Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

Замовити
поетичну збірку

Поезія віри

Осоння віри

Замовити
поетичну збірку

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

 

Біблійні образи


Біля криниці, Олег Берман
Ніневія, Любов Омельчук
Вознесіння, Світлана Касянчик
Святе Водохреща, Вікторія Рутковська
Гора Преображення, Лідія Вудвуд
Нагірна проповідь, Сергій Рачинець
Останній крок, Роман Цуман
Йорданський мотив, Юрій Тітов
Воанергес. Дмитро Довбуш
Стрітення. Дмитро Довбуш
Зробіть, що скаже Господь. Любов Омельчук
У день Преображення, Валентина Вздульська
Гора Преображення, Юрій Вавринюк
Ісус і самарянка, Зоряна Живка
Петро, Ольга Міцевська
Я бачити хочу!, Степан Коханець
"Благовіщення Діві Марії", Надія Кметюк
Єрусалим, Надія Кметюк
Христос в пустині, Надія Кметюк
"Вигнали. Вигнали з раю", Юрій Вавринюк
"Горить Содом", Юрій Вавринюк
"Йшла недостойна до достойних", Ольга Лазарук
Ісав, Василь Мартинюк
Стіни Єрусалима, Юрій Монда
Соляний стовп, Микола Савчук
Предтеча, Тарас Вихованець
Юда, Тарас Вихованець
Відречення, Тарас Вихованець
Пилат, Тарас Вихованець
Апостол Павло, Тарас Вихованець
"Мов золото - ці кучері на плечі", Ольга Чорномаз
Стрітення, Юрій Вавринюк
Вербові дзвони, Юрій Вавринюк
Лаван. Вкрадені боги, Юрій Вавринюк
Йосип. Втікач, Юрій Вавринюк
Патріархи. Екзамен на честність, Юрій Вавринюк
Ілля. Песимізм віри, Юрій Вавринюк
Єремія. Неспалене слово. Юрій Вавринюк
Кифа. Перші півні, Юрій Вавринюк
Сотник. Розп'ята надія, Юрій Вавринюк
Савл. Дорога до себе, Юрій Вавринюк
Батьківська спадщина, Юрій Вавринюк
Ціна пророка, Юрій Вавринюк
"Ще небо не прорвалося водою", Світлана Касянчик
Благовіщення, Лариса Козинюк

 

Біля криниці

Нарешті стали на горбку.
Апостоли обтерли лиця,
А Він в жаданім холодку
Присів поближче до криниці.
Невдовзі в глиняний жбанок
Там жінка воду набирала:
– Дозволиш? Я зроблю ковток,
Впав голос, наче з-під забрала.
O Господи! Ніхто з краян
Не бачить дива, окрім неї!
Ніколи ще до самарян
Не шанувались так юдеї.
Ісус сказав:
– Якби ж то ти
Збагнула, в чім прохання сила,
Мене б сама до хрипоти
Іспити з рук Моїх просила.
І ми, як самарянка та,
Сліпій вражді живем в догоду..
А з благодатних рук Христа
Вже час живу нам пити воду.
Олег Берман

 

Ніневія

"Сорок днів і Ніневія грішна
Буде стерта з обличчя землі."
Перехожі спинялись поспішно,
Блідли з жаху від сказаних слів.

Озирались, а голос пророка
Вже на вулиці іншій лунав.
«Сорок днів і від ваших пороків
Обірветься життя, мов струна.

Завели вас гріхи у безодню,
Із якої нема вороття.
Сорок днів ще – ось вирок Господній,
І закінчиться ваше життя».

Похилилися люди в тривозі
Наче в бурю нескошений лан,
Потяглися сумні по дорозі,
Що у царські палати вела.

Цар з престолу свого золотого
Оголошує дивний наказ:
«Ви коліна схиліть перед Богом,
Може Він ще помилує нас.

Познімайте шовковії шати,
Грубий одяг скорботи вдягніть,
Щоб молитву благання звершати,
Ви не їжте й не пийте в ці дні.

Не корміть ні старих, ані діток,
Не давайте худобі трави,
У сльозах перед Богом впадіте ,
У гріхах своїх кайтеся ви.

Ви зійдіть із дороги обману,
Відверніться від злих своїх діл,
І благайте Творця безустанно,
Може Він нас почує тоді».

Одягнувшись у вретище горя,
Проливаючи сльози рясні,
Перед Богом в глибокій покорі
Цар постився з народом в ті дні.

І почув Всемогутній моління,
Щирий плач і гірке каяття,
І в любові до свого творіння
Він продовжив ще їхнє життя.

Дорогі мої друзі! Чи кращі
Ми від тих, хто в Ніневії жив?
У гріховних блукаємо хащах,
Злу й неправді немає межі.

Ми достойні великої кари,
Бо звернули з дороги добра,
Гніву Божого темнії хмари
Застилають уже небокрай.

То ж давайте ми дружно, всім миром,
У сердечній своїй простоті
Перед Богом покаємось щиро
І попросимо край наш спасти.

Він почує молитву благальну
І простягне надійний покров,
Біль душі заспокоїть негайно,
Бо Господь – милосердя й любов.
Любов Омельчук

 

Вознесіння

Пил зірвавсь за ногами Христа і... осів.
Ой, ця сила тяжіння до центру Землі!
Учні вклякли від дива. Забракло їм слів.
Постать вчителя танула в сонячній млі...

Вище й вище Ісус... Світ пустів на очах.
Гострий біль від розлуки, самотності щем,
Велич миті священної, трепетний страх
В ноги учнів вливались гарячим свинцем.

Ось і все. Наче сон. Все дійшло до кінця.
Ген, он хмари назустріч Ісусу пливуть...
Пригадались слова: «Я піду до Отця».
Тільки зараз відкрилась їх істинна суть.

Раптом анголи, в білих одежах, як сніг,
Стали поряд і вивели їх з сум'яття.
Йшли назад вже, від щастя не чуючи ніг, —
Торжеством переповнилися почуття!

