Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

Замовити
поетичну збірку

Поезія віри

Осоння віри

Замовити
поетичну збірку

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

Тетяна СВІРСЬКА

Тетяна Свірська народилася у 1966 році.
Закінчила Рівненський інститут культури, за фахом режисер.
Проживає у м. Миколаєві. Писати вірші почала відносно недавно.
У 2008 році вийшла збірка віршів «Політ на волю».
Друкувалася у журналі «Дніпро».

E-mail автора: tesvit@cdmaua.com


"Сірий німотний день"
"Треба, врешті, научитись жити"
"Хай сповідається душа в відкритім полі"
"За слова, що змовчали і слова, що сказано"
Донечці
Молитва, "Лиши мені хоч спогади"
Молитва? "Боже, навчи мене в темряві"

"Замало буде просто почуттів"
"Не варто говорити про сумне"
"Не придумуй собі героїв"
"Під розлогим куполом неба"
"Стихло літо. Потомились трави"
"Так незвично і так забуто"
"Так переконливо дзвенить з усіх сторін"
"Ти, Господи, дав відчуття такі"
"Ти, безперечно, відав той кінець"
"Як мало ковточка тиші!"
"Ти забери мене із цього дня"
"У кожного своя здобута правда"
"Чарівні спалахи душі"
"Щось інше, ще незнане та стрімке"
"Я зустрічаю новий день — надію"
"Якби ту радість докупки зібрати"

"Говорила душа — я почути не вміла"
"З недавніх пір мене гнітить видіння"
"Заглянути за грози і вітри"
"Затісно думкам у слові"
"Здається, мить — і віднайдеться слово"
"Кажуть, знову зими не буде"
Молитва
"Ні півкроку тобі у бік, ні півтону"
"Налаштуємося на тишу"

"Як віддавати, то усе"
"Я заблукала серед літа"
"Чи заблукалі, чи блудні?"
"Творилася душа"
"Серед вогнів реклами"
"Неіснуючими стежками"
"На сонну землю небо сипле сніг"
"Мені, насправді, небагато треба"
"Лише пів-подиху — і зацвітуть сади"
"Кружляє сніг, ховаючи дороги"
"Коли опускаються руки"
"Згадаймо, що в любові Божа суть"
"В світі ділків і прагматиків"
"В маленькій колисочці серця"
"Бог приходить у тиші"

 

* * *
Сірий німотний день.
Злий і глухий час.
Радості одкровень
певно що, не для нас.
Хтось ще не все сказав.
Хтось уже все зробив, —
зрадив і роз’єднав,
сумнівом оповив.
Нині — душа мішень.
Сіється лють і страх.
Може це судний день
на крижаних вітрах?
Дим перекрив зорю,
скоро сягне небес.
Іродова рука
вправно трима ефес.
Поміж кривавих ран
мостить в безодню шлях,
самолюбивий тиран,
з посмішкою на вустах.
Нині — душа мішень.
Істина. Вічність.
                          Страх.
Твориться Судний день
на крижаних вітрах.

 

* * *
Треба, врешті, научитись жити
подолавши сумніви і страх.
Вогника любові не згасити
на семи пронизливих вітрах.
Не віддати душу на поталу.
Доки жевріє у сутінках свіча,
вслухатись у вічності хорали,
тулячись до Божого плеча.

 

* * *
Хай сповідається душа в відкритім полі,
під пильним поглядом небес, на видноколі.
У ароматах і вітрах, в обіймах тиші
їй не потрібні для промов стрімкі узвишшя.
Для чого ладан їй і віск, для чого стіни?
То все минуще, а вона — навік нетлінна.
Без зайвих слів, гучних заяв, як справжнє чудо,
душа у щирій німоті почута буде.

 

* * *
За слова, що змовчали і слова, що сказано.
Ті, що наспіх кинуто, нашвидку проказано.
Що під ноги бісером, чистими перлинами.
Що із гір потоками, згубними лавинами.
Ті, що зачаїлися і які минулися.
Що сльозою вмилися, болем захлинулися.
Ті, які осміяно і які уславились,
що бездумно множились, що покірно плавились.
За слова спустошені, без глибин і суті,
за масні й беззахисні, владні і забуті.
За слова якими милуємо й судимо,
ми й самі осудимось, чи виправдані будемо.

