розпізнати
Й проникнути у сутності ядро,
Не варто скрупульозно розкладати
На атоми дрібні своє нутро.

Постав перед собою доньку, сина,
Не упередженим суддею будь.
У віддзеркаленні яскравім, нефальшивім
Впізнаєш ти свою правдиву суть.


* * *
Кругом яблуні завірюха
З кожним подихом вітерця.
Ну навіщо спішиш щодуху
Вроду змести з її лиця?

Схаменися, грайливий вітре,
Припини цей жорстокий глум…
Все ж кружля білосніжне квіття,
Ніби тихий врочистий сум.

Та душа не болить у яблунь,
Не розщеплює крик грудей,
Бо намистом з рум’яних яблук
Чаруватимуть зір людей.

І життя вітровій невтомний
Обмітає мій ніжний цвіт,
Щоб на гілці душі, на кожній,
Визрівав золотистий плід.

Боже, сили додай в негоду,
Щоб не змів мене буревій.
Бо мій плід — Твоя нагорода,
Він — для Тебе, Господь, він — Твій.


* * *
Майнули в небуття день перший і день другий...
Був ранок і був вечір... І пройшов...
Де ж ділись кольори? Лиш невиразні смуги...
І важко щось сказати про любов.

А десь за обрієм барвисте розмаїття,
Дзвіночки сміху простір веселять,
І так палають всюди зорі-квіти,
Що небом зоряним стає земля.

Надіятись на час — не завжди вдячна справа.
У русі обрій не наблизиться й на крок.
І знов надійні лише спогади й уява,
А інше все, звичайно, як дасть Бог.

 

Материнські руки

Ці натруджені руки, чи знають вони відпочинок?
Ці натруджені руки, що пахнуть і м'ятою, і чебрецем?..
В'ється тихо по них синювато-зелений барвінок
І вкриває собою напружене їхнє лице.

На полях і на луках засмаглені сонячним вітром,
А долоні пошерхлі — зрідні посірілій осінній землі.
Та крізь сіру імлу променіють вони дивним світлом
Золотистого сонця в прозорій світанковій млі.

Ці натруджені руки, які ж вони милі та ніжні,
Тут початок бере невимовного щастя, любові ріка…
Я до них пригортаюсь, цілую натхненно і слізно,
І співаю їм славу — святим материнським рукам.

 

Минуле

Якщо в напруженім мовчанні
Його шукаєш десь під небом,
То виникає запитання:
А чи було воно у тебе?

Якби було — його почули б,
Воно ж бо має своє ймення.
Яскраве, доблесне минуле
Крокує завжди з сьогоденням.

 

* * *
Ми один одному так часто мнем боки,
Стараючись триматись чітко строю,
Вважаючи, що цьому завдяки
Досягнемо єднання та спокою.

Самим собою бути на землі —
Не лише нам, це до вподоби й Богу,
Іти вперед, до спільної мети,
Не підставляючи нікому ногу.


Музична новинка

Якось на запрошення друга,
Знайшовши дозвілля годинку,
Пішов я до нього послухать
Цікаву музичну новинку.

Захоплено, з гордим азартом
Товариш вмикає машину,
І гуркотом сповнилась хата,
На щастя, без чорного диму.

Хриплять, тріскотять дифузори,
Аж стіни дрижать від натуги,
Ніяк не збагну: чи горе,
Чи радість в цій пісні, чи туга?

То щось завиває лячно,
То лупить, неначе ступа,
Товариш всміхається значно
І в такт промовляє: «Супер!»

Вікно відчиняю, та де там,
Мені не втекти від пастки,
І тут грозові децибели
Повітря шматують на частки.

Та раптом співучим птахом
Крізь зоряну срібну зливу
Аж в сяйво Чумацького Шляху
Злетіла душа щаслива.

І серце, забувши втому,
Летіло на крилах мрії,
А з вікон сусіднього дому
Струмилася «Аве Марія».

 

* * *
Надворі дощ видзвонює чечітку,
Обнявши віть весняну молоду.
Мов привид, хтось в брезентовій накидці
Торішнє листя палить у саду.

