Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

Замовити
поетичну збірку

Поезія віри

Осоння віри

Замовити
поетичну збірку

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

 

Василь МАРТИНЮК

Про автора

 


"Такий маленький, такий хороший"
Він народився…

З наближенням Різдва…
Мій любий краю
Мій край і зрада

Марії
А ніч тоді була...
Очікування Різдва
Господь знайшов нас
Ти бачиш...
Апостол Петро
Очікування Різдва
Різдвяні сонети
Ніч ясна
Різдвяна ніч

У Віфлеємі
"Дух Божий знає Божі таємниці"
"Ти — вільний дух. Ти крила розпростер
"
П’ятидесятниця
О Дух Святий!
Я так шукав Тебе!.
О Великодню
"Сяє сонце у небі яскраво"
Твоє – тобі
Народився Хліб
"Теплом війнуло на сумні поля"
"Малий синок, побачивши вогонь"
"Земне життя не для забав"

"Що може бути краще, ніж свобода"
"Мій Боже, захисти мене, благаю"
"Зіткав мене Всевишній чоловіком"
В Тебе на долоні
Ти відплатив любов’ю
Ісав

Ненавиджу!
"Буває дивне: у страшну жару"
Вересневий ранок
"Тебе, Ісусе, увінчали терном"
"А істинна любов у серці — жертва"

"Хто б душу полюбив мою, як власну"
"З ким поділюся болем і журбою"
"Мій Господи, які жорстокі люди"
Блудниця
"Я із мочару Богом взятий"
Прийдешньому 21-ому

Переклади

 

* * *
Такий маленький, такий хороший,
Хоч безпорадний, та в Нім – Дух Божий.
Заграло небо на цю подію,
Цей Хлопчик людям приніс надію.
Прийшов Месія – близьке спасіння.
І повнить Всесвіт ангельська пісня.
В Різдві Христовім велика сила –
Оця подія всіх обігріла:
І пастухів, і волхвів завзятих…
Ідуть нового Царя вітати.

 

 

Він народився…

Він народився зовсім не по-царськи –
В хліві убогім на постелі з сіна…
Марія ніжно сповивала Сина
У переповненні жертовності та ласки.

І очі сліз її щасливих повні,
Хоч болю стільки – аж лилося з чаші…
І усміхнулася собі, згадавши,
Як Він штовхався у святому лоні,

І як Іван відчув Його присутність,
Хоч їх обох ще не було на світі,
І як Єлизавета у привіті,
Їй провіщала осяйну майбутність.

А нині очі жінки бачать диво –
Дитятко Боже і свою кровинку.
– Який Ти любий, найдорожчий Синку,
І як я хочу, щоб Ти жив щасливо!

В промінні осяйному явлень віщих
Була готова Сину все віддати.
Та не могла збагнути ніжна мати,
Що народився Він для щастя інших.

Його в палатах царських не вітали –
В хліві убогім на постелі з сіна…
Але у небі зазвучала пісня,
Якої жодному цареві не співали.

 

 

З наближенням Різдва…

З наближенням Різдва багато суєти.
Враховано листівки і дарунки,
Ялинка, іграшки та… власні шлунки,
Що прагнуть смакоти.

Вибагливий бо дуже нині світ.
Йому замало молока і хліба.
Заморські фрукти та червона риба
Йому навряд вгамують апетит.

І кожного святковий день веде
То на базар, то в різні магазини.
Заповнюються кошики й торбини,
Шукаємо, купуємо й т.д.

Святкової вечері прийде час –
Молитва поспіхом, а далі – частування,
Розмови про життя, про втрати, про кохання,
А ще колядок кілька в різноглас.

Між іншим, може, пригадає хтось
Банальну давнину – події історичні:
Ангелики у небі феєричні,
Як пастухів злякати їм вдалось.

Верблюди ще з волхвами на горбі,
Зоря, дари – різдвяні атрибути…
А так потрібно на Різдво відчути
Народження Ісусове в собі,

Щоб радість ангельська у серці зайнялась,
Й воно освідчилося Богові в коханні,
Щоб звільнена душа у дні різдвяні
Із піснею до Нього піднялась!

 

Мій любий краю

Мій любий краю, у тобі печаль
Років зневаги, відчаю і болю.
Стискає серце невимовний жаль,
Що маєш гірко-полинову долю,
Що у тобі завжди дзвеніла сталь
Й червоно умивались близь і даль.

Ти марив бути мирним, ти хотів
Гостей приймати щедро й проводжати,
А мусив зустрічати ворогів,
Коритися і під ярмом стогнати.
Але ти завжди про свободу снив
То квітом крові, то колоссям нив.

І ось ти вільний, та господар твій
Забув свій рід мамоні на догоду.
Із тебе вийшов, та тобі чужий,
Відрікся і Розп'ятого, і плоду,—
А плід Його є добрий, золотий,
У нім любов, повага й супокій.

Мій краю, чуєш: виє хижий вовк...
І хмарами клубочиться тривога.
Вбиває в землю поганин кілок
Із обрисами ідола Дажбога.
Зведе тебе язичницький божок,
І станеш пусткою, де морок і пісок.

Поклич Христа, нехай Його сліди
Скрізь відіб'ються на твоїх просторах.
Хай Він торкнеться і землі, й води,
Зайде у ліс, у степ, гостює в горах.
Бо лише з Господом, мій краю, лиш тоді
Не знатимеш ні горя, ні біди.

 

Мій край і зрада

Мій любий краю, чом твоя земля
Із вірністю вирощувала зраду,
І ворог кожен, що ішов здаля,
Втішався нею на твою загладу?

І хто тобі приніс насіння те,
Що, в ґрунт упавши, пишно забуяло?..
І осквернилось ним усе святе,
І воля заросла — її не стало.

Воно вросло в серця, воно вросло в уми,
Все шириться і глибше уростає.
Чи любий ти між власними людьми?
Самі слова, любові діл немає.

Ось прислужився Ніс — Батурин у крові.
Жах відчаю досяг тебе зненацька.
А Галаган відзначився собі —
І запалала вольниця козацька.

І що не діло — зрада. Що не крок —
То покладе хтось камінь на дорогу...
Мій любий краю, ти затих, замовк,
Лиш небу відкривав свою тривогу.

