Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

Замовити
поетичну збірку

Поезія віри

Осоння віри

Замовити
поетичну збірку

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

Юрій ВАВРИНЮК

Про автора

Персональний сайт автора

 

"А Він мовчав... Мовчання гучно било"
Агнець
Адам. Дорогою одинокості

Батьківська спадщина

Великодня молитва
"Весна сипнула жовтизни"
Ви — храм
"Він помирав"
Вінець творіння
Вічний мандрівник
"Всі ріки течуть до моря"

"Гірським обвалом сипалося горе"
Гора Преображення
"Горить Содом. Аж плавиться каміння"
"Гребу щосили. Нерви, наче струни"

"Дихаю, а значить — славлю"
Дорога до Царя
"Дрімає річка. Всюди тиша"
Дружині

Екологія душі
Емігранти

Єремія. Неспалене слово

Життя
"Життя спливло. Знесилені світанки"

"З яким же трепетом вдивлялася ув очі"
"Заблукали думки у нескошених травах"
Завіса
"Заримована любов"
Земля не мертва
"Зоря стояла прямо над вертепом"

Ім’я на долонях

Квіти на Майдані
Квітневий цикл
Кифа. Перші півні
Конспект життя

Листок
"Любити ближнього — як складноі як просто"

Маленькому синові
Марія біля гробу
"Мене чекає небесне місто"
Молитва маленького сердечка

"Нас більш, як сім мільярдів"
" «Немає часу», — кажем, біжучи"
Нове серце

Останній дзвоник літа
Отари мирно спочивали"

Патріархи. Екзамен на чесність
Пісня
Пісня зі сковородинського саду
Плач душі
Поезія віри
Поет
"Прийміть Духа Мого"
"Прийшов в гріхах — а вийшов бездоганним"

Ранок
"Різдвяні стежки ведуть не до ясел"

Савл. Дорога до себе
Самотність
Святвечір
Сестрі від сестри в день весілля
"Сиджу на згарищі надій і сподівань"
Слово
Соломонове кохання
Сотник
Сотник. Розп’ята надія
Стрітення

Та, що дає життя

Тінь Голгофи
"Тобі, мій Боже, пісню цю співаю"

Хліб

Церковна підлога
Цілий вечір онук захоплено
Ціна пророка

Чекання
Читаю Слово

Юрба

"Я дякую за те, що небо — синє"
Яхта в калюжі

 



* * *
А Він мовчав... Мовчання гучно било
Набатом в груди... Руки мив Пілат...
Важке мовчання, довге, аж несила
Дивитись в вічі. Цвяхи правив кат...

Ще вчора храм лящав під батогами,
Від владних слів луна з кутків ішла.
Тепер мовчить Отой, що зводить храми
За кілька днів, борець супроти зла...

Ще вчора Він повчав, як треба жити,
І говорив, де варто б і змовчать.
Ще вчора йшли до Нього вбогі й ситі
Послухати про Божу благодать.

Тепер мовчить. Невже і справді винен?
За що ж Йому така ганебна честь?
Шаліє зло, кричить юрба неспинна...
Пішов без слів, поніс мовчання хрест.

«Замовк, нарешті», — втішено зітхнули.
Не знали, бідні, в ту жахливу мить,
Що Він ще заговорить. Серце чуле,
Як пташка, на той голос полетить.

Він заговорить. Кам’яна могила
Від голосу здригнеться. Вмовкне світ.
У безнадії затріпочуть крила.
Слова прорвуться через товщу літ.

У ці слова вслухаються століття,
Вони проходять лабіринти душ.
Їх слухають серця, гріхом розбиті.
Говорить Він, смиренний неба Муж...



Агнець

Хилився хлів убого. Старі рипіли двері.
Далекий гомін міста лякливо повз у кут.
Свята сім’я над сином молилась по вечері.
Осли ліворуч ясел всі збилися у гурт.

І пахло сіно полем. В кошарі спали вівці.
А в яслах — новий житель дивився перші сни.
Він був такий маленький. По глиняній долівці
Його маленькі ніжки ще й кроку не пройшли.

Спросоння посміхався, здригались злегка очі,
Як в сонного ягняти, що спало край ясел.
Вони з’явились разом, в одну годину ночі
Якраз у тій кошарі, де спав старий осел.

Мале ягня дрімало, невинне і покірне,
Не знало, що чекає його у майбутті.
Не знало, як-то доля його жорстоко кине,
Які-то перевали високі та круті.

Радіти буде сонцю, травинці між камінням,
Стрибатиме щасливо по березі життя...
Та раптом все це зникне, і вечором осіннім,
Як чорний коршун з неба, так люди налетять.

Його, невинне, чисте, пов’яжуть та без жалю
За гріх чужий як жертву у храмі принесуть...
Та ще було далеко до того зблиску сталі,
Ще поки мирно спали ягнятко та Ісус.

Не знали мати й батько, яка в них спільна доля,
Що жертвою за когось обом їм треба стать...
Вони щасливо спали. І сіно пахло полем,
І тесля ще не скоро почне хреста тесать.

Ще десь зірки в пустелі стежини прокладали
Для тих, кому відкрилось народження Царя.
Про мир небесний людям ще ангели співали
І тільки-но вставала від Якова Зоря.

Ще довгий шлях чекає на Того, Хто любов’ю
Освітить з неба людство, гріховне та німе.
...А я хреста вже бачу: на нім стікає кров’ю
Той Агнець, що на Себе гріхи мої візьме...



Адам. Дорогою одинокості

Вигнали.
Вигнали з раю.
Господи, боляче ж як!
Знаю: згрішив я…
Я каюсь…
Як тепер жити?
Та просто ніяк…

Соромно…
Холодно… Сиро…
Єва затято мовчить.
Ніби обрізані крила.
В грудях зболіло
Доля сирітська гірчить.

Плачеш, Адаме?
Це вперше.
З часом ти звикнеш до сліз.
І для Едему померши,
Йтимеш до звершень,
Щоби
          скотитися вниз.

Вигнали…
Рай зачиняють…
Тільки чи справді то так?
Чи ж то не ти виганяєш
Бога
          з сердечного
                              раю,
Волю зібгавши в кулак?

Вигнали.
Вигнали Бога,
Рай залишивши собі.
Тільки —
          в нікуди дорога
З раєм без Бога,
Тільки —
          стежини криві.

Пізнє прозріння,
          й достоту
В прірву упав небокрай.
Вкритий будяччям, осотом,
Зрошений кров’ю і потом
Власнопосаджений рай.



Батьківська спадщина

Ненсі Зінчик — присвячую


„Заборонено мені від Господа, щоб я віддав спадщину моїх батьків”.
1 Цар. 21 розділ


Ахав у гніві. Гірко, аж до смерті:
Нікчемний раб не слухає царя.
Яка невдячність, це ж яка упертість!
Душа царева в злості догоря.

А як це зручно мати кусень поля
Отут ось, поряд, тільки попроси.
Навот же твердо: «Ні, це батька воля!
Це спадщина, яку не продаси.

Вона цінніша золота і срібла,
Вона вартніша понад цілий світ.
Я не вчиню немудро так і підло,
Не проміняю батьків заповіт!»

Не проміняв!
                      Не впав!
                                    Не поступився!
Хоча життям за твердість заплатив.
Як добрий син слухняності учився,
І як навчався, саме так і жив.

...Чи не отак і нам світ пропонує
За гріш продати спадщину батьків.
Отут спокусить, трішечки вшанує,
А десь підкупить зрадників-братів.

Він обіцяти буде славу й гроші,
Лишень відмовся від батьківських слів.
Взамін він дасть поля рясні й хороші,
Але чужі, де повно бур'янів.

Не проміняймо батьківські поради,
Не забуваймо мамину сльозу.
Молитви їхні можуть більше дати,
Ніж цілий світ — спотворену красу.

А їхня віра, щирість та служіння —
Найбільша цінність, що під небо є.
Вони вказали шлях нам до спасіння,
А їх життя небесним дзвоном б'є.

Ця спадщина батьків — на цілу вічність,
Нас по життю надійно проведе.
Й батьківська віра через нашу вірність
У спадщину небесну перейде.



Великодня молитва

До Тебе, Воскреслий, здіймаємо руки
І просим в молитвах: зійди на наш край.
Прийди до сердець, що в тенетах розпуки,
Повій Святим Духом і щастя нам дай.

Як учням зневіреним, кожній людині
Новину чудову у дім принеси.
Дай віру, надію і в день воскресіння
Святі почуття у душі воскреси.

Дай зцілення хворим, розбитим — надію,
В камінних серцях спалахне хай вогонь,
Й небесне проміння нам душі зігріє
Теплом на Голгофі пробитих долонь.

Твоє Воскресіння і нашим хай буде,
Щоб жертвенна смерть не намарне була,
Щоб дихали легко та радісно груди
І спрагла земля від дощів ожила.

До Тебе, Воскреслий, здіймаємо руки
І просимо щиро: зціли Ти наш край.
Уже над Вкраїною падають круки...
О, Боже, прости нам і щастя подай!



* * *
«Чоловік — немов цвіт польовий» Псалом 103:15
«І вернеться порох у землю, а дух вернеться до Бога» Еклезіаст 12:7

Весна сипнула жовтизни
в зелені пазухи лугів.
…Вертають гуси з чужини
в обійми рідних берегів:
у криках — збудження й печаль.
Кульбаби тягнуться в блакить —
собі злетіти б — та, на жаль,
коріння міцно якорить,
тримає путами земля.
А жовті очі — догори.
А небо ніжно промовля:
— Цвіти, чекай, і — догори,
в пухнастий попіл оберни
своє горіння. Білий пух
злетить на поклик далини —
й до хмар полине літній луг.
Злетить кульбабина душа
угору, в небо попливе.
У травах сплавиться свіча,
та в новій суті оживе…

Життя на білій парасолі
в далекі мандри одліта:
на луг новий, на світлу долю,
у чисті весни і літа.
Ну, а коріння…
                     Що коріння:
згниє у чорному багні…
Летить кульбабине насіння:
її душа, її вогні…

Летить душа моя у небо —
в безодні синій потону.
До Тебе, Господи, до Тебе,
в твою безмежну вишину…
Моє земне, крихке, дочасне
життя у вічність переллю.
Й впаде душа моя незгасна
в Твої обійми, як в ріллю.



Ви — храм

Слiпучий промiнь впав на позолоту,
Вiдбився дзвiнко вiд священних стiн.
Спинивсь Христос. Ось храм, а там — Голгота.
«Ви храм» — сказав до учнiв Вiн.

...Горiли стiни, плавилось камiння,
Як Божий гнiв, палав Єрусалим.
Святиня щезла в маревi осiннiм.
«Ви — храм» — лунало, наче грiм.

Вставали згодом пишнi й непримiтнi,
Малi, великi храми та церкви.
Христова ж Церква поступом всесвiтнiм
У темряву несла: «Храм Божий — ви».

Столiття стрiмко падали на мури,
В руїни й безвiсть впали олтарi.
Стояв, однак, мiцний фундамент вiри
I храм живий, народжений згори.

«Ми — храм», — луною котиться по свiтi,
Складають Церкву тисячi цеглин.
I свiтить з неба сонцем у зенiтi
Сам Будiвничий, вiчний Божий Син.



* * *
Він помирав.
              Один.
                            Стражденний.
                                          Збитий.
Вжахнулось сонце. Впала хижа ніч.
Йому б ще жити, жити, й жити!
Йому б ще ряст топтати босоніж.

Йому б нести ще факели надії:
Он скільки ще зболілих та калік.
Ще у скількох душа без світла скніє.
Який же Він був добрий чоловік!

Та Він вмирав.
                            Один.
                                          Один на світі.
Пекельно-чорна падала вуаль.
А серце билось в грудях, наче в кліті:
Воно вже чує списа гостру сталь.

Але не спис підпер Йому легені,
І не вінок вразливо так пече,
Ні вигуки жорстоко-навіженні,
Ні ненадійне другове плече.

Йому болять майбутні всі століття,
Що розіпнуть уже не просто плоть:
Плювати в душу будуть і щомиті
На нову смерть без жалю поведуть.

Вмирати буде у серцях жорстоких,
В байдужості, упертості людській,
Коли гріхи колоти будуть в боки,
Як знов Голгофа — й Він вмира на ній.

Коли забудуть істинні дороги,
Коли зневажать жертвенну любов,
Коли у Ньому світ відкине Бога,
Він помирати буде знов і знов,

В серцях байдужих вкотре розіп’ятий,
Розміняний на грішні бариші...

Не так жахливо на хресті вмирати:
Найбільш болюче вмерти у душі...




