Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

 

Володимир САД

Про автора

 


"А душа за ґратами вмирала"
Акварелі

Багатодітним матерям
«Бере розбіг нове тисячоліття»

«В душі моїй купається блакить»
«Велика благочестя таїна»
Вибирай
Воскресіння

«Глибока ніч. В принишклому саду»
«Годинник, маятник і часу плин»

Два прохання
Дружині

Життя не перепишеш
«Життя своє присвячую Тобі»

«Закружляв яблуневий вальс»
«Зійшла предтечею зоря»

«І знову мороз, не здається зима»
«Ісус воскреслий, гора Оливна»

Камо грядеші

«Листопаду підставив долоні я»
Людям страшно зустрітися з Богом

Мамин сон
Мамина зима
Мамі
Ми не дволикі
Мій рідний краю
«Мій родовід сягає в давнину»
«Молитва – це пісня, молитва – це сльози»
Молитва мами

Не кидай каменем
Не стихає у серці біль
«Нехай святий освячується ще»
«Нехай я ляжу спати натще»

«Осіннім сумом схлипують шибки»

«Палестинська духмяна ніч»
Перлина
Пірнути в море Божої любові…
Плакала пізня осінь
«Повертався самотній. З поразкою»
Приготуйся, душе

Різдво
"Різдво мені пахне дитинством"
Різдвяне

«Розпочну з молитви день новий»

Сім слів Ісуса

Так недавно гриміла хвала
«Тепер нічим нікого не здивуєш»
«Ти від мене далеко, як зорі чужі»
Ти Господь мій
Тримає нас земне тяжіння

"У кожного своє Різдво"
«Умиті руки — печальна повість»

Чекання

«Я до Тебе прийшов молодим»
Я додому іду
Як залишаюсь я з Тобою

Переклади

 

 

* * *
А душа за ґратами вмирала,
Мов рабиня, побивалась гірко.
Та для неї ангельські хорали
Забриніли й посміхалась зірка.

Та зоря — омріяне світання,
Промінь із пітьми пророчив весну,
Відступала рабства ніч остання,
Душу зігріваючи воскреслу.

І вона вже бачила осоння,
Хоч до дня було іще далеко.
Стиснула промінчик у долонях,
Скинула ярмо — і стало легко.

І на те осяяння незгасне
Полетіла, вірячи у диво,
Що віднині доля буде щасна
І любов там буде незрадлива.

А зоря світила і не гасла,
Вказуючи людям шлях до мрії.
Пахло сіном у благеньких яслах,
Бавилась із первістком Марія.



Акварелі

1.

Перше слово і перші дороги,
Голубінь волошкова, ясна.
І дитинство моє босоноге.
Весна...

2.
Ми пускали коріння дерзань
В землю, теплим промінням зігріту.
Серце — спрагле творіння і знань.
Літо...

3.
Роки минули, стало менш жаги
І вже не так дзвенять у лузі коси.
Стоять спокійно в роздумах стоги.
Осінь...

4.
Тіні споминів довшими стали.
Ближче захід, та страху нема.
Відцвіло, зародило, зів'яло.
Зима...



Багатодітним матерям

Я хочу перед вами прихилитись,
Прості, багатодітні матері,
Й за вас сердечно Богу помолитись,
Благословенні сестри-трударі.

Так часто вас цей світ не розуміє.
Ви чули сміх, насмішки, співчуття.
Вас вчили ті, хто ніби жити вміє,
Бо ви, мовляв, не знаєте життя.

Не раз бувало, «мудрі добродії»,
Що не спроможні приховати зло,
Хотіли вас позбавити надії
Й згубити те, що вже у вас жило.

І ворог підступав, і в серці — битва.
Ці почуття не просто передать.
І лиш свята до Господа молитва
Давала сили злу протистоять.

В турботах — дні, в безсонні — темні ночі,
Гойдання-колихання до зорі.
Любов’ю ваші виповнені очі,
Прості багатодітні матері.

Яке ж багате серце треба мати,
Щоб так любити і тепло давать!
Благословенна ти у Бога, сестро-мати,
В тобі живе Христова благодать.

А жінка, що ніколи не родила,
Яка свідомо знищувала плід, —
Не мати це, а може, й не людина,
Це тільки безталанний інвалід.

Та нас усе ще вчать із-за кордону
(Неначе ми ще й досі в постолах)
Рівнятись на оспівану мадонну
З однісіньким дитятком на руках.

Вам рання сивина туманить скроні,
Співає осінь пісню вам свою.
Ви відпочинете в Христа на лоні
У рідному, бажаному краю.

Я хочу вам подарувати квіти,
Та Бог, випереджаючи мене,
Уже вам дав букет — це ваші діти —
Багатство і небесне, і земне.



* * *
Бере розбіг нове тисячоліття,
Дистанція — наддовгий марафон.
Вже маєм старт. Життя неначе сон,
А після сну блаженство чи страхіття?

А люд спішить, біжить — не зупинити,
Все похапцем, не обійшов би хтось.
Гарячий подих в спину — боїмось
Сповільнить біг, аби води попити.

Коней на переправі не міняють
(Можливо, тут політики й праві),
Вирішуючи справи візаві,
Та загнаних коней завжди стріляють.

Тисячоліття третє, зупинися,
Нехай народ повільніше піде,
Дорогу древню, батьківську знайде!
Народе, світе, вчасно пробудися!

Можливо, всі ми — загнанії коні,
Приречено до фінішу ідем,
І не для нас заквітчаний Едем,
І не за нас пробитії долоні.

Біжать, біжать усі на перегоні,
А нагороду прийме лиш один.
Хто біг на вірне, так, як неба син,
Той і спочине на небеснім лоні.



* * *
В душі моїй купається блакить.
Моя душа купається в блакиті.
Яка свята, благословенна мить!
Душа, ущерть наповнена, тремтить,
Як бджілка у квітковім оксамиті.

Мій дух високий прагне догори,
Мов з клітки ввись утомлена пташина.
Він не згасає в тілі, він горить,
Чекає благодатної пори,
Надійде час — і він туди полине.