Не можуть помиритися сини.
І де їх двоє — шабля там і підступ.
Чужинцю в ноги хиляться вони —
І знов запроданство, і знову відступ.

Ярмо і плач, і роздуми журні
Гнітили плоть твою, гнучку і дужу.
І лиш твої не сковані пісні
Всім свідчили про вільнолюбну душу.

Любові хочеш ти, мій краю дорогий,
Любові щирої, щоб всі жили із нею.
Та кожен любить на землі твоїй
То зиск, то славу, то якусь ідею.

Ти нині вільний милістю небес.
Тебе, мій рідний, вже далеко знають.
І світ байдужо дивиться увесь,
Як нівечать тебе і обкрадають.

Хто сито їсть з твоїх багатих піль,
Хто клявсь тобі у вірності й любові —
Доклав тепер небачених зусиль,
Щоб з жил твоїх напитись більше крові.

Буяє зрада. Лист її пружний.
Проникла мало не на кожен клаптик...
Хто краде у безкарності своїй,
Того назвеш, мій любий краю, — зрадник.

Мій любий краю, хочу бачить день,
Коли зів'яне зрада на роздоллі,
Коли почую радісних пісень
Твоїх дітей на українськім полі.

Мій любий краю, хочу бачить я
Того, Хто нищить бур'яни зрадливі,
Хто сіє приязнь на твоїй землі,
Дає врожай багатий, щедрий ниві,

Хто вірність зрощує в серцях людських,
Любов'ю повнить до стежок дитячих,
Хто приголубить радий геть усіх
І просвітлити всіх людей незрячих.

О, тільки з Ним, мій краю, із Христом
Собі повернеш і синів, і дочок.
О, як ти збагатієш всім добром!
О, як цвістиме кожен твій куточок!

І зради зерна вже не проростуть,
Хоч буде розсівати їх лукавий.
З Ісусом, краю мій, твоя щаслива путь,
Твій шлях багатий і яскравий.



Марії

1.
Мої думки метеликами мріють
Круг тебе день і ніч, круг тебе день і ніч.
А губи терпнуть, а слова німіють —
Поклич.

Прийду, не забарюся у дорозі, —
Схилюсь до вуст, схилюсь до вуст твоїх...
В палкій любові розпалити в змозі
Вогонь із криг.

Тобі у серце іскорки незримі
Колись, як в ніч, впадуть, як в ніч глуху,
Й думки твої зустрінуться з моїми.
На півшляху.

Минулого вже не згадаєш всує,
Себе — на глум, усіх — на глум.
Сердець єднанню наших передує
Єднання дум.

Які ми рідні! Важко зрозуміти
Безвір’я жах і холод на вустах...
Ти вже біжиш, аби мене зустріти,
Уся в сльозах…

2.
Відтворюю обличчя напівстерті,
Силкуюся згадати до розпуки...
Твої ж блакитні очі, ніжні руки
Закарбувались в пам’яті до смерті.

І голосу твого мінливі звуки
Пригадую, неначе поряд чую.
Всміхаюся до себе, розкошую...
І мир, і втіха — мов нема розлуки.

Між нами відстань дуже безпорадна,
Бо кожен раз в моїй палкій уяві
З’являєшся – красива і принадна —
І розсіваєш усмішки ласкаві.

Тягнусь до тебе, прагну поцілунку,
Та ти зникаєш — і нема рятунку.

 



А ніч тоді була…

А ніч тоді була така глуха,
Така сліпа, що осліпила світ.
І він безтямно рився, наче кріт,
У ґрунті безпросвітного гріха.

І був тягар, і був печалі щем…
Та жевріла надія між примар,
Що прийде ось Месія — дивний Цар —
І розжене пітьму Своїм мечем.

І залунає переможний гук,
І полум’я шугатиме вгорі…
А Він прийшов під сяєвом зорі,
Під шурхіт сіна і копитець стук.

Тоді співали ангели й зірки,
Бо то була вже зовсім інша ніч.
І спали із осяяних облич
Віки чекання і гріха віки.

 



Очікування Різдва

Ще не було Різдва щасливих днів,
Ще світ був повен відчаю і крові,
Він мав любов, але не знав Любові,
Яка б його спасала від гріхів.

Ще не було Різдва, та світ ним снив,
Вже мить його надходила невпинно.
...Воли жували сіно безневинно,
Коли дверима Йосип зарипів.

Ще не було Різдва, та вже в імлі
З’являлись обриси великої події...
Вже у потуги й стогони Марії
Вслухалась кожна мишка у хліві.

І раптом крик. Родилось Немовля,
Як родяться усі на світі діти,
Та небо почало співати і радіти,
І радісно всміхнулася земля.

На цілий всесвіт в небі заяснів
Гарячий промінь зірки осяйної,
Щасливої, святої, різдвяної,
Й покликав у дорогу мудреців.

Вже є Різдво! Прийшов землю Він —
Творець життя, наповнений любов’ю,
Який цей світ омив Своєю кров’ю
І знаний як Ісус і Божий Син.

 



Господь знайшов нас

Господь знайшов нас в темряві гріха,
В рові жадань тілесних і надмірних,
В рові страждань знайшов нас, непокірних,
Коли душа була іще глуха.

Глуха, як ніч, до Божих слів, до сліз,
Що проливали близькі і далекі.
Шукали в світі ми і миру, і безпеки,
А потрапляли в бруд його і слиз.

А серце прагло. Спрага ж серця та,
Яку тамують лиш річки Господні...
Подяка, Христе, що Твоя рука
Дала напитись й витягла з безодні!

Не спочиваємо, хоч й врятувались ми;
Диявол ходить, наче лев жорстокий,
До крові жадібний хитрун багатоокий,
За Божими спасенними дітьми.

І жде хвилини, миті жде, аби
Стрибнуть на того, хто утратив пильність.
Він знівечить й потягне в іншу вічність,
Де в полум’ї жахнім його раби.

Ми на сторожі, ми у боротьбі,—
Ні, не з людьми, не з тілом і не з кров’ю,—
Господь сказав до них іти з любов’ю,—
Ми боремося з духами злоби,

Із піднебесними — з царями темноти,
З правителями світу беззаконня,
Яких чекає огняна безодня
У день Господній милості і мсти.

Вони лютують, бо близький той час,
Коли на землю ступлять Божі ноги.
О, як потрібно сил для перемоги
Для немічних і для тривожних нас.

