Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

 

Ольга ЛАЗАРУК


"Людська душа! Яке велике диво"
"Цвіте гортензія. Яке розкішне слово"
"Господь живе не в рукотворних храмах"
"Я не знаю, чи буде то пізнього вечора"
"Він був великим і страшним"
"«Я вибираю солов’я"
"Казала бабця: «Усім честь мила"
"Зійшла від Бога благодать"
"Він сказав: «Я прийду несподівано"
"Травинці неждано тягар звалився на плечі"
"На березі зустрілись дві любові"
"Отакий ми народ. Я народжена саме із нього"
"Коли йдеш не за кордоном десь"

"Ти — мій Творець, я — твориво земне"
"Тобі, Господь, тобі одному"
Воли
"Буденний гамір довкола стих"

"Поправді, Бог є Бог сиріт і вдів"
"Я не знаю, скільки на землі"
"Мело, мело... Хотілося спокою"
"Душа — як політ у птахи"
"Буває так, що не буває слів"
"Завжди любуюся жнивами"
"Останнє слово завжди каже Бог"
"Буває, що слабнуть крила"
"Йшла недостойна до достойних в дім"

 

* * *
Людська душа! Яке велике диво
Закладено від створення в тобі.
Ти мала бути радісна, щаслива,
Ти мала жити вічно на землі.

Людська душа. З початку досконала,
Відображала ти Творця красу,
Але, згрішивши, сутінками стала…
Хто розпізнає, що вони несуть?

В тобі усе: любов і злодіяння,
Жадання слави й мамині пісні…
Душа, душа! Ти то в хмільнім тумані,
То в пристрастей шаленому вогні.

Тобі й півсвіту б видалось замало,
Якщо ж у пересичення зайшла б,
То з радістю пустельником би стала,
Багатства всі за спокій віддала б.

Пиття, наїдки, подорож до моря,
Модерний одяг, люкс-автомобіль,
А ти все та ж: вся зранена і хвора,
Спустошена від вчинених гріхів.

І безуспішні спроби лікувати
Душевні болі платтям дорогим,
Для неї можна навіть дім придбати —
Та їй, самотній, як в’язниця дім.

То все для тіла — речі і умови,
То все із тілом піде в небуття.
Душа безсмертна — їй потрібне Слово,
Господнє Слово, що дає життя.

Лиш в Ньому, душе, зможеш світлом стати
І більш не бути за криївку зла,
А знов красу Творця відображати,
Якби спасіння в Нього ти знайшла.

Колись від Слова вся Вселенна стала,
І ти від Слова до життя прийшла.
О, якби, душе, ти Творця пізнала,
Якою б ти щасливою була!

 

* * *
Цвіте гортензія. Яке розкішне слово!
Мов китиці дорідні на кущах —
Вони розквітли нині по садах
Рожево, біло, синьо, фіалково.

Гортензія… Я вдумуюсь в слова
Й захоплююсь звучанням букв і звуків.
З них створюється слова зміст, і слухом
Сприймаємо слова. Які дива!

Гортензією не назвеш ромашку.
Ромашка — слово й квітка — простота,
Цвіте в полях, садова є в містах.
Хто дав ім’я квіткам — сказати важко.

Давав в Едемі імена Адам
Живій душі: худобі, птаству, звірям.
Звучало слово імені й лишилось
На всі часи. Воно відоме й нам.

Я вдумуюсь в слова. Я тішусь Словом —
Дарунком Божим, що зійшов з небес:
Ісус Христос — Він в третій день воскрес
І є спасіння людського основа.

Звучали Ним промовлені слова.
О, то були не просто букви й звуки;
Була в них сила від Святого Духа.
Христос почав сівбу, тепер — жнива.

Він мовив Слово до людського серця
Й людське ім’я Своїм Він називав,
І Духом Пресвятим Бог силу дав,
Що те ім’я повіки не зітреться.

Записані на небі імена.
Жнива землі — дописуються списки.
Як Божа милість до людей є близько!
Радію, що й моє ім’я є там.

Радіють інші, бо над іменами
Своїх дітей пильнує Сам Творець.
Ми бачимо — близький всьому кінець.
«Я до скінчення віку буду з вами!» —

Христос це слово мовив в початках,
Він береже нас Словом і у Слові.
Святий щодня освячується знову,
І чинить правду, хто в Христа руках.

Ім’я гортензії ромашці дати —
Не буде мати сили слова зміст.
Йди до Христа — спасіння Він приніс,
Твоє ім’я Він може поміняти!

Велика Божа милість до людей.
Спіши — в жнива дописуються списки!
Чекає Церква — Наречений близько.
А у садах гортензія цвіте…

 

* * *
Господь живе не в рукотворних храмах,
Будівлі жодній Бога не вмістить,
Всіх людських мов є на землі замало,
Щоб, як належить, Господа хвалить.