Став цей день переломним для всіх християн:
Він земного тяжіння закон скасував.
Ті ж орбіта, місця, де родились, Йордан...
Та заобрійний край нам Вітчизною став.

Там від слави Господньої сяє ефір,
Там свобода без зла, мир, любов, чистота!
Тягне в край той нас, драмам всім наперекір,
Гравітація крові Ісуса Христа.
Світлана Касянчик

 

Святе Водохреща

Відкрились небеса безкраї
В ту мить, коли Господь хрестився,
І Дух святий зійшов із раю,
Голубкою у світ явився.

Візьміть з Господньої купелі
Цілющу життєдайну силу
І освятіть свою оселю
Надії сяйвом білокрилим!

Молитва Богу Водохресна —
Безжурна, радісна і щира…
Хай співи янголів небесних
Зміцнять ваш дух у Божій вірі!

Нехай свята вода Йордану
Наповнить світлом ваші душі!
Нехай високі поривання
Ніякий сумнів не порушить!

Водою змиймо зле і грішне,
Очистимось вогнем священним!
В День Водохреща нам Всевишній
Дає своє благословення!
Вікторія Рутковська

 

Гора Преображення

Де місце Преображення Твого?
Гора Фавор, а чи Гермон — не знаю.
На карті не шукаю я його —
У серці віднайти своїм бажаю.

Ісусе, в славі нам Своїй з’явись,
Як учням на отій горі високій,
Щоб мали Царство Боже не колись,
А вже тепер у вдячності глибокій.

Як учні впали біля ніг Твоїх,
Так я впаду до ніг святих, Ісусе,
Забуду про невпинний часу біг,
У тиші щиро серцем помолюся.

Так хочу, Боже, бачити Тебе
І доторкнутись шат Твоїх осяйних,
Полинути душею до небес,
Де лине вічна ангельська осанна.

Піднятись від неправди, марноти,
Забути про образи та тривоги,
Твій бачить хрест і на Голгофу йти,
Туди, де сходяться земні дороги.

В смиренні йду на гору пресвяту.
Пробач, несу не лаври, лише терня,
Покуту серця, щиру і просту,
Та віри ще мале гірчичне зерня.

Простиш і знімеш ношу із плечей,
Зодягнеш в білі сонцесяйні шати, —
І зникнуть біль і сльози із очей,
І буде знов душа моя співати.

О горо преображення мого…
Там, під хрестом, де впали краплі крові,
Торкнуся серцем образу Твого
Й засяю у Твоїй святій обнові.
Лідія Вудвуд

 

Нагірна проповідь

Стояли перед Ним усі, як діти,
А Він до них неквапно промовляв,
Давав науку, як на світі жити
І як прийти до Бога — наставляв.

«Блаженні вбогі...» — говорив Він людям,
А їм було, напевно, невтямки,
Що з мук Його, журби гіркої в грудях
До них прийде спасіння на віки.

Його вінець — понад усі корони,
У слові підійметься до зірок.
А в смертний час проллються краплі крові —
Оце Йому відплата за урок.

І каятись не буде, що з любові
За грішний світ піде на ешафот.
В очах його змаліє перед Богом,
Але за це — ніяких нагород.

На третій день воскресне — всім на подив...
Мого життя невтолена жаго,
Спитай душі: невже й вона сьогодні
Не чує Слова Істини Його?

А Він — той самий. Вже, напевно, час нам
На світло Боже вибратись з пітьми.
Для кожного Ісус — тепер сучасник,
З Його любові народились ми.

З надією прямуємо у завтра,
Ніхто її не вбив, не задушив.
Його життя — то невгасима ватра,
Що гріє нас і світить для душі.

У кожний звук, у кожне Його слово,
Попри тривоги наші й суєту,
Прислухаймось, почуймо в Його мові
Оту Нагірну проповідь святу.

Нехай не буде серце в нас лукавим
Перед стражденним Господа лицем, —
Воздаймо в нім Христу живому славу,
Бо чим іще віддячимо за це?
Сергій Рачинець

 

Останній крок…

По вулицях, низинах і висотах
Рознісся шум від вигуків дітей.
Тіснився люд, і на численних поворотах
Вже не пройти крізь натовпи людей.

Та все ж вона з'явилася в проході,
В руках тримала пляшечку якусь.
Втомившись жити у гріховній насолоді,
Казала: «Годі вже, я зізнаюсь».

Я більш не можу так, не хочу і не в силах
Нести тягар гріхів своїх тяжких.
Побачивши Його, відразу попросила б
Пробачення в ногах Його Святих».

І ось ще поворот, за ним оселя.
Диявол в серце забиває цвях.
Відкриті двері, чути фарисеїв –
І серце охопив великий страх.

Мов статуя, мов висічена з каменя.
Обмерло все, лише сльоза біжить.
Душа, гріхом порізана, поранена,
Пішла б, та тіло кам'яне стоїть.

Останній крок – земля ж не відпускає:
Повстало пекло за велінням сатани.
І лиш на небі Бог Єдиний знає:
Кайданів не розбить, бо заміцні вони.

І ось, нарешті, – крок, і відчинились двері,
Мости попалено, доріг назад нема.
Диявол поглядом сердитих фарисеїв
Хотів відрізати дорогу до Христа.

Але вона змогла, добігла, не здалася.
Несміло до Ісуса підійшла
І миром ноги мазати взялася,
Йому сказала б щось, та не знемогла.

До ніг припавши, гірко заридала.
І бачили, як котиться сльоза.
Хтось засудив, але вона пізнала,
Ісус – Спаситель Він, а не суддя.

«Чого прийшла, чому ось так ридає?» –
Всі думали, але ніхто не знав,
Що так душа із Богом розмовляє,
Що в ті хвилини Бог їй все прощав.
Роман Цуман

 

Йорданський мотив

Занурююсь в Йорданські води
На місці, де Ісус хрестивсь.
Нема блукань, немає броду,
Лиш день Божественно розливсь.