А в кого сила? В Господа вона,
В Творця небес, землі й мене з тобою.
Він зміцнить дух наш сильною рукою
І кожному відваги дасть сповна.

Він наша міць і радості вінець,
І прапор наш в часи земного ходу.
Він милість ллє на голови народу,
Що не жаліє в боротьбі сердець.

На вівтар Божий положімо їх,
Офірувавши Господу навіки, —
І Він подасть на наші рани ліки
І берегтиме від усяких лих.

Зміцняймось Господом, зміцняймось Ним, брати,
Щоб не тремтіли душі і коліна,
Щоб ідучи в ім’я величне Сина,
Змогли усю злобу перемогти.

Зміцняймося могуттям сил Христа,
Яких у Нього безмір неосяжний.
Бо кожен з нас і сильний, і відважний,
Коли в душі Його любов свята.

Візьмімо Божу зброю в повноті,
Щоб в день лихий змогли вчинити опір,
Щоб виконали все — і жоден докір
Не був почутий нами у житті.

Вдягнімо праведність! Вона — немов броня.
А правда треба нам підперезатись,
І взуймось у готовність мир звіщати,
Щоб встояти того страшного дня.

А понад все візьмімо віри щит
Спиняти стріли сатани огненні,
Щоб не поранили — і щоб жалі щоденні
Нам не затьмарювали ясний світ.

Шолом спасіння треба нам, брати,
Й меча духовного, яким є Слово Боже,—
І військо буде здолане вороже,
І армія загине темноти.

Зміцняймось Господом, зміцняймось кожну мить,
Бо в Господа Христа, в Еммануїла
Небесна благодать й безмежна сила,—
І хто її зодягне — буде жить.

 



Ти бачиш...

Ти бачиш: скрізь жорстокості пітьма,
Вбивають на війні, вбивають там, де мирно.
Ти бачиш: блудять, п’ють, що радості нема
У тих, що гинуть вперто і покірно.

Шукають насолод за будь-яку ціну
І стануть ради них на злочину дорогу,
І думають собі, що всю свою вину
Складуть на плечі ближньому чи Богу.

О, ти уже пізнав, що світ увесь у злі.
Він тоне у гріху, неначе у болоті.
І що за все, за все, на цій гіркій землі
Чекають люд суди невідворотні.

І кожен стане перед Ним, Святим,
Дасть відповідь і за слова, й за вчинки.
І буде дуже боляче отим,
Хто зневажав Його й не мав зупинки.

І буде дуже радісно тому,
Хто з вдячністю прийняв Господню милість,
Бо Сам Господь наш лагідний йому
Подасть вінець життя за чистоту і вірність.

Господня милість смутку не несе,
Народжується в ній подячна пісня серця,—
Й хвалити будеш Бога над усе
За дар життя, що щедро подається.

О брате мій, пізнай любов Христа!
На тебе Він її щодня зливає.
У Ньому святість, в Ньому чистота
Чого у світі цім немає.

Він друзів дасть нових, дасть почуттів нових,
Дасть щирих молитов і сліз благоговіння,
Й подяку Богу принесеш за всіх,
За все, за все, а надто за спасіння.

 



Апостол Петро

Ти знаєш, Господи, що я люблю Тебе.
Ти знаєш, Господи, що я Тебе кохаю.
Ти знаєш, як зневажив я себе
До невимовного болючого відчаю.

Щоб зрадити — й на думці не було.
Надіявсь у дворі Тебе дождатись.
«Невинний Він, відпустять все одно, —
Я думав, — разом будемо вертатись».

Не знаю, звідки впав на душу страх.
Невже із вуст зневажливих служниці?
Побачив вирок я в її очах
І зрозумів: це смерть — це не дрібниці.

Злякався я. Вона ж: «Ти був із Ним».
Злякався я, бо кожен на дворищі
На мене зиркав поглядом лихим, —
І гідність впала
                    на щаблі найнижчі.

«Не був я з Ним! Не знаю я, хто Він!
Бог свідок! Присягаюся! Це правда!»
Бо що ж сказати їм? Я тут один.
І півень заспівав, немов прорiк: «Це зрада».

Сльозами все закрилося вгорі.
Розкраялась душа від болю розуміння.
О, ліпше б я помер у тім дворі,
Ніж мучитись від докорів сумління.

Та бачу я, що Ти мені простив.
Ти не лишив мене Себе і раю.
Ти знаєш, Господи, що я Тебе любив!
Ти знаєш, Господи, що і тепер кохаю.

 



Очікування Різдва

Ще не було Різдва щасливих днів,
Ще світ був повен відчаю і болю,
Він мав любов, та не зустрівсь з Любов`ю,
Яка б його спасала від гріхів.

Ще не було Різдва, та світ ним снив,
Вже мить його надходила невпинно…
Воли жували сіно безневинно,
Коли дверима Йосип зарипів.

Ще не було Різдва, та вже в імлі
З’являлись обриси великої події,
Вже у потуги й стогони Марії
Вслухалась кожна мишка у хліві.

І раптом крик. Родилось Немовля,
Як родяться усі на світі діти,
Та небо почало співати і радіти,
І радісно всміхнулася земля.

На цілий всесвіт в небі заяснів
Гарячий промінь зірки осяйної,
Уже різдвяної, щасливої, святої,
Й покликав у дорогу мудреців.

Вже є Різдво! Відвідав землю Він —
Творець життя і втілення любові,
Хто не жалів Себе й Своєї Крові
І знаний як Ісус і Божий Син.

 



Різдвяні сонети

1.
З'явився в Назареті Гавриїл
Й став перед очі лагідні Марії.
Вона стривожилась і опустила вії,
І щось подумати не мала сил.

Бо налякали сяйво й розмах крил
Її, заручену, що у хвилини тії
Весільної чекала веремії
І стільки мала невідкладних діл!

— Радій, радій же, благодаті повна!
Від Господа ти милості достойна!
Господь з тобою! — ангел промовляв.

Мовчала діва. Ангела вітання
Збудило в серці жінки здивування,
А страх — її побожність виявляв.

2.
— Не бійсь, Маріє, дивну благодать
Ти віднайшла у Господа Святого.
Зачнеш в утробі Сина дорогого —
І прийде день Його рождать.