А тіло — храм, хатинка, хижка, дім…
Намет земний, і не йому спасіння.
Душа і дух — лиш квартиранти в нім,
А тіло — прах перед Творцем своїм
І в прах піде, бо створене із тління.



* * *
Велика благочестя таїна
Зорею спалахнула незгасимо —
Благословенна Діва і Жона,
Свята Марія народила Сина.

Радіє світ, народи, племена.
Із неба даний знак: прийшов Спаситель,
А з Ним Його священні імена —
Він Пастир Добрий і Благий Учитель,

Порадник, Дивний, Цар, Еммануїл,
І влада на раменах Князя Миру.
Найдивовижніше зі всіх світил
Зійшло і запалило в серці віру.

І правда над народами зійшла,
І в повний зріст над світом стало Слово,
Як Світоч і Колос над царством зла,
Благословенний день — Різдво Христове.

 

Вибирай!

О, страшна і нещасна свобода людей
В світі зла і неправди, й облуди!
Я не бачив страшнішого рабства ніде,
Коли Господом нехтують люди.

І в покорі невільницькій, ницій, німій
Безпорадно, по-рабськи, злиденно
Не панують, плазують, як робить те змій,
Вчора, нині та завтра – щоденно!

Смертні люди невільні, свободи раби,
Жалюгідні заручники світу,
Вам би встати з колін, відійти від юрби
І звільнитись від смертного гніту.

Незалежними стати від світу принад,
Подолавши душевну знемогу,
Розірвати невільницький, рабський канат,
Переставши противитись Богу.

О блаженнеє рабство Господніх синів!
Я вільнішої волі не знаю
І в покорі сердечній Цареві царів
Бути нині й щоденно бажаю!

Вільну пісню співають невтомні вуста
Про свободу Нового Завіту.
Краще підданим бути Ісуса Христа,
Ніж монархом гріховного світу.

 

Воскресіння

То був ранок нової доби,
Урочистий світанок безсмертя.
Підіймалося сонце, щоби
Знов світити повік і не вмерти.

То був ранок жалю і надій
(І ніхто того дива не знає).
О, Маріє, не плач, а радій,
Що у гробі Ісуса немає!

Це не байка про Фенікса, ні.
Бо ж не попіл на сонці сріблиться –
Під гучні в піднебессі пісні
То у гробі пустім — плащаниця.

І втікає від серця відчай.
Сталось так, бо збулося Писання.
Не вагайся, Маріє, стрічай
Найщасливіше в серці світання!

Хай же душу наповнить ущерть
Радість світла й подяка уклінна,
Що Христом переможена смерть
І Його не торкнулося тління.

Знов Великдень іде по землі
І всміхається сонце на тверді…
Хай пізнають великі й малі:
Ми у світ цей прийшли для безсмертя!



* * *
Глибока ніч. В принишклому саду
Тремтить поміж листочками скорбота.
Віщує тиша злякана біду
І чорно-аспідна душа Іскаріота
В запроданстві, у ночі на виду
Упала в пекло. В морок. Без розради.
І в молитовно-зболенім саду
Цілунок прокричав — цілунок зради —
На всю Вселену. Хрипло. І закляк
В страшній безодні грішного падіння.
Любовний без любові хижий знак
Безславно згас у попелі сумління.
Цілунком не прикриється душа
Від жаху смерті, фальші та облуди.
Є в нашім серці вірності межа,
Яка стирається цілунком Юди.



* * *
Годинник, маятник і часу плин
І неповторний, і безповоротний.
Ми часто не цінуємо хвилин,
Життя проходить наше безтурботно.

В народі кажуть: наші дні ідуть,
А місяці біжать, неначе коні,
Роки ж – летять, як птахи, і несуть
Сердечну втому й паморозь на скроні.

Як часто наші дні — лиш метушня,
Безцільна і суєтна, і безплідна.
І завжди нам не вистачає дня,
І човен наш, пливе й пливе безслідно.

Навчи нас часом, Господи, цінить,
Щоб Ти для нас не став суддею грізним,
Коли спитаєш нас за кожну мить,
Та щось змінити — буде пізно.



Два прохання

Я не хочу розмов і обмов
Тих, хто дуже до них охочі.
Два прохання! Молю, не відмов,
Поки смерть не дивиться в очі.

Забери ти мою суєту
І неправду, й обман забери Ти,
Щоби я обминав марноту
І тобі міг смиренно служити.

Ти багатства мені не давай
І не дай, щоби став я нужденним,
До Вітчизни йти помагай
І годуй мене хлібом щоденним,

Щоб в достатку Тебе не забув
Й не відрікся від Бога благого,
А збіднівши, не зазіхнув
На скарби й не бажав чужого.



Дружині

Почуття мої не для афіші.
Особистим зловживать не треба.
В моїм серці є окрема ніша —
І вона відкрита лиш для тебе.

Наші серця — не стара комора.
Там нема дверей, замків немає.
Сонце світить чи на небі зорі —
Від тебе любові не сховаю.

Заховаю біль, невдачу, втому,
Горе, смуток (настрою немає),
Та коли приходжу я додому,
Від тебе любові не сховаю.

У молитві дякував я Богу,
Що тебе в своїй я долі маю.
Я іду до рідного порогу,
Від тебе любові не сховаю.

Будуть ще в житті випробування.
Після літа осінь прийде, знаю:
Чи смеркання будуть, чи світання —
Від тебе любові не сховаю.



Життя не перепишеш…

Життя не перепишеш, як історію,
Не зробиш кілька дублів, як в кіно,
Не втиснеш в найсучаснішу теорію
І не затулиш, як старе вікно.

Шляхами перехрещене мінливими,
Пошарпане вітрами боротьби,
Зігріте сонцем і полите зливами,
Просвітлене, із присмаком журби,

Лихими ратаями переоране,
Тороване по зрадницькій ріллі,
Тавроване, та справжнє і нескорене,
І на очах, а не в сирій імлі.

І прихилялось небо яснозоряне,
І ранок щедро сонце дарував,
І голубінь всміхалась розпрозорена,
І я ішов щасливий межи трав.