Що є ті жертви, що дає людина,
І безліч менших і великих справ,
Якщо саме життя ще від почину
І все довкола сам Господь нам дав!

О мудрість Божа! О безмірна велич!
Твої шляхи хто, Боже, осягне,
Коли сузір’я Ти мов килим стелиш
І твориш розмаїття це земне!

Аби для Тебе принести дар гідний,
Що можна взяти, що не є Твоїм?
І щоб з пісень сплести віночок дивний,
Спочатку Ти вселяєш в серце гімн.

Із чого храм побудувать для Тебе?
Як це зробить, щоб він Тебе вмістив,
Коли престол Твій — неосяжне небо,
А землю Ти підніжком учинив.

Цар Соломон брав золото і камінь,
Митці найкращі будували Дім,
Але того Бог не вподобав Храму,
Щоб пробувати аж навіки в нім.

І все ж є храм, де Бог бажає жити.
Він містить Духа і любов Його.
Це — людське серце, чисте і відкрите
Для Бога і для ближнього свого.

Коли тривога, коли зло як море,
А хочеться добра і чистоти.
Господь сьогодні всім серцям говорить:
«Чиїм же храмом, друже мій, є ти?»

Хто в серці у твоїм щодень царює?
Що чиниш явно ти чи тайкома?
Бог знає все, Бог бачить все і чує,
І згідно з вчинками віддасть сповна.

О, якби ти відкрив сердечні брами
І Господа на царство запросив,
Ти вічно жив би з Ним в Небеснім Храмі
І в Царстві Божім без кінця б радів.

 

* * *
Я не знаю, чи буде то пізнього вечора,
Чи уранці, коли починає світати,
Ми відчуємо в дусі незвичне піднесення,
Мабуть, так, як в пташок, коли час відлітати.

Зазвучать небеса надзвичайними нотами;
Ще не чула земля, як звучить та сурма.
Все зупинить свій біг; метушні не буде з турботами:
Ось підведена риска — й майбутнього далі нема.

Складно то уявить, але знаю — так каже Писання:
Ми побачимо раптом багато незвичних людей.
Це померлих в Христі Бог підніме при сурмі останній;
Може, рідні до нас зайдуть в дім просто так, без дверей.

А ще знаю, що вмить в нас самих буде теж переміна:
В славнім тілі новім ми підем по повітрю стрічать
Жениха і Царя, в славі й величі Людського Сина,
Він на хмарах появиться — будем з Ним пробувать…

Є важливі події — їх звуть поворотні моменти
У житті цілих націй, країн, навіть материків.
Все в історії людства не матиме жодного сенсу
Вже опісля того, як відбудеться прихід Христів.

Хоч життя — то як шторм, то як стежка в густому тумані,
Та тримає Господь нас в могутній правиці Своїй;
І у час вечоровий, і в ранню пору, на світанні,
Не мені лиш одній вже вчувається звук неземний.

Це в бажаннях, в думках, на устах всіх Христових;
Цим себе підбадьорюєм, щоб в молитвах пильнувать.
І усіх на землі закликаємо: «Будьте готові!
Все утратить свій сенс, коли Бог забере благодать».

Як в пташок до відльоту, в мені надзвичайне піднесення:
«Повертайся, Ісусе! Жде Церква Твойого повернення…»

 

* * *
Він був великим і страшним.
Тремтів Ізраїль перед ним.
А Голіят їх зневажав:
Він переможе — так вважав.

Він силу відчував в собі,
Мав практику у боротьбі,
Й раніш здобуті перемоги
Вселяли людям страх від нього.

Зріст, м’язи, зброя і броня…
А що Давид? А він ягня
В степу від лева рятував —
Він практику теж добру мав.

Давид ще юним був на вид.
Степ — то арена його битв.
І ним здобуті перемоги
Звершались на виду лиш в Бога..

О, щоб за гриву лева взяти,
Від Бога силу треба мати!
Хоробрість вирвати ягня
Із пащі — це не спис й броня!

Тож Бог їх звів на полі бою:
Того, який хваливсь собою,
Й того, який сам Бога знав.
Бог так прославитись бажав.

Давид пішов ув Ім’я Боже:
Із пращі камінь — в лоб ворожий.
І впав великий і страшний…
То не Давид — Бог виграв бій!

Страшні, великі… На Христа дивися —
Господь спасає не мечем та списом!

 

* * *
«Я вибираю солов’я!» —
Сказала більшість. Та не я!

Якби на конкурсі птахів
Давали премії за спів,
Я знаю: соловей-співець
Здобув би основний вінець.