Назвеш Ісусом. Буде величать
Твоє насіння люд зі світу всього.
Він сяде на престолі золотому,
Щоб вічно царювать.

О, не тривожся ти, що не пізнала мужа,
Тебе огорне Божа сила дужа
І злине Дух Святий у повноті.

І Син твій Сином Господа назветься.
Вкладе життя Він до людського серця,
І будуть всі слова й діла Його святі.

3.
Для Бога неможливого нема!
— Хай буде так, як Він того бажає.
І ангела повітря розчиняє —
Й Марія залишилася сама.

Скоріш до родички. О, мабуть, не дарма
Й для неї ангел радість сповіщає.
Хай щире серце інше привітає,
Бо щастя більшає, як ділиться двома.

Вуста торкнулись вуст Єлизавети —
І їй відкрились Божії секрети:
— Господня мати ось прийшла сюди!

Благословенна ти між жонами у світі,
Благословенний Той, що маєш народити,
А як повірила — блаженна назавжди!

4.
Йде Йосип з Назарета, з Галілеї,
З Марією в юдейський Віфлеєм.
Додав цар Август до своїх проблем —
Переписати люд землі своєї.

Ось місто батьківське. Кімнат ні однієї
В заїздах не знайшлося. Що ж робить?
Вагітній жінці треба відпочить,
Та й близько пологи у неї.

Вертеп вони нарешті віднайшли,
Де вівці скупчились і кози, і воли...
Тут світ зазнав небаченого дива!

...Марія Первенця натхненно сповила.
Подяку Богу стримать не могла —
І по щоках пливла сльоза щаслива.

5.
Так тепло пастухам біля вогню.
Отара, утомившись, спочиває.
Ніч навкруги. А полум'я шугає —
І видно поле й стоптану стерню.

Ой, що за світло, що за чудеса?!
Це ангел, ангел у Господній славі!
І пастухи тремтять бувалі й браві —
Десь їхня мужність загубилась вся.

— Не бійтеся, бо дивне відбулось —
Спаситель народився вам, Христос.
У Віфлеємі Він, у яслах, в сповиточку.

І Боже військо ув отій порі
Зійшло із неба в одязі зорі
Й співало славу Богу і Синочку.

6.
У Віфлеєм зі сходу мудреці
Ідуть вклонитися царю Юдеї,
І не жаліють старості своєї,
І кожен має скарб в своїй руці.

Ясна зоря показує їм путь,
А Божі ангели від зла застерігають.
Хоч очі Ірода на Немовля чигають —
Йому Спасителеві шлях не перетнуть.

Ось віднайшлася пресвята родина.
І впали ницьма на пошану Сина,
І не соромились щасливих сліз,

Бо Бога бачили вони, а не людину.
І щире золото, і ладан, й смирну
Для Нього кожен зі скарбів приніс.

7.
Ісусе мій, Твій ангел сповістив
Й мені Твоє народження щасливе,
І думав я: «Хіба оце можливе?» —
Вилазячи з думок, як з чагарів.

І так Дитя побачить захотів!..
Невір'я переміг в жахному герці.
І віднайшов Тебе в своєму серці —
І плакав радо, і благоговів.

Тоді Тобі приніс за радість неймовірну
Хвали палкої ладан й смирну —
Спасенний я, від смерті втік!

І хочу, щоб отримав Ти від мене
Ще й діл любові золото червлене
На доказ вдячності повік.

 



Ніч ясна

Ніч ясна. На небі ниві
Зорі золоті тремтять.
Очі матері щасливі
Пестять поглядом дитя.

А від ясел світло ллється
На Маріїне лице.
Мати плаче і сміється
На велике диво це.

Ніч ясна. На небі ниві
Зорі золоті мовчать.
Нині ангели щасливі
Сповіщають благодать.

Кличе в радісну дорогу
Зірка високо вгорі.
Мудреці ідуть зі сходу
І несуть свої дари.

 



Різдвяна ніч

А ніч тоді була така глуха,
Така сліпа, що осліпила світ.
І він безтямно рився, наче кріт,
У ґрунті безпросвітного гріха.

І був тягар, і був печалі щем...
Та жевріла надія між примар,
Що прийде ось Месія — дивний Цар —
І розжене пітьму Своїм мечем.

І залунає переможний гук,
І полум'я шугатиме вгорі...
Та Він прийшов під сяєвом зорі,
Під шурхіт сіна і копитець стук.

Тоді співали ангели й зірки,
І то була вже зовсім інша ніч.
І спали із осяяних облич
Віки чекання і гріха віки.

 



У Віфлеємі

У Віфлеємі, в тихім Віфлеємі
В ніч зоряну з’явився в тілі Ти,
На вбогій, з сіна мощеній постелі
Дитятком закричав на всі світи.

Надію провістив дитячим криком,
І ангелам утіхи не втаїть:
— Пастуше, чи старий, чи юний віком,
Йди, подивись, як Він блаженно спить!

А світла, світла — аж до Віфлеєма!..
А світла, світла — боляче очам...
Йдуть пастухи і мають віру певну,
Що Господа вони побачать там.

Ось вулиці міські, ось промені з вертепу.
А може, тут улюблене Дитя?..
Хтось двері відчинив на їх душі потребу,
І бачать всі — родина пресвята.

Усміхнена Марія, Йосип радий
Показують на Спаса в сповитку.
А Він лежить, рожевий, безпорадний,
І радість випромінює тремку!..

Співали всі хвали натхненну пісню,
І миром віяло з Його чола...
Це Він Дитям зійшов на землю грішну,
Щоб перемога над гріхом була.

У Віфлеємі, в тихім Віфлеємі
В ніч зоряну з’явився в тілі Ти,
На вбогій, з сіна мощеній постелі
Дитятком закричав на всі світи...

 



* * *
Дух Божий знає Божі таємниці.
Він, свідок Божих дум і Божого лиця,
Тепер відвідує усі земні темниці,
Щоб визволити втомлені серця,

Що сковані в кайдани сатаною
І вже для боротьби не мають сил,
І гнані, йдуть невпинною ходою
До відчаю, до холоду могил.

А Дух, звільнивши, їм відкриє Бога:
— Дивіться, Він, Котрий страждав й воскрес!
І їхня побіжить дорога
До Господа любові, до небес.