Того не пошкодую, що вже втрачене,
Піду вперед і ще чомусь навчусь.
Життя моє було згори освячене,
Старих доріг ніколи не зречусь.



* * *
Життя своє присвячую Тобі,
Тобі, мій Господи, Тобі і більш нікому,
Чи тихі дні, чи роки в боротьбі,
В піснях душі чи в смутку і в журбі —
Тобі…

Живу Тобою, рухаюсь, люблю,
В моєму серці радість веселкова,
В душі немає смутку і жалю,
Тримай мене в руках Своїх, молю, —
Люблю…

Як Пастир, Сам до вічності веди
Крізь заметілі, грози і тумани.
Коли втомлюся, серцю дай води,
Зігрій теплом в осінні холоди,
Веди…

Настане час, і я туди прийду,
Де царство слави, — там не буде ночі,
Там відпочине втомлений мій дух,
Все, що надбав, до ніг Твоїх складу.
Прийду…



* * *
Закружляв яблуневий вальс
Пелюстками навколо хати.
А на ґанку старенька мати
Дожидає у гості нас.

Тішся, весно, радій, буяй.
Ще не скоро бабине літо.
Поспішіть до матері діти,
Та хатина, де мати — рай.

Запроси нас, весняний вальс,
На побачення всіх до мами.
Неслухняними вже руками
Хай іще раз обійме нас.

Стане гамірно й тісно враз,
Буде щиро весна радіти.
І тоді сивочолі діти
Про рушник заспівають вальс.



* * *
Зійшла предтечею зоря
Над тихим небом Палестини.
І ніч, почувши крик дитини,
Збудила пастуха й царя.

Земля зустріла небеса.
Благословенна будь, Маріє!
В серцях німих надія дніє,
Безсмертям в душах воскреса.

Звучить від ангелів хвала.
В сімействі Діви сталось чудо.
І тільки темна тінь від Юди
По яслах миттю перейшла.



* * *
І знову мороз, не здається зима,
Розбілена сивим туманом.
Сердита, колюча, продута сама
Холодним сирим вітрюганом.

В душі прохолодно, неспокою щем.
До серця мого – перемети.
Пролийся в морози весняним дощем,
Озвися, мій Господи, де Ти?

Дивлюсь догори, ждучи бажану мить,
Що прийдуть відлиги хвилини...
Та лиш на даху сиротливо стоїть
Обмерзле гніздо журавлине.

Чекають пташки і земля, і поля,
Що зникне холодна облога.
Надіюсь і вірю, молюся і я,
Чекаю утіхи від Бога.



* * *
Ісус воскреслий, гора Оливна,
Коханні учні, довкіл краса…
Вже наближалась хвилина дивна —
Піти на хмарі у небеса.

І Він піднявся. Небесні брами
Повідчинялись Царю царів,
Щоб наші храми, сердечні храми,
Наповнив подих Його дарів.

Чекають учні, росте напруга.
У місті свято, врочиста мить.
Надходить ера Святого Духа,
Щоб, запалавши, завжди горіть.

І — шум раптово, мов сильний вітер,
В очах надія, в серцях любов.
Чекають Духа Господні діти —
За мить священну пролита кров.

А далі — сяйво, немов вогненне,
Затріпотіло, та не пекло.
Народ побачив щось незбагненне,
Те, що чекали, таки зійшло.

Вогнем любові в сердечнім храмі,
Вогнем священним на вівтарі —
З небес утіха злилась дарами,
Як обітниця Царя царів.

Небесний Отче, Ти Свого Сина
Послав на землю — і Він нас спас,
А потім Духа Ти дав людині,
Щоби сирітство минуло нас.

Щось більше дати вже неможливо
І ближче стати ніхто не зміг.
Життя з достатком, таке щасливе,
Тобі, Ісусе, кладу до ніг.



Камо грядеші

Час жене нас вперед і нещадним бичем
Невідчепно штовхає у спину.
Зотліває душа, серце яро пече.
Камо грядеші,
Людино!

Той, хто вказує ціль, ув олжі й без жалю
Наостанку візьме нас на кпини.
Я для тебе, душе, в Бога сили молю.
Камо грядеші,
Людино!

Усевишній Господь від любові помер,
Божий страдник провів для нас межі.
По якій же стезі нам ступати тепер?
Камо грядеші?

Наш совість і честь хай не зраджують нас,
Можна бути нагим і в одежі.
Запитаймо себе, запитаймо ще раз:
Гомо сапієнс,
Камо грядеші?



* * *
Листопаду підставив долоні я,
А листки покружляли до ніг.
Колоритна осіння симфонія
Вже й на мій завітала поріг.

Привіталась теплом і дарами,
Як в далекім дитинстві колись.
Я ж не зміг пригоститись плодами,
Зимо, ще почекай, забарись.

Хай душа стиглі зерна приносить
І з криниць переповнених п'є.
Теплим літом продовжуйся, осінь!
Жниво ще не готове моє.



Людям страшно зустрітися з Богом…

Людям страшно зустрітися з Богом,
Та страшніш не зустрітися з Ним.
Краще б Він був суддею нам строгим,
Ніж далеким назавжди й чужим.

Він — Любов пресвята і всевишня,
Він запалює зорі в душі.
Чому так у житті нашім вийшло,
Що ми йшли на пусті міражі?

Чому серце — утомлений острів —
Не противилось хвилям гріха.
Бився човен об камені гострі,
Не тривожилась совість глуха.

А боліло ж, боліло, боліло,
До знемоги боліло й пекло…
Млява спроба звільнитись, несміла,
І відчути блаженне тепло.

Бо хтось душі притримував міцно,
Не даючи спочинку й на мить,
І лежати примушував ницьма,
Щоби нам не відкрилась блакить.

Відступися від серця, тривого!
День прийдешній хай буде ясним!
…Дуже страшно зустрітися з Богом,
Ще страшніш — не зустрітися з Ним…



Мамин сон

Моїй мамі старенькій наснилась війна,
Всі колись пережиті страхіття.
А надворі буяла, сміялась весна,
А у мами волосся — сама сивина,
Як на вербах похилене віття.