І справді — є травневим дивом
Майстерні звуків переливи,
Відмінні в силі і красі.
Це, певно, визнають усі.

Та час цей швидко проминає,
І соловей вже не співає;
Курличуть осінь журавлі;
Співають зиму снігурі;

Та й провесінь звіщає шпак;
Дзвіночком жайвір в небесах…
Десятки років мої ноги
Ішли по польових дорогах —

І скрізь, у всі часи незмінно
Один з птахів мені був вірний.
Пилюка, сніг, доріг сльота —
Зі мною був маленький птах.

Це — птах біблійний горобець;
Він згаданий Христом. Вінець
Дала б я за його «цвірінь»,
Що проганяло смутку тінь.

Він був і в грози, і в морози.
Як очі заливали сльози,
Цвірінькав він: «Ти у Отця
Вартніш за мене, горобця!»

В нестачах і складних задачах
Цвірінькав він: «Мене Бог бачить,
І я на землю не впаду.
Твою Бог відведе біду!»

Щодня тепер у люднім місті,
Коли потрібно, він на місці.
«Цвірінь! — з асфальту і увись. —
Не хнюпся! В небеса дивись!»

Я рада цій малій пташині,
Що Бог вчинив, що на стежині,
Де стільки гострих камінців,
Є так багато горобців.

Цей вірш не жарт і не дивацтво.
Довкола нас рослини, птаство —
Все те, що створено Творцем,
Моїм Отцем, твоїм Отцем.

Йде кожен з нас свою стежину,
Але у небі ми зустрінем
Того, Хто нам проклав її.
Якщо комусь всі солов’ї

Співали більше у дорозі,
Йому, тобі, мені ті сльози,
Що нам стікали по щоках,
Ісус обітре в небесах.

Якби був конкурс — горобцеві
Вінець дала б я як співцеві!

 

* * *
Казала бабця: «Усім честь мила!»
Колись у свята в селі ходили
Від діда й баби до дітлахів
На той зарінок, де танцювали;
Десь так з обіду музик наймали —
І весь зарінок, мов клумба, цвів.

Йшли молодиці, і йшли дівчата
У вишиванках, в хустках квітчастих;
Сходились ґазди і парубки.
А танцювали тоді у парах.
Село дивилось — село зважало:
Куди-то скоро підуть свати,

Які дівчата вже на виданні,
Хто біля кого і хто як вбраний,
Просить до танцю хто перший йде,
І з ким танцюють, хто вже у шлюбі,
Село дивилось, село розсудить
І хто як в танці кого веде…

Той старший хлопець не надто вмілим
Був танцюристом, і не хотіли
Іти дівчата до танцю з ним.
Казала бабця мені: «Дитино!
Не рік той танець. Усім честь мила.
Коли запросить — не відвернись».

І я ніколи не відмовляла.
Село дивилось, село зважало.
Я вдячна бабці за ті слова.
І старший хлопець знав, що то значить
Той вияв честі, коли всі бачать:
Невміле тіло — душа жива.

Підтримай душу! «Усім честь мила!»
Немов хвилини, роки злетіли,
Часи змінились, а той урок,
Як підбадьорить важливо душу,
Через поради прості бабусі
Давав для мене мій Батько Бог.

І в час цей важкий украй важливо
Всім пам’ятати: «Усім честь мила!»

 

* * *
Зійшла від Бога благодать
Дощем на спраглу душу поля.
Весна. Пора уже саджать
Буряк, картоплю і квасолю,

Пшеницю сіяти й овес…
Та й ті, що є уже, озимі
Чекали милості з небес,
І дощ іде — Господня милість.

Я чую зливи тихий шум,
І серцю радісно, аж щемко,
Бо є серед Творцевих дум
Й щоб вчасно дати дощ на землю.

Хай зійде на поживу хліб
Для всіх: і щирих, і лукавих,
Щоб був у кожного обід,
Щоб Боже ймення прославляли.

Зі свого Боку Бог все дав —
Це благодать у Божім Сині,
Хто вірою її прийняв —
Яка щаслива та людина!

Посіяне в сердечний ґрунт
Зросло й дало плоди по силі…
Йде дощ. Його я чую шум —
І славлю Господа за милість.

 

* * *
Він сказав: «Я прийду несподівано!»
Він сказав: «Ти не будеш знати…»
А у серці: «Якщо будеш вірною,
То весь час мене будеш ждати!»

З неба зорі очима пильними
Задивлялись на ту щасливу,
Яку взяв він рукою сильною
І повів, — незбагненне диво!

Вітер бесіду вів із кедрами,
Гомоніли дуби з берізками,
Бо Творець заручивсь з нареченою! —
І раділи почутою звісткою.