Дух Божий не покине у свободі:
Напоїть в спрагу, втішить у жалю
І шепотітиме стривоженому: «Годі,
Утішся, Я з тобою, Я люблю!»

 



* * *
Дух дихає, де хоче…
Євангелія від Івана, 3:8

Ти — вільний дух. Ти крила розпростер
Й ширяєш у невимірній безодні.
Ти свариш чорних дір, які завжди голодні,
Й цілуєш зорі, мов своїх сестер.
Ти лагідний і був, Ти лагідний тепер.
Тебе так ваблять на малій планеті
Малі істоти і палкі, і вперті.
З них кожен бунтівник і саможер.

Ти покидаєш дивні високості —
Не шкода всіх приваб отих висот.
Ти хочеш бачити життя істот
Й поставити їх на дороги прості.
Вони заплутались у доброті і злості.
Ти їм відкриєш радості секрет
І виплутаєш їх з усіх тенет,
Бо є величне щось у їх пігмейськім зрості.

Ти — вільний Дух. Близька Твоя мета.
І в тій істоті, в тій малій людині
Думки зародяться Твої — і чисті, й вільні —
І землю називатимуть — свята.

 



П’ятидесятниця

День п’ятдесятий, як воскрес Господь...
Всі учні ув очікуванні дива.
Молитва їхня, щира і горлива,
Як фіміам, струмує до висот.

Він говорив... Так-так, Він говорив:
«Не йдіть з Єрусалима, любі діти,
Бо скоро Духом буду вас хрестити
І приготую до великих жнив».

Так-так, казав Він: силою одягне
І свідками пошле по всій землі
Робити чуда, утішать жалі
І напоїти всіх, хто неба прагне.

І раптом шум. Здивовані зіниці.
Знялася буря? Вітер? Ніби, ні...
З’явились язики, як огняні,
Й на голови осіли поодинці.

О, що це? Радість. Як її втаю?
Слова із вуст. Я вперше їх промовив...
Це Дух Святий, це Дух тебе наповнив, —
Бог виконав обітницю Свою.

 



О Дух Святий!

О Дух Святий, палай в душі незгасно,
Щоб не було життя як чорний дим,
Щоб іскри із Твого багаття вчасно
Упали в душі рідним і чужим.

О Дух Святий, вогню науки й втіхи,
Лиш в полум'ї Твоїм усього суть.
Впади ж на ті солом’янії стріхи,
Де страх, гординя й сумніви живуть.

Впади, спали усе, що непотрібне.
Впади, зігрій, що інеєм взялось,
Щоб, як Христос у день останній йтиме,
Жаліти й плакати не довелось.

О Дух Святий, палай в душі бурхливо,
Щоб підступу не мало жодне зло,
Щоб кожне слово полум’ям пашіло,
Щоб кожне діло жертвою було.

Аби на цім шляху життя земного
Ні хвилі надаремно не згубить.
Дай у горнилі полум'я святого,
Немов офіра Господу, згоріть!

 



Я так шукав Тебе!..

Я так шукав Тебе!.. Не міг здолати смутку
І серце гамував надміру ревне,
З надією вслухався в кожну чутку,
Що Ти десь близько, поруч, біля мене.

Я так шукав Тебе, аби лишень відчути,
Аби лишень побачити, обняти,
Аби навік єством своїм збагнути,
Як сяє погляд Твій й Твої вогненні шати.

Я так шукав Тебе!.. У крику, в шумі,
У подвигах, у реві буревію.
Втомився від шукання, від задуми
І віднайти утратив всю надію.

Ти Сам прийшов у час мого смирення,
Коли зламавсь я у своїй гордині,
Коли забракло сили і натхнення
Тебе знайти й Твої оселі дивні.

І Ти прийшов неначе ніжний легіт,
Немов весна, мов пахощі розмаю.
І я почув Твій довгожданий шепіт:
— Я Дух Святий, тебе благословляю!

 



О Великодню

О Великодню, справді, ти — великий.
Ти найвеличніший з усіх на світі днів,
Ти свідок одного з найбільших див,
Яким спаслися змучені навіки.

Розплющив очі ти й побачив — чи ж можливо?! —
Як Чоловік, зборовши смертний сон,
Покинув гробу кам’яний полон —
І об’явився Всесвіту сміливо.

З відрадою зітхнуло все творіння
І чиста радість полилась з небес:
Ісус, що вмер, тепер навік воскрес —
І дав надію всім на воскресіння!

Світ демонів захвилювавсь тривожно,
Тремтіла смерть: позбулася жала,
Яким у пеклі душі берегла, —
Його Воскреслий вирвав переможно.

О Великодню, справді, ти — великий,
Ти найвеличніший з усіх на світі днів.
Бо у тобі мій відчай спопелів,
Мій страх згорів навіки.

 



*  *  *
Сяє сонце у небі яскраво,
Пестить трави і землю гріє.
Тільки ти поглядаєш мляво
На усе, що навколо радіє.
І ніяк не здолаєш порога
Непорушного смутку свого.
Це душа твоя плаче, сумує
За присутністю Бога,
Це душа твоя плаче, сумує,
За обличчям Його.

Закликають простори і далі,
Ваблять гори і плеса чисті,
Та не можеш лишити печалі,
В жоднім домі, в жодному місці.
Топчеш ти нескінчені дороги,
Та не втішиш смутку свого.
Це душа твоя плаче, сумує
За присутністю Бога,
Це душа твоя плаче, сумує,
За обличчям Його.

Поринаєш в молитву несміло —
Й забуваєш про все на світі,
І небесне наповнює світло
Серце й очі твої сумовиті.
Знаєш ти, що в Христі допомога
Для розбитого серця твого.
І душа твоя плаче, радіє
Від присутності Бога,
І душа твоя плаче, радіє
Від обличчя Його.

 



Твоє – тобі

Зрадливий херувим на серце шле печалі,
Навіює безвихідь почуттям,
Щоб думав я, що небеса зі сталі,
І став печаллю сам.
Я не піддамся смутку і журбі.
Нехай твоє залишиться тобі.

Він каже: «Ти слабкий, в тобі немає сили,
Тобі не досягти Господніх нагород».
Він хоче, щоби плив я до могили
За хвилями життєвих вод.
Та я змагатимусь, не здамся в боротьбі.
Твоє ж нехай залишиться тобі.