А у мами в очах забриніла сльоза
(Найщиріша, напевно, на світі).
Ой не стихла іще лихоліття гроза,
Відкидає оголену пам’ять назад
І тремтить в яблуневому цвіті.

Не повернеш нічого. Лиш пам’ять жива
Молитвами торкається неба…
На посіяне поле прийдуть ще жнива
І воскреснуть усі передсмертні слова,
Бо ж за все звітуватися треба.

За безкарні візити у сонні хати,
За прощання з життям світанкові,
Як євреїв до ями зганяли кати,
Як братів своїх рідних вбивали брати…
І роса — наче крапельки крові.

Мама тихо, нечутно прийшла до вікна.
В грудях серце стривожено билось.
А надворі буяла, сміялась весна,
І тремтіла в душі сподівання струна…
Як же добре, що це тільки снилось.



Мамина зима

Знову мама до вікна припала.
В невеликій шибці — цілий світ.
А надворі віхола кружляла
Спомином тривожних давніх літ.

Мамо! Мамо! Там лиш сніг по полю
Й сумно плаче вітер, як скрипаль.
Може, нелегку жіночу долю
Бачиш крізь засніжену вуаль.

Бачиш свою молодість журливу.
Бачаться всі діти, ще малі,
Як їх піднімала терпеливо,
Як білила одяг у золі,

Як сушила сіно за ставами,
Як пекла хліби на черені,
Як щодня удосвіта вставала…
Нам крізь сон лиш чулися пісні.

Не вернути, мамо, вже нічого.
Та й чи варто повертать назад?
Не суди минуле надто строго,
Ще ж цвіте наш яблуневий сад.

Ще живе коріння родоводу:
Діти, внуки, правнуки малі
З батьківських криниць черпають воду
І несуть надію на крилі.

Відійдеш від шибки, ненько-мати.
Ой літа, безжалісні літа!..
Й будеш довго фото розглядати,
Ти на ньому — гарна й молода…



Мамі

Твої літа —
             Для нас свята.
Твої слова —
             У молитвах.
Твоя сльоза
             На небесах.
Твоє тепло
             Нас берегло.
В очах твоїх
             І плач, і сміх,
І давнім смутком
             Спомин ліг,
І оберіг,
             І наш поріг,
І час,
             Що збіг.



Ми не дволикі

Ми не дволикі, ми — тисячоликі,
Життя — театр, а ми актори в нім.
І ролі граємо значні і невеликі,
У шатах ходимо, а потім — у рванні.

Вдягаєм маски, маєм грим, перуки,
Міняєм голос, погляд і взуття.
Тоді в молитві підіймаєм руки
І просим за своє земне життя.

Благаєм миру, а самі не в мирі.
Караєм гріх, самі ж бо у гріхах.
Удавано святі, насправді ж бо — нещирі,
І присмак полину й неправди на вустах.

Слова — олива, а думки — гріховні.
Одні — на ділі, інші — на словах.
Ми ж під склепіння ідемо церковні,
Щоби відвагу мати в молитвах.

Не треба Богу наші маскаради.
Він серце бачить, знає Він думки.
Буть лицеміром — особиста зрада,
І не спасіння буде — навпаки.

В нас почуттів нещирих повна гама.
Дай бути, Боже, щирими завжди,
Щоб не наслідувати жінку Ровоама,
Убрання не врятує від біди.



Мій рідний краю

Мій рідний краю! Земле моя мила!
Дитинство, юність, зрілість… суєта.
Не ті літа, щоб розправляти крила,
Все майже відцвіло. Не ті літа…

Хто знав, що так мене поверне доля,
Що буде біль і сум на чужині,
І щирий поклик батьківського поля,
І незрадливі мамині пісні.

Земля батьків, ти завше — найрідніша,
Не раз тобою дихав уві сні.
Вітчизни дим тепер мені миліший
За той вогонь, який на чужині.

Нехай мій син своєму скаже сину,
Що, як би не манив широкий світ,
Не винесеш ніколи Батьківщини
Підошвами затоптаних чобіт.

О краю мій, моя земна юдоле,
Печуть мої ще давні мозолі.
Не впасти б тільки на чужинське поле,
А вмерти — на прабатьківській землі.



* * *
Мій родовід сягає в давнину.
Батьки, діди... А далі я гублюся,
Та я засвоїв істину одну:
Мій родовід — від Господа Ісуса.

Обранець я Отця споконвіків
У Сині Божому Єдинороднім.
З тих пір минули тисячі років —
Синівство ж я прийняв лише сьогодні.

Всиновлення моє прийшло в той час,
Коли у серці билась безнадія
І мій світильник ледве не погас, —
Тоді мене зустрів Ісус Месія.

Привітно, щиросердно запросив
Утомленого, бідного, слабого.
Його тепло мені давало сил —
І я із нетрів вийшов на дорогу.

Мені вручили дороге вбрання.
Старе я скинув і забув про втому.
Дорога вже пішла не навмання,
А до нового батьківського дому.

Я — син. Нащадок славного Царя.
Мені належить спадщина нетлінна.
В смиренні я прийду до вівтаря
І прихилю із вдячністю коліна.



* * *
Молитва — це пісня, молитва — це сльози,
Це чиста і свіжа роса на зорі.
Молитва — тепло в найлютіші морози,
В розбурханім морі міцні якори.

Молитва — це сила в безсиллі людському.
Молитва — зітхання моє в низині,
Це мед стільниковий в стражданні гіркому,
Підкріплення тіла і духу в мені.

Молитва — непізнана ще таємниця,
Молитва — секрет не підвладний серцям,
Це повна дарами духовна криниця,
Молитва — це благо, дароване нам.

Молитва — це двері, зачинені щільно,
Розмова з Ісусом один на один,
Коли я до Нього звертаюся вільно,
Коли піднімаюсь з низин до вершин.

Молитва — це битва, зусилля і воля,
Молитва — добром застереження зла
І радість велика, і щедрая доля.
Амінь, алілуя, осанна, хвала!