Рознеслась новина по всесвіту,
Слало сонце морям телеграми.
«Це збувається Богом проречене!» —
Відказали з глибин океани.

Вони чули усе, усе бачили.
Проминули віки над землею.
І лунали знов хори ангельські
Над спасенною ще душею.

Стала справа іти до закінчення —
Час Христові іти по невісту.
Він казав: «Я прийду несподівано!
Будеш жити в селі чи у місті —

Ти не знатимеш часу повернення, —
Чи чекаєш Мене ти, кохана?!»
«Він іде! Будь до зустрічі зібрана!» —
Підказали мені урагани.

Затряслася земля на підтвердження,
Підняла, як підказку, цунамі:
«Свідчу я про Христове повернення.
Він вже йде! Приготуйсь до вінчання!»

Сонце, зорі, дерева — оточення
Все підказки мені посилає,
Пильнувати мене заохочує.
І я їм відказала: «Я знаю!

Він — мій скарб, Він — життя моє істинне.
Не роблю я ні кроку без Нього.
Й в серці глибоко мовою ніжною
Він промовив: «Збирайся додому».

Якщо любиш, то серце підказує,
Бо в єднанні із серцем коханим…
Хай співають же нам величальної
І дерева, й зірки, й океани!



* * *
Лк. 1:37; Мт. 17:20

Травинці неждано тягар звалився на плечі
І жаром війнуло, немов із розкритої печі, —
Бо там, де травинці зростати призначено Богом,
Надумав собі хтось асфальтом стелити дорогу.

Травинку притиснув тягар до землі. Стемнілось…
Комусь бо ходити не просто по стежці хотілось:
«Ми тут хазяї, прокладемо широку дорогу».
Вони гордували місцем травинки від Бога.

Та всупереч волі людей дивна діялась справа —
Земля під асфальтом їй воду й повітря давала.
«Для Бога ж нема неможливої жодної речі! —
Казала травинка й старалась розправити плечі. —

Призначення маю — під сонцем Творця прославляти.
Йому все можливо!» — й завжди намагалася встати.
І з кожним зусиллям звершалося диво таємне:
Міцніла вона й ворушилась, хоч тісно, хоч темно.

Насправді, в цій справі була двох надій суперечка:
«Для Бога нема неможливої жодної речі!» —
Єством всім травинка міцніла в надії на Бога,
Ослабла ж надія отих, хто стелив цю дорогу.

«Й тобі все можливо!» — якось із небес пролунало.
Травинка всі сили напружила раптом і... встала.
Асфальтом розбіглись, мов промені, тріщини раптом —
Бо й тверде покриття ненадійним буває часто.

«Для Бога нема неможливої жодної речі!» —
І зліва, і справа є ті, хто випростує плечі.
Потріскавсь асфальт. Хазяям для ходіння — стежинка,
Й на ній усміхається, славлячи Бога,травинка.

«Для Бога нема неможливого!» — всі ми це знаєм.
Хай притча оця про травинку усім нагадає:
Як сила життя в ній, так віра у нас чинить диво.
Тож каже Господь: «Тим, хто вірує, теж все можливо!»

 



* * *
На березі зустрілись дві любові.
Одну іще потрібно довести —
Ісус давав доручення Петрові:
«Паси овець й за Мною слідом йди!»

Іван любов свою довів на ділі.
Улюбленець Ісуса був, де й Він.
Злякались учні, та з любов’ю сміло
Іван — в первосвящениковий двір.

Його там знають, не кують в кайдани.
Сказав сторожі — увійшов й Петро.
В ту мить важку присутністю Івана
Ісуса серце втішене було.

Як описав він, що було в Пілата,
То, мабуть, свідок тих подій і сам.
Був під хрестом, де Господа розп’ято, —
Юдеїв й римлян не злякався там.

Ісус цінив оту любов велику,
Яку Іван до Нього проявив:
Людину найдорожчу під опіку
Йому Він, Свою матір, доручив.

Ісус попереджав про час спокуси —
Іван той час відважно перейшов:
Любов вела Івана за Ісусом,
А зберегла Ісусова Любов.

Воскреснувши, Господь наш біля моря
Сказав для розуміння кілька слів:
Не березі зустрілись дві любові —
Того, хто мав довести, й — хто довів.

В час нелегкий ми живемо із вами:
Спокус тепер — попробуй розберись!
І Петри є, і є таки Івани —
Хто спокусивсь і хто не спокусивсь.

Ще зовсім трохи — й Джерело Любові,
Сама Любов – Христос прийде до нас.
Діла Іванові й діла Петрові
І вміст сердець Він знає без прикрас.

Що є в стосунках з Господом взаємність,
Не лиш життя Івана довело.
У вічнім Царстві Божім достеменно
Побачимо, як з іншими було.