Або нашіптує: «Ти зовсім безталанний.
Даремно воду в ступі не товчи.
Він прийме спів мистецький, бездоганний,
Тож ліпше помовчи».
Звеличу Господа на будь якій трубі.
Твоє ж нехай залишиться тобі.

«Ти, — каже, — так нагадуєш невдаху.
А прийдеш ще до гіршого кінця».
Мене зловити хоче в лапи страху,
Мов кицька горобця.
Носи свій страх на власному горбі —
Твоє нехай залишиться тобі.

Він кривиться: «Ти розігнавсь до раю,
Тому і не сподобався мені.
Для тебе я тепліше місце маю —
У пеклі, у незгасному вогні».
Господній я — і рай в моїй судьбі.
Твоє ж нехай залишиться тобі.

 

 

Народився Хліб

Віфлієм — еврейське — Бет-Лехем дім хліба.
Я — хліб життя.
Ісус Христос

Голодний невимовно світ.
Він хліба життєдайного шукає.
Хоч плоть, здається, зовсім не болить,
Але душа і мліє, і ридає.

Волає мозок: «Де пожива, де,
Яка дасть пружності не тільки крові,
Яка і дух з безсилля підведе?
Де хліб смачний, поживний хліб любові?

Юдея ним багата? Може, Рим?
Краї далекі чи місця таємні?
Коли насичусь хлібом пресмачним?..»
І хліб життя з’явивсь у Віфлеємі.

У Домі Хліба народився Хліб!
Хліб милості, надії й оправдання,
Який з любов’ю заглядає вглиб
Сердець
            й дає Себе на споживання!

У Домі Хліба народився Хліб!
І відчаю розсипалася глиба.
І світ, який від голоду осліп,
Прозрів, коли того наївся Хліба.

Ісусе мій — Ти Хліб! Твоє Різдво
Величне радістю й метою благородне.
Тебе скуштує зболене єство —
Й ніколи не залишиться голодне!

 



*  *  *
Теплом війнуло на сумні поля,
Теплом війнуло на сади безлисті —
І ожила задумана земля,
Прийнявши сонячні цілунки променисті.
Дзвенять струмки, радіючи весні,
Травинки перші тягнуться до неба.
І радісно, і весело мені,
Що Ти мене знов оживив для Себе.

Весна мого життя, Ісусе, — Ти,
Ти оживив моє усохле віття,
Аби я зміг для Тебе розцвісти
На нескінченні вічності століття.

Вже перша пісня тріпотить вгорі.
Відкриті вдячним звукам двері серця.
Все виграє навкруг о цій порі
І кожна брунька радісно сміється.
Розкрили перші квіти пелюстки,
Прості і невимовно пречудові.
І розцвіли в моїй душі квітки —
Квітки до Тебе ніжної любові.

А пахощів весни терпка краса
Розноситься навколо свіжим вітром.
І вже моя наповнена душа
Тобі хвали пахучим ніжним миром.

Весна мого життя, Ісусе, — Ти,
Ти оживив моє усохле віття,
Аби я зміг для Тебе розцвісти
На нескінченні вічності століття.

 



*  *  *
Малий синок, побачивши вогонь,
Який обняв велику купу хмизу,
Закрив лице листочками долонь,
Схилив його розпачливо донизу.
І голосно заплакав: «Ой, біда!
Це полум’я ось-ось дістане неба!
Воно згорить, а як без нього я?
Не кидай, тату, хмизу, ой, не треба!»

Як часто ми, батьки, жаркий вогонь образ
Розпалюємо у серцях відверто.
І кидали у нього вже не раз
Свою любов бездумно і уперто.
І так тремтять, бояться наші діти,
Що їхнє небо може в нім згоріти.

 



*  *  *
«Земне життя не для забав,
Будь ковалем своєї долі!»
І власне щастя здобував
В непогамованій сваволі.

Здавалася близькою ціль,
Здавалося, що шлях пробито,
Але кінцем усіх зусиль
Ставало бабине корито.

Навіщо війни, нащо герць,
Хоч, кажуть, в нім перемагаю,
Однак солом’яний вінець
На голові за битви маю.

Прийшло прозріння крізь жалі,
Крізь біль і подвиги непевні:
Усі зусилля на землі
Без Господа Отця даремні,
Усі зусилля на землі
Без Господа Христа даремні,
Усі зусилля на землі
Без Духа-Господа даремні!

 



*  *  *
Христос для волі насвизволив.
Послання до галатів, 5:1


Що може бути краще, ніж свобода,
Яку дарує Бог в Своїй любові?!
У ній усе — чи сонце, чи негода —
Мелодії шепоче кольорові.

Ні нарікань, ні лементу, ні злості.
Гармонія удячності і болю.
І близько-близько дивні високості
Схилились для розмов зі мною.

Обійми спокою. Від них не ухилитись,
Бо рідні ми, сини святого Тата.
І любить нам обом щоніч наснитись
Країна світла — добра і багата.

І все під силу. Труднощі не варті
Ні слів, ні сліз... Торуй свою дорогу.
І чую серцем: хтось небесній варті
Наказує іти на допомогу.

В Тобі, Свободо, володію царством.
Воно — як сонце, Божої подоби.
Прийди до тих, хто з’їдений лукавством
Марніє, а чи пухне від жадоби,

Хто власні нірки наповняє крамом,
По світу бродить поглядом голодним...
А Ти, Свободо, наділяєш даром —
Добром нетлінним, справжнім, незникомим.

 



*  *  *
Мій Боже, захисти мене, благаю,
Геть від усіх отруйних стріл,
Що шлються в мене звідусіль
Печаллю.

Пробитий ними, я вже не причалю
До берега натхненної хвали
І з болем зловорожої стріли
Не заспіваю.

Із болем зловорожої стріли
Покірно попливу за течією,
Що викине мене байдужістю своєю
На ті ж печальні береги.

Ти стріли поламай і луки ті тугі
Чи дай мені Свою у руки зброю,
Бо лиш тоді в борні тяжкій устою,
Не втративши снаги.
Бо перемоги певні й дорогі —
Лише з Тобою.

 



*  *  *
Зіткав мене Всевишній чоловіком,
Дав плоть мужську і помисли мужські,
Щоб не відповідав відчайним криком
На проби претяжкі.

Щоб твердо йшов дорогою вузькою,
Долаючи десятки перешкод,
Щоб не спинявся ні перед горою,
Ні перед мочаром турбот.