Шиплять краплини у вогненнім крузі,
Танцює ватра дико, мов мара,
І дим їдкий снується по окрузі,
Озон цілющий злісно пожира.

Бува, що й серце іноді людини
Горить таким вогнем, як у грозу,
І ті, що з ним спілкуються щоднини,
Не раз від диму змахують сльозу.


* * *
Настійливо виважую слова
І кожне вивіряю чи не всоте.
Яка ж це каторжно важка робота,
Чоло аж сьомим потом залива.

Долоні, мов стара, пошерхла жерсть.
Та не бере мене від цього сором.
Вже не пером орудую, а ломом,
Вгризаючись у віковічну твердь.

Сорочку сіру вже плямує сіль,
Дзвенить о камінь лом, немов на сполох...
Не зупинюсь, бо чую владний голос
У звуках тих настійливих зусиль.

О ти, свята благословенна мить! —
Знайти наріжний камінь для будови,
Оте магічне життєдайне Слово,
Що не вмира, а все животворить!

 

Пізнай глибину свого серця

Тремтять хвилясті дивовижні кола
і сплески розтинають ніч довкола.

Видовжуй плоть, натягуй, мов струну,
Пірнаючи у серця глибину.

Зумій знайти затоплені скарбниці
Й не захлинутись у липкій водиці,

Сягнути віддзеркалену блакить,
Не обірвавши життєдайну нить.

Від вітру почуттів, народжених із плакань,
Розгойдується лиш, та не щезає мряка.

Чия б то не була, ніде й ніколи тінь
У таємничу не пірне глибінь.

Перев'язавшись променем вогненним,
Повітрям лісовим наповнивши легені

Й розсотуючи сонячний клубок,
Шукай на дні чудесний скарбничок.

В нім таємниця всесвіту і руху,
Могутність схована людського духу.

Скорій у глиб, без страху і вагань,
Ув епіцентр сердечних коливань!

 

Пісня природи

Щасливий той, хто бачить Бога
В щоденних клопотах, в тривогах,
В усіх своїх земних дорогах,
У хмарах, в небі голубому,
У лісі тихому, густому,
В горі, що піднялась високо,
В ромашці, що милує око,
У зорях, в сонячному світлі,
У всій природі, у всьому світі!

Послухай — пісня скрізь лунає,
Простори неба наповняє,
В промінні сонячному грає,
У гілочці — весняним цвітом,
В трояндах, росами обмитих,
Ласкавим вітром пронесеться,
На землю дощиком проллється.
У пісні цій, що так натхненно
Нехай почує кожен:
Ми всі — творіння Боже!

Щасливий, хто цю пісню знає,
В чиєму серці спів лунає,
Хто щиро Бога прославляє.
Те серденько повік не в’яне,
Воно радіть не перестане,
Воно милується красою,
Цвіте любов’ю й добротою.
В кінці тернистої дороги
Його чекає зустріч з Богом.
Засяє серденько оте,
Неначе сонце золоте!
Переклала з російської Мирослава Приходько


* * *
Плаче небо знов то снігом, то дощем…
Та душа моя ні в розпачі, ні в тузі,
Коли знаєш: не забули тебе ще,
Коли в пам’яті вкарбований у друзів.

У житті немало лине мимо нас.
Є закони, що не знають жодних строків.
Але пам’ять владно зупиняє час,
Хоч на тиждень, хоч на місяць, хоч на роки…

Ой, які ж то таємничі ці чуда-дива!
Подивам моїм нема ні меж, ні ліку…
Це одна із сутностей Господнього єства,
Бо хіба ж не Він сказав такі слова:
«Повсякчас Я з вами аж до кінця віку».

Хай сльозиться небо снігом та дощем,
І ляга на землю сіра тінь хмарини,
Не стискає грізно серце моє щем, —
Світла пам’ять пише сонячні картини.


* * *
Сягаючи думкою неба,
Долаю тяжіння земне.
Для щастя багато не треба,
Потрібно лише основне.

Зливаюся з піснею літа,
Коли все буяє довкіл.
Так хочеться щиро радіти,
Забувши про втому і біль.