Вода не спить і пам'ятає,
Лікує від недобрих ран.
Мені здається – нас стрічає
Святий хреститель Іоанн.

Не відбуло і не відбуде,
Не наштовхнеться на брудне
Оте, що робить світлим будень,
Що сяйвом Божим спалахне.

Іде Ісус – живий Месія,
Це не видіння, а ява.
Від того я благоговію
В обіймах суті та єства.

Йорданський край.
Пора очищень
Від зубожіння та гризот.
Наглюча злість добро не знищить,
Мов єресь чи Іскаріот.

Течи, Йордане повноводий,
Мені свого безмежжя дай.
Бо над тобою віра сходить,
Не гине правда, як курай.

Правічний берег.
Озоріння.
Немов душа приймає сан.
Во славу Божу, во спасіння
Тече Йордан –
Святий Йордан.
Юрій Тітов

 

Воанергес

Тих хлопців нарекли синами грому...
Чи їхній батько був-таки крутій,
А чи й самі прославилися в тому,
Що, піддаючись норову крутому,
Дали би меду будь-якій куті!

Та там усі такі були джигіти,
Що Боже збав і Боже сохрани...
А як забачиш, то ховайся в жито,
Бо ціле місто ладні спопелити,
Вогнем із неба громові сини.

Атож! Чого там тільки не бувало —
Летіли вуха, січені мечем,
Вщухали бурі, демони тікали...
Але й цього братам здалося мало —
Гаряча голова просила ще!

До діла, звісно ж, підключили жінку...
Бо — як не глянь, і що там не кажи,
А ніжних слів, м'якої поведінки,
Тремтячих вій і тихої сльозинки
Ніякі не витримують мужі!

Поглянула вона в Христові очі,
По-материнськи обняла обох:
Учителю, просити щиро хочу,
Аби до Себе взяв моїх синочків,
Коли Тебе царем поставить Бог!

Ого! Це ж треба, капосна сімейка!
Оце хапуги, що там говорить...
А ми? Та чим ми гірші, Зеведейко?
От зараз розберемося швиденько,
Хто більший з нас і де кому сидіть...

Такі лоби — що Господи помилуй!
Мов на розбій собі хто набирав...
А Він узяв і їм довірив силу!
І подалися на священне діло
Рибалка, митник, тесля, костоправ...

Оце то учні, з дозволу сказати!
Це ж буде з ними клопоту й журби...
І, може — так шептали супостати,
Та поряд з Ним не так і просто стати,
Тож всі «порядні» — чухали чуби...

Він не шукав тихонь і боягузів,
Які блазнились грішним і святим...
Господь Собі збирав надійних друзів,
Які підуть в нестачі і в напрузі
Далекими дорогами за Ним.

І хай вони поснуть у хвилю бурі,
І накивають п'ятами, бува.
Нічого, прийде час — на власній шкурі
Відчують рани, допити і тюрми.
І мовлять Богом вкладені слова.

А поки — хай потроху цупить Юда,
І Симон хай пройдеться по воді,
Нехай, не зрозумівши серцем чуда,
П'ятьма хлібами наїдяться люди.
Усе це їм згадається тоді...

І дехто зрозуміє в двадцять першім —
Під сірістю задимлених небес,
Що Богу для Своїх нагальних звершень
Потрібні не знавці високих речень,
А дикий і живий Воанергес!
Дмитро Довбуш

 

Стрітення

Приносили дітей. Один за одним —
Маленькі згортки, радісні батьки...
А ти, дідусю, ти стоїш сьогодні
На березі загробної ріки...

Кого ти зачекався в цій пустелі?
Чого ти ще не бачив на землі?
Твої зіниці мрією веселі,
Долоні зодяглись у мозолі...

Зустрілося дитинство з сивиною
На рубежі між «потім» і «колись».
І зашуміли спогади рікою,
І навіть зморшки якось розійшлись.

Тобі, якому вже під дев'яносто,
Хіба до немовлят і пелюшок?
Та з твого серця пророста пророцтво,
А серце — перевірений пророк!

І те пророцтво тугою налите,
Бо з твого наболілого нутра
Воно ввібрало сльози і молитви.
Воно сьогодні збудеться. Пора!

Ти сіяв. Умивав обличчя потом.
Удосвіта молився за врожай...
Коли ж покриє ниви позолота
Достиглих зерен? Боже, спогадай!

Бог не забув. Незримий ріст насіння
Проґавив навіть сонний Віфлеєм.
Земля — суха. А зерня-то — безцінне!
Йому би краще впасти в чорнозем...

А ти чекав, надіявся роками,
Що паросток проб'є засохлий ґрунт.
І ось, тримаєш власними руками
Дитя — початок колосистих врун!

Зустрілися... Так тихо і незвично
Господнім Духом звіщені слова!
Ніхто й не знав, яка то мить велична —
Хіба, старенька Анна-удова...

У церкві свято, як у церкві — діти,
Не стримати усмішок, торжества.
І як з батьками разом не радіти?
А може і заплакати, бува.

А ти, дідусю, сивочолий батьку,
Яку надію в серці бережеш?
Для когось стане твій кінець початком.
Для когось стане прикладом. Авжеж!

Візьми на руки паросток тендітний
І помолися щиро за врожай.
Нічого! То вони сьогодні — діти,
А завтра — їх не спиниш, почекай!

І ось, в долонях зморщених — дитина.
Дарма що руки дідові пусті,
Його молитва — спадщина нетлінна,
Що — ой як пригодиться у житті.

Коли за обрій схилиться надія,
І роки вже, і сили вже не ті...
Так солодко побачити на ділі,
Що є кому почате довести.