 

Донечці

А ти іще малесеньке дитя.
Твої світи ясні і безборонні,
тендітна ручка в маминій долоні,
ти робиш перші кроки у життя.

Твоя душа ще в змозі умістить
без сумніву й вагань і землю, й небо.
І я тулюся трепетно до тебе,
не хочу і на хвильку відпустить.

В твоїх очах, довіра й благодать
сплелись і квітнуть, ще незнаним цвітом,
і променіють радістю і світлом —
ще на тобі безгрішності печать.

А я сумую. Знаю прийде час —
світ скаламутить, я ж змиритись мушу,
твою пречисту, незрадливу душу
і роз’єднає неподільних нас…

А поки, ти малесеньке дитя.
Твої світи ясні і безборонні.
Твоя долонька — у моїй долоні.
Ти робиш перші кроки у життя.

 

Молитва

Лиши мені хоч спогади,
нехай, в долині смутку я відчую диво —
                                        весну осяйну.
Тихо та грайливо,
до ніг посиплеться пелюстками жасмин,
півонії задивляться на зорі.
У блиску росянім, в коралях із перлин
                                        садок дріматиме.
Ледь чутно та незримо пройду повз нього.
Поглядом сягну у верховіття, де сховався вітер.
Повз сонні квіти мальв і зволожнілі віти,
крізь величаве сяйво бузини,
поміж принишклі верби та тополі,
по-неутомній пісні солов’я,
здіймусь у спомині в такі висоти я,
де тихий промінь творить зоряницю.
Я зачерпну із дивної скарбниці
                                        чуттів іще незнаних…
Тож, лиши мені хоч спогади.
Нехай, в долині смутку я відчую диво —
                                        весну осяйну.

 

Молитва

Боже, навчи мене в темряві
                        бачити світле проміння,
вірить, що трави проб'ються
                        через скалисте каміння.
В хаосі існування
                        легко впасти в розпуку.
Я Тебе, Боже,благаю —
                        міцно тримай за руку.
Я дитя неугавне —
                        загубилась в проблемах,
перекраяних істинах,
                        безнадійних дилемах.
Запилились у штучності
                        тихі прояви суті.
Я страшенно втомилась
                        і стою на розпутті.
Научи мене, Боже,
                        все сприймать без омани.
Постирай всі окраси,
                        розжени всі тумани.
Я приношу до Тебе
                        неосяжную мрію,
ледь вловиму молитву
                        і пречисту надію.

 



* * *
Замало буде просто почуттів,
якщо любов не стане дієсловом,
якщо вона залишиться лиш словом,
затертим словом в круговерті днів.

Якщо вона у небо не злетить
І, врешті-решт, жертовною не стане,
вона любов’ю бути перестане
і стане спомином за коротеньку мить.

Її не втримати. Благанням не спинить.
Не спокусить на витончені шати.
Любов насправді хоче віддавати,
бо тільки так вона і може жить.

Напевно, мало буде почуттів,
якщо любов не стане дієсловом,
якщо вона залишиться лиш словом,
затертим словом в круговерті днів.

 



* * *
Не варто говорити про сумне.
Себе жаліти й плакати — не треба,
бо смуток закриває горизонт,
а сльози застилають простір неба.
Не за горами осінь і дощі.
Останній крок — і закінчиться літо.
А я чи не у перше пізнаю,
як можна дню прийдешньому радіти.

Вдихаю аромат пожухлих трав
і кожен дотик світла відчуваю.
Лечу назустріч сонячним птахам,
що зазимують в невеличких зграях.

 



* * *
Не придумуй собі героїв,
не вишукуй дрібної слави.
Бо безпристрасно, по-судівськи
час усе на місце поставить.

До якоїсь години слушної
він секрети свої тримає.
Може, перші стануть останніми, —
достеменно ніхто не знає.

І не треба спішити з вироком,
буде вчасно справу завершено.
Час розсудить і час покаже:
чи останні не стануть першими?