Вінець творіння

Зоряне небо чорним оксамитом
повисло над безоднею.
І воно було безмежним.
Неосяжним у величі.
Незмінним у часі.
Неперевершеним у вінку слави Творця.
Він, геніальний Архітектор,
вже міг би зупинитися на цьому.
Велич Всесвіту, сяйво мільярдів зірок
стали б навіки урочистим гімном
космічному Скульптору.
Але Він не залишився повністю задоволеним.
Він бажав чогось більшого...

Море лагідно і грайливо горнулося до берега.
Тихі акорди глибинної симфонії
котилися хвилями на пісок.
Губилися поміж камінням.
Море співало пісню вдячності Тому,
Хто своїм творчим дотиком змусив
його шуміти прибоєм,
гратися маленьким камінчиком на березі.
Але Автор пісні думав уже про інше.

Він думав про білосніжні пелюстки
жовтоокої ромашки.
Про сором’язливий рум’янець троянди.
Він подумки зупинявся
біля пахучої китиці бузку.
Обережно відгортав грудки
снігу від весняної тендітності проліска.
Великий Художник узяв жменю веселки —
і розсипав її по зелених лугах,
стиглих житах, тінистих дібровах.
Він стояв і милувався.
І — перегорнув нову сторінку Історії.
Історії, в якій не вистачало чогось головного.

І ось серед розсипаних у травах шматочків веселки
сонячними зайчиками заметушилися великі,
малі і зовсім маленькі живі клубочки.
Життєдатель пошепки,
щоб не сполохати красу, промовив:
«Летіть! Співайте! Славте!»
Гаї тьохнули солов’ями,
поля розсипалися жайворонками,
трави перегукнулися перепілками.
Земне життя співало славу Життю Небесному.

Але Творець не зупинився,
щоб дослухати пісню слави.
Він творив...

Він творив,
ні — народжував вінець свого творива.
Народжував власним життям.
Власним болем.
Власним серцем.
Виліплював з глини,
Себе та неба Свій останній шедевр.
Народжений був прекрасним.
Бездоганним.
Чистим, як ранкова сльоза Едему.
Але йому також чогось не вистачало.
І тоді Батько вийняв з грудей Своїх те,
що було Його сутністю.
Чого не мало жодне творіння.
Навіть ангели.
І обережно вклав у груди Земного Жителя.
Він дав йому ВОЛЮ.

Батько знав ціну цього.
Знав, скільки це принесе Йому болю.
Він бачив руку,
простягнуту до забороненого дерева.
Бачив піт на чолі землянина.
Бачив першу пролиту кров.
І — останню.
Свою Кров,
пролиту за нього, неслухняного сина.
Але Він все-таки благословив його на життя.

«Господи! Невже серед всієї величі космосу,
гір та океанів,
троянд та солов’їв Ти не знайшов нічого,
що могло б Тебе вічно та достойно славити,
а вибрав Людину —
здатну зраджувати і забувати,
не слухатися і приносити Тобі біль?!»

І тоді на фоні цієї величі та краси
постало Череповище.
Там поміж небом та землею висів Він.
Внизу лежав шеол.
Розбитий та переможений.
В ньому корчилася смерть з вирваним жалом.
А на Череповищі,
біля підніжжя скривавленого хреста
стояли мільйони.
Їхні погляди були спрямовані на Того,
Хто страждав за них.
Але найбільше вражали їхні очі.
В них було те,
заради чого Творець почав творити,
заради чого прирік Себе на муки та страждання.
В їхніх очах було почуття,
яке мав тільки Він, Від Віку Сущий:

«Господи! Хвалити і славити Тебе може все.
Але тільки Людина здатна тебе
ЛЮБИТИ!»

 



Вічний мандрівник

Благословенний і проклятий тричі,
Століттями мертвий — й вічно живий.
Дивиться з викликом світові в вічі,
Весь у гріхах — й по закону святий.

Вічно в дорозі — нема батьківщини.
Рани у серці на тисячі літ.
Йде по камінні, пісках і долинах
Христопродавець, зневажений жид.

«Землю у спадок, вино та оливу,
Дам молоко вам, в ущелинах мед»...
Все загубили: багатство і славу...
Де ж той колишній сіяючий злет?

Вибранець неба торує стежини —
Там — інквізиція, тут — холокост.
В золоті руки, на тілі — ряднина...
Боже Єгово! І це твій народ?

Зранений, зганьблений, проклятий світом.
«Тільки він Мій, до останніх клітин!»
Бачиш: оливка вкривається цвітом:
Йде вже до Бога загублений син.



* * *
Всі потоки до моря пливуть
Екклезіяст 1:7


Всі ріки течуть до моря,
Всі квіти ростуть до сонця.
І місяць пливе між зорі,
Промінчик — в моє віконце.

Спішать до гнізда лелеки —
З чужої землі — до себе.
У гавань — моряк здалека...
Душа ж моя прагне —
                                    неба!

Душа — до Творця в обійми,
З далеких доріг — додому.
Її, мандрівницю, прийме
Той край, де немає втоми.

Всі діти біжать до мами,
Дощі всі ідуть на квіти...
А серцю в життєвій драмі
Намарно не дай згоріти.

Бо ріки несуть вологу,
І щастя — лелечі крила.
Людина ж живе — для Бога,
Без неба вона безсила.

Без неба вона — без мрії,
Мов човен пливе без весел.
Як сонце в мороз — не гріє,
Як вічні сніги без весен.

Всі ріки течуть до моря,
Всі мрії, Господь, — до Тебе.
В дорозі тривог і горя
Душі так потрібне небо.



* * *
Гірським обвалом сипалося горе,
Нещасна доля зболено гірчить.
Я переплакав всіх. Обсипалися зорі.
І не зціляє вже молитви мить.
       А Бог мовчить…

Я вже не плакав, серце скам’яніло,
Душа була байдужа і суха.
Уже чужим здавалось власне тіло
І серця стук поволі затихав.
       А Бог мовчав…

Я у пітьмі, у розпачі німому,
Піднявши в небо руки, заволав:
«Тебе нема, напевне, бо й глухому
Дійде до слуху плач мій…» Я вмирав…
       Й Христос сказав:

«Я вже давно, як відповідь, приходив,
Як Вибавитель землю зустрічав.
Я їй приносив захист від негоди,
Я обіцяв звільнити від меча.
       А ти мовчав…

Я на Голгофу ніс твоє прокляття,
Моє життя згорало, як свіча.
Моя душа, обгорнута сум’яттям,
Зривалась в небо Батька зустрічать.
       А Він мовчав…

Таки мовчав! Я в небо погляд кинув:
«О, Батьку мій, чого ж ти залишив?!»
Бог німував, і Я, Його дитина,
Твою, людино, чашу смерті пив.
       А Він знімів…

Знімів, щоб нині Я міг говорити
Любові мовою, рожденою в огні.
Щоб мову цю почули Божі діти,
Щоб темний обрій ранком заяснів.
       І ти — щоб жив!

Я знаю біль покинутості й втрати,
Ще на хресті тобі Я співчував.
Я там вмирав, тобі щоб не вмирати,
Щоб ти Мене стражданнями пізнав.
       І — не мовчав!»



Гора Преображення

Гора свята як відблиск слави неба.
І Вчитель їхній в сяєві зорі…
Забракло слів.
                       Та що душі ще треба?
Тож залишімось на оцій горі!

Тож залишімось пити Божі роси
І слухати Мойсея та Іллю…
Що те каміння, що там — ноги босі,
Усе — дрібниця.
                            В серце переллю

Оті розмови теплі, чисті, свіжі…
І — Преображення наповнить душу вщерть.
Буденну прозу змінять вдячні вірші
І Божий мир навік поглине смерть…

Петро всміхався мрійливо і вдячно.
Купався в сяйві неземних облич…
Ступив назад, щоб раптом необачно
Не загасити пломінь дивних свіч.

Але — погасли…
                            Холодно і темно.
Зіщулився у грудку кам’яну…
«Учителю…» — й замовкнув враз непевно,
Упершись в чорну темряви стіну.

Ісус всміхнувся — тепло і привітно:
«Отямся, Петре! Це не та гора.
Он, бачиш, ранок. Бачиш: уже видно
Гору Голгофу. Нам ще не пора.

Не тут Мене на царство коронують,
І поруч будуть не Ілля й Мойсей…
Жахіття й смерть навічно закарбують
Тріумф і — Преображення твоє.

На тій горі засяє слава неба,
І темряву Я знищу нанівець,
Щоб грішний світ наблизити до Себе
В чудеснім Преображенні сердець».



* * *
Горить Содом. Аж плавиться каміння.
Горить земля під лемент немовлят.
Бухтить вогонь — аж піниться земля.
Від кіптяви зчорніло небо синє.
…Й кричали птахи злякано здаля.

Горіло все: минуле і майбутнє,
І багатій, і той, хто ледве скнів.
Палав палац і вбогий темний хлів.
Нікчемне все і високосутнє
Вогонь з’їда під пекла хижий спів.

Тріщали крокви, кості і гординя.
І долітали іскри аж до хмар.
Горів Содом, як жертвенний вівтар.
І Лот тягнув знесилено спасіння
На стерплих плечах як останній дар.

Він втратив все: багатство і домівку,
Згоріла праця, мрії і життя.
А іскри аж сюди, до гір, летять.
Здавалось: вже пече й долівка
В печері, де вмостився ночувать.

…А Бог дивився боляче із неба:
Яка страшна, яка трагічна мить!
Не раз ще серце в Нього защемить.
Як Він хотів їх пригорнуть до Себе,
Бо ж Він Творець!
            Але й Суддя!
                        А значить — треба!
Це ж не Содом в огні.
            Це — гріх горить…



* * *
Гребу щосили. Нерви, наче струни,
Зачеплені об сизу далину.
Лечу в човні по синьо-білих дюнах,
Як вікінги в далеку давнину.

Напружую клітинку кожну в тілі,
Вдивляюсь пильно: там моя мета.
Не спочивати, ближче все до цілі,
За горизонт, хоч сила вже не та.

Лише вперед, назад не оглядатись!
…Та раптом хтось позаду щось сказав:
«Ото сюжет! Чи плакать, чи сміятись:
Який дивак — човна не відв’язав!»

…Отак в житті: і курс тримаєм пильно,
Й мета висока, світла та свята,
Гребем щосили, руки мужні й сильні,
А нас тримає міцно суєта.

Тримає гріх, фарбований рожево.
Нехай маленький — але компроміс…
Наш погляд вгору, в чисте синє небо,
Лише човна щось дуже тягне вниз.

Тримає берег чіпко ланцюгами,
Хоча гребеш, аж ниють мозолі.
…Ми попливем лишень тоді із вами,
Коли серця відв’яжем від землі.



* * *
Все, що дихає, — хай Господа хвалить!
Псалом 150


Дихаю, а значить — славлю.
Славлю, доки дихання ношу.
Тішуся райдугою в краплі,
Росами на шапках споришу.
Дихаю, а значить — вірю
Я у велич Бога і Творця,
Й кольоріють будні сірі,
І пасує усміх до лиця.
Славлю! Як Його не славить?
Бо ж у грудях — дихання Його.
Славлю, хоч і закривавить
Часом серце й зморщиться чоло.
Славити — живу для того —
У словах, учинках і думках.
З серця — радість веселково
Зарясніє квітами в лугах.
Славити — а як інакше?
Славить бо навкруг уся земля!
Славити — усюди й завше.
Чи ж не в цьому сутність вся моя?

Дихаю — і славлю! Славлю Бога!
Бо ж ношу у грудях дихання Творця.
Славити — допоки слава неба
Не відкриє велич Божого лиця.



Дорога до Царя

Які важкі ці перші кроки!
Дорога вперлась під ребро.
То дощ згори, то прірви збоку,
То снігом далі замело.

Та за зорею не згубитись
І не зійти на манівці.
Спішать уклінно поклонитись
Святому Богу мудреці.

Хоча мета свята і чиста,
Та довго йти за горизонт.
Здається, поряд уже місто,
Але ще вистачить пригод.

Й хоча важкі до Бога кроки
Серед каміння і тривог,
Все ж перший крок у світ широкий
Зробив із неба вічний Бог.

Він залишив багатство й славу
І вибрав ясла у хліві,
Щоб перший промінь у темряві
Шляхи осяяв вузлові,

Щоби вела до перемоги
Небесна зірка-пілігрим,
Щоб люди йшли в житті до Бога,
Бо Він іде назустріч їм.



* * *
Дрімає річка. Всюди тиша.
Туман над травами лежить.
Травнева нічка. Хто опише
Її захоплюючу мить?
Хто може словом передати,
Красу казкову оспівати,
І таїну її відкрить?
      І я стою, мов онімілий,
      Травневу тишу з ночі п’ю...
      Мабуть, цей край, святий і милий,
      Лиш оспівати солов’ю...