Всього ж не встигнеш, бо не дійдуть руки.
І не усякий серп дождеться жнив...
Та буде жити в дітях і онуках,
Хто мрію і до смерті не згубив.
Дмитро Довбуш

 

Зробіть, що скаже Господь

А мати Його до слуг каже: «Зробіть усе те,
що Він вам скаже!»
Івана 2:5

Коли в житті жорстока буря змусить
Сухим листком тремтіти вашу плоть,
Покличте ви, не гаючись, Ісуса,
І все зробіть, що скаже вам Господь.

Чи славне чудо відбулося б в Кані,
Створив би із води вино Ісус,
Якби там слуги не були слухняні
Й не підкорились слову Божих вуст?

Якби Петро, що цілу ніч трудився,
Смішною раду Господа знайшов
І сіть ще раз закинуть не спромігся,
Чи мов би він небачений улов?

Якби сліпий, почувши Спаса слово:
«Піди, умийсь в купальні Сілоам» –
Зігнорував поставлену умову,
Хіба б отримав зцілення він там?

А жінка, скорчена багато років,
Коли Господь покликав: «Підійди!» –
Якби до Нього не зробила кроків,
Напевно б, не звільнилась від біди?

Якщо ви хочете, щоб сталось чудо,
То вам невір'я треба побороть,
Можливо, це й не зовсім легко буде,
Та все ж зробіть, що скаже вам Господь.
Любов Омельчук

 

У день Преображення

І день настав поміж днів і годин,
І час чудесний прийшов,
На гору Фаворську Ісус зійшов,
І троє апостолів з Ним.

І там, на горі, у тиші ясній,
Світлішим од сонця став,
І голос небесний над Ним лунав:
«Це Син улюблений мій!»

Ще з крові та сліз ростиме трава,
Ще світ на хресті розіпнуть,
Та скоро,вже скоро і горе і лють
Поглине падь огнева.

І будуть нові небеса і земля,
І радість нова зійде.
«Світу від Бога спасіння гряде!» —
Спаса усе прославля.
Валентина Вздульська

 

Гора Преображення

Гора свята як відблиск слави неба.
І Вчитель їхній в сяєві зорі…
Забракло слів.
                       Та що душі ще треба?
Тож залишімось на оцій горі!

Тож залишімось пити Божі роси
І слухати Мойсея та Іллю…
Що те каміння, що там — ноги босі,
Усе — дрібниця.
                            В серце переллю

Оті розмови теплі, чисті, свіжі…
І — Преображення наповнить душу вщерть.
Буденну прозу змінять вдячні вірші
І Божий мир навік поглине смерть…

Петро всміхався мрійливо і вдячно.
Купався в сяйві неземних облич…
Ступив назад, щоб раптом необачно
Не загасити пломінь дивних свіч.

Але — погасли…
                            Холодно і темно.
Зіщулився у грудку кам’яну…
«Учителю…» — й замовкнув враз непевно,
Упершись в чорну темряви стіну.

Ісус всміхнувся — тепло і привітно:
«Отямся, Петре! Це не та гора.
Он, бачиш, ранок. Бачиш: уже видно
Гору Голгофу. Нам ще не пора.

Не тут Мене на царство коронують,
І поруч будуть не Ілля й Мойсей…
Жахіття й смерть навічно закарбують
Тріумф і — Преображення твоє.

На тій горі засяє слава неба,
І темряву Я знищу нанівець,
Щоб грішний світ наблизити до Себе
В чудеснім Преображенні сердець».
Юрій Вавринюк

 

Ісус і самарянка

Небо гаряче, сонце палає,
Стомлені ноги спочинку благають,
Вітер у пальмових вітах тріпоче,
Курява й піт затуманюють очі.
Довга дорога, зосталось ще трохи,
Скоро село буде вже. Слава Богу!
Кілька оливок, криниця глибока –
Певно холодна вода аж солодка.
– Равві, піти слід поживи купити.
Може, залишишся трохи спочити?
– Добре, ідіть. Я зажду вас в оазі, –
Взатінку камінь плаский є наразі…
Сонце – як з жару, криниця глибока,
Жінка з села поспішає по воду.
Трохи вона нарікає журливо:
– Жаль, без води обійтись неможливо
Спека спаде – як по неї піду?
Раптом зустріну когось на біду,
Кляті сусідки знов обпліткують…
Чи їм гадюки отруту готують?
Ох, припікає! Та що вже тужити!..
Жаль, без води неможливо прожити!
– Дай-но напитись! – проха Подорожній.
Та остовпіла:
– Мій Пане, як можна?!
Я ж бо чужинка… У вашім народі
З нами не будуть розмову заводить!
– Дай-но напитись. О, коли б знала
Ти, з Ким говориш, сама вже благала
Воду живу, і тобі Я би дав.
– Звідки у Тебе, мій Пане, вода?
Добрий колодязь, ще Яків копав,
Сам з нього пив, ще й овець напував.
Ти ж і не маєш чим зачерпнути…
Як же дістанеш? Не можу збагнути…
– Кожен, хто воду цю п'є, прагне знову,
Має потребу в потоці живому.
Той, хто нап'ється води, що Я дам,
Прагнуть не буде, живе доки. Сам
Інших нужденних стане поїти,
Буде живе джерело в ньому бити.
– Дай мені, Пане, цієї води,
Щоб я не прагла, і більше сюди
Вже не ходила щодня воду брати, –
Стала вона Незнайомця благати.
– Йди-но поклич чоловіка свого.
– Пане, мій Пане, не маю його…
– Правду сказала, ти мала п'ятьох,
Той, з ким тепер, то не муж тобі…
– Так то…
Бачу, що, Пане, пророком є Ти.
Прошу уклінно, мене просвіти:
Ось на горі цій з покону віків
Богу вклонялися наші батьки.
Кажуть юдеї, в Єрусалимі
Місце у храмі для поклоніння.
– Жінко, повір Мені, скоро година,
Ні на горі цій, ні в Єрусалимі
Будуть Отцеві вклонятися люди.
Будуть молитись по світу усюди,
Вірить, любить, пильнувати у правді…
Жінка до Нього:
– Ще хочу спитати…
Знаю, що прийде Христос, Цар-Месія,
Що пронесе грішним душам спасіння,
Все розповість і про віру, й життя…
Скільки століть ми чекаєм.
– То Я,
Той, Хто тепер розмовляє з тобою.
Жінка покинула глечик з водою:
– Люди, сусідки! Сюди! – аж сія –
Гляньте, он там Чоловік, Він – Месія!
Серце її знайшло радість і спокій,
Гріх потонув у криниці глибокій,
Б'є з її серця живлючий потік,
Спраги воно не пізнає повік.
Той, хто шукає Господа, й нині
В Слові Святому Його знов зустріне.
Зоряна Живка