 



* * *
Під розлогим куполом неба,
в буйстві зелені у садах
зріє темрява, як потреба,
і гніздиться містичний страх.

Із густого чортополоху
проглядає незримий кат,
сіє сумніви і тривогу,
нищить люд без ножа й гармат.

Розповзається мряка сіра,
непримітна орда німа.
Тут своя, нерушима віра,
тут живому місця нема.

Все змішалось і закрутилось,
зав’язалося і сплелось,
заспівалось і закадилось,
задзвенілось і… прижилось.

Звично й любо. Чи то ж не нами
освятився на царство гріх?
На покуті під образами
нині властвує оберіг.

Не піднімем очей до неба,
не дозволить густа пітьма.
Та й кому це насправді треба —
н е п о д і б н и х майже нема.

У купальську нічку байдужу
поєднались гріхом хмільним,
спепелили серця і душі
древнім колесом вогняним.

У рубцях і злиденному руб’ї
розганяєм містичний страх —
хто у стрільбищах, хто в гульбі,
хто з кадильницею у руках.

 



* * *
Стихло літо. Потомились трави.
Легкий смуток носить вітерець.
А душа іще живе весною —
і зарано думать про кінець.

В звичній круговерті зим і весен,
де панує нищівний прогрес,
вічною лишається надія
і незриме сяйво від небес.

 



* * *
Так незвично і так забуто,
так щемливо-радісно мріється,
що душа, холодами вражена,
неодмінно іще зігріється.

І як тільки крига безживна
від весни бунтівної скресне,
розпрямить свої крила віра
і із попелу знов воскресне.

Я ще зможу — думками в небо,
загубившись в безкраїм полі.
Хто запевнив мене у тому,
ніби серце тільки для болю?..

Хто це змусив мене повірить:
я і радість — це несумісно?
Ще попереду буйні трави —
і пробігтись по них не пізно.

 



* * *
Так переконливо дзвенить з усіх сторін
нового часу модерновий дзвін.
А «бути чи не бути» — не для нас.
Хід драми змінено на божевільний фарс.

Де блазень, записавшись у герої,
споганив сутність не своєї ролі.
І гине думка у масному слові.
А натовп, як ніколи, прагне крові.

 



* * *
Ти, Господи, дав відчуття такі,
що охопили душу до нестями.
І вже не раз солоними дощами
зросився шлях, яким невміло йду.

І перед тим розмаєм відчуттів
завмерло серце і вуста німіють.
Про споконвічну неосяжну суть
вони сказать не можуть і не сміють.

З яких таких незвіданих глибин
народжуються промені любові?
Їх не відчути дотиком земним
і не скувати звуками у слові.

І де гніздиться смуток віковий?
І віра проростає звідкіля?
І як здіймається у небо думка,
яку нещадно стримує земля?!

У ті глибини ще немає ходу,
є тільки вихід, звідти — на свободу.

 



* * *
Отче, як волієш, пронеси мимо Мене цю чашу! Та проте не Моя, а Твоя нехай станеться воля!..

Ти, безперечно, відав той кінець.
Знав: кимось хрест збивається неспішно.
Ще квітне десь терновий Твій вінець.
В дрімоті світ, змордований і грішний.

Ти, безперечно, відав все і знав:
до денця чаша випитою буде.
Ти світлом був і світло сповіщав,
вдивляючись у темряву Іуди.

Вже зовсім скоро, Ти не знать не міг,
мінливий натовп радо зустрічатиме.
Спочатку гілля пальмове до ніг,
а трохи згодом «Розіпни!» кричатиме.

А потім... потім — тільки неба синь.
Вже й не важливо хто і що говорить.
Усіх вмістив у серце Божий Син
молитвою «не відають, що творять».

Ти, безперечно, бачив той кінець.
Тобою істина рождалась і творилась.
Ще не сплели колючий Твій вінець,
а Ти вже проказав собі: «Здійснилось!»

А поки... Поки під байдужий сміх,
відкритий розпач, тихе голосіння
долала наш неподоланний гріх
велика сила Божого спасіння.

 



* * *
Як мало ковточка тиші!
Як мало краєчка волі!
А думка у небо рветься,
а серце щемить від болю.