Христос ще багатьом дає завдання,
Немов Петру, щоб вірним був у нім
І не втручавсь до того, що з Іваном
Він чинить, як з улюбленим Своїм.

 



* * *
Отакий ми народ. Я народжена саме із нього.
Є характер людини і має характер народ.
І не десь, а у нас «як тривога, тоді і до Бога» —
І молитви, й пости, і пожертви, щоб зглянувсь Господь.

Ми народ працьовитий. Ми вміємо й любим робити.
По найважчих роботах це ми розбрелись по світах.
Не верітки на посаг — ми вілли будуємо дітям.
Що було б, як посіяли б скрізь на полях?!

Є немало сімей, де радіють десятій дитинці;
Знов дитячі візочки в містах і у селах навкруг;
Ще не правило в нас: для батьків — престарілих будинки,
І не вигоди ради друга підтримує друг.

Є немало всього, та ще цінності всі не згубили.
Тих, хто Бога шанує, немало-таки серед нас.
Не порожні в нас храми і в будень, тим більше в неділю;
Бачить Бог, хто удома коліна схиляє всякчас.

Ми про себе говоримо: в нас «як тривога — до Бога».
Мабуть, це про загал. Є в цій приказці ще кілька слів.
Не нагадую їх я так само, як вади народу.
Я подякую Богу за те, що нас так полюбив!

Що в Ісусі Христі українцям дає Бог спасіння,
Що пшеницю й картоплю так щедро нам родять поля.
Що там та екологія! В Бога — здоров’я насіння,
Від страшних катаклізмів збережена наша земля.

Ще нас милує Бог! Він не хоче, щоб тільки тривога
Спонукала народ Його пильно й завзято шукать.
Українці! Схиляймо серця щиро, вдячно до Бога.
Бог для вдячних сердець іще більшу дає благодать.

Я люблю Україну. Бог дав мені тут народитись.
Тут співа соловей, квітне мальва, гірчать полини.
Хай почує Господь українців, як будуть молитись,
Щоб у Божому Царстві раділи спасінням вони!

 



* * *
Коли йдеш не за кордоном десь,
А у нас чи по селі, чи місті,
«Обережно! У дворі злий пес!» —
Часто прочитаєте на хвіртці.

Не берусь перевіряти це:
Є такі — господарям загроза,
Але знаю, що спрадавна пес —
Друг людині й помічник в господі.

Електричні до дверей дзвінки
В час недавній люди повставляли,
А раніше Мушки та Рябки
Гавкотом про чийсь прихід звіщали.

Їх кусатися ніхто не вчив;
А було — й не замикали двері,
Ну а нині — що вже тих замків!..
І собаці — доля невесела:

«Весело і не махни хвостом,
Не лизни захожого привітно!» —
А научать, щоби був «злим псом»
Згідно із табличкою на хвіртці.

Гріх у людях душі остудив —
І вони, і їх «злі пси» нещасні.
О, якби Ти їм, Господь, відкрив,
Що спастись не знехтували шансом!

В покаянні Ти той лід сердець
Розтопив би в нашому народі.
«Обережно! У дворі злий пес!» —
А чомусь читається: «… господар!»

 



* * *
Ти — мій Творець, я — твориво земне,
Недосконале по гріховній суті.
Якби Ти Духом не родив мене,
Як я жила б і що могла б збагнути?

В земних турботах про щоденний хліб,
В житті марнотнім у гріховнім тілі,
Що б знала про навколишній цей світ —
Духовний світ — яким він є на ділі.

Якби Твій Дух мене не осіяв,
Коли пітьму побачивши, злякалась,
Й мені Ти Духом руку б не подав,
То як тоді промовила би: «Каюсь?»

Хто зняв би з мене тягарі гріхів,
І хто б запевнив прощення й спасіння,
Якби не Дух, якого Ти вселив
В моє єство на знак удочеріння?

І немовлям в колисці не лишив,
Але ростиш, ведеш з дитинства в зрілість.
Хто ще крім Тебе так би це зробив?
Хто як не Дух про Божі знає цілі?

Ти виповняєш кожну з обітниць —
Мене хрестив і інших хрестиш Духом.
Якби не так, як із Твоїх криниць
Я напилася б у часи посухи?

Моїм вустам Ти мову дав Свою.
Якби не Ти, чи я б оце зуміла
Тобі сказати: «Таточку! Люблю!»
І про таємне якби розповіла?

Ти — на престолі, я — в місцях земних.
Щоби від Тебе інших підкріпляти,
Коли промовлю до сердець людських
Якщо Твій Дух не буде наповняти?