 

Петро

А він чекав борні, чудес і сили…
Вже й меч припас: «Не здамся просто так.
Я вистою, хоч всі би спокусились!
Віддам я навіть душу за Христа!»

Слова ці твердо в серці карбувались —
В них щирий намір, мрія запальна.
Не може ж закінчитися провалом
Життя Учителя — за це його війна.

Але коли над Гетсиманським садом
Борня велася: «Боже, пронеси…»,
Він мирно спав. А в мить ту вічний задум
Вершив Своїм смиренням Божий Син.

Не звав на поміч ангелів загони —
Один лиш додавав Христу снаги.
Петрові ж виділись у сні мільйони
Повергнутих Господніх ворогів.

«Вставайте — ось наблизився мій зрадник!» —
Схопився. Рукоятка у руці.
Зирк на Христа — який Він безпорадний…
Клинок сяйнув — вже взята перша ціль!

«Не з тим мечем вступаєш ти у битву, —
Слова різнули душу, наче сталь, —
Я переміг — моя війна в молитві…»
Пильніше придивився до Христа.

«Чи ж справді той Він, що спасе народ свій?
Невже не Він — надія праотців?
На смерть іти невинному — юродство!
Для чого ж стільки праці, стільки слів?..»

…Ми часто теж готові воювати
За «Божу» істину на розсуд свій.
Аж до відречення розчаруватись,
Коли за нами Бог не піде в бій.

Та стріне нас Господь в Тиверіаді…
Й тоді складемо іспит на любов,
Коли свій меч залишимо позаду,
А в бій підемо в силі молитов.
Ольга Міцевська

 

Я бачити хочу!

Мр.10, 46-52

Проснулось місто, і сонце поволі
Проміння розсипало в ніжну блакить.
Дорога… Стоять, мов сторожа, тополі.
І листя, співаючи пісню, шумить.

Дорогою тою любили ходити
В село з Єрихону багато людей.
Сюди для прожитку виходив просити
Грошей або хліба сліпий Вартимей.

Ось вухо чутливе сліпого вловило
Чийсь голос: «Ісус Назарянин іде!»
Все ближче і ближче, мов море шуміло…
З Ісусом йшов натовп великий людей.

В душі запалала враз віри надія:
«Покличу, Він може… Я чув вже не раз…
Почути хоч слово від Нього я мріяв,
А нині настав той бажаний час».

Зібравши всі сили й піднявши вверх руки,
Він крикнув, а сльози з очей полились.
— О Сину Давидів! Споглянь на каліку…
Ісусе, помилуй, я вірю… спаси!

Словами обурення, гніву, зневаги
Сварились на нього, щоб він замовчав.
Та він не звертав на ті крики уваги,
Хотілося бачить — й він знову кричав:

— Ісус, Син Давидів, Мій любий Учитель!
Споглянь на сліпого, Ти можеш спасти.
Я буду служити Тобі, мій Спаситель!
І хрест свій щоденно з терпінням нести…

Сидить Вартимей при дорозі й сумує,
Хотілось хоч слово почути Того,
Котрий має силу. Невже Він не чує?
Ісус зупинився: — Покличте Його!

Скажіть, нехай прийде! Чого він так плаче? —
Сліпий вловив слово з Ісусових вуст.
Ось учні вже кличуть. «Як хочеться бачить!...»
— Устань, тебе кличе Спаситель Ісус!

— Що хочеш від Мене, о бідний каліко?
Скажи і Я дам, все у владі Моїй.
Підвівшись на ноги, заплакав він гірко:
—Я бачити хочу, Учителю мій!

Болючим до щему було кожне слово,
Чимало зазнав у житті він біди.
Ісус подивився і тихо промовив:
— По вірі твоїй нехай буде! Іди!

— О радість! Я бачу Ісуса і небо!
Людей, все творіння; я щастя знайшов.
Віднині вже гроші просити не треба…
Сказав і услід за Ісусом пішов…

Брати мої, сестри, всі друзі, сьогодні
Не будьте байдужі до Спасових слів:
Сьогодні ще кличе всіх ласка Господня,
Щоб кожен, хто в темряві досі, — прозрів!

О любий мій друже, прийди до Ісуса,
Він очі відкриє, дасть радість, спокій.
Скажи, як той бідний сліпий при дорозі:
— Я бачити хочу, Спасителю мій!
Степан Коханець

 

* * *
Благовіщення Діві Марії.
Чистий подив, дитинно-дівочий.
У покорі опущені вії
Вкрили ясні задумливі очі.

Тиху радість цій Божій Дитині
Таїна сокровенно відкрила.
І Архангел вклонився Людині —
Перед Нею згорнув білі крила.

Благовіщення. Всесвіт квітує,
Очищаючи кров свою згірклу.
Мила пташечка радість вістує,
Знісши крильця-пелюстки на гілку.

Бог шепнув їй ту світлу новину,
І маленька всім серцем співає,
Бо почула, що Божого Сина
Від сьогодні Пречиста чекає.

Біля церкви в живому віночку
Небесам тихо моляться віти,
Жде народження перших листочків
Поетичний замріяний квітень.