У цім словеснім хаосі
і безцільності руху
боляче тим, хто бачить,
хто не позбувся слуху.

І невідступне бажання
душу знедавна точить:
щоб ми навчились мовчати,
вічності дивлячись в очі.

 



* * *
Ти забери мене із цього дня
і поведи туди, де сонце й літо,
де свіжий вітер хмари розганя
і грається ромашки білим цвітом.

Поклич мене. Із безладу буття
піду з тобою теплими дощами.
Хай тиша гоїть стомлені чуття
і зорі надихають до нестями.

Поклич мене тепер. Не забарись.
Нехай душа, знесилена і квола,
здійметься високо у небо, як колись,
і світлим променем опуститься додолу.

 



* * *
У кожного своя здобута правда,
і всі тлумачать логіку буття.
Та хтось зітхне, що все життя – корида,
ну а комусь – корида сенс життя.

Хтось зажадає статків і достатків,
комусь скарбниця – простір в небесах.
І кожен виставляє за бажанням
свої ваги на древніх терезах.

А правда часто тиха й непримітна.
Комусь абсурдна, а комусь нудна…
Уявлення про істину різняться,
вона ж, на щастя, стала і одна.

 



* * *
Чарівні спалахи душі,
              яскраві миті
зігріті сонячним теплом,
              дощем омиті.

Ви — віддзеркалля висоти,
              відлуння болю,
мої безмежнії світи,
              політ на волю.

Ви — дар від неба, посланці
              його любові.
Ви — незбагненна височінь,
              відбита в слові.

 



* * *
Щось інше, ще незнане та стрімке,
вмить душу ошелешену підхопить.
Таке, забуто-рідне і п’янке,
аж відчуттями подих перехопить.

Щось не від нас, не від буденних днів,
воно й суєтність — не сумісні речі.
Воно не потребує зайвих слів,
а мовчки вириває з порожнечі.

До нього не потрапить навмання.
Не віднайти, того жадати треба.
Не допоможуть сила й визнання,
то — не земля, то вже початок неба.

То — незбагненність. Світла таїна.
Туди стрімка уява не здійметься.
Лише молитва, щира й запальна,
краєчка вічності із трепетом торкнеться.

 



* * *
Я зустрічаю новий день — надію.
Я відчуваю, я живу, я мрію.
Мене не змусять повсякденні справи
забути поле і духмяні трави,
забути небо в зоряному блиску,
яке далеко і водночас близько.
Ним переповнені мої клітини,
воно — колиска, я — його дитина.
Безмежний всесвіт поміщу в долоні —
нехай від сірості буття боронить.

 



* * *

Якби ту радість докупки зібрати,
сни чарівні не віддати світанку…
В променях перших надію вловити,
і переповнитись вірою зранку.

Якби те світло вмістити, відчути,
ним, мов пеленами душу сповити.
Вдивившись у тайну — нечутне почути
і незбагненне на хвильку вловити.

Душу, що дива торкнутись зуміла,
путам втішатись не варто й просити,
мудро-смиренну, беззахисно-смілу,
здатну ненависть любов’ю зросити.

 





* * *
Говорила душа — я почути не вміла.
А вона говорила ледь чутно, несміло.
Піднімала мій погляд із долу до неба.
Як могла, привертала увагу до себе.

Я по світу ішла, заклопотана справами,
а вона шепотіла весняними травами.
А вона ледь торкалась промінчиком світла,
першим проліском в полі для мене розквітла.

І для мене під ноги снігами лягала.
Як могла, говорила, як уміла, як знала.
Серед гамірних вулиць, де безладдя багато,
я її не почула, — сама винувата.

 



* * *
...І озвався до Нього один: «Господи, хіба буде мало спасенних?»
А Він сказав їм: «Силкуйтеся ввійти тісними ворітьми,бо кажу вам, —
багато хто будуть намагатися та не зможуть!»
Луки 13:23,24

З недавніх пір мене гнітить видіння
реальне, як життя, страшне, мов сон.
В якому ми у напрямку сумнівному
йдемо під звуки «Радіо Шансон».