Одного ж бажання замало,
Щоб линути в світлу блакить.
Важливо, щоб серце співало,
Коли все навколо мовчить.

Хоч тиша над світом зловісна,
Та це не бентежить мене.
Господь — моя сила і пісня,
Для щастя оце основне.


* * *
Те, що нам не під силу
пізнати всю мудрість Господню
Й не проникнути в творчу
Його глибину-таїну,
Не послужить підґрунтям
для виправдань, нині так модних,
Про свою бездіяльність,
зі злом припинивши війну.

Є багато речей,
на які ми спроможні впливати,
Тож з завзяттям палким
Скористаймося правом своїм.
Але там, де в борні
Зазнаємо в бездумності втрати,
Перемогу віддаймо
У руки Господні святі.

Не чекає Творець,
що зуміємо всі Його дії
Осягти за десятки
прожитих якихось там літ.
Він чекає співпраці
і спільної взаємодії,
Щоб від рабства гріха
рятувати знедолений світ.

 

* * *
Уникаю я слова «вік».
(Та хіба ж немає причини?),
Коли важчають крила повік
І мішки під очима.

Що з того, що час-буревій
Пройшовсь по мені, що й не зчувся,
Все спотворив, як злий чародій,
Хоч душі не торкнувся!?

І чому ж незрячі такі усі,
І чому всі в одному так схожі, —
Що не бачать часто душі,
А от лізти у неї можуть?!

Доле наша, химерна й смішна, —
Цінний скарб у простій оболонці!..
Чи ж завжди цукерка смачна
У красивій обгортці?

Чи ж існує розумний баланс?
Де ж то ставиться крапка остання?
Що ж усе таки люблять у нас? —
Запитання...


* * *
Я Господу несу свої печалі,
І Він приймає їх із співчуттям,
Дає розраду і провадить далі
Побожною дорогою життя.

Коли ж я опиняюся в облозі,
І серцю важче й важче з кожним днем,
Він ніжно витирає мої сльози,
З любов’ю утішаючи мене:

«Я знаю, шлях страждань — це шлях до Неба,
Його для тебе Я проторував.
Я смуток твій і біль твій взяв на Себе,
Коли у муках хресних помирав».

І знову зір спрямовую на Нього.
Не залишаюсь з горем сам-на-сам.
І серце знову славить вдячно Бога,
І пісня щастя лине в небеса.

Я Господу несу мої печалі,
І радість, і журбу, і каяття.
Я з Ним пройду крізь бурі та завали,
Бо Він — Дорога, Правда і Життя.


* * *
Я не можу мовчати.
Про те, як хорали,
На сцені небесній
Зорі співають,
Як сонце сміється
З примхливого вітру,
Як віття шепочеться
В мрійній діброві,
Як місяць закохано
В дзеркалі ставу,
Собою милуючись,
Кличе русалок;
Як піняву з ночі
Змиває світанок;
Як тиша прозора
Хлюпочеться в ріках,
Як землю цілують
Й горять від кохання
Меткі метеори;
Як хмари викручують
мокрі подоли,
Як серце домівку
Свою покидає
Й таємно мандрує
Любові стежками,
Як мати шукає
В країні чарівній
Долю для сина...
Про велич Господню,
Розлиту навколо,
Що дух аж захоплює
Й душу нуртує…
Про все це так хочеться
Всім розказати.
Не можу мовчати.
Не хочу мовчати.
Не буду мовчати!


* * *
Я часто сам себе не впізнаю,
Настільки істина в мені двоїста:
Сьогодні я блаженствую в раю,
А завтра не знаходжу собі місця.

Чому моїх тремких сердечних струн
Торкаються так часто різні руки?
Як розпізнати цю життєву гру:
Де істинні, а де фальшиві звуки?

Вдивляюся у знаки чарівні,
Вслухаюся в мелодію розмаю,
І блискавками мислі бунтівні
Єство навпіл жорстоко розтинають.

То на душі, немовби восени,
То знов буяють солов’їні весни…
Коли б то швидше мій Адам земний
Адамом був поборений небесним!

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