Молитва мами

До села докотились тумани,
По полях, по ярах розляглись.
Чую тихі слова, шепіт мами
(Мама молиться) — все, як колись.

Склались човником жилаві руки.
Мить прекрасна. Лиш мама і Бог.
У молитві — симфонія звуків,
І звучить вона тільки для двох.

Плаче скрипкою біль незгасимий,
Про загублену долю квилить.
За дочку і онуків, і сина
Мама молиться. Мамі болить.

Оксамитовим флейти звучанням
Тихий голос летить догори.
Мама молиться, може, востаннє…
Небо чує тебе, говори.

Б’ють литаври у небо тривогу.
Серце матері чує біду.
І тоді в молитвах до знемоги
У проломі стає за нужду.

Тут подяки акорди мажорні
І мінорне звучання журби,
Тут потоки течуть животворні
До журливого віття верби.

Молитви не бояться цензури,
Бо з сердець, не з амвонів звучать.
Знає Бог молитов партитуру
І свою прикладає печать.

Молитовна симфонія мами…
Нам ніколи її не збагнуть.
Ми щасливі, як поруч із нами
Молитовниці-мами живуть.



Не кидай каменем

Коли в серці у близького друга гроза
І в очах забриніла печалі сльоза,
Осудити ніколи його не спіши,
Прихилившись, молися за нього в душі.
Не кидай у нього каменем,
Він і так вже поранений.

Коли в хату до ближнього ступить біда
І стане гіркою солодка вода,
Підійди і розрадь, розпитай, зрозумій
І оливу на рани подати зумій.
Не кидай у нього каменем,
Він і так вже поранений.

Злі чутки про хорошу сестру поповзли.
Вже за спиною в’яжуться пліток вузли.
Щире серце у розпачі крається,
Душа плаче, шукає і… кається.
Не кидай у неї каменем,
Вона і так вже поранена.

Брат спіткнувся, а потім ще й боляче впав,
Крила віри й молитви знеможено склав,
І отрута гріховна вже серце в’ялить,
І в душі невимовно щемить і болить.
Не кидай у нього каменем,
Він і так вже поранений.

Шлях вузький — боротьба. За Христом я іду.
Хвилі човен хитають і грози гудуть.
Я з Тобою лиш буду по хвилях іти,
Я так хочу, Ісусе, дійти до мети.
Коли буду в житті я поранений,
Захисти мене, Боже, від каменя.



Не стихає у серці біль

Не стихає у серці біль.
По-зимовому сонце світить…
А думок у душі заметіль,
Як на рану відкриту сіль:
Чи прийдуть до Господа діти?

Так недавно були малі…
Босоніж — дитинства стежками…
Забирали роки журавлі,
Залишаючи в серці жалі,
Лиш печаль — до ніг пелюстками…

Покидали рідне гніздо,
Дужі, впевнені — сильні крила.
Про біду не думав ніхто.
До батьківського серця місток
Гордовита байдужість вкрила.

Світ широкий зустрів «як слід»,
Розпростерши обійми смерті.
Скуштували гріховний плід,
Закрадався у душу лід —
Не спинитися в круговерті.

Пригадалось рідне село,
У диму яблуневім хата…
Душу спомином обпекло:
Там ставали ми на крило
Й берегла молитвами мати.

Материнська молитва ще
Клопотанням у вись гордливо…
Не одна ще сльоза стече,
Переллється в батьківський щем:
Боже! Будь до них милостивим!

Бо поглине жорстокий світ
І нову шукатиме жертву.
Опаде молодечий цвіт,
І безчестя юначих літ
Все оберне в надію мертву.

Повертайте з чужих полів,
Вас чекають оселі неба.
І як з вирію журавлі
До своєї летять землі, —
Вам до неба летіти треба.

Тільки віра туди веде.
Хоч противник лютує грізно,
Та надія рветься з грудей:
Нам спасати своїх дітей
Разом з Богом іще не пізно!



* * *
Нехай святий освячується ще
Через нелегке іспиту горнило,
Через удачі, що рясним дощем
Оросять, та не згасять його сили,

Через принаду, що вогнем пече
Й нашіптує зректися первородства.
Святий нехай освячується ще
Високим духом, повним благородства.

Святити треба Бога у душі,
В оселях храму, серцем що зоветься,
Хто прагне до освяти, не грішить,
Бо Господа побачать чисті серцем,

Без вади тіла, духа і душі —
Й обійми теплі голубого неба…
Нехай святий до святості спішить —
І, певно, щастя більшого не треба.

Крізь радість днів і через сум ночей
Пісні і плач, і молитви гарячі.
Нехай святий освячується ще —
Без святості ми Бога не побачим.



* * *
Нехай я ляжу спати натще
Чи через клопіт недосплю,
Та все ж в своїй землі найкраще,
Свій рідний край не розлюблю.

Не проміняю анізащо
Садків підбілених красу.
Нехай шляхи життєві важчі —
З любов'ю все перенесу.

Нехай в руці моїй лиш праща —
Горіти буду в боротьбі.
Життя тоді для нас пропаще,
Коли ми зрадили собі.



* * *
Осіннім сумом схлипують шибки.
Високо в небі птахи перелітні
Несуть на крилах блискавки досвітні,
У світлу даль несуть мої роки.

Летять тисячоліття і віки.
Нестримним плином дні летять і ночі.
Не зникнуть тільки материнські очі
Й мого дитинства росяні стежки.

Все тоншає життєвий календар.
Листочки відриває хтось щоденно.
І дух мій розуміє достеменно:
Воістину життя — це Божий дар.



* * *
Палестинська духмяна ніч.
Ангелів слово – знакове.
Над печаллю німих стріч
Зірка зійшла від Якова.

Посміхнулось Дитя вві сні
Променем миру світлого.
В піднебесся звучать пісні
Серця мого розквітлого.

Зарум’янилася земля,
Стрінувши Небожителя.
Обживає святе Маля
Бідні земні обителі.

Не збіднішало небо, ні!
Слава небес — однакова!
Палестинську осяяв ніч
Промінь зорі від Якова.