Дивлюсь угору. Небо й тиша.
Я в Отчий дім думки несу...
Небесна земле, Хто опише
Твою омріяну красу?
Хто оцінити сповна зможе
Твій вічний ранок, Чисту й гожу
Любові Божої росу?
      Мовчу. Замовкла пісня квола.
      Едемську велич з неба п’ю.
      Мовчу.
      Бо небо
                  оспівать ніколи
      Не вдасться навіть солов’ю.



Дружині

Не жалію літ, прожитих разом,
Не жалію сліз, розчарувань.
Як вино міцнішає із часом —
Так любов в часи випробувань.

Не жалію того, що не встигли,
І не все зробили так, як слід,
Що не всі троянди порозквітли,
Що серця вкривав, бувало, лід.

Не жалію втрачених ілюзій
І весни, що в літо проросла,
І тих трав, що скошені у лузі,
І лелечих помахів крила.

Не жалію того, що чекає
На складних вибоїнах життя.
Не жалію, бо — не роз’єднає
Ні минуле нас, ні майбуття,

Бо любов навчила не жаліти
Нас за тим, що сплине наче сон,
І серцям, завислим у зеніті,
Заважає битись в унісон.



Екологія душі

На помiч природi!
Земля наша гине!
Вже дихати важко, кругом все димить.
Отруєнi рiки, озернi глибини,
З кислотними хмарами вiтер летить.

На вищому рiвнi збирають наради,
Шукають шляхи, як планету спасти.
А технiка ставить все новi шаради,
Й пiдкорений атом лиш сiє хрести.

По радiо, в пресi кричать-закликають
Природу спасти i вiдвести бiду...
Ось тiльки чомусь усе бiльш забувають
Сердець екологiю, душ чистоту.

Кругом в атмосферi грiха та неправди
Затруєне людство. Природа душi
В смертельному стані без Божої правди
Зiв’яла i зблiдла в могильнiй тишi.

Спасайте людину!
Духовний Чорнобиль
Грiха iзотопи вже сiє в серцях.
Як часто бувають намарними спроби
Знайти порятунок i правильний шлях.

Спасайте планету вiд диму невiр’я —
Духовного кисню шукають серця.
За хмари зайшло вiфлiємське сузiр’я,
I людство без напрямку йде до кiнця.

Вкажiть їм шляхи, де джерела духовнi
Для спрагнених воду прозору дають.
Це пахощi миру, святi й невимовнi,
Здоров’я i силу по свiтi несуть.

На помiч людинi!
Земля наша гине!
На кожному кроцi неправда гнiтить.
Отруєнi душi i серця глибини,
I людство без Бога у вiчнiсть летить.



Емігранти

Нелегка доля випала Вкраїні:
Монголи, іґо, визвольні бої,
Князі-чужинці, зрадники свої,
І чорні хмари орють небо синє.

Тужливо плаче пісня журавлина:
В своїй землі немає талану.
Вкраїнці їдуть в сіру далину,
В дорогу взявши спогадів жарини.

Підкинула, як та зозуля сиза
В чужинські гнізда вигнанців-дітей.
Пішли шукати щастя у людей,
Бо не зігріє мати доньку й сина.

Чужі краї збагачують собою,
Нерідну землю зрошують поти.
А виростають схилені хрести,
Покроплені вкраїнською сльозою.

У ґрунт чужий вгризається коріння.
Вже юна зелень ранок зустріча.
Вона вже скине болі із плеча,
Й новим життям зросте старе насіння.

Чи добре тут? Чи легко? Чи не гірко?
Та чи звикати зболеній душі?
Хоча і топчем рідні спориші,
Ми емігранти скрізь, ми гості тільки.

Помремо скрізь. Ніде не буде пухом
Сира земля. Вона для нас чужа.
Вона для тіла грішного межа,
Після якої нам піднятись треба духом.

Ми емігранти. Доля розкидає
По цілім світі, вигнанців землі.
Працюєм важко з потом на чолі,
І погляд в небо, в вічність піднімаєм.

Ми громадяни вічної країни,
Яка зорею світить нам здаля.
Ми емігранти. Тут — чужа земля.
А там чекає Батько нас...
              Як доньку й сина.



Єремія. Неспалене слово

Єремії, 36 розділ

Він говорив, хоч важко говорилось.
Його лякали карами царя.
А храм мовчав. Господнє слово билось
Безсилим птахом біля олтаря.

«Та скільки ж можна того Єремію
Терпіти в храмі? Вигнати! Скарать!»
...Женуть пророка геть, женуть у шию,
Жене, як ворога, уся священна рать.

Пішов пророк. А слово залишилось,
Боліло в грудях гірше стусанів.
Терпіти вже немає більше сили.
Ви хочете, щоб я отак заскнів?

І він писав. Слова, налиті болем,
Як вояки, ставали у ряди.
І схлипував пергамент у безсиллі,
Не в силах втримати пророчої сльози.

«Читай, Барух! Читай Господнє слово!
Читай у храмі правду всю гірку!»
...Мовчав священик, враз забракло мови,
Коли палав сувій у коминку.

Пророк ховався. Десь у підземеллі
Беріг слова, не спалені царем.
І рвався голос, зірваний в пустелі,
В пустелі душ... І тиснув серце щем.

Народе мій! Мої заблудлі діти!
Як ще багато слів несказаних гірчать!
О, як же важко, Боже, говорити!

Але ще важче, Господи, мовчать...



Життя

Дзвінкий дитячий сміх, як в темряві іскрини,
І мати, що голубить із ніжністю дитя,
Блакить твоїх очей і перші кроки сина —
         Це є життя!

Щоденний гніт турбот із присмаком невдачі,
І щастя синя птаха втече без вороття.
І крає біль розлук, і серце тихо плаче —
         Таке життя...

Як розпач тисне груди і втрачена надія,
А все святе й натхненне — розірване шмаття,
Одна лишень могила, здавалося б, зігріє —
         А як життя?..

Іскриться сонце в росах. В яру дрімає тиша.
Життям буяє ранок. Увись думки летять.
Не хочу помирати, а вічно жити, жити!
         Але — нема життя...

Бреду поміж полів, де перепели плачуть,
Вслухаюся у тишу, вслухаюся в життя.
О, як моїй землі, зчерствілій та невдячній,
         Потрібне каяття.

Вертатися в Едем! Назад в Едем вертатись,
Де нитка обірвалась і впало небуття.
...А там вогненний меч Господнього прокляття
         Закрив життя.

Смертельно-чорний жах заслав Череповище:
Тут враз життя і смерть зійшлися на мечах.
Та відблиск неба видно чіткіше все і ближче
         В моїх очах.

«Я є Дорога й Правда! — з глибин віків лунає.—
Я є Первопричина усякого буття,
Прийдіть усі до Мене, Моя Любов втішає —
         Я є Життя!»

З надією на вічність, із вірою в безсмертя
Вдивляюся у небо.
                                    Лелеки ген летять...
Десь там моя Вітчизна, дарунок милосердя.
         Лиш там — Життя!



* * *
Життя спливло.
                        Знесилені світанки
Зійшли росою в спеку трудоднів.
Життя — як мить. Лиш виглянув на ґанок,
А день, гай-гай, вже спогадами сплив.

І знов тумани.
                        Тільки вже — осінні.
Дощем холодним вмилися літа.
І хворобливо видовжені тіні
На сірий шлях тополя відкида.

Життя спливло.
                        В долоні втерло долю.
Лишилась в пісні фінішна строфа.
Що буде в ній: чи сірі нотки болю,
Чи в небо злинуть вдячності слова?

Життя пройшло.
                        За сутінками ночі
Віч-на-віч стріне Вічная Любов.
Чи опущу додолу сумно очі?
Чи гляну сміло: "Господи, дійшов!"?



* * *
З яким же трепетом вдивлялася ув очі:
Вона вже мати! Господи, ось він!
Промінчиком надій засяяв серед ночі,
Її кровинка, милий, рідний син.

І пахло немовлям у яслах свіже сіно.
Й дитячі очі — як гірська вода…
Але не знаєш ти, що то не очі сина —
То вічність тобі в душу загляда.

То Сущий Бог невинним поглядом дитини
Таємних душ торкається людських.
Він зазирне у душу князя й сиротини,
Він гляне в очі грішних і святих.

В лукаво-каламутні очі фарисея,
В заплакано-приречені вдови.
Той погляд сколихне згріховлену Юдею,
Яка прийма Месію у хліві.

Не раз із тих очей сльоза тремтливо сплине,
Розбившись об жорстоке: «Розіпни!»
…Ти тішишся, Маріє, сном земного сина.
Дрімає він, заплющив очі сині
І дивиться ще поки мирні сни.



* * *
Заблукали думки у нескошених травах,
Обросились, замерзли в ранкових полях.
Навіть сонячних зайчиків дотик ласкавий
Не зігрів їх, сердешних. Ще й ранішній птах
Наполохав он там, біля верб напівсонних.
Простудились думки серед трав росяних.
І вляглися, потомлені, врешт на осонні.
Зупинилася бджілка на мить біля них,
Напоїла їх медом духмяним та свіжим.
Напоїли дзвіночки зі жбанів вином.
Ну, а коник зелений на скрипці потішив.
Тут мурахи зібрались цікавим гуртом,
Принесли по листочку цілющії трави.
А ромашки пилок подавали з руки.
Назбирав жайвір в небі проміння яскраве —
І у сонячній ванні скупались думки.
Посміхнулись усім — і усі посміхнулись,
Поклонились — і далі у мандри, у путь…
Не біда, що у травах вони простудились:
Все одно завтра в роси, як завше, підуть!



Завіса

«...I завiса у храмi роздерлася надвоє — від верху аж додолу...»
Матвiя 27:51


Спотикаючись, йшли iз раю,
Вже без слiз, у тупому безсиллi.
Їх чекають роки вiдчаю
I кривавiї рани — в душi й на тiлi.

А позаду Едем лишали
I палаючий меч Господнiй.
На минуле завiса впала,
Мов розверзлась страшна безодня.

I пiшли прабатьки по свiту,
Вiддаляючись далi вiд Бога.
Залишилась повiк закрита
У присутнiсть Творця дорога.

Але протягом сотень рокiв
Бог Свiй погляд на землю правив:
Говорили уста пророкiв
Про святi й досконалi справи.

Вiдкривався у храмi пишнiм
Серед тисячi жертв невинних.
I тремтiв перед Ним, Всевишнiм,
Весь народ за свої провини.

Але все ж червонiла кровно
I колола гострiше списа,
Немов свiдок колюче й безмовно
Мiж людиною й Богом завiса.

Пломенiла, як символ втрати
Спiлкування з великим Богом.
I нiщо не могло з’єднати
Перекриту колись дорогу.

I висiла б вона довiку
Пiд суворим склепiнням храму.
Та здригнулась земля вiд крику:
«Вiдпусти, вiдпусти Вараву!»

...Над Голгофою нiч ридала,
Хижа тiнь вiд завiси гусла.
Там Любов на хрестi вмирала,
Оживляючи всохле русло.

Але з неба дивились очi
З тихим болем:
            «Так треба, Сину».
Й тяжкий стогiн:
            «Звершилось, Отче!»
Навпiл розiрвав тканину.

Простягнувши пробитi руки,
Перший крок Бог робив iз неба,
Щоб планету, зчорнiлу в муках,
Як дитя, пригорнуть до Себе.

I завiса в пилу лежала
Непотрiбною купою шмання...
А Отцiвська любов пiднiмала,
Як примирення, символ розп’яття.



Заримована любов

Безжально редактор закреслює вірша:
«Бездаро-поете, послухай, агов!
Ну що може бути в поезії гірше
Коли заримовані «кров» і «любов»?!

Банально,
бездарно
отак римувати!
Де ж думки політ, де твої словники?
В поезії треба
шукати,
шукати!
З найкращих слів-перел низати рядки!»

Ну що ж, вчений муже, перечити марно:
Писати отак — ворогам для зловтіх.
Не просто знайти слово влучне та гарне
Та ще й особливе, не так, як у всіх.

Та думки ніяк вгамували не можу,
Що рветься на тлі хитромудрих розмов,
Коли враз пригадую днину негожу,
Де в болях-воланнях земних молитов
У вічній поемі, на інші несхожій,
Небесною мудрістю, почерком Божим
Навік заримовані кров і любов.

Коли між камінням голгофського схилу
Червоним бурштином губилася Кров,
Вона в епіцентрі страшного горнила
У щастя моє вримувала Любов.