У людській мові мало вдячних слів
І на слова хвали вона убога,
Але мене Ти Духом збагатив,
Щоб я Тебе прославила як Бога.

Хвала Тобі! І знов кажу — хвала!
В моїм сирітстві став моїм Ти Татом…
Яка без Тебе бідна я була!
Яка тепер Тобою я багата!

 


*  *  *
Тобі, Господь, Тобі одному
Можливо виправити це:
Коли не тягне йти додому…
Коли зневага у лице.
Було… Колись було кохання:
Разом — в відпустку, в магазин…
На день прощались, мов востаннє…
І пелюшки… З’явився син…
Було… І чай із пиріжками,
І перший куплений диван…
Дружино! Що тепер із нами?
Чого бракує нині нам?
Будинок вбраний килимами
І син — уже не немовля;
А ми? Зробились ворогами,
Вже краще б жити віддаля!
Неначе тріщина на вазі —
Не черепки і не кришталь.
Взаємні зради і образи,
В душі —то ненависть, то жаль…
Життя — мов дощ, що так дошкульно
За комір вітром залива…
В сім’ї, удома — безпритульний…
А щастя — чи ж воно бува?!
Кого винить? Я сам в одвіті…
Благаю: «Господи, прости!
Адже Ти дійсно є на світі,
Поправить можеш все лиш Ти!»

 



Воли

Воли, воли... Якби не ті воли,
То може б ті, що кликані були,
Були б також і вибрані в кінці...
Бо ось спішать повсюди посланці:
«Готово все! Настав вечері час,
Тому господар нас послав по вас:
— Приходьте всі, що кликані були!»

Але воли... Якби не ті воли!
«Купив волів хороших. Як кортить
Їх випробувати в найближчу мить!
О, ті воли — утіха для очей!
Ну, а вечеря? Буде ще вечер,
Сніданків і обідів без кінця...»
Відмова зустрічає посланця.

Воли і землі, й молоді жінки —
Не в них вся суть.
Прийшли би — навпаки,
Знайшли би радість, що не тій рівня,
Що є від поля чи волів щодня.
Та щоб прийти і сісти за столи,
Те не дало, що в серці, — не воли,
Не ці ось ситі, круторогі, пишні,
І не красуня, яка заміж вийшла,
А власне «я», що так для серця миле...

«О Господи! Ти посилай нам сили,
Як на Іллі. Ні, вдвоє, як в Іллі...»
Якось Ілля проходив по ріллі.
Орав волами землю Єлисей.
Було все явним для Іллі очей:
При ділі чоловік: воли, рілля,
Та кидає на нього плащ Ілля:
«Іди за мною!» І не треба ждать —
Воли, як жертва, на вогні горять,
Горять плуги, лишаються поля.
А Єлисей пішов, і перед ним Ілля.
Коли Іллю на небо Бог забрав,
Подвійну силу Єлисею дав.

«Як в Єлисея силу нам пошли!»
А ти у жертву вже приніс воли?
Ще не приніс? «І спробувать кортить,
І на вечерю кличуть. Що за мить!
Співпало те і друге на біду.
Такі воли чудові! Не піду!»

Спішать по всіх усюдах посланці.
«Ведіть, збирайте, прийде хто — в кінці
У радості засяде за столи».

Ну, а воли? Зостануться воли —
Вогню наказано усе пожерти,
Але тоді то вже не буде жертва...

Подумай: чи зрівняється з волом
У Божім Царстві місце за столом?!

 




*  *  *
Буденний гамір довкола стих,
Покрила землю нічна година...
Я знаю певно — Ти бачиш тих,
Хто в час цей пізній схилив коліна.

Уже б і добре віддатись сну —
Усяке тіло тепер в знемозі,
Та є, що кличуть, що Ти почув
І просять сили собі в дорозі.

Дорога нині не як була,
Коли арени були й в’язниці —
Крізь все те вірне перевела
Твоя могутня свята правиця.

А нині... Нині усе не так —
Овечі шкури, ну а під ними...
І щоб устояти в час атак
Стояти спершу слід на колінах.

Через коліна здоров’я й хліб,
Через коліна в служінні сила...
Господь, я знаю, Тобі й в обід,
І на світанку молитва мила.

Та особлива лежить печать,
Коли творіння усе в знемозі,
На тих молитвах, які звучать
Вночі над тілом у перемозі.

Стихає лайка, стихає сміх,
У вікнах темно — нічна година...
Я знаю певно — Ти чуєш ти,
Хто в час цей пізній схилив коліна.

В благоволінні Твоїм святім
Покровом правди укрий їх, Боже,
Щоб увійти їм в небесний дім.
Можливо й ночі цієї... Може...