Перлина

Ти до Бога прийшла і у Нього знайшла
Ту перлину, що довго шукала,
Ту дорогу, що в небо тебе привела
По життєвих крутих перевалах.

Народившись згори, не мовчи, говори
Про Любов у вінку із тернини,
Про єдину мету, про країну святу,
Що її Бог дарує людині.

Коли прийде відчай, не зітхай, а співай
Пісню серця, що смуток розвіє,
І надій не втрачай, а в молитві стрічай
День новий, що на сході зоріє.

Лиш на місці не стій, лінь прогнати умій,
Бездіяльність — то ворога зброя.
За земнії труди будуть щедрі плоди —
Вони в небо підуть за тобою.

І настане весна вічна і неземна.
А в душі вже веселка заграла,
Бо ж до Бога прийшла і знайшла, віднайшла
Ту перлину, що довго шукала.



Пірнути в море Божої любові…

Пірнути в море Божої любові,
Де б’ють джерела чисті, мов кришталь,
Відчути розкіш і наснагу знову
І нелюбові скинути вуаль.

Багате, неосяжне і бездонне
Любові море – вічності прибій.
В лазурних хвилях човен не потоне,
Тут не розправить плечі буревій.

Струмки любові всі течуть у море,
Де стихнуть смуток, горе і плачі.
Відбилось небо у тобі прозоре,
А зорі цілуватимуть вночі.

Наповнюється море до розливу,
Щоб дати воду спрагненій душі.
Любові жде земля в його припливі.
До повноти, мій друже, поспіши!

А день новий благословення родить.
За обрій плине море, в небокрай.
Любові море в небо переходить,
Любові небо переходить в рай.



* * *
Плакала пізня осінь,
Плакала листом сухим.
Серце твоє ще й досі
Наче за муром глухим.

А поза муром — воля,
Небо й земля в красі,
Й голос Твоєї долі:
«Прийдіть до Мене усі!»

Все принеси у жертву:
Сили, багатство, літа.
Замість обрядів мертвих,
Віра осяє свята.

Скажеш молитву тиху,
Мов би нап'єшся води,
Серцем відчуєш втіху,
Мовиш Ісусу: «Веди!»

Стежку вузеньку бачу,
Бідність свою й наготу.
Доле моя, я плачу:
Я не упав, я іду!



* * *
Повертався самотній. З поразкою,
Важко міряв дорогу між трав.
Все недавно здавалося казкою…
Він до батька ішов. Він програв.

А на другому березі, зболенім,
Де надії вросли якорі,
Ув отцівському серці знедоленім
Пломінь віри й любові горів.

Ще раз погляд у далеч засмучену…
Хтось іде із юдейських низин.
Плаче смуток у постаті змученій,
Ніжна хвиля в душі: певно — син!

Заскрипіли ворота стривожено.
В батька бігти ще вистачить сил…
Весь обідраний, босий, знеможений,
Але — син! О, нарешті, мій син!

Прихилились коліна з молитвою.
Ледь почулося: «Отче, згрішив…»
«Я приймаю, мій сину, печаль твою.
Чуєш пісню моєї душі?»

І на плечі, синівські, похилені,
Руки батька — всепрощення мить.
Дві душі обнялися, окрилені,
Щастя-доля над ними тремтить.



Приготуйся, душе…

Приготуйся, душе, до вирію,
Звідки вже вороття нема.
Царство Боже береться вірою,
А без віри в душі — зима.
А без віри ночами холодно,
А без віри і день як ніч.
О душе, тобі личить молодо
Бога-Спаса побачити ввіч.
У тім краї, де душі стрінуться,
Буде літо й не буде літ,
Покладемо вінки до ніг Отця,
Як веселку, на райськім тлі.

 

Різдво

Такого дива ще не бачив світ:
На землю Божий Син прийшов у тілі…
А на землі гріховні заметілі
Кружляли злісно так багато літ!

Втомились люди. Немічний закон
Волав безсило і губився в скелях.
Немає миру у містах і селах,
Життя гріховне, мов пекельний сон.

Чекали люди. Бо ж казав пророк,
Що виповниться час — і Цар Месія
Залишить небо, щоб добром засіять
Гріховну землю, де буяв порок.

І Він прийшов і зірку запалив
В нічній, далекій, тихій Палестині,
І показав Себе Отець у Сині
Й до тих, хто гинув, небо прихилив.

І встав, і засвітивсь Єрусалим.
З’явилася над ним Господня слава
І благодать спасаюча ласкаво
Вказала путь великим і малим.

Йдуть пастухи і мудреці, й царі,
Сини і дочки — діти заповіту.
Утомлені ідуть зі всього світу
Із темряви — до світла, до зорі.

Несуть Йому не золоті дари,
Гріхи свої несуть і біль, і горе.
А очі їхні і думки — угору…
Освічуй шлях їм, зірко, не згори!

 

* * *
Різдво мені пахне дитинством,
Хурделицями і снігами,
І ніжним, святим материнством,
Невтомними неньки руками,

Затишшям домашнім, святковим…
За стіл все сімейство сідало…
Різдвяні пісні світанкові
Матуся тихенько співала.

І в нашій дитячій уяві
З’являлась чудова картина:
Ягнятка малі, кучеряві,
Марія, яселка й Дитина…



Різдвяне


Змовкає нічна Палестина,
Затихли, завмерли поля.
Напоєна спокоєм ночі,
Дрімає юдейська земля.

А небо так низько схилилось,
Бо ж часу прийшла повнота.
Схилилось, щоб Сина віддати,
Месію, Ісуса Христа.

Турботливо так нахилилось,
Неначе прощається з Ним.
Ще кілька хвилин – і Син Божий
Назветься Сином людським.

І ось запромінилось небо,
Зійшла, засвітилась зоря,
Промінням своїм сповістила
Про втілення Бога-Царя!

Христос не прийшов царювати,
Прийшов, щоб звільнити, спасти,
І Церкву Свою збудувати,
До шлюбу її довести.

Прекрасна зоря Віфлеєма,
Над шляхом вузьким не згасай,
Гори і у серці моєму,
Небесним теплом зігрівай!