 

Земля не мертва

Весна крізь сніг зухвало виглядає,
Стріляє вгору синій первоцвіт.
Земля не мертва: в дивному розмаї
Вона життя народжує у світ.

Земля не мертва. Трави наче стріли:
Ламають груддя пагони життя.
Рілля парує, дихає звесніло,
Земля живе новим серцебиттям.

Земля не мертва: чудо воскресіння
Я щовесни у пригорщі беру —
Буяння трав і грім у небі синім,
І перший дощ на яблуню стару.

Земля не мертва — бо Христове тіло
У ній життям безсмертним проросло.
Життя пробило кам'яну могилу
І пагоном у провесінь зійшло.

Земля не мертва. Отже — не боюся
Віддати їй свою зболілу плоть.
Весна настане. І тоді проб'юся
Крізь чорну землю у безсмертну суть.

І вічність прийме ніжно і врочисто
Мою весну, моє нове життя.
І в нове небо, голубе і чисте,
Мої пісні, як жайворон, злетять.

Земля не мертва. В шостий день творіння
Мене Творець із неї народив.
Колись я ляжу в землю, як насіння,
У небі щоб продовжити свій спів.



* * *
Зоря стояла прямо над вертепом
І заглядала мовчки з-за плеча
Марії-матері. І небом
Пропахли ясла. Капала свіча.

Тримала ніжно сина в сповиточку,
Співала стиха. Щастя — аж до сліз!
«Що жде тебе, маленький мій синочку,
Яку ти долю в світ оцей приніс?»

Вдивлялась пильно в очі немовляти,
Не вірилось: яка велика честь!
Та й звідки їй, такій щасливій, знати,
Яким важким голгофський буде хрест,

Яким болючим стане материнство,
Коли заб’ють, як в власну руку, цвях…
А поки що безхмарністю дитинства
Зоря його благословляє шлях.



Ім’я на долонях

На долонях Своїх тебе вирізьбив Я...
Ісая 49:16


На долонях Твоїх мого імені знаки.
На долонях Твоїх — моя доля й життя.
Піклувався завжди, не чекаючи дяки,
І носив на руках, як маленьке дитя.

На долонях Твоїх... Невимовнії жахи —
На хресті карбувалися літери ці.
Їх писали іржавії римськії цвяхи
На скривавленій зболеній Спаса руці.

На долонях Твоїх... Вони ніжно торкались
До людської біди, до душевних страждань.
Хворі вірили в них, від прокази зчищались,
І тепліли серця від святих сподівань.

І ніщо не зітре мого імені звідти,
І не зблякне від часу цей запис життя.
О, Творець і Владика, дай сили прожити
У покорі ці дні, що невпинно летять,

Щоб не стер свого ймення своїми ж гріхами,
Щоб не втратив я право на батьківський дім,
Щоби там, за Йорданом, святими руками
Ти обняв мене ніжно...
                  Щоб був я
                                    назавжди
                                                      Твоїм!

 

Квіти на Майдані

Щоб жити, потрібні сонце, свобода і квіти.
Ганс Християн Андерсен

— Ти повинен виконати обіцянку, — стиха озвався маленький принц. — Пам'ятаєш... обротьку для баранця... Я ж відповідаю за квітку.
Антуан де Сент-Екзюпері

Тут — барикади. Шини та бруківка.
Мішки з піском, залізно-ржавий ліс.
Немов стара воєнна кіноплівка
Історію покликала на біс.

Отут у полум'ї народжена свобода
Учора гордо йшла на повний ріст.
Стояли опліч ненависть та згода,
В огні кувався у майбутнє міст.

А нині тут весна. І — барикади.
І натовпи людей — ожилих і живих.
Музей свободи, мужності і — зради...
І спогади про «наших» і про «тих»…

Стоїть будинок чорно-омертвілий,
В порожніх вікнах — обгорілий крик...
Вчорашнє пекло — нині зеленіло
І червоніло в полум'ї гвоздик.

Немов на прощу: бідні та багаті,
Ішли з Донецька, Києва, Карпат…
Квітчастий килим на бруднім асфальті
За перського дорожчий у стократ.

Вже не було куди лягати квітам.
А люди їх несли, несли, несли...
Майдан, що мав приречено згоріти,
Повстав, як фенікс, квітами з імли.

Мільйони квітів. Стосами. В коліно.
Сердечне «дякую» і болісне «простіть».
В них сльози матерів і посмішка дитини,
І вдячність поруйнованих століть.

Майдан зацвів. У квітах барикади.
Лампадки тихо скапують слізьми...
Якщо змогли в цім пеклі дати ради,
То й після пекла лишимось людьми.

От тільки б не забути, не втоптати
Це море квітів в попіл барикад.
Спитаються — і нам відповідати
І за хрущі, і за вишневий сад,

За рідний край, за батька і за сина,
Що оросили кров'ю мирний лан,
За квіти, що поклала Україна
На той пропахлий волею Майдан.



Квітневий цикл

„Показалися квітки на землі...”
Пісня над піснями 2:12


1. Ромашка
Вона біліла парусом маленьким
Край гуркоту і пилу автострад.
Як Попелюшка, вбога, що без неньки
Занедбана, в лахмітті, без принад.

Там кіптява чорнила жовті очі,
І бруд летів з-під шин на пелюстки.
І білизна тьмяніла, як до ночі
Згасає день.
                    ...І падали зірки.

Стоїть ромашка: біла і не біла,
Скоріше сіра...
                    Де ж твоя краса?
Весільна сукня зплямлена, змарніла.
Ти ждеш чогось? Ти віриш в чудеса?

Стоїть і жде. Та раптом — стрепенулась:
Зчорніло небо в гуркоті грози.
Обличчя сіре ніжно посміхнулось.
...І падав дощ, як іскорки сльози.

Вставала квітка з бруду і пилюки —
Мов Попелюшка їхала на бал.
Тягнула вгору білі свої руки
Потокам щирим, дощику з-за хмар.

...Ростемо й ми, як квіти, при дорозі.
Сідає пил на душу й почуття.
Омитись би. На жаль, самі не в змозі.
І так у бруді губиться життя.

Але десь там, далеко за горами,
Гуркоче грім. І блискавки мигтять.
Вже скоро дощ, небесними сльозами
На землю злине Божа благодать.

Обмий лице, обмий кіптяву світу,
Очисть думки від бруду суєти.
Підстав лице дзвінким потокам літа —
Ти будеш знову сонячно цвісти!

І одяг той, що дав колись Месія,
Засяє знов оновленням душі.
Спасибі небу — є така надія...
Гуркоче грім...
               І падають дощі...

2. Мати-й-мачуха
Де сонячні зайчики з неба упали
І цвітом жовтавим зросли повесні,
Квітневу траву ластовинням прибрали
Мати-й-мачухи квіти рясні.

Одну особливість підмітили люди
В маленьких провісниках сонця й весни —
Листочки м’які і тепленькі зісподу,
Й холодні із другої, бач, сторони.

Є люди з такими ж подібно листками —
З подвійними душами тихо живуть:
Ласкаві і теплі бувають часами,
Порою — лиш холод несуть.

В тих душах — багвиння. Там день — як сторіччя,
Там ницість і святість на диво сплелись.
І хто його зна, де то справжнє обличчя:
Мати-й-мачуха — як не дивись...

3. Виноградний цвіт
Чи бачили ви як цвіте виноград?
Миршавенький цвіт і не зовсім привітний.
Навколо буяє веселкою сад,
І тільки на лозах щось ледве помітне.

І швидко пролине цвітіння пора —
І так не порадує погляд буянням,
Та листям тріпоче назустріч вітрам
Й осіннім живе сподіванням.

Блідий, непримітний, він знає: пройдуть
Усі барви квітучого літа,
Й натруджені руки на лозах зберуть
Іскристії грона, заховані в вітах.

Проміння злотаве, багатство землі,
П’янкі аромати налитого дива,
Прикраса на лозах, краса на столі —
У них поєдналася щедрості злива.

Бідненький хоч цвіт, та багаті плоди:
За це він шанований нами.
...А дехто живе, аби тільки цвісти,
Забувши, що треба гордитись плодами.

Хоч грає веселкою сад навесні,
Лиш осінь поставить всі крапки.
Цвіте виноград і говорить мені:
«Для неба зібрав уже статки?

У Царство Небесне готовий ввійти?
Не з квітами, ні, а з плодами?
Чи може зманила земля суєти
Й життя відцвітає одними квітками?»

Цвіте виноград. Бур’яни теж цвітуть...
Та рано по квітах судити.
Бо все ж не для того рослини живуть.
І нам не для цвіту судилося жити.



Кифа. Перші півні

І заспівав півень хвилі тієї...
Матвія 26:74


І впала ніч. Важка, як ті століття,
Що тисли груди рабським тягарем.
Петро, як тінь, пірнув в гущаве віття,
Подалі в ніч. Подалі від проблем.

Ніч стиснула розгубленого Кифу,
Повзла за комір, хижа, мов змія.
Ховав думки, як меч, у ржаві піхви,
Та в мозок било: «Господи, де ж я?

Чого ж я тут? Священицьке обійстя,
Солдати римські, зборище зівак…
І я отут…» Яке вже благовістя?
В душі так темно: «Вчителю, як так?..»

Схолола кров, коли із ночі кинув
Байдужий голос: «Він також із Ним!»
«Та ні, не я це був…» — і піт по спині,
І власний голос раптом став чужим.

Ховався в ніч. Туди, в щілини серця,
Тулив свій біль. Він сам вже ніччю став.
У ній топив свою жагу до герцю.
…І раптом півень ранок прокричав.

Той крик розрізав темряву, як лезом,
Світанок в горлі бився цвіркуном.
І зблиснув ранок жовтим перевеслом,
Спокути ранок, свіжий, як вино.

І промінь неба поглядом Ісуса
В’їдався в душу, темну й кам’яну.
Котились сльози, мов ранкові роси,
З душі гірку змиваючи вину.

Світанок жеврів. З кожною сльозою
В душі світліло, плавилось, жило.
І в новий день стежиною вузькою
Петро ішов у роси за село.

…Епохи стерлись в жорнах лихоліття,
А ми несем покуту на горбі.
Спинись.
               Прислухайся.
Десь в темряві лунає крик, життям налитий, —
Це півень ранок будить у тобі.



Конспект життя
Дочці Галині – в день народження

Прийти. Зрадіти. Посміхнутись.
Зіп'ятись. Встати. Підрости.
Учитись. Плакати. Спіткнутись.
Злетіти. Падати. Цвісти.

Навчитись. Вирости. Злякатись.
Розгуба. Розпач. Тупики.
Упасти. Плакати. Сміятись.
Каміння. Квіти. Будяки.

Устати. Витертись. Всміхнутись.
Іти! Побігти! Не дійти…
Вернутись. Бігти. Не спіткнутись.
Шукати. Вірити. Знайти.

Злетіти. Мріяти. Літати.
Відкрити. Жити. Не зійти.
Трудитись. Прагнути. Кохати.
Знайти. Тримати. Берегти.

Іти. Спочити. Озирнутись.
Зректись. Покаятись. Іти…
Іти! Не схибити. Не гнутись.
Терпіти. Прагнути. Прийти.

Любити. Жити. Сподіватись.
Ділитись. Втішити. Вести.
Всльозити. Сіяти. Збирати.
Й наперекір усім — дійти!



Листок

Мене від гілки осінь відірвала,
Від матері, від соків, від життя.
І по кривій смертельного лекала
Я падав вниз в болото і сміття.

Земне тяжіння мороком могили
Вже дихало у зморщене лице.
Я ще в польоті, тільки вже — безкрилий.
Я ще живий. Та повнюся свинцем.

Внизу — калюжі, чоботи й колеса.
Внизу зітруть у порох плоть мою.
Внизу в покоси зжмакані зачеше
Мітла байдуже. Там і зогнию.

І раптом —
                           руки.
В теплі, ніжні руки
Я опустився, стомлений з жури.
Хтось вихопив з безвиході й розпуки.
Зіщулились калюжі і вітри.

Зіщулився могильний морок ночі.
І затишно в долонях, як в човні...
І Господа до болю рідні очі,
Як вічність, посміхалися мені...



* * *
Любити ближнього — як складноі як просто.
         Не з примусу, не з шани чи за щось.
Прийти до нього в дім приємним, добрим гостем
         І запитати: «Як тобі жилось?»

І просто посміхнутись. Просто дати руку.
         Не треба жертви — крихітку тепла.
Любити ближнього — ділити разом муку,
         Яка у серці раптом проросла.

Любити ближнього — сказать йому про Бога,
         Що Він один — любов понад усе,
Що наші всі проблеми, весь тягар, тривоги
         Він на Собі з любов’ю понесе.