В одкровенні весняному світу
Розцвітають в душі псалмоспіви —
Мов бальзамові трави, мов квіти
Стелять землю для Чистої Діви.
Надія Кметюк

 

Єрусалим

Єрусалим... Єрусалим... Єрусалим...
Я знаю, що колись тебе побачу.
І стане боляче за світ цей перед Ним,
Коли стоятиму перед Стіною Плачу.

Єрусалим... Єрусалим... Єрусалим...
Чому ж ти впав в гріховні руки страху?!
Чому ти зрікся й не пішов тоді за Ним,
Подарувавши за Любов жорстоку плаху?..

Єрусалим... Єрусалим... Єрусалим...
Надія Кметюк

 

Христос в пустині

В пустині, серед голого каміння,
Де не зустрінеться жива душа,
В Святому Дусі, в чистому терпінні
Схилилась постать тихого Христа.

Син Чоловічий, Божий Син
Готується прийняти хресні муки.
Вже босі ноги збиті до колін,
І терпнуть від безсилля ніжні руки.

Вже сорок днів у пості так минає,
До крові збиті об каміння білі ноги,
А серце болісно і тяжко завмирає
Від голоду, від спраги і тривоги.

До болю виснажені ясні Божі Очі,
Напевно, сльози вмили їх не раз...
В самотності минають дні і ночі,
А Він все молиться і молиться за нас.

Втирає піт з гарячого чола,
Та не зрікається Господньої дороги.
Усі спокуси спалює дотла
Святим вогнем любові й віри в Бога.

В пустині, серед голого каміння,
В молитві, у духовній чистоті,
У Божому смиренні і сумлінні
Ісус Христос схилився до землі.

Стікало Кров'ю на хресті Господнє Тіло.
Вінком терновим Серце обплели.
Розп'яли Світло — небо почорніло,
За що вбивали, мучили, кляли?..

Розп'яли Бога... Господи! Як страшно!
Христос поніс за нас тяжке ярмо.
Холоне кров... і боляче, і лячно:
На людський рід лягло страшне клеймо.

Жорстокий світ, жорстокі в ньому люди...
«За що?!» — спитають потім дочки і сини,
І будуть плакати і бити себе в груди:
На Нім немає жодної вини...
Надія Кметюк

 

* * *
Вигнали.
Вигнали з раю.
Господи, боляче ж як!
Знаю: згрішив я…
Я каюсь…
Як тепер жити?
Та просто ніяк…

Соромно…
Холодно… Сиро…
Єва затято мовчить.
Ніби обрізані крила.
В грудях зболіло
Доля сирітська гірчить.

Плачеш, Адаме?
Це вперше.
З часом ти звикнеш до сліз.
І для Едему померши,
Йтимеш до звершень,
Щоби
          скотитися вниз.

Вигнали…
Рай зачиняють…
Тільки чи справді то так?
Чи ж то не ти виганяєш
Бога
          з сердечного
                              раю,
Волю зібгавши в кулак?

Вигнали.
Вигнали Бога,
Рай залишивши собі.
Тільки —
          в нікуди дорога
З раєм без Бога,
Тільки —
          стежини криві.

Пізнє прозріння,
          й достоту
В прірву упав небокрай.
Вкритий будяччям, осотом,
Зрошений кров’ю і потом
Власнопосаджений рай.
Юрій Вавринюк

 

* * *
Горить Содом. Аж плавиться каміння.
Горить земля під лемент немовлят.
Бухтить вогонь — аж піниться земля.
Від кіптяви зчорніло небо синє.
…Й кричали птахи злякано здаля.

Горіло все: минуле і майбутнє,
І багатій, і той, хто ледве скнів.
Палав палац і вбогий темний хлів.
Нікчемне все і високосутнє
Вогонь з’їда під пекла хижий спів.

Тріщали крокви, кості і гординя.
І долітали іскри аж до хмар.
Горів Содом, як жертвенний вівтар.
І Лот тягнув знесилено спасіння
На стерплих плечах як останній дар.

Він втратив все: багатство і домівку,
Згоріла праця, мрії і життя.
А іскри аж сюди, до гір, летять.
Здавалось: вже пече й долівка
В печері, де вмостився ночувать.

…А Бог дивився боляче із неба:
Яка страшна, яка трагічна мить!
Не раз ще серце в Нього защемить.
Як Він хотів їх пригорнуть до Себе,
Бо ж Він Творець!
            Але й Суддя!
                        А значить — треба!
Це ж не Содом пала.
            Це — гріх горить…
Юрій Вавринюк

 

* * *
Луки 7:36-50

Йшла недостойна до достойних в дім.
Вона почула, що гостює в нім
Той, Хто великі звершує дива.
Вона була тілесно не каліка.
Казали: «Вона грішниця велика!»
А в ній душа була вже ледь жива.

Той гріх-тиран так вимучив її,
А люди — і далекі, і свої —
Одне лише давали їй: судили.
Але Ісус у Симона в гостях!
Й наважилась: несла свій скарб в руках,
Зайшла і біля ніг Христа схилилась.

З очей, ні, з серця сльози ручаєм,
Бо серце вчуло той жаданий щем:
Не осуду — небесний дотик миру.
Ті ручаї стікали на ступні
Ісусові, спітнілі й порошні;
Волоссям витирала і мастила миром.

Мужі достойні змовкли при столі,
І Симон уже висновки свої
Робив про Гостя, не віддавши шани;
А в душу жінки Божий мир спливав —
Той, Хто серця вивідує, сказав:
«Іди із миром — все тобі прощаю!»

Велів Він учням: «Йдіть в достойних дім.
Як дім достойний — лишиться мир в нім,
А якщо ні — ваш мир піде із вами!»
В дім Симона мир Божий завітав,
Та Симон його серцем не шукав,
А та, яка шукала, то придбала.