Ми, добровільно збіднені й спустошені,
впустивши безлад в душі та оселі,
у цім видінні зовсім не стурбовані,
а безпідставно надто вже веселі.

І хтось невидимий керує нашим рухом,
рекламним трюком засліпивши очі.
І ми не бачим знаків застережливих.
А може, вперто бачити не хочем?

І варто би прокинутись від того
й приреченість свою перебороти.
Бо я здогадуюсь: останнім знаком буде
знак «Обережно, завузькі ворота!».

 



* * *
Заглянути за грози і вітри.
Сум відвести умілою рукою.
І спішною ходою перейти,
у дивний край любові та спокою.

Заслухатись непізнаних птахів.
Вплести в вінок іще незнані квіти.
Не добираючи відверто зайвих слів,
учитись заново сміятись і радіти.

Відкинувши нав’язливих думок
спустошливі та зубожілі схеми,
почути врешті, як біжить струмок
і розчиняє в просторі проблеми.

Безмовно підкоритись висоті
і злитись з нею в подиху єдинім...
Заглянути за ці дощі густі
й побачить небо безкінечно синім.

 



* * *
Затісно думкам у слові,
у в’язниці із букв і звуків...
А ми — тільки нейрони-атоми,
із точки зору науки.

Ми — творіння космічного вибуху,
сімдесят відсотків водиці...
Тільки чомусь нам мріється
і у зоряну ніч не спиться.

Тільки чомусь нам віриться, любиться
і сміється, а часом — плачеться...
На усе наука дасть відповідь,
ще й новим відкриттям відзначиться.

Щось копає і щось вишукує —
де й беруться снага і сила.
Нам таке про нас розказала,
ніби вирок оголосила.

Та усі теорії й докази —
то слабкі ненадійні сіті.
Раз затісно думкам у слові,
Значить, двері душі відкриті.

І у нас, безнадійно вивчених,
виникає дивна потреба —
подолати земне тяжіння
і піддатись тяжінню неба.

І упасти в його долоні,
І, забувши дорожню втому,
пережити мить поєднання...
Для науки, на жаль, не відому.

 



* * *
Здається, мить —
і віднайдеться слово,
                  і упаде байдужості стіна.
Воно проляже, як міцна основа,
і кожному відкриється сповна.

Здається, мить —
                  і слово те єдине
змете непотріб дріб’язку-слівець
і прокладе невидимі стежини
до наших захаращених сердець.

Здається, мить —
і у прозрілих душах
                  хижацтво зникне і не стане бруду.
І, врешті-решт, настане розуміння,
що ми — творіння Боже, себто люди.

 



* * *
Кажуть, знову зими не буде —
на півроку дощі осінні.
Звідки ж ця холоднеча в душах
при глобальному потеплінні?..

 



Молитва

Хоч на хвилину відчини ті двері
і підніми буденності завісу,
щоб я змогла побачити надію,
що горлицею в синь небесну рветься.
Хоч на коротку мить даруй прозріння.
Прошу я чуда.
Не видінь таємних,
         а хоч єдину мить на світ дивитись
                  очима віри, світлої любові
                           й безмежного жалю.
Нехай мій зір за горлицею в небо,
за ту завісу тяжкої зневіри
                  злетить і знову силою наповнить…
Для того, щоб душа на кволі ноги
піднялась вкотре
                  і не задихнулась.

 



* * *
Ні півкроку тобі у бік, ні півтону,
бо відразу ж серце щемить камертоном.
Ні сховатися, ні втекти, бо зі мною
невсипуща зболіла душа — поле бою.

Чи в буденних справах, чи просто говорячи,
навіть подумки ступиш униз — зразу боляче!
Ніби вирок звучить у словах, що згадаються:
з тих, кому багато дано — все спитається.

 



* * *
Налаштуємося на тишу,
будем створювати мовчання.
І пізнаєм нові горизонти
ще нечуваного звучання.

Все пробачимо дню вчорашньому,
а сьогоднішній привітаємо.
Налаштуємось бути щасливими —
І напевно щастя пізнаємо.

Налаштуємося на світло
і відчуєм його присутність.
І, можливо, побачимо в інших
неповторну красу та сутність.