Коли впаде — спіши його підняти,
         І мимо не проходь, не кидай так.
Не заздр йому, коли він ходить в шатах,
         А ти супроти нього, як бідняк.

Любити ближнього — це бачити хороше
         І разом все погане забувать,
Любить без вигоди, коли останні гроші
         Комусь потрібно, мов собі, віддать.

Зумій чужу біду узять на власні плечі.
         Байдужість вся із серця хай спливе.
Бо у душі твоїй не має порожнечі:
         Як не любов, то ненависть живе.

Нехай любов твою не знищить голос вражий,
         Бо ненависть не варта і гроша.
І не тому люби, що Слово Боже каже,
         Люби тому, що каже так душа.



Маленькому синові

Молися сину...
Хай слова дитячi
Перлини мов нанизує душа.
Нехай вони ведуть через невдачi,
Хай та молитва свiтить, мов свiча.

Схиляй колiна.
Дасть молитва сили.
Без неї ти — як птаха без крила.
Молися, сину, поки не змарніли
Тендiтнi сходи щиростi й добра.

Молися сину!
Небо пильно слуха
Твої слова невпевнено-простi.
В молитвi ти знайдеш для себе Друга,
Який тебе не лишить у життi.



Марія біля гробу

Холодний камінь тиснув важко груди
І бовваніла скеля, як мара.
За що ж ви так, за що ж ви, черстві люди,
На смерть судили вашого Царя?

Куди піти? До мертвого в печеру?
Не чує Він з-за сірої стіни.
А Він дав мир, Він дав життя і віру,
Він спас мене від влади сатани.

Ішла Марія. Ранок витер сльози.
Ось вже могила. Спогади болять.
Стиснули серце вранішні морози.
...В могилі — пустка.
                    ...Ангели стоять.

Схилилось небо, слухало новину.
Слова котились росами в траву.
«Христа немає!» — линуло в долину...
...Вставав Великдень, гонячи пітьму.

«Христа немає?» — билося у грудях.
«Він є... Живий! Я серцем чую це.
Нехай мене зневірену осудить
Його святе скривавлене лице».

Побігла жінка. Камінь ранив ноги.
Святковим дзвоном серце калата.
«Воскрес Учитель!» — зойкнула з порога
Змертвілим учням вмерлого Христа.

«Ісус живий!» — все місто гомоніло.
«Життя воскресло», — плакали сліпці.
І не шукала вже Його Марія,
І не втирала сліз на всміхненім лиці...



* * *
Мене чекає небесне місто —
Немов перлина в долонях хмар.
Там вічне сонце у небі чистім,
Там вже не буде ні сліз, ні чвар.

Полощуть віти в криштальних водах
Життя дерева без весен й зим.
Там все довкілля — краса і згода,
Нема там місця жорстоким й злим.

Мене зустрінуть перлинні брами,
Смарагд і яспис, сапфір й топаз.
Там не потрібні величні храми,
Там не потрібно лічити час.

Та ці багатства слабка подоба —
Весь блиск каміння, тріумф вінця —
Супроти того, що має небо:
Найбільшу цінність — любов Отця.



Молитва маленького сердечка

Мою стежину, ще таку коротку,
Ще без каміння, горя та злоби,
І перші кроки, ще без тіні смутку, —
         Благослови!

Моє життя, ще ніжне та безхмарне,
Дитячі мрії, світлі та живі,
Моє дитинство, мов у казці гарній, —
         Благослови!

Моє сердечко, вже таке велике,
І горизонти юності нові,
І журавлині таємничі крики —
         Благослови!

Маленьку віру, ще таку непевну,
Та нелукаву, щиру, без олжі,
В моїй душі, дитячій та безмежній, —
         Благослови!



* * *
Нас більш, як сім мільярдів.
Більш, як сім!
Але усіх Всевишній пам’ятає.
Дарує дощ і грішним, і святим,
І кожен ранок днем благословляє.

І кожному знаходить Він тепло,
І в кожне серце совістю постука,
Яке вже, може, й цвіллю поросло,
І кожному простягне вчасно руку.

Із лона матері і до сивин
Усіх Він бачить, всіх нас пам’ятає.
…А в мене Бог лише один,
І Того я невдячно забуваю.

Прости мені — я, грішний, блудний син,
Твоїй любові руки простягаю…



* * *
«Немає часу», — кажем, біжучи.
«І знов не встиг», — зітхаєм гірко.
Ще віск не скапав зі свічі,
А вже закінчена сторінка.

Не всім вдалось допомогти,
Не всіх ще встигли полюбити,
Не всі ще скарби віднайшли,
Ми ще не встигли просто жити.

Не все зробили так, як слід.
Не всі зірвали в полі квіти.
Ще ніби вгору йде політ,
А встиг уже і посивіти.

Ще стільки планів в голові,
Ще мрії множаться роями.
От тільки руки «неживі»,
Й чомусь не спиться вже ночами.

Не всіх зігріли ще теплом,
Гнізда як слід не збудували,
А пташенята — на крило
Давним-давно з гніздечка стали.

Уже і зморшки до лиця,
І крок ступить немає сили.
Вже стука вічність у серця
Холодним подихом могили.

На жаль, закінчився ліміт,
Й за всю свою життя дорогу
Уже давати треба звіт.
…А ще не встиг зустрітись з Богом.



Нове серце

«Радійте, хворий, — лікар посміхнувся, —
Вже скоро серце нове буде в вас!
Для Вас, нарешті, донор віднайшовся,
Настав і Ваш щасливий час!»

І лікарі схилились біля столу,
І нове серце груди прийняли…
І ось — удар: маленький, перший, кволий,
Але удар. Вони перемогли!

І билось серце, кров текла по жилах,
Несла життя і втілення надій.
Вливалась в тіло свіжо-тепла сила,
В передчутті омріяних подій.

І дякував воскреслий безупинно
За новий день, за сонце, за життя
Отій чужій, і — рідній вже людині
Чиє прийняв серцебиття.

Так Божий Син приніс Себе у жертву,
Гаряче серце вирвавши з грудей.
Моє ж Він серце, грішне, грубе, мертве
Відкинув геть — подалі від очей.

Я новим став, життя вже іншим стало,
Мій новий дух весною мов цвіте.
І б'ється в грудях рівно й досконало
Христове серце, — любляче й святе.

Несе по тілу свіжу силу неба,
Несе життя без болю, без кінця.
Чого ж мені, щасливому, ще треба:
Я маю серце Вічного Творця?!



Останній дзвоник літа

Під білим сонцем вигоріло літо,
І зблякла зелень, визріли літа.
І на узліссі, в жовтий дим залитім,
В останній дзвоник літо калата.

Уже відцвів барвистий килим квітів,
Лиш запізнілий дзвоник доганя
Серпневу тінь, яка закрила літо,
Й побігла геть, хутчіше від коня.

За теплим літом тягнуться ключами
Літа життя в осінньо-жовтий дим,
Що пролетять хмаринками над нами,
Упавши в душу смутком дощовим.

Пора осіння підсумок підводить,
Земля здає екзамен на плоди.
Й моє життя до фінішу підводить,
Немов би каже: «Пізно вже цвісти.

Уже пора врожай життя збирати,
До Божих ніг покласти в дар літа».
...Я слухаю, як вічність б’є набатом,
Як в пізній дзвоник осінь калата.



* * *
Отари мирно спочивали,
Багаття блимало в степу,
Сріблясті зорі нахиляли
Голівки в темряву сліпу.

Ще цар Давид отак, напевно,
Свою отару мирно пас.
Століття злинули даремно —
Тут зупинивсь, здавалось, час.

Можливо, й досі в Палестині
Стада вартують пастухи.
Ті ж самі скелі брудно-сині,
Ті ж самі стоптані шляхи.

Але історія планети
Свій хід змінила ще тоді,
Коли отари спочивали
І пахли трави молоді.

Коли над сонними шляхами
Всесвітній подих зупинивсь,
І ангел в полі з пастухами
Враз сповістив: «Він народивсь!»

Здригнувся світ. А Палестина
Так і лишилась в самоті.
Ісус Христос — її дитина —
Розп’ятий нею на хресті.

Ні хори ангелів над нею,
Ні важкі кроки мудреців
Не розбудили в ній святої
Надії тисяч праотців.

Але ми дякуємо небу,
Що ця надміру довга ніч
Збудила в нас святу потребу
Зустрітись з Богом віч-на-віч.

І ми прийшли до ясел вбогих,
Як ті єврейські пастухи.
Бо лиш туди, в присутність Бога,
Ведуть життєвії шляхи.



Патріархи. Екзамен на чесність

Ми — сини одного чоловіка, ми правдиві…
Буття 42:11
Бог знайшов провину твоїх рабів…
Буття 44:16


«Ми люди добрі, — й били себе в груди. —
Наш батько — князь, шанований всіма». —
І впали ниць, в пилюку, добрі люди…
Й війнула в душу холодом зима...
Згадався батько, рідна батьківщина,
Монети дзенькіт, брязкіт ланцюга.
Одежа й кров улюбленого сина…
В важкі кайдани замкнена нога…
«Ну, що ж, чекаю вас з найменшим сином!» —
І вийшов геть.
Як спомини болять!
Немов би плечі знову у ряднині,
Мов хочуть вже і спогади продать.
…Пішли брати, щоб знову повернутись,
Щоб доказати чесність у ділах.
І знов мішки, і знову треба гнутись,
І віднайти в мішку своєму жах.
І знову він, намісник фараона,
І знов потрібно щось та й говорить.
Піднявся Юда: «Пане, в нас провина!
Сумління плаче, стогне і болить.
Бери мене! Бери в довічне рабство.
Не зводь в могилу батька сивину…»
Мовчать брати, мовчить шановне панство,
Несуть на плечах чесність, як вину.
А чесність та — немов вода із сита,
Як осінь трусить яблука в саду…
Гірчить душа, сльозою не промита,
І жне посів: полин та лободу.
Як боляче, проживши в честі й мирі,
Пошану мавши, титули ясні,
Пронісши їх, як двопудові гирі,
На чесність іспити не скласти випускні.



Пісня

...Відспівавши, вони пішли на гору Оливну.
Матвія 26:30


Остання зустріч. Дружня і відверта.
Обмиті ноги — Вчитель і слуга.
Всі вийшли в ніч. Яка вона глуха!
Ще півень спав. Та вже бряжчала варта.

Мовчало місто. Стомлене, не чуло,
Як десь ламали пагони ріллю.
І так схилялись зорі до землі,
До древніх кедрів, на горі заснулих.

Стікає тиша з пагорба крутого.
Лиш злегка камінь вислизне з-під ніг.
...Та раптом пісня з закутків нічних
Розсипалась, як бісер, край дороги.

Співав Христос. Співали учні. Пісня
Крилом торкалась зморених олив
І билася серед калік та вдів,
Що в грудях раною пекли наскрізно.

Про що співав? Про що була та пісня?
У що вслухався Гефсиманський сад?
І чий то біль тремтіннями рулад
Вростав у всепланетні катаклізми?

Бринів в тій пісні стогін прокажених,
Ридання матері над зболеним дитям,
І крок надії в древній Сілоам,
І крик відчаю в голосі нужденних.

Вплітались в неї сльози Вартимея,
І перша кров на Каїна руках,
І безнадія душ, помножена на страх,
Й отцівський край — поганська Галілея.

І темна ніч колискою гойдала
Тужливу пісню. Скоро встане день.
Він буде судним. Там не до пісень,
Як гляне смерть диявольським оскалом.

Там буде хрест. Прокляття і Голгофа.
Там гріх в’їдатись буде у чоло.
І буде ніч, якою, як крилом,
Огорне смерть вселенську катастрофу.

Там помирати буде світу Зодчий.
Та Він стерпів. Все виніс. Не зійшов.
І вигуком: «Звершилося, Мій Отче!»
Закінчив пісню.
                           Пісню про Любов.



Пісня зі сковородинського саду

О, як же довго й важко ростив ти для нащадків
Той сад благословенний божественних пісень!
А скільки в ньому поту, спекоти та світанків!
А скільки болю серця — подумати лишень!

У ґрунт добра і миру дбайливо опускала
Тендітне зело правди натруджена рука,
Під поглядом ворожим, під регіт зубоскала.
Яка ж важка ця праця і страдницька яка!

Однак ти не злякався ні праці, ані світу,
Тебе ловили слава, багатство та чини.
Ти виростив на славу, твоїм теплом загрітий,
Прекрасний сад науки для дочок і синів.

Лишив у спадок вічний і з флейтою подався
У мандри по Вкраїні крізь долі та літа.
Але, поете мудрий, лишень не повертайся
І не заходь до саду: там терен й лобода.