Дух Божий нині йде в доми до всіх:
Бог бачить серце, яке змучив гріх,
Де Бога кличуть й хиляться в пошані —
Він завітає в той сердечний дім,
І простить гріх великим і малим,
І прийде Божий мир із покаянням.

Не думайте: «Я не достойна цього!»
Прощає Бог! Велика милість в Нього!
Спасає Бог не праведних, а грішних.
Той більше любить, кому простять більше!
Ольга Лазарук

 

Ісав

Мисливця тішить передсмертний крик
Впольованих мешканців поля.
І ось він знову за кущем принишк —
І знов комусь рахує хвилі доля.

Прудкії ноги, вірная рука —
Мужчині поміччю на ловах!..
І кров гаряча, чорна і липка,
На груди бризкає і сохне надолоніх.

Велика сила в плоті ожила…
Куйовдить вітерець волосся.
Яка ж оця земля мала,
Якби її долати довелося!

А нині швидше, швидше-бо туди,
Де батькові зросли намети.
Там добра їжа, джерело води,
Новини дому і його секрети.

— О Якове, ти нагодуй мене,
Бо змучився й нема терпіння.
А вариво твоє червоне — персмачне.
Моя ж гонитва так мене втомила.

Віддати первородство? Забери.
І що мені із нього, як вмираю.
З обітниць всіх майбутньої пори
Я нинішнє блаженство вибираю…

Знемога млосна тіло сповила.
Утомлено злипаються повіки…
Заснув Ісав від ситості й тепла.
Заснув для суєти і пороху навіки.
Василь Мартинюк

 

Стіни Єрусалима

Як пролягли — могутньо і незримо! —
На всі держави, землі і віки
Високі мури стін Єрусалима —
Не спадщина людини від батьків.

І не межа країни від країни, —
А милість Божа доброго Отця;
Він збудував святиню цю — для Сина,
Бо Син собою врятував серця!

Ці стіни птахолову не здолати,
Їх чорний задум не перестрибне:
На камінь — камінь ліг: не підкопати!
І навіть буря стіни обмине!

Зате — о диво — на коліна стане
Душа в гріхах, в риданні: «Мій Господь!!! » —
Стіна висока, як туман, розтане,
І ніжний голос скаже їй: «Заходь!»

Відрадно світу, всесвіту святине,
Єрусалиме, ти на всіх — один!
Хто увійде — той камінь грішний скине,
Бо вивільнить і втішить Божий Син!
Юрій Монда

 

Соляний стовп

«Сонце зійшло над землею,
а Лот прибув до Сигору».
Буття 19:23

Тихо сонце за обрій сіда
І спадає на землю туман...
Пастухи заганяють стада...
У долині шумить Іордан...

Десь багаття останнє горить...
Все змовкає у трепетну мить...
Спокій... Ніч... Лиш на схилі гори
Чоловік у зажурі стоїть...

Сивина і у зморшках чоло,
Шепіт вуст і стареча сльоза...
Тихо плаче знеможений Лот,
І здіймає свій зір в небеса.

Він пригадує пам’ятну ніч,
Коли ангел їх вивів разом:
Із сім’єю вони пліч-о-пліч
Залишили гріховний Содом...

Не звертаючи погляд назад,
Він спішив до спасіння свого,
І послухавшись Божих порад,
Швидко біг в заповітний Сигор.

Ось світанок осяяв весь край...
Лот та довго боровся зі злом...
Кілька кроків — і все: «Прощавай!
Прощавай, горезвісний Содом!»

Тішить душу захоплення щем:
«Все! Врятована моя сім’я!
І до цілі ми разом дійдем:
Дві доньки, моя люба і я!

Все — кінець... Озирається Лот:
Дві доньки, а дружини нема —
Лиш поміж палестинських висот
Стовп із солі поважно дріма.

Гіркий стогін зірвався із вуст,
В серці біль від розбитих надій:
«Боже мій! Я до Тебе молюсь!
Змилостився...Прости... Пожалій...»

Швидше вітру летів до гори,
Де застигла вона назавжди:
«Рідна... Мила!.. Озвись! Говори!
Повернися від мене не йди!»

Крик душі — невгамований жаль...
У риданнях упав їй до ніг...
Крає думка гостріша за сталь:
«Не вберіг... Не вберіг.. Не вберіг...»

«О, кохана! Пробач, о пробач,
Що тебе я одну залишив...» —
Крізь віки лине Лотовий плач,
Пориваються струни душі...

О Господь! Я благаю Тебе!
Хай Твій Дух мене завжди веде!
Поможи на шляху до небес
Не згубить почуття молоде.

Я до Тебе покликую знов!
У складнім і тривожнім житті
Дай пронести у серці любов,
Зберегти поривання святі...

Твоє Слово дає нам урок...
Я не хочу ридать у жалю!..
Я бажаю іти крок-у-крок
Із тією, яку полюблю!

...Відцвітає гіркий полин,
Вітер лине пустелею вдаль...
Лот стоїть на вершині один
І снує неутішно печаль...
Микола Савчук

 

Предтеча

Хтось може сміявся тихо,
А хтось і руками розводив:
На добре, а чи на лихо
З’явився цей муж в народі?

Давно вже того е знали,
Хіба що зі скриптів пророчих,
Щоб голосом, як зі сталі,
Хтось правду казав людям в очі…

Хоча над Йорданом вечір,
Не квапиться натовп додому.
Лунають слова Предтечі,
Очей проганяють утому.

«Покайся, невірний роде,
Покайтеся, кодло зміїне…»
І чисті Йордану води
Навіки ховають провини.

«Готуйте дорогу Богу,
Рівняйте стежки й долини…»
Іванові перестороги
Не мовкнуть ні на хвилину.