Бо храм мого серця — для Бога,
Він там поселився й живе,
І голосом повним любові
У небо до вічності зве.



* * *
Розпочну з молитви день новий,
Що несміло визирнув з серпанку,
Росяний, імлисто-голубий...
Богу помолюся на світанку.

Серце не ввійшло ще в суєту,
Не впряглося в клопотів гонитву.
Я Тебе з зорею віднайду…
День новий я розпочну з молитви.

Зачерпну із чудо-джерела
Спокою, наснаги і терпіння,
Щоб удосталь мав в душі тепла,
А в житті — неспокою горіння.

Буду пити із долонь Твоїх,
Втамувавши спрагу на світанку,
Щоб духовний пульс мій не затих,
Я з Тобою стрінусь спозаранку.



Сім слів Ісуса

Над кулею земною звівся хрест,
Зловіща тінь упала на Голгофу.
Це — не караючий отцівський перст,
Це жертва, щоб спинити катастрофу.

Скорботна чаша випита до дна.
Земне життя наблизилось до скону.
За гріх людей Він заплатив сповна,
Звільнивши підзаконних від закону.

Прощав, любив, навчав, творив дива,
Показував зразок життя святого.
Та ще не всі сказав Христос слова,
Ще не було тріумфу перемоги.

Весь шлях Христа — мов спалах в майбуття,
Не блиск промов чи згусток філософій.
Вже близько смерть, та сіяли життя
Сім слів, що прозвучали на Голгофі.

Слово перше
Ось череповище. Віднині — центр Землі.
Жахлива метушня, Христові ділять ризи
І жереб кидають. Навколо лиця злі
ІВ душі зима: і очі, й серце в кризі.

На сполох вдарив молоток важкий.
Є всьому час, і всьому є причина.
«ПРОСТИ ЇМ ОТЧЕ, ПРАВЕДНИЙ, СВЯТИЙ,
ВОНИ НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ДЛЯ МЕНЕ ЧИНЯТЬ».

Слово друге
Ліворуч і праворуч від Ісуса
Висять злочинці, певно, за розбій.
Один не має сил знести спокусу,
Сичить в зневазі лютій, наче змій:

«Як ти Христос — зійди з хреста із нами,
Як ти Спаситель — нас спаси й себе».
А другий йшов до Господа з гріхами,
Надіявся на милість із небес.

«Згадай мене, мій Господи, благаю
У Царстві, що в небесному краю».
«ПОПРАВДІ, Я КАЖУ ТОБІ, БО ЗНАЮ,
ЗІ МНОЮ БУДЕШ НИНІ У РАЮ».

Слово третє
Росте злоба й фальшива ейфорія,
Приниження, насмішки і хула.
Біля пробитих ніг стоїть Марія,
Поранена, безсила проти зла.

Побачив матір і сердечну рану
(Віднині залишається одна).
Синівський погляд впав на Іоана:
«ОЦЕ ТВІЙ БУДЕ СИН ТЕПЕР, ЖОНА».

Апостолу сказав: «ЦЕ — ТВОЯ МАТИ».
Турбота сина, сам же помирав!
І вірний учень до своєї хати
Самотню матір відтоді забрав.

Слово четверте
А потім морок. Ніч. Посеред дня
Раптово все довкола потемніло.
Притихла враз злорадна метушня,
Заклякло все, жахнулось, заніміло.

І в темряві, глибокій, світовій,
До неба голос зболений полинув,
Синівський голос: «БОЖЕ, БОЖЕ МІЙ!
ДЛЯ ЧОГО ТИ МЕНЕ ТЕПЕР ПОКИНУВ?»

Слово п’яте
Мовчало небо, наче недосяжне.
Криваве тіло томиться з жаги.
Вуста спеклись. І ледве вчулось: «ПРАГНУ!»
І тільки людська черствість навкруги.

Слово шосте
Насмішки лиш підсилюють страждання.
Жорстокий лід в серцях не розтає.
Старанний римський воїн без вагання
До вуст Христових оцет подає.

І після оцту Він прорік : «ЗВЕРШИЛОСЬ!»
Усе віддав. Вже вільний від землі.
Ясна свідомість, серце ж ледве билось,
Бо шлях важкий Його крізь терни ліг.

Звершилось те, для чого небо кинув,
Звершилося спасіння всіх людей!
Звершилось все! О Людський Божий Сину,
Твоя любов до вічності веде.

Слово сьоме
Агонія. Важкі останні муки
І сильний голос (ні, не до юрби):
«МІЙ ОТЧЕ! У СВЯТІ НАДІЙНІ РУКИ
Я ДУХ МІЙ ЗАРАЗ ВІДДАЮ ТОБІ».

В ту ж мить завіса розірвалась в храмі,
Відкривши доступ у Святе Святих,
А людству до небес відкрились брами —
Христова жертва сталася за всіх.

Післямова
Скінчив життя небесний Примиритель.
Умер за нас, щоб мали ми життя.
Він знов гряде, але не як Спаситель,
А як всесвітній праведний Суддя.



Так недавно гриміла хвала…

Так недавно гриміла хвала
І «осанна», і віття — під ноги.
А сьогодні пречорна хула
Супроводжує хресну дорогу.

Від хули до хвали тільки мить,
Лише крок від любові до зради.
Як же можна за мить розлюбить
Й шаленіти під злобні тиради?

Від співзвуччя до фальші — півтон,
А від щастя — півтон до печалі.
Де знайти для душі камертон,
Щоб гармонія завжди звучала?!



* * *
Тепер нічим нікого не здивуєш.
Про те, що є, то скажуть — вже було.
І навіть як неправду підфарбуєш,
І навіть як добро зодягнеш в зло.

Тоді лиш заболить, тоді лише досягнеш
Замовклих струн душі і їх торкнеш,
Тоді лиш дивувать людей не перестанеш,
Коли перо своє у правду обмокнеш.



* * *
Ти від мене далеко, як зорі чужі,
Що згасають у небі холоднім.
Я про зустріч з тобою молюся в душі.
Хай би сталося це і сьогодні.