Земля благословенна народжує мутантів,
Твоя життєва мудрість згубилась в бур’янах.
А твій садочок став могилою талантів,
Пісні подичавіли в будяччі по ярах.

З екранів та «мобілок» джерела б’ють щосили,
Дзюркочуть між дубами отруйні потічки.
І де біля калини пісні твої бриніли,
Сьогодні там Сердючка збирає черв’ячки.

Не чує колискових мале дитя в колисці:
Йому «попса» співає і манить в телесвіт.
Про нас тепер всі знають, ми на «прилічном» місці:
«Це та, що з України, ця Вєрка-трансвесит».

Засох твій сад пісенний від сірості й бездарства,
Покрив зчорніле гілля яскравий штучний цвіт…
Ловив цей світ так довго тебе на невігластво
Але впіймався сам…
                            Аж через стільки літ!



Плач душі

Душа моя обпалена,
I як ти ще жива?
Лiна Костенко


Як лишаюся сам
               наодинцi з думками,
В менi плаче душа... Аж ридає вона...
Iз буденних рутин
               росяними стежками
Так побiг би кудись... А куди? Якби ж знав...

Я втiкаю вiд себе.
               I вiд тих нескiнченних
Та марнотних проблем, що тримають мене.
А душа прагне в небо!
               Та в турботах щоденних
Не так просто знайти почуття неземне.

I так хочеться тишi.
               I пiднятись над свiтом,
Щоб ридала душа вiд святих поривань.
Щоби зорi — яснiшi.
               Щоб земля — бiлим цвiтом.
Й не змiлiли джерела вiд хтивих бажань.

I щоб грунт зачерствiлий
               Враз дощi напоїли,
I щоб пагони миру зросли у тишi.
Щоби просто, невмiло,
               У сльозах, у безсиллi
Полилася молитва, як жертва душi...



Поезія віри
(За Галиною Везіковою)

Поезія — це шлях за горизонти мрії,
Це місячна, неходжена дорога.
Це як у колосі слова-зернини зріють,
Як неземного дотик до земного.

Поезію, як скарб, рівняють до хлібини,
І розбавляють нею будні сірі…
Але як мало на земних стежинах
Захоплених поезією віри.

Поезія молитв, єднання з вічним Богом,
Поезія захмарного польоту,
Коли з душі не рими рвуться вгору — стогін
Хвали й подяки Богу-Саваоту.

Це Він, Поет-Творець вселенського масштабу,
Заримував любов Свою в Голгофу.
Він взяв моє єство, помноживши на Себе,
І сотворив живі людинострофи.

І ти, колись пропащий, а тепер — невинний,
З душі зірвавши стопудові гирі,
Стоїш новонароджено під небом синім,
Окрилений поезією віри.



Поет

Остання крапка втиснута в папір,
Остання думка вирвалась на волю.
Вплелись в рядки і велич сивих гір,
І хлібна тиша батьківського поля.

Поет схиливсь на зморене чоло:
Його душа в прекрасне зазирнула.
Його єство рядками проросло,
Його думки житами забуяли.

О, як пекли у грудях ці рядки!
Як боляче виношувались рими!
О, як в політ просилися думки,
Як проростали в серці невмолимо!

В душі лавина образів, як вир,
В ранкових росах просяться скупатись.
…Поет бере змережений папір,
Немов дитя уперше юна мати.



"Прийміть Духа Мого"

«Дух Господній на Мені...», (Лук. 4:18).
«Вони сповнилися Духом Святим», (Дії 2:4).


Над Йорданом громи гриміли,
З неба голос могутній линув.
Цілий Всесвіт вставав з могили:
Бог давав обітницю Сину.

Але в цій демонстрації сили
І у величчі Бога-Єгови
Ніжним подихом білі крила
Говорили гучніше слова.

Дух Святий, немов голуб миру,
На Ісуса з-за хмар спускався.
Як проміння в погоду сіру,
День за обрієм новий займався.

І пішов по землі Месія
Із натхненням Святого Духа,
Що нещасним несло надію
І спасало людей з розпуки.

Просіяло лице промінням
Неземного відтінку слави.
Його святість, як добре насіння,
Проростала у плідні справи.

Свідкували слова та вчинки
Про той Дух, що спочив на Ньому:
Він спасав перелюбну жінку,
Він до митника йшов додому.

Дух Святий керував Ісусом,
Керувала любов Отцівська.
Через бурі життя й спокуси
Прокладав Він стежину в вічність.

Та пішов із життя Спаситель —
Душі людськії мучила спрага:
Де ж слова Твої, мудрий Вчитель?
Де ж той Дух, що давав наснагу?

Нам бракує Твоєї сили,
Що вела б нас усіх до бою.
На Йордані Бог Духа вилив,
А тепер Він іде з Тобою.

Але вірний Син Божий слову:
«Не залишу самих вас, діти,
Не дозволю в безсиллі скніти,
Дух Святий подарую знову.

Дам вам силу творити чудо,
Дам натхнення спасати душі.
Він ознакою з неба буде,
Що ваш батько — Єдиносущий.

І той Дух, що зійшов на Мене
Там, на плесах, поміж верболозу,
Залікує душевні рани,
Захистить серед хуг й морозу.

З нетерпінням Земля чекала
Обітниці земного Сина.
І Йорданом новим постала
П’ятдесятниці ждана днина.

Затремтіли гріха основи —
Сатани не збулася мрія:
Бог давав для людини нову
Силу й владу, що мав Месія.

І зціляла та сила хворих,
Від меча захищала вчасно.
Рятувала від бур на морі
Та надію несла нещасним.

Оцей Дух, що зійшов у храмі
У вогні та у нових мовах,
Нині також живе між нами
І хитає земні основи.

Розбиває зчерствілі душі,
Піднімає калік, безсилих,
Дає віру серцям байдужим
Бог, що Духа Святого вилив.

Вже немає вагань та страху,
Не страшні на землі спокуси,
Бо веде і дає наснагу
Цей же Дух, Який вів Ісуса.



* * *
Прийшов в гріхах — а вийшов бездоганним,
Прийшов брудний — омивсь до білизни.
Лежав побитий, кров спеклася в ранах,
Прийшов Ісус — і зникли жахи-сни.

Боліло серце — втішилось в надії,
Зчорніло небо — зблиснула блакить.
Ховав у пазусі думки лихії —
Прийшла Любов — зцілила душу вмить.

Нікчемним був — назвався сином Божим,
Жорстоким жив — доріс до каяття.
Блукав в пітьмі — та зблиснув ранок гожий,
Пішов у смерть — а вийшов у життя.

Прокинувся — і зникли ранки сірі,
Хоча не раз і гинув, і вмирав.
Прийшов Месія, щоби той, хто вірить,
Родившись смертним, — вічність обійняв.



Ранок

І Бог назвав світло: День, а темряву назвав: Ніч. І був вечір, і був ранок, день перший. (Буття 1:5)
І на світанку дня першого в тижні, як сходило сонце, до гробу вони прибули... (Марка 16:2)


Над Всесвітом стояла ніч.
Густа, тиха, спокійна.
Бо не було нічого,
що могло б порушити її одвічне мовчання.
Та й Всесвіту, власне, не було.
Була лише безодня.
І Дух Того,
Хто не має ані початку, ані кінця,
ширяв над нею.

І одного разу Він промовив Слово.
Перше слово серед ночі.
І ніч, зіщулившись,
відійшла далеко в глибини Космосу.
Творець із гордістю та задоволенням
дивився на плід Своїх рук.
І назвав це небом та землею.
І ночі вже не було.
Був ранок — день перший...

А потім ще були ранки. Вони народжували нове та прекрасне.
Вони насамкінець народили
останній шедевр Творця —
того, кого Єгова поставив господарем
на Своїй землі.

І знову був на цій землі вечір,
коли Людина посягнула на власність Творця.
І знову настала ніч.
Ще більш густа та темна.
Вона міцно взяла в обійми Людину
і повела геть з Едему...

І більше не було ранків...
Ніч єхидно сміялася в лице обманутому, розгубленому Адамові.

...А потім знову було Слово.
Воно стало плоттю.
Воно жило серед жахної ночі.
Ніч душила Його та ненавиділа.
Вона ховала Його тонкі промінці від Людини,
душила надію, яка спалахувала там,
де ці промінці падали.
Десь далеко над небокраєм сірів ранок.
Погляди усіх живих були повернуті
до ледь жевріючої лінії горизонту.

Але несподівано чорним круком упав вечір.
Криваве тло неба
затулював грубо обтесаний хрест.
На ньому тремтливо згасав
останній промінь Надії.
І коли хижа тінь переможно накрила Череповище, Той, Хто не міг в ту мить
з висоти Своєї величі дивитися на землю,
покликав Свого Посланця
з найважливіших доручень.
— Іди туди, в ніч,
до гробниці в єрусалимському саду,
до тих, хто зараз плаче, і скажи Моє Слово.

Біля гробниці був відчай,
страх та розгубленість.
Здивовані обличчя,
які не могли зрозуміти того, що відбувається.
Страшний землетрус
навпіл розірвав чорну скелю з хрестами.
Тріщина обійшла всю планету
і загубилася десь у глибині гробниці
Йосипа Ариматейського.

...Земля здригнулася
і повільно обернулася назустріч Сонцю.
Над Череповищем рум’янилася вранішня зоря. Перші промінці
ковзнули по голій маківці кривавого пагорба і несміло заглянули у порожню гробницю.

Ночі більше не було.
Був ранок — день перший...

Перший день тижня.
Перший день нової ери.



* * *
Різдвяні стежки ведуть не до ясел.
Різдвяні дороги ідуть — з Віфлеєма.
Ідуть повз столітній замислений ясен,
Що стане хрестом у трагічній поемі.

Проходять вони через ті перехрестя,
Де милості просять сліпі й прокажені.
Повз блудницю, страчену власним безчестям,
І тих, хто ховає каміння в кишені.

Вони пролягли через хату Закхея,
Якого цуралися праведні люди.
По водах озер і по землях Юдеї,
По тих манівцях, що вели у нікуди.

Різдвяні стежки пролягли через душі
Обвітрені злом, крізь серця, що «убогі
І спрагнені правди», які небайдужі
До вічного Слова Предвічного Бога.

Різдвяні дороги ідуть через совість,
Заплямлену злом, крізь замулену грішність...
Проходять крізь болі мої, щоб натомість
Привести у яслах народжену Вічність.



Савл. Дорога до себе

Дії Апостолів 9 розділ

Були дороги невідомі,
Важкі, тернисті, нелегкі,
В краї далекі і додому,
І всі, здебільшого, — вузькі.

Безцінні і гроша не варті,
Були короткі й без кінця.
Він їх долав терпляче й вперто,
Тарсянин з вдачею борця.

Не знав спокою і знемоги —
Господня ревність бо вела.
Але найбільш важка дорога —
Це крок від Савла до Павла.

Цей крок, завдовжки з мить єдину,
Століть завдовжки, може, з ста,
Зробив в душі таку руїну,
Що він, втоптавши в пил гординю,
Доріс до величі Христа.



Самотність

Робiнзони двадцятого вiку...
В мiжнародних стосунках — прогрес.
А душа... А душа, як калiка,
В одинокостi плаче
               й чекає чудес.

Ми за кiлька годин залiтаєм в Канаду,
До сусiда — iдемо роки.
Нас нiхто не хвилює, нiяка громада,
I нiкому, буває, подати руки.

У мiльйонних мiстах — одиноких мiльйони
Збудували фортеці бетонних квартир.
I не можемо вийти з заклятої зони,
Мов веде нас слiпий поводир.

Не хвилюють проблеми колеги чи брата.
А розмови?.. Лишень — «Добрий день».
Боїмось запросити сусіда до хати,
І не чути вечірніх пiсень.

Одинокiсть. Страшна одинокiсть,
Нашi душi іржею з’їдає щомить.
Бур’янами зросли егоїзм та жорстокість,
I залишенiсть болем у серці щемить.

Робiнзони... Робiнзони повсюди,
Як на островi, в колi тривог.
I проходять повз нас одинокiї люди.
Залишенi люди.
               Бо — залишений Бог...

 

Святвечір

Різдвяний вечір, вічністю налитий,
Вкотив на небо місячний обруч.
Ще в кучугурах галасують діти,
З'їжджаючи санчатами із круч.

Морозна гілка стукає об шибку,
І ніч крізь скло в світлицю загляда.
Багатий стіл, духмяна свіжа скибка,
І мати ріже хліб — завсіди молода.

Різдвяний вечір, вдячністю налитий,
Складає славу Богові-Царю —
Тому, Хто, в пелюшки прості сповитий,
В хліві стрічав провісницю-зорю.