І згадаєм забуті зорі,
і відпустим на волю мрії.
І почнемо оновлений відлік
на думки, на слова, на події.

Налаштуємося на тишу,
будем створювати мовчання.
І пізнаєм нові горизонти
ще нечуваного звучання.

 



* * *
Як віддавати, то усе
                      або нічого.
Де починаються торги —
                      немає Бога.
Якщо не вміємо зректись
                      себе самого,
ми можем вірити у щось,
                      але не в Бога.
Де компромісність розмива
                      вузьку дорогу,
когось зустрінемо, мабуть,
                      але не Бога.

 



* * *
Я заблукала серед літа.
Я зупинилась серед трав.
Мене по-дружньому, привітно,
                                 день зустрічав.

І в полинових ароматах
сухих вітрів,
я відкривала сутність тиші
                                 і слів.

І було неба — так багато.
І світла — просто не вмістить.
І відчуття єднання з Богом —
                                 на мить.

 



* * *
Чи заблукалі, чи блудні?
До марнослів’я здібні.
В чому, скажи мені, Боже,
люди Тобі подібні?

Твій бездоганний образ
в дітях не проступає —
кожен собі правитель,
кожен свого шукає.

Так легковажно, під себе
цінності вічні крають —
діти, які укотре
темряву обирають.

Сказано: «Всі згрішили,
втратили славу Божу…»
Як же Ти вмієш любити
зовсім на Тебе не схожих?!

 



* * *
Творилася душа
                      У муках і безсонні,
а свідками були
                      лише сузір’я сонні.

У відчаї ряснім,
                      у мовчазних скорботах,
рождалася душа
                      то преважка робота).

Вона до світла йшла,
                      сама з собою в спорі .
Творилася душа
                      у бунті й непокорі.

На плутаних шляхах,
                      під промахи й поразки,
Зриваючи крізь біль
                      закостенілі маски,

Зриваючись згори
                      у відчаю долину, —
творилася душа,
                      творилася людина.

Творилася любов
                      із ран і неспокою,
Творилася Творця
                      незримою рукою.

 



* * *
Серед вогнів реклами,
течій, брудних ідей
лиш одного прошу я:
Боже, спаси дітей.

Ідолів попридумував
світ на усі смаки.
Господи милосердний,
не відпусти руки.

І на краю безодні
кинутим в нелюбов,
тим, що Тебе не пізнали,
слово Своє промов.

Поміж зрад і обманів
можуть все розгубить.
Научи їх, благаю,
і прощати, й любить.

Хай повірять у світло
в дикім хаосі зла!
Дай їм, Боже Всевишній,
те, що я не змогла!

 



* * *
Неіснуючими стежками
перейду у весну забуту.
Упаду на вологі трави
і випущу душу закуту.

І безжурно буду сміятись,
і заплачу, не знаю з чого.
І відкриюсь назустріч світлу,
полохливим вітрам і Богу.

І нехай заспіває тиша.
І нехай задзвенить птахами.
А душа підійметься в небо
над тривогами і страхами.

Хай вона полетить за хмари.
Хай літає, забуде втому.
Хай літає, допоки знову
не повернемося додому.

 



* * *
На сонну землю небо сипле сніг.
Стоять дерева в хутрянім убранні.
Хтось білизною сірість переміг,
щоб нам потішить око на світанні.

Ураз змінився звичний хід думок.
Піддавшись спішно ритму снігопаду,
ми мимоволі стишуємо крок,
у диві цім шукаючи відради.

Усе в собі з’єднала білизна.
Немає в ній придуманих кордонів.
Наш хворий розум вже давно не зна,
цих,чистим снігом писаних законів.

Цей світлопад завісу припідняв.
І сніг уже не даність, а потреба.
Здається, він собою поєднав
зболілу землю з чистотою неба.

І відчуття, що то уже й не сніг,
а вічності турботливі долоні
нам благодать посипали до ніг,
щоб нас розважити в земнім полоні.