Дні затягнуті міцно вузлами чекань.
Перестелені часто журбою.
Але з подихом кожним все ближчає грань,
Що відкриє нам зустріч з тобою.

Перейдемо удвох крізь горнило розлук,
Ти зустрінеш мене, моя весно.
Я відчую тепло твоїх втомлених рук,
Як любові туге перевесло.

Так багато прекрасного в світі ще є.
Про одне я скажу без вагання:
Найпрекрасніше все-таки в світі моє
Щире, вірне і зріле кохання.



Ти Господь мій…

Ти Господь мій і Друг, і Пастир.
На перетині сивих доріг
Так не хочеться, Боже, впасти —
Й наче в спину ножем: «Не добіг!»

А я бігтиму до знемоги
В заметілі, дощі, грозу,
Під шалений гул застороги,
Через злі та лукаві дороги
Добіжу, докочусь, доповзу.

Покладу на олтар всі сили
Й, розіп'явши у серці гріх,
Помолюся: «Мій Боже милий,
Все зробив я. Усе, що міг!»



Тримає нас земне тяжіння

Тримає нас земне тяжіння,
І з наших сміючись потуг,
Все глибше суєти коріння,
І кволий на припоні дух.

І в серці завжди осінь млиста,
А вже на обрії — зима,
Лягає паморозь на листя
І душу холодом пройма.

Таке життя, де битв немає,
Не варте навіть і гроша.
Тому вона і не співає —
Твоя стриножена душа.

 

* * *
У кожного своє Різдво,
Своя у кожного уява.
Та завжди Духа торжество —
Господнє втілення-поява.

У кожного в житті свій храм,
Своя і Альфа, і Омега.
І тільки жалюгідний хам
Зречеться духа оберегу.

Душа у кожного своя,
Не зазирнеш в її глибини.
Там біль чи співи солов’я
В страшні чи радісні хвилини.

Свої в людей і небеса:
В одних — блакитні та веселі,
Для когось небо — чудеса,
Для інших небо — тільки стеля.

І тільки Вічність в нас одна.
Колись закінчимо дорогу.
Там все проясниться сповна,
Як звіт даватимемо Богу.



* * *
Умиті руки — печальна повість,
Умиті руки — нечиста совість.
Пробиті руки — любов до світу,
Пробиті руки — міць заповіту.

Умиті руки — це власне право,
Умиті руки — це крик «Варавву».
Пробиті руки — любов небесна,
Пробиті руки — не зими — весни.

Умиті руки — це слабкість волі,
Умиті руки — скорботні долі.
Пробиті руки — нам покаяння,
Пробиті руки — з Христом єднання.

Умиті руки — це фальш душевна,
Умиті руки — тремтять непевно.
Пробиті руки — це час прозріння,
Пробиті руки — для нас спасіння.

Умиті руки — невдала сповідь,
Умиті руки — біль серце повнить.
Пробиті руки — ні з чим не схожі,
Пробиті руки — це Царство Боже.



Чекання

І знову мороз, не здається зима,
Розбілена сивим туманом.
Сердита, колюча, продута сама
Холодним сирим вітрюганом.

В душі прохолодно, неспокою щем.
До серця мого — перемети.
Пролийся в морози весняним дощем,
Озвися, мій Господи, де Ти?

Дивлюсь догори, ждучи бажану мить,
Та небо високе й далеке…
І лиш на даху сиротливо стоїть
Гніздо, що лишили лелеки.

Чекають пташки і земля, і поля,
Що зникне холодна облога.
Надіюсь і вірю, молюся і я,
Чекаю утіхи від Бога.



* * *
Я до Тебе прийшов молодим.
Тоді літо надворі буяло
І у серці юначім моїм
Щось нове, неземне зазвучало.

Скільки пліток ходило, чуток
Про живу і спасаючу віру,
Скільки бруду і скільки байок…
Ну а я в щось величніше вірив.

Вірив в те, про що мама давно,
Ще в дитинстві мені говорила.
І мене полонило воно —
Божа ласка і дивная сила.

Багатьох я тоді здивував
І задуматись, певно, примусив,
Бо ж кругом атеїзм вирував,
Ну а я проти течії рушив.

Я ввійшов в християнську сім’ю.
О, які горизонти відкрились!
Радість повнила душу мою,
Коли просто і щиро молились.

Скільки молоді, скільки тепла!
Як потрапив на іншу планету!
О, хвала Тобі, Боже, хвала
За розірвані злії тенета!

Скільки зим, скільки літ Ти чекав,
Скільки раз боронив Ти від смерті!
Боже мій, я завжди відчував,
Хто мій щит у мирській круговерті!

Ллється даром живая вода.
Вона може гріховне все змити.
Моя віра жива і тверда —
З нею вмерти не страшно і жити.



Я додому іду

Я додому іду. Чи сиджу, чи стою,
Чи лежу у зрадливім безсонні,
Мов за плугом іду, краю ниву свою —
І болять мозолисті долоні.

Я додому іду. Вже спускаюсь з гори.
Думав, легше піду, ніж під гору.
Та мій дух, мій світильник, не так вже горить,
Як в юначу горів мені пору.

Я додому іду. Поки вбачу поріг,
Ще не раз відпочити присяду,
Нелегких і щасливих, суєтних доріг
Вже лишилося більше позаду.

Як додому прийду, там зустрінуть мене —
Друзів щирих і вірних багато…
Доорю своє поле коротке, земне…
А поріг… не кінець, лиш початок.



Як залишаюсь я з Тобою

Як залишаюсь я з Тобою,
Мій Господи, на самоті —
Такі хвилини золоті,
Хоч пересипані журбою.

Тобі скажу те невимовне,
Що вмерзло в душу і щемить.
І прийде вистраждана мить,
І все єство теплом наповнить.

Проллється струменем гарячим
Від тімені до самих ніг,
Розтане почорнілий сніг —
І я себе відчую зрячим.

В моєму голосі тремкому
Ти вчуєш славу і красу.
Поклін Тобі я понесу,
Тобі, мій Боже, й більш нікому.

Пройду прекрасною межею
Свойого літа і зими.
Встає веселка над душею
І щастя тріпотить крильми.

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