 



*  *  *
Поправді, Бог є Бог сиріт і вдів...
Ми не збагнем, чому є так у світі,
Що у окремих сім’ях без батьків
З самого малку виростають діти.

Є батько й мама навкруги в домах —
Якби там знали, що то справді значить!..
А десь не ляже батькова рука
Ніколи вже на голову дитячу.

Десь вже ніколи мама перед сном
Не поцілує й ковдрою не вкриє.
І можна лиш поплакати тайком,
Коли від жалю серце заніміє.

Ми не збагнем... Ніколи не збагнем,
Аж поки не зустрінемось у небі,
Чому в житті сирітства чашу п’єм
І змочуєм слізьми вдівства постелю.

Але є Бог — Бог всіх сиріт і вдів,
Що знає все з кінця і до початку,
Який ростить із хлопчиків мужів
І заміж дочок видає, як батько,

Що береже, дає щоденний хліб,
Що є і Батько, й Чоловік, і Мати
І через безліч безпросвітних діб
Веде, щоб ворог не посмів зламати.

Коли обступлять хмари навкруги
І страх, і сумнів бурями повіє,
Є Той, що поміч подає завжди
І загасити не дає надію.

Він — Бог! Він — вірний, вірний Сам Собі:
Як обіцяв, то зробить неодмінно!
Поправді, Він не забуває вдів
І сиротам дає благословіння...?!

 



*  *  *
Я не знаю, скільки на землі
Ще пройти доріг мені зосталось,
Але хочу наостанку днів
Господу сказати: «Я старалась!

Знаєш Сам, де річкою текла,
Знаєш сам, де, як струмок, міліла,
І усе ж робила, що могла —
Я Тобі вгодити так хотіла.

Ідучи долиною скорбот
Через сльози і сердечну скруту
Я була щасливою, Господь,
Бо Тобі могла корисна бути.

Що вдавалось — все Твоє, Ісус,
А моє невдале, не змінити.
Чим перед Тобою похвалюсь?
Можу лиш до ніг Твоїх схилитись.

І знайома лагідна рука
Доторкнеться голови моєї...
Я старалась! Я усе ж дійшла
Милістю і силою Твоєю!»

 



*  *  *
Мело, мело... Хотілося спокою —
Спочити б і зігрітись уві сні,
Та стукали закляклою рукою
В морозні вікна люди мандрівні.

Не жалко дати хліба, навіть грошей,
От тільки б не просились на нічліг!
Про їхні біди слухай до півночі,
І воду грій для умивання ніг.

А деяким потрібно полічитись.
Кому ж за ними, хворими, ходить?
А ще захочуть довше залишитись...
Простіше просто двері не відкрить.

«Це не про мене! — думка свердлить скроню, —
Не пам’ятаю випадків таких!»
Мело, мело... Хотілося спокою
І бачити хотілось лиш своїх...

Як сумно, що у серці, а не в домі,
Від вогнища зосталась лиш зола!
Зима гріха жене людей бездомних.
Не просять грошей — світла і тепла.

В тобі їм треба Господа побачить,
Вказати на єдину із доріг...
Якби схотів ти знову стать гарячим,
О, як би ти зробить багато зміг!

 



*  *  *
Душа — як політ у птахи,
А птасі потрібне небо.
Та вловлюють бідолаху
Щоденні земні потреби.

Втікай із сільця, рятуйся,
В неволі ослабнуть крила,
Із Богом щодня спілкуйся —
Без Нього ти є безсила.

Манять і милують око
Бездонні блакитні далі —
Твоє — усе там — високо,
А тут — тягарі й печалі.

Цінуй відведеним часом,
Випрошуй у Бога сили:
Душа — як політ у птахи —
Хто знає, коли у вирій?...

 



*   *   *
Буває так, що не буває слів…
Блакить немов заволокло туманом
Таким густим, що шепче хтось: «Обманом
Для тебе стануть думи про політ!

Тобі наснились хмарами мандрівки.
Дивись під ноги! Ось твоє — земля».
Ні!!! За туманом світить звіддаля
Незгасним сяйвом неземна домівка.

Туман бажає заховать її,
А надто більше — затуманить пам'ять,
Щоби не свідкувала про реальність,
Як дух недавно линув від землі.

Як він купався у просторах вишніх
І пив натхнення із Господніх рук,
І ніс на землю, і вдягав у звук,
І було Слово — дальнім або ближнім.

Дух може й прагне кожен день в політ —
Він цим живе. Та щось буває з нами…
Ось хмари проливаються дощами,
Коли волога переповнить їх.

А в нас є сльози. Чаша до країв
Наповниться, й туман розвіють грози.
Коли немає слів, тоді говорять сльози,
І мова їх промовистіша слів.