 



* * *
Мені, насправді, небагато треба:
Над головою чистий простір неба,
Вечірню зірку і зорю ранкову,
і солов’їну пісню світанкову.
Ще — дотик літа в січні на морозі
і смуток чорнобривців при дорозі,
і незгасиме сяйво від любові,
і думку, не загублену у слові,
і вітерець, що ледь колише віти,
і здатність незначущому радіти.
А ще — я хочу тиші, до нестями!
Босоніж бігти теплими дощами
ясним Чумацьким шляхом просто в небо...
Мені, насправді, небагато треба.

 



* * *
Лише пів-подиху — і зацвітуть сади.
Усе живе в передчутті завмерло.
Відсвічують з листочків молодих
напіввідкриті дивовижні перли.

Навколо безмір світла і тепла.
Здається, нині — перший день творіння.
І ми, що не пізнали сили зла,
і сад Едемський о порі цвітіння.

Іще немає плутаних доріг,
іще не сказано, не скоєно, ще — чисто.
Едемський сад, мов Божий оберіг,
у біле одягається врочисто...

Лише пів-подиху — і десь із відтіля
проллється благодать над грішним світом,
І зачудується замучена земля,
покривши чорні рани білим цвітом.

 



* * *
Кружляє сніг, ховаючи дороги.
Поглинув холод древній Віфлеєм.
А ми, уперто дивлячись під ноги,
за тридцять срібних душу продаєм.

Вона кровить. Вона — суцільна рана.
Але не чути звуків каяття.
Ми кесарю вигукуєм: «Осанна!» —
без ідолів не мислячи життя.

Безумствуєм в невігластві своєму
і за собою палимо мости.
Ми кесареві Боже віддаємо
і щедро стелим пальмові листки.

Усе проходить. Рік, як день, спливає.
Хвилини косить вправно марнота.
А з Віфлеєма зірка осяває
стежинку до Голгофського хреста.

 



* * *
Коли опускаються руки
і вистояти несила,
дякую Тобі, Боже,
що даєш мені крила.

Що на яскраві зорі
мої піднімаєш очі,
коли підступає морок
і холод ночі.

І навіть сльози безживні
відблиски світла мають,
допоки мене у небо
крила Твої здіймають.

 



* * *
Згадаймо, що в любові Божа суть
І що терпимість — прояв тої суті.
Один на одного спасенні діти йдуть,
бо справжні істини — відкинуті, забуті.

Все добіжить логічного кінця,
і будем мати те, що маєм мати.
Ми научились славити Христа,
ще краще научились розпинати.

І споконвічна боротьба іде —
за владу, землі, златоглаві храми.
І тихо плаче наш є д и н и й Бог,
ледь чутно стукаючи у залізні брами.

 



* * *
В світі ділків і прагматиків,
штучності і брехні
душі — на грані зникнення,
цінності — не в ціні.

Задаються стандарти
на думки і слова.
На розпродаж сезонний
викидають права.

Від реклами барвистої
посіріли серця.
Виникає питання:
це початок кінця?

Серед схем установлених
не приховую сліз.
Що робить недоречним,
тим, хто в рамки не вліз?

 



* * *
В маленькій колисочці серця
родився Вселенський Спас...
Колись Він зійшов на землю,
розіп’ятим був за нас...
                                 Чи нами?..

Свобода вибору...
Свобода обрати шлях...
Свободу, як вседозволеність,
виношуємо в віках.

І вкотре здригнеться небо,
заплачуть усі святі,
бо нами дороги вибрані
просторі і знов не ті.

І все, здається, намарно,
не видно хибам кінця.
Відкинуті і осміяні
великі дари Творця.

Та відбувається диво —
темряві наперекір
іскра спалахує в серці
і оновлює зір.

Вщент розлітаються догми.
Всупереч усьому,
світлий промінчик віри
нищить гріха пітьму.

Це у чиємусь серці
рождається вічний Спас.
Він знову сходить на землю.
                                 До нас.

 



* * *
Бог приходить у тиші
і говорить в мовчанні.
Його Слово у серці
віддається звучанням.

Його мудрість глибинна
піднімає до неба.
Щоб усе це відчути,
прислухатися треба.

Переповнює світлом
і дарує прозріння
тихий голос Творця,
що зійшов до творіння.

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