Хоч будуть всі принижувати падко —
Не знищить гідності ані один.
Бо як забуть, що мій Творець — мій Батько,
Його ж я син!

 



В Тебе на долоні

Мій Господи, мій Батьку, мій Небесний,
Ти полічив і дні мої і весни,
Порахував усі мої печалі
І виміряв всі віддалі і далі.

Усе в Твоїм знанні і пізнанні,
І навіть те, що бачу я вві сні.
І всі думки мої —  святі або гріховні —
Немов написані у Тебе на долоні.

Мій Господи, мій Батьку, мій Всесильний,
Ти мудрістю Своєю непомильний.
Ні серця, ані закутку немає,
Яких Твоє проміння не сягає.

Ти світлом осягаєш всі світи,
Всі таємниці оглядаєш Ти,
Ти зазираєш в душі і безодні,
Немов вони у тебе на долоні.

Ти знаєш все, мій Вічний, мій Воскреслий…
Даруй мені святі літа і весни,
І помисли ясні, Тобі приємні,
І почуття, і наміри взаємні.

Аби в житті міг радісно іти
У край, в якому пробуваєш Ти,
Щоб я розцвів, як сонях на осонні,
І був, як промінь, в Тебе на долоні.

 



Ти відплатив любов’ю

Ісусе, Тебе зневажали.
Тебе обмовляли, мій Христе.
Образи камінням жбурляли
На серце Твоє пречисте.
Усі гордували Тобою,
А Ти відплатив — любов’ю.

Ісусе, Твої страждання
Від рук людей невимовні.
Плювання і бичування
Терпів у великім безмов’ї.
Били Тебе зі злобою,
А Ти відплатив — любов’ю.

Ісусе, години злої
Тебе увінчало терня.
Прийняв Ти усі побої
Тихо, з печаттю смирення.
За все, що робили з Тобою,
Ти відплатив любов’ю.

Ісусе, страждання чашу
Ти випив за людську долю
І визволив душу нашу
Від вічного смертного болю.
Все зло, що було над Тобою,
Ти переміг любов’ю.

 



Ісав

Мисливця тішить передсмертний крик
Впольованих мешканців поля.
І ось він знову за кущем принишк —
І знов комусь рахує хвилі доля.

Прудкії ноги, вірная рука —
Мужчині поміччю на ловах!..
І кров гаряча, чорна і липка,
На груди бризкає і сохне на долонях.

Велика сила в плоті ожила…
Куйовдить вітерець волосся.
Яка ж оця земля мала,
Якби її долати довелося!

А нині швидше, швидше-бо туди,
Де батькові зросли намети.
Там добра їжа, джерело води,
Новини дому і його секрети.

— О Якове, ти нагодуй мене,
Бо змучився й нема терпіння.
А вариво твоє червоне — персмачне.
Моя ж гонитва так мене втомила.

Віддати первородство? Забери.
І що мені із нього, як вмираю.
З обітниць всіх майбутньої пори
Я нинішнє блаженство вибираю…

Знемога млосна тіло сповила.
Утомлено злипаються повіки…
Заснув Ісав від ситості й тепла.
Заснув для суєти і пороху навіки.

 



1. «Ненавиджу!»

Будую як умію і як знаю,
Хатинку спокою, куточок раю
І вибираю кращі із прикрас,
Щоб вигравали в ньому повсякчас.

Йде до кінця натхненне будування —
І ув очах моїх замилування,
І не вхиляюсь від передчуття
Блаженного і тихого життя.

Але «ненавиджу!» —
Як бомба терориста —
І нагла, і руїнна, і вогниста,
Торощить й спалює усе, що будував.
І в розпачі приходжу до нестями,
Бо вкинена чарівними вустами,
Які кохаю, як завжди кохав.

2. «Люблю!»

Немиле все, все падає із рук,
Несе неспокій, хилить до відчаю.
Коли воно мине? Коли? Не знаю.
Усе тяжке — і слово, навіть звук.

Знесилився від боротьби і мук
І вже добра у світі не шукаю.
І байдуже душі до раю
Від розпук.

Та ось «люблю!» — оливою на рани,
Як сонце, що пронизує тумани,
Жене пітьму і осяває шлях.
Воно відкрило джерело наснаги.
І я, наповнений і сили, і відваги,
Лечу за обрії, як птах.

 



*  *  *
Буває дивне: у страшну жару,
Коли земля волає спраглим груддям, —
Тендітний пагін проломив кору
І усміхається щасливо небу й людям.

Чи на дорозі, де, немов на зло,
Рослинам зроблять гроба кам’яного,
Асфальт пробивши, трав’яне стебло
Всім сповіщає про Творця Благого.

Так Боже слово у сухих серцях
Даремно не лежить і не мертвіє:
Комусь на радість, а комусь на жах
Розколе їх й любов’ю зарясніє,
І сповістить усім в ту мить неждану,
Що має силу нездоланну.

 



Вересневий ранок

Турботи ждуть. Жде ненаситна плаха.
І жде свободи голос чийсь відчайний...
З’являється літак — й немов осліпла птаха —
Вдаряється в колос дохмарний.

І шугонув вогонь, відчувши повну волю,
І реву, й тріску більше не спинити.
Було не чути тільки крику болю
І чути не було благальної молитви.

На милі чорно від пилюки й диму.
Сховалися в пітьму ранкові барви.
Хтось обриває ниточку незриму
Життів людських з жорстокістю Варавви.

Він, одержимий помстою, скажений.
Він любить смерть, у нім нема людського.
... Ось знов літак — сліпий і навіжений —
Смертельно клюнув велета стрімкого.

І знов огонь рвонувсь у вись завзято.
Усоте збільшилися крик і безнадія.
А помста оглядає дике свято
Жахними вбивчими очима Вія.

Усе — кінець! Це супровід в могилу!
А може, ще прибуде допомога?
І та душа, що догоджала тілу,
Згадала трепетно, що їй потрібно Бога.

 



*  *  *
Тебе, Ісусе, увінчали терном,
Зневагу замість слави воздали.
Бичі сичали над тобою ревно —
І плоть Твою тяли.

Усе терпів: ні докору, ні крику.
Ніс хрест і давсь, щоб розп’яли на нім.
І Ти молився, Сущий з первовіку:
— Прости, мій Батьку, їм.