В овечих яслах Всесвіт умістився,
До жінки пригорнувся немовлям,
Осанною небесною розлився
На віфлеємських висохлих полях.

Різдвяний вечір, славою налитий,
Йде по землі, освітлюючи ніч...
Співають славу і батьки, і діти,
Родиною зібравшись зусібіч...



Сестрі від сестри в день весілля
(В день одруження старшої доньки)

Ми йшли удвох. Дитячими ногами
Топтали трави, міряли сніги.
З реальністю ділилися казками.
Нам все було під силу й до снаги.

Ми йшли удвох. Ми, плачучи, сміялись,
Ділили навпіл ласощі й синці.
Ми мріяли, росли і сперечались,
Чи ще живуть різдвяні мудреці.

Ми разом вчились, шкодили, співали,
Одна одну тягли і вгору, й вниз.
З дитинства в юність впевнено долали
Одну дорогу, рідну аж до сліз.

Ми вірили в її благословення,
Її встеляли вірою в Христа.
Вона ж вела в доросле сьогодення,
Де розлучає нас омріяна фата.

Вже дві дороги ляжуть у майбутнє,
Секрети вже нестимеш не мені.
Вже не по нашій, по твоїй дорозі
Проскаче принц на білому коні.

Ми йшли удвох.
              Удвох ітимеш далі,
Удвох нестимеш нові тягарі.
На двох любов, невдачі і печалі,
На двох думки й розмови до зорі.

Настало літо. Ще зелене збіжжя.
Але життя вже повниться зерном.
Ми разом йшли.
              Весільне ж роздоріжжя
Нові дороги стелить нам обом.

Нехай відтінки ніжної пастелі
Дороги наші вкрасять навіки.
Нехай вони ідуть, як паралелі,
На відстані сестринської руки.



* * *
Сиджу на згарищі надій і сподівань,
Згрібаю попіл в спечені долоні.
Душа горить від болю та зітхань
І втрата б’є приречено у скроні.

Як власну долю, пил переберу —
Згоріло все: майбутнє і минуле.
Я висох весь, став схожий на мару,
А почуття безпомічно заснули.

Тече крізь пальці попіл, як вода,
Пересіваю спогади-жарини.
Лише сльоза, мов бідна сирота,
Упала в землю з щирістю дитини.

І згарище змочила, і на нім
Зламала ґрунт безсилля та розпуки.
І диво сталось — з пилу безнадій
Пробився пагін. Листя, наче руки,

Долонями торкнулося лиця.
І попелище втішилось весною.
І теплий погляд доброго Отця
Зорів, як небо чисте наді мною.

Навкруг життя буяло і цвіло
Над тим, що хвилю ще було золою.
І попелище буйно проросло
Насінням віри, мужності й спокою.

В огні булат гартують для звитяг,
Дуби у бурях зміцнюють коріння.
Моя ж душа мужніє на вітрах,
Й весна зростає в протягах осінніх.

А небо втрати рясно поверне
Зростанням віри, мудрості і сили.
Нехай згорить все грішне і земне,
Нехай вітри наповнюють вітрила.

Розвію попіл розпачу й жалю —
Нехай він стане добривом для віри.
А сльози втрат у вдячність переллю,
Яку Господь дарує нам без міри.

 

Слово

«Споконвіку було Слово… усе через Нього повстало»
Євангеліє від Івана 1 розділ

В основу Всесвіту поклав був Слово Бог.
В колисці Слова зорі виростали.
З уламків хаосу в тумані праепох
Складалися гармонії фрактали.

І прокидалася матерія від сну,
Галактики за рангом шикувались.
Комети у сузір’ях першу борозну
По цілині космічній прокладали.

І Слово Бог сказав — і зацвіла земля,
Від Слова небеса заголубіли.
І перший вітер, прилетівши іздаля,
Гострив лелекам у дорогу крила.

Людина з пороху від Слова ожила
І Божий Дух в земні вселився груди.
І потекла ріка з живого джерела —
Ріка життя і втіленого чуда.

І день позолотив Адамів світлий лик,
І перше Слово під склепінням раю
Почув від Батька перший чоловік:
«Благословляю!»



Соломонове кохання

«Було у Соломона жінок-княгинь сім сотень, а наложниць три сотні»
1 Книга царів 11:3

Ось стукіт в двері. Євнух на порозі.
І довгождано-трепетне: «Пора!»
Від щастя ворухнутися не в змозі,
І почуттів несказаних гора.

Цар Соломон запрошує на ложе!
Вона — кохана мудрого царя!
Чи правда це? Чи помиляюсь, може,
І мрія — вже не мрія, а мара?

Чи й справді щастя там її чекає?
Чи скаже їй: «Єдина ти моя!»?
Яка наївна: він їх сотні має,
Його любов — бурхлива течія.

…Ця черга і принизливе чекання,
Це виглядання з-за чиїхось спин…
Яке ж мізерне все-таки кохання,
Поділене на тисячі частин!

Ця посмішка натягнуто-нещира,
І цей тактовно здавлений привіт…
Я так давно та гаряче любила!
А ти коханню встановив ліміт.

Ти завтра іншій будеш говорити
Ті ж самі фрази.
Той же буде сміх…
А я…
          А ми…
                    Ми будемо, як діти,
В коштовних клітках вдавано радіти
Коханню, що поділене на всіх…



Сотник

Він достойний, щоб Ти зробив йому...
Я недостойний, щоб Ти зайшов під стріху мою
Луки, 7 розділ


Вони стояли, голови схиливши,
Вони молили, впавши у пісок:
«Равуні, чуєш, він для нас найліпший,
Хоча й чужинець, але він — зразок.

Він любить нас. Він синагоги зводить...
Він вартий того, Вчителю, повір!
Такий прихильний, чуйний до народу...
Послухай нас, зайди до нього в двір.

Бо він достойний, Господи, уваги,
Він заслужив пошану у людей.
Він показав в житті й боях звитягу...»
«Достойний, кажете?
                                    А де ж прохач оцей?»

«Ідем хутчіше! Жде тебе у домі!»
Пішли. Юрба за Ним, як тінь, пливла.
Попереду — старійшини відомі
Вдоволено спішили в бік села.

І раптом гомін хвилею вкотився:
«А ось і він. Мабуть, запросить сам...»
А він, в пилюку впавши, поклонився:
«О Господи! Та ж чим Тобі воздам?!

Ти йдеш до мене? Вчителю, не смію
Просити в дім. Не вартий того я...
Я недостойний... Грішний... Без надії...
Я є ніщо... Лиш милість все Твоя...»

Перезирались старші: «Ось і маєш!..»
Стояв Христос, а в погляді — тепло.
«Ти недостойний? Милості бажаєш?
Ось це й Мене до тебе привело.

Заради цього Я прийшов у ясла —
До недостойних, грішних і слабих,
Чия надія зблякла та погасла,
Чиї серця стомив пекучий гріх».

Сльоза змочила звітрене обличчя.
Вояка плакав. Він лиш знав чого.
«Спасибі, Господи, за дивне протиріччя,
За те,
            що недостойні —
                                    достойні
                                                      Царства Твойого».



Сотник. Розп’ята надія

Він був справді Син Божий...
Матвія 27:54


Трусило землю, наче в лихоманці,
Спіткнувся день об темряву нічну…
Яким героєм був він ще уранці,
Він, що пройшов крізь пекло та війну.

Не раз дивився смерті прямо в очі,
Стояв, як кремінь, проти ворогів.
А зараз страх ножем в душі лоскоче
Й чомусь забракло в горлі слів.

Розбіглись всі. Лишилось тільки троє,
Які вросли у страдницькі хрести.
Висять, як докір.
               Що ж це він накоїв?..
«Це ти зробив, це ти, це ти, це ти!!!»

У скроні била внутрішня напруга
І страх тримав у лещатах думки.
Хто допоможе? Де шукати друга?
Немає друга і нема руки.

Чи прокуратор душу заспокоїть?
Чи, може, той святий синедріон?
До кого йти? І серце хто загоїть?
І де опора — царський легіон?

Стояв вояка. Соромно за себе.
Він безпорадно глянув на хрести…
«Месія Він! — Як відповідь із неба. —
Це Божий Син, що може помогти!

Ні імператор з Іродом укупі,
Ні фарисеї ситі та святі.
Лиш Він, лиш Той, Хто щойно в муках
Розп’ятий мною на хресті».



Стрітення

Ішли роки. Сивіли тихо скроні,
А він терпляче зустрічі все ждав.
І ось — о, Боже! — в зморщені долоні
Він ніжно сина Божого узяв.

Старечі очі зблиснули сльозою,
І спокій дивний серце огорнув...
«Небесний Батьку, я перед Тобою
Ніщо, та все ж мене Ти не забув!»

Я ждав так довго. Іноді ночами
Мені ця зустріч снилась, мов жива,
І ось тепер тремтячими руками
Беру спасіння... Сповнились слова...»

Замовк служитель. Згадував минуле.
Всміхнувся тепло: ось воно, Дитя.
Про Нього мріяв. Значить недаремно
Надію ніс усе своє життя.

     У нас в житті є зустрічей багато.
     Ми часто ждем ці радісні хвилини.
     Та все ж найбільше, незабутнє свято —
     Це зустріч Бога і людини.



Та, що дає життя

І назвав Адам ім’я своїй жінці: Єва, бо була вона мати всього живого.
Буття 3:20

1.
Прекрасна Єва, вранішня зірниця.
Невже ще очі його сплять?
Це плоть його, це справжня помічниця!
Й Адам назвав її — Життя.

У ній — майбутнє, щедре і багате,
Пливтиме вічно, без кінця.
Яка ж це честь — саме Життя прийняти
Із рук Великого Творця!

Праматір всього сущого й живого
Передає у світ Життя —
Дарунок неба, сутність вічну Бога —
Як естафету в майбуття.

Але Життя спіткнулось об гординю —
І горизонт зчорнила смерть.
І з плеса річки клапоть неба синій
Враз потягнуло в круговерть.

І та, що в світ земний принести мала
Життя для радості людей,
Сама ж руками грішними вдягала
У смертний одяг всіх дітей.

Сміялась смерть зневажено в обличчя
Жінкам, що тішились дитям.
І перший крик котився на узбіччя
В раю зневаженим життям.

І плакав Батько.
Сльози гірко-теплі:
Вмирають діти без надій.
Й Життя сказало: «Я піду на землю,
І Я помру — за неї і на ній».

І — народилось.
Смертна юна мати
Тримала ніжно Немовля.
Світився хлів, як царськії палати,
Вслухалась в ангелів Земля.

Марія-жінка знов Життя тримає
В земних натруджених руках.
Веселий ранок йде з-за небокраю:
Яка ж хода його легка!

Утішся, жінко, кинь журбу від себе:
Едем вернувся з забуття.
Твій Син відкрив твоїм нащадкам небо.
Ти знов народжуєш Життя!

Твій Син помре.
Як тисячі й мільйони.
Але ця смерть
            безсмертям проросте.
І ти, забувши ночі всі безсонні,
Життя
            нащадкам
                        в душі покладеш.

2.
Бог дав тобі життя —
Себе живу частинку —
Щоб ти його Його дарунок крізь бурі пронесла,
Щоб сміх лунав дітей щасливо, щедро, дзвінко,
Щоб посмішками квітів планета розцвіла.

Ти є сама Життя. Ти дітям залишаєш
Росу едемських ранків і відгомін віків.
Ти вічність їм кладеш та небеса безкраї
У їх маленькі руки з Господньої руки.

Ти їм даєш життя: небесне, світле, чисте…
Сама ж і відбираєш — в невинної душі.
Оте життя, що носиш під серцем кам’янистим,
Яке і розміняла на грішні бариші.

Тендітний пагін той, що в світ лишень пробився,
Сама ж зриваєш сміло, безжально, як бур’ян.
Німий та кволий крик, що ще не народився
Про захисток волає крізь кригу та туман.

Бог дав тобі життя.
А ти життя зриваєш,
Яке у твоїм лоні свій перший дім знайшло.
Воно не побіжить назустріч небокраю
І рученят не вмочить у росах за селом.

Не впустить на поріг ранково-свіже сонце,
Воно не посміхнеться бджолині на квітках.
Тобі не простягне в замурзаній долоньці
Жука, якого мужньо зловило в бур’янах.

Його не понесуть баскі гарячі коні
І соколом у небо вже мрії не злетять.
Воно не візьме в руки твої старі долоні
Й не скаже вже: «Спасибі, що ти дала життя!»

Бо ти немилосердно своє життя убила,
Не зупинила совість, не мучив душу страх.
Ще не почавсь політ — а вже згоріли крила
В морозі егоїзму, в байдужості снігах.