 



*   *   *
Завжди любуюся жнивами —
Воістину свята пора.
Турбота Господа над нами:
Поля, наповнені добра.

Погладжує липневий вітер
Пшениць чуприну золоту,
А десь вже зібрано в засіки
Зерно добірне на току.

За днями дні проходять грози.
«Чому ж комбайн косить не йде?»
Ще трохи і зерно, як сльози,
На вогку землю опаде.

Є добрі хазяї й недбалі,
А Бог добро подав усім,
Та не усі його зібрали,
Щоб був у них з достатком дім.

Люблю жнива. Благословінням
Колосяться поля у всіх.
Даруй же, Господи, прозріння,
Як слід нам ставитись до них!

 



*   *   *
Останнє слово завжди каже Бог…
Багато люди говорити можуть,
Та з висновків і рішень багатьох
Збувається єдино вірне — Боже.

Ми судимо за поглядом очей,
За розумом, на жаль, недосконалим.
Сьогодні в серці: «Краще той, ніж цей!»
А щось не так — то завтра й помінялись.

Такі ми, люди… І тому Господь
Не нам віддав вирішувати долі:
Він каже хмарці: «Мимо не проходь!»
Й вона напоїть удовиці поле;

Він зглянеться на сльози сироти
І дасть їй пару кращу, як в багатих;
В яку з низин не опустився б ти,
Бог владний звідусіль тебе підняти.

Був смертним вирок Йосипу в братів,
А Бог сказав: «Понад усе повищу!»
І Бог був з ним, поки він все терпів,
І сил давав, й ніхто його не знищив.

А день настав — змінилося усе,
Й за Божим Словом Йосип став до влади,
І на спасіння обернулось це
Тим, що про нього злу складали раду.

Господнім дітям треба на землі
В своїм житті терпіння сповнить чашу.
Хай люди роблять рішення свої,
Але від Бога буде доля наша!

Лиш серед болю, труднощів, спокус
Завжди про те нам пам’ятати треба,
Що це — стежина, де пройшов Ісус,
Це Він з низин виводить нас на небо!

 



*   *   *
Буває, що слабнуть крила,
І в серці одна надія,
Що в Тебе є надмір сили,
І Ти зберегти зумієш.

Хотіла б злетіть високо,
А ледве сягаю гілки,
Твоє ж уважнеє око
Пильнує мене настільки,

Що в мить, коли зовсім поряд
Шуліка на жертву чигає,
Своїм надійним покровом
Від нього мене ховаєш.

Не густо кормів. Навколо
Зимовий морозний простір,
Але й серед сніжного поля
Зернинка, зернинка… Вдосталь.

Як часто під вечір сніжний
Притулком мені бувала
Долоня, що брала ніжно
Й до ранку обігрівала!

Я вірю: весна настане —
Й полину углиб блакиті,
А поки що крила в’януть
І сили немає злетіти.

Та Ти мій Отець, Господь мій, —
І в серці живе надія,
Що візьмеш мене в долоні
І грітимеш, поки зміцнію…

 



*   *   *
Луки 7:36-50

Йшла недостойна до достойних в дім.
Вона почула, що гостює в нім
Той, Хто великі звершує дива.
Вона була тілесно не каліка.
Казали: «Вона грішниця велика!»
А в ній душа була вже ледь жива.

Той гріх-тиран так вимучив її,
А люди — і далекі, і свої —
Одне лише давали їй: судили.
Але Ісус у Симона в гостях!
Й наважилась: несла свій скарб в руках,
Зайшла і біля ніг Христа схилилась.

З очей, ні, з серця сльози ручаєм,
Бо серце вчуло той жаданий щем:
Не осуду — небесний дотик миру.
Ті ручаї стікали на ступні
Ісусові, спітнілі й порошні;
Волоссям витирала і мастила миром.

Мужі достойні змовкли при столі,
І Симон уже висновки свої
Робив про Гостя, не віддавши шани;
А в душу жінки Божий мир спливав —
Той, Хто серця вивідує, сказав:
«Іди із миром — все тобі прощаю!»

Велів Він учням: «Йдіть в достойних дім.
Як дім достойний — лишиться мир в нім,
А якщо ні — ваш мир піде із вами!»
В дім Симона мир Божий завітав,
Та Симон його серцем не шукав,
А та, яка шукала, то придбала.

Дух Божий нині йде в доми до всіх:
Бог бачить серце, яке змучив гріх,
Де Бога кличуть й хиляться в пошані —
Він завітає в той сердечний дім,
І простить гріх великим і малим,
І прийде Божий мир із покаянням.

Не думайте: «Я не достойна цього!»
Прощає Бог! Велика милість в Нього!
Спасає Бог не праведних, а грішних.
Той більше любить, кому простять більше!

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