І кров віддав, розп’явшись на хрестові,
Став жертвою, став хлібом для святих,
Воскрес й вознісся в небеса любові,
І нас збереш на них.

А ми, відкуплені, у вічності з Тобою
Тебе вінчатимем натхненною хвалою.

 



*  *  *
А істинна любов у серці — жертва.
Вона не знає слів «мені» і «я».
Приємні їй дощі, не коле їй стерня,
Відкритий має дім й дає рука простерта.

Любов без жертви — покруч, напівмертва.
Не бачить неба — надто вже земна.
У пристрасті занурилась до дна
Й до краю непоступлива і вперта.

Все «дай!» та «дай!» кричить безперестанку,
Бо хоче насолод від ранку і до ранку,
Сама собі дорожча над усе.

А істинна любов себе не знає.
Приносить радість всім, кого кохає,
І має втіху з того, що несе.

 



*  *  *
"...І полюбив його Йонатан, як душу свою" (1 Сам. 18:1)

Хто б душу полюбив мою, як власну,
І їй радів, і нею дорожив,
Угорі не лишав, зневажити не смів,
І на дорогу завертав прекрасну

Мене, заблуклого, коли в недобру хвилю
Звернув би із Господньої путі, —
Бо так багато прикрого в житті —
Світ часто відбирає глузд і силу.

О, як любив Давида Йонатан!
Хоч він був князь, хоч він був пан,
А жертвував собою ради друга.

А нині важко вірність віднайти.
Та став для мене, Боже, другом Ти —
З Тобою сум зникає і напруга.

 



*  *  *
З ким поділюся болем і журбою?
З Тобою.
З ким поділюсь пекучою сльозою?
З Тобою.
З одним Тобою розділю усе,
Що біль глибокий і печаль несе.
Що тисне серце й не дає спокою, —
Розділиш тільки Ти зі мною.
І більш ніхто.
Ніхто не відізветься...
Кому потрібен біль чужого серця?
Всі люди немічні, у болях і жалях,
Самі віддати раді сум і страх.
І довго-довго смуток свій тяжкий
Ховають в шкаралущу сліз і мрій,
І кожен з них щодень, щоніч зоріє —
Коли ж то прийде той, хто зрозуміє!
А Ти, мій Господи, на всі мої жалі
Кладеш дрібок цілющої землі,
Що відкривала очі невидющим, —
І світ з’являється стобарвним і сліпучим.

 



*  *  *
"...Шлунок їхній бог... Вони думають про земне!" (Фил. 3:19)

Мій Господи, які жорстокі люди,
Що згадують ім’я Твоє,
Але гнилизна в їхнім серці є! —
І нею тхне усюди.

Їм завжди пиха розпирає груди
І роздивитись добре не дає
Занедбане єство своє,
Запалене хворобою облуди.

Роздумують про вигоду й про зло, —
Бо Духа в них Твого ніколи не було, —
І ревно служать шлунку,

Працюють, як слухнянії раби,
А він наказує: — Бери, бери, греби, —
То й здатні і до вбивства й до грабунку.

 



Блудниця

1.
О, що ти скажеш тій сльозині,
Що із очей мигцем сплила?!
— Мій Господи, чи ж то віднині
Мені продовжене життя?

Я вже була напівпокійна,
А зараз і жива, і вільна.
Ти мій пробачив кожен гріх —
О, це найбільша із утіх.

Я милості не заслужила.
Це, Господи, любов Твоя,
Немов пахуча чиста хвиля
Мене з безодні підняла.
Вдячні сльози, освятіть
Мого спасіння щасну мить.

2.
А ми? Хто з нас не потопав у світі?
Хто не блудив і хто не пив цей бруд?
Ми всі були немов несамовиті
І мали пекло престрашне вже тут.

І хоч здавалося, що прожили так мало,
А полум’я пекельне обпікало,
Бо навіть за маленький гріх
Чекає смерть жахна на всіх.

А Ти, о Господи, тяжкі провини наші
Узяв на себе у великий час
І випив всю печаль і муку всю із чаші,
Яка була призначена для нас.

Той хрест, що Ти на нім висів —
Спасіння для людських синів.

 



*  *  *
Я із мочару Богом взятий
І посаджений в добрий грунт.
Кожна гілка раює тут,
Зодягнувши уквітчані шати.

Тут впізнав я вперше турботу,
Догляд щирий Садівника.
Дуже ніжна Його рука —
Батько добрий, ласкавий достоту.

О, коли Він моє коріння
Живить водами із небес,
То на Нього свій цвіт увесь
Я зронити маю хотіння.

А коли Він мене зодягає
В ризи пишнії навесні,
То усе шепотить в мені,
Що безмежно Майстра кохає.

Садівниче небесного саду!
Як Ти вмієш садить і ростить,
Як Ти вмієш сухе оживить
І усе привести до ладу!

Садівниче небесного саду!
Як мені Тебе не любить?!
Ти схотів мені милість чинить
І любов дарувати, і правду!

 



Прийдешньому 21-ому

Вік двадцять перший — гордий і тривожний.
Вік двадцять перший — впертий і безбожний.
Ввібрав у себе сяйво і сваволю
І океани болю.

Бундючно правду Господа відкинув
І гордовито топчеться по ній.
Злом дихає, мов триголовий змій,
На світ і на людину.

Лютує, наче виринув з безодні,
До слави рветься, до її корон.
І що йому мораль, і що йому закон
Й усі слова Господні?

Він сам собі мораль і бог верховний.
Лиш золота і влади дика хіть
Керує ним, і що вона звелить —
Він безвідмовний.

Вогонь реклам  і непокора владі...
Сліпучий штучний блиск приворожив —
І бачить світ у ньому диво з див
Усупереч всій правді.

Та як йому болить! О віче двадцять перший,
Бунтуєш проти неба ти не перший.
Господь зупинить твій свавільний бунт
За декілька секунд.
Розкрає блискавка надземні небеса —
Згорить твоя і гордість і краса.
А Він ногою стане переможно,
На все, чим ти гордився так безбожно.

О, як тобі болить, мій віче двадцять перший.
Останнім ти уславився не перший.
В тобі сльоза надій не висихає
На небо мирне, чисте і безкрає,
Вона волає на усі світи.
— Мій Господи, прийди!

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