Бог дав тобі життя.
Так дай його дитині.
Безцінний дар Творця під серцем збережи.
Щоб ще життя буяло під небом чисто-синім,
Щоб вітер твою душу безсмертям освіжив.

 

 

Тінь Голгофи

Над Віфлеємом — блискавки-салюти.
Над Віфлеємом — хмари у вогнях.
Земля угору поглядом прикута,
До неба-неньки тулиться ягням.

Над Віфлеємом ангельські хорали
Столітню тишу різали навпіл.
А зорі благовійно німували,
І падали в долоні сонних сіл.

У сплетенім зі слави та соломи
Земнім кубельці вічність спочива.
Небесні перламутрові хороми
Втиснулися у розміри хліва.

Над Віфлеємом нічка-повитуха
Сорочку ткала з променів зорі
Для немовляти. Він же пісню слухав,
Що сплетена із болю матерів.

Співала мати першу колискову.
Співало небо гімни неземні…
Туман котився пагорбом шовковим,
Ковтаючи отари і вогні…

Ще Віфлеєм і небо святкували,
Ще гімн в полях міцнів і наростав.
…А вже над містом круками ширяла
Зловіща тінь голгофського хреста.



* * *
Тобі, мій Боже, пісню цю співаю,
Бо лиш в Тобі знаходжу я спокій.
Співають ліс, лани, степи безкраї
Про те, що Ти даєш душі моїй.

У грудях б’ються вдячності акорди,
Вуста шепочуть: «Дякую, Господь!»
Ти вклав подяку в серце колись горде,
Частіше в нього, Спасе мій, приходь.

Приходь в хвилини сліз та безнадії,
Коли співа, як жайворон, душа.
Коли думки, як хмари грозовії,
Коли залишусь може без гроша.

Хай лине пісня в ранішні тумани,
Хай з нею день римує біг життя.
Нехай її підхопить шелест кленів,
А ніч вплітає щебет солов’я.

Тобі, Спаситель, пісню цю складаю,
Кладу до ніг мажорний хід весни.
Її з Тобою Боже доспіваю,
Плоди життя принісши восени.



Хліб

Скоринкою пропахли руки в мами.
Духм'янять збіжжям здощенні поля,
Зернини гріє в пазусі земля
І пахне серпень новими хлібами.

Дороги пахнуть хлібом і дощами,
Хоч рушників життя не розстеля.
Але був хліб, й оралася земля,
Життя було, і був Господь із нами.

Ісус є Хліб, і кров Його — пиття.
Його слова — як пахощі хлібини.
Він нагодує, Він дасть майбуття.

Хто Хліб той їстиме — ніколи не загине.
І я приймаю, як саме життя
Святе причастя з рук Святого Сина.



Церковна підлога

Підлога підігнана — дошка до дошки,
Як долі людськії — плече до плеча.
Десь лаком виблискує, десь —
                                             наче зморшки,
Напевно, в фуганка щербата душа.

Смола в сучковинні визбирує сонце:
Хтось, видно, сльозу загубив із туги,
Для когось захмарилось світло в віконці
І вилилось горе аж, ген, з берегів.

Й до храму душа принесла свої муки
І втерла в підлогу колінами біль.
Дошки ці просякли сльозами розпуки,
А їх все несуть і несуть звідусіль.

Рипить не від старості — стогнуть провини,
Які залишали тут блудні сини.
Дошки ці — як віко німе домовини,
В якій Бог ховає каміння вини.

Тут каялись душі і сльози стікали
Пекучими краплями, наче свинець.
Дошки ці подзьобані віспою жалю,
Який виливався із грішних сердець.

Тут мати ридала, принісши недугу
Маленької доньки, що згасла умить,
Тут щастя просили в далеку дорогу,
Ішли за порадою: «Як далі жить?»

Дошки ці дзвеніли від радості-співу,
Тут Богові дякував, хто як умів.
І діти сміялись, і голови сиві
Схилялись у вдячності: «Ти нас беріг!»

Вона пам’ятає, як ніжно ступала
По ній наречена, щаслива до сліз.
Як потім подячно коліна схиляла
За доньку, за сина, за щедрий укіс.

Протерта,
                     промолена,
                                              наче святиня,
Ввібрала надію і весен розмай.
Підлога розпуки, підлога спасіння.
...З дощок цих робити би брами у рай.



* * *
Цілий вечір онук захоплено
На комп’ютері малював:
Тин старий і бабуся згорблена,
За хатиною — в рясці став.

Із натхненням курсором впевнено
На екрані наводив лад.
Ось ще трішечки — й поле встелено,
Крихти-піксели* ставить в ряд.

І лягали вони узорами
Немов хрестики в полотно.
Загорялись на небі зорі,
Заглядаючи у вікно.

Дивувалася збоку бабуся.
А думки — в молоді літа,
Де стіна, ясенові брусся,
Монітором її була.

А на ній — рушники веселкою,
Вишиванок — неначе Лувр.
Вечорами дружила з голкою,
Що зривалася на алюр.

Полотно засівала хрестиком
І співала свої пісні…
І неслися казкові вершники
По хрещатому полотні.

Пронесли крізь життя світлі мрії,
Туди, де у вічність вікно.
…Та спіткнулись її воронії
Об комп’ютерне полотно.

Рушники потоптали вишиті,
Що правнукам приберегла.
Що на них залишились вибиті
Сторінки родини й села.

Де, як в камені вічнім, висікла
Свою долю щасливо-гірку.
…Вишивають онуки піксели
На комп’ютерному рушнику.



Ціна пророка

О, як вона натхненно танцювала!
Аж цар в долоні щиро заплескав.
Пустила в хід свої жіночі чари —
І час для неї зоряний настав.

А Іроду дівчисько догодило!
Розщедрився, воістину, як цар:
«Півцарства дам» — не так уже і мало.
«Проси що хочеш!» — справді долі дар.

От тільки що? Лише б не здешевити.
Від щастя розбігаються думки…
До матері — ця знає що просити,
Вона відкриє будь-які замки.

Ця добре знає послуги і ціни,
Доб’ється, хоч би й Рим згорів.
Вона пройде по головах, крізь стіни,
А здобич не упустить з пазурів.

Так що ж просити: золото чи землі?
Ах, скільки в голові казкових мрій!
…Прищурились зловтішно очі темні:
«Проси Івана голову мерщій!»

Замовкнув цар, почувши дивну мову.
Здивовано вельможі загули.
Але він вірний царственому слову.
І — голову відтяту принесли…

Яку ж бо лють в душі потрібно мати
І розпалити так гріховну хіть,
Щоби, забувши золото й палаци,
Пророчу голову
                        в півцарства оцінить!

Воно й не дивно бачити подібне:
Пророк в народі — так, як на війні.
В усі часи, в динаріях чи в гривнях
Пророчі голови завжди були в ціні.



Чекання


Iз сумом i болем у небо дивились,
Де тiльки що зникла Учителя плоть.
Одинадцять вуст в однiм подиху злились
I тихо шептали: «Скорiше приходь».

...Проходили роки. Хрести i камiння
Писали останню сторiнку в життi.
Вмирали апостоли, повнi терпiння,
Й чекали Iсуса — уже в майбуттi.

Вiки пролiтали. Христове наслiддя
Чекало завжди, що Спаситель прийде.
Здавалось: розпукло оливкове вiття,
Збулися прогнози, ось-ось Вiн гряде.

Нам також здається, що чуємо кроки.
Двадцяте столiття збирає плоди.
I так, як апостоли, дивлячись в небо,
Ми просим в молитвах: «Скорiше прийди!».



Читаю Слово

Читаю Слово. В дивний світ надії
Мене ведуть натхненності рядки.
І серце плаче, тішиться, радіє,
Й спадає пил з історії віків.

Лягають в душу образів лавини:
Мойсей та Йосип, Яків та Ілля.
Ось мудреці з дарами для Дитини,
Там Ірод стежить злякано здаля.

А ось Христос навчає біля моря,
Спішать сліпці, батьки ведуть дітей.
Ось Він хреста несе в святій покорі,
А з тим хрестом гріхи усіх людей.

Сміється з Юди зрадницький цілунок,
Пече в кишені жменя срібняків.
Любов Христа, як вічний подарунок
Слова святі проносять крізь віки.

Знаходжу в них я вічну мудрість й силу,
Вони ведуть в незвідані світи.
Хоч перші кроки ще такі несмілі,
Та з Божим Словом впевненіше йти.

У Слові тім — минуле і майбутнє,
Моє спасіння і моє життя.
Воно відкрило вічну Божу сутність,
Збудивши в серці слово каяття.

Читаю вкотре вічне Боже Слово
І вічність душу в Слово огорта.
І я стаю частинкою Святого,
Який іде до мене із хреста.

Він Словом став живим і життєдайним,
Ввійшов любов’ю в плоть і кров мою.
...Читаю Слово і молюся вдячно,
І знову й знову Божу мудрість п’ю.



Юрба

Юрба сміялась, плакала, кричала,
Вдивлялась пильно: ось уже ведуть.
В зеніті сонце. Спека докучала.
Та хай вже там: потерпим, будь-що будь.

Це ж так цікаво: вчора під «осанну»
В’їжджав як цар, а нині — на суді.
Не буде більше цар той самозваний
Нам докучать. «На хрест його веди!»

Юрба раділа: це ж яка розвага —
Не кожен день стрічаєшся з «царем».
Дарма, що спека, мучить горло спрага,
Ми ж бо на страту зрадника ведем!

Яка ж це гордість — буть комусь суддею!
«На хрест, на смерть! Варраву відпускай!»
...Мовчала совість, сплямлена брехнею.
Кричало зло... Чорнів вже небокрай.

Ревіла площа: хліба і видовищ!
Дивіться вже... Дивіться, як ведуть.
Ішов Христос. І хоч би хто на поміч
Йому прийшов. Зловтішно лиш гудуть.

Упала ніч. Ось вже Череповище.
Сховалось сонце. Що то за мара?
Там, на хресті, Він був хоч трохи ближче
До неба чорного. Густішала пітьма...

Юрби нема. Всі кинулись втікати.
Ви боїтесь розп’ятого Христа?
А що ви скажете, як доведеться стати
Перед Воскреслим Ним у небесах?

Куди втікати будете від Нього,
Коли судити сяде Він на трон?
Згадаєте Голгофу і Святого,
І постать, що вросла в літостротон.

Так само всі ви будете стояти.
Таким же натовпом, що з жаху занімів.
І крик далекий битиме набатом:
«На хрест! На смерть!» —
                           відлуння ваших слів.



* * *
Я дякую
За те, що небо — синє.
За те, що нива — золота.
Що в мене світла й гожа днина,
Що в серці — зоряна мета.

Я дякую
За те що в грудях — пісня.
Що хліб — щоденно на столі.
Що над країною не виснуть
Ворожі хмари: чорні й злі.

Я дякую
За сильну руку брата,
За слово в хвилю безнадій,
Що над колискою дитяти
Шепоче мати: «Сину мій!»

Я дякую
За те, що дощ — врожайний,
Що поле щедрістю зроста.
Що Боже Слово — життєдайне,
Що Богом повняться літа.

Я дякую
За те, що ранок — чистий,
Що вечір — свіжо-мовчазний.
Що очі в сина — променисті,
Що доня — втілення весни.

Я дякую
За пісню Віфлеєма,
Пробиті руки — два крила.
За ніжну провесінь Едему,
Що в воскресінні проросла.

Я дякую
Що Бог — моя утіха
З малечих літ і до сивин.
Його любов —
                        як дотик неба тихий…
Я дякую, що я Твій, Боже, син!

Я дякую!



Яхта в калюжі

Дитя загралося хмаринками в калюжі.
Дитя складало казку мрійливо-чудну:
То по пустелі он бредуть верблюди дужі,
То яхта парусом черпає далину.

А онде там — ягнята бавляться грайливі.
А там — хмаринка-лев з засади вигляда…
В простій калюжі, леле, стільки чудо-дива!
І не біда, що тут багно й брудна вода.

І раптом — чобіт чийсь як підлий стус у спину
Розбив дзеркальний світ, де мріялись казки…
Розбилась яхта в друзки, лев в болоті згинув,
А гордий караван засипали піски.

Розгублене дитя дивилося в калюжу,
Де бігало ягня хмаринкою з небес.
Які ж дорослі ті зневажливо-байдужі!
І як вони не бачать таких простих чудес?!

Дитячих мрій політ дорослим — зависокий.
Там, де казки живуть — лиш бачать шкарваші.
…Як часто можна вмить, одним лиш тільки кроком
Розбити чистий світ дитячої душі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