Він знав про Господні плани
І Правду упевнено сіяв…
…А зі століть туману
До людства ішов Месія.
Тарас Вихованець

 

Юда

В саду поволі мовкли голоси.
Хто — до Кайяфи, хто — деінде плівся…
Нічна волога краплями роси
Лягала в пил. Утомлено підвівся,

Узяв торбину й вирушив у ніч
Лише йому відомими стежками…
Світили зорі. Голосом сторіч
Кричала тиша. Кожний німий камінь

Кричав про зраду… й кидався до ніг.
Спіткнувся Юда. Забряжчали срібні…
Озвалися собаки вдалині
І змовкли. А на безконечно дрібні

Шматочки розривалась почуття…
І сам він танув, мовби хмари диму.
«Не винен Він!.. » — безпомічно простяг
Долоні Юда… Над Єрусалимом

Здіймався обрій променем зорі
І день творився напродуч погідним.
Та не для всіх. У храмовім дворі
З’явивсь прочанин. Погляд непривітний,

Лице — як тінь. Ступивши на поріг,
Дістав ті тридцять, гаманець зашиті,
Жбурнув первосвященикам до ніг
І вийшов геть. Назавжди. З цього світу… 
Тарас Вихованець

 

Відречення

Стогнала ніч над полум’ям багаття,
Тріщало у вогні сухе галуззя.
Ганебний стовп предтечею розп’яття
Чорнів зловісно, утікали друзі…

…Кайяфине подвір’я галасливе
Прибульців зустрічало неохоче:
«Кого там ще в годину нещасливу
Веде сторожа ув обіймах ночі? »

… Петро сів поквапом біля багаття.
Ураз вогонь відбився у зіницях,
«Він був із Ним, я пам’ятаю, браття», —
Промовила з пітьми якась служниця.

«Це був не я», — Петро притишив голос.
Вогонь зіниць між зорями розтанув.
Ніч стала ще темнішою довкола.
Поволі наближавсь Пасхальний ранок.

Озвався півень. Знов настала тиша.
Пливли хвилини звичним руслом ночі.
Устав Петро, хотів підсісти ближче,
Та… в темряві Його побачив очі…

Ганебний стовп предтечею розп’яття
Чорнів зловісно. Гавкали собаки.
Поволі гасло у дворі багаття.
Петро ішов і гірко-гірко плакав…
Тарас Вихованець

 

Пілат

В палатах темно, наче у льоху.
Німе склепіння, обійнявши простір,
Повисло маревом. Тремтячи від страху,
Він підійшов і тихо сів на постіль.

«Юдеї знову…» Втомлений Пілат
До болю стиснув посивілі скроні
І втупився у кут. Холодний ряд
Його богів, як бранці у полоні,

Стояв мовчазно. Мучили думки.
Пливли у мозок звідусіль і різні…
Заплющив очі. Ліг. Бліді зірки,
Спинивши погляд на німім карнизі,

Боялись зазирнути до палат.
«Хто він?..» — замовк і сторожко прислухавсь.
«Хто він?..» — уголос повторив Пілат.
«Спини їх, чуєш…» — простогнала глухо

Крізь сон дружина. Прокуратор зблід.
І пульс, мабуть, удвоє почастішав…
На небі зблиснув променем болід
І зник у Всесвіті. Запала тиша.

…Пілат не спав. Не мі, хоч і хотів.
Та й небо вже робилося яснішим…
Неспокій… Чи не вперше у житті
Напередодні доленосних рішень…
Тарас Вихованець

 

Апостол Павло

Сонце за обрій сіло.
За гратами — влада ночі.
Пергаменту сувій. Стило.
І погляд у даль пророчий.

Позаду бурхливі роки,
Позаду доріг утома.
Лишилося кілька кроків
До довгожданого Дому.

Зробити ще стільки треба...
Мовчать невблаганні грати.
У них тільки клапоть неба.
Та правду не подолати.

З гріхом у двобої лютім
Устояв, не похилився;
У римські кайдани вкутий,
Та вільним в душі лишився.

Життя свого подвиг цілий
Лишаєш у спадок людям...
Горить каганець несміло,
В’язничну темряву будить.

Попереду вже не втома,
Попереду — Дім і Тато...
... Замки обізвались громом.
До зустрічі, Павле-брате!
Тарас Вихованець

 

* * *
Мов золото — ці кучері на плечі —
Вогненний погляд вірного Предтечі:

«Покайтеся!» — лунало у пустелі
І досягало підземелля й стелі,

І августійшого старого саду,
І «царствених ушей» Іродіади.

А світ діливсь на біле і на чорне —
Й мололи долі Іродові жорна.

«Покайтеся, — лунало у пустелі, —
бо йде вже Той до грішників, Хто — Скеля.

І Він відділить зерно від соломи,
Збере пшеницю — пагінця не зломить,

Хрестити буде Духом та вогнем
І жодного з людей не обмине».

А світ діливсь на біле і на чорне —
Й мололи долі Іродові жорна.

І Божий Син прийшов до Іордану,
Щоб хрещення прийнять від Іоана.

І взяв гріхи на Себе всього світу,
Щоб нас Своєю кровію омити.

І Дух Святий над Ним — як з неба голуб,
«Це Син Мій», — голос Божий від Престолу.

А світ діливсь на біле і на чорне —
Й мололи долі Іродові жорна.

Ламали голос ґрати в підземеллі —
Предтеча вже волав не у пустелі.

І світла тінь пречистого чола
Ніколи ще такою не була.

І сутінки переповзали в ніч,
І голова котилася із пліч.

А світ діливсь на біле і на чорне —
Й мололи долі Іродові жорна.

Всміхалася Іродіада п’яна,
Як голову принесли Іоана

І кучері, мов золото червоне,
На тій тарілі піднесли до трону.

Мов юна хижа квітка орхідея
Приймала подарунок Саломея...

А світ діливсь на біле і на чорне —
І вже звучала Проповідь Нагорна.
Ольга Чорномаз

 

Стрітення

Ішли роки. Сивіли тихо скроні,
А він терпляче зустрічі все ждав.
І ось — о, Боже! — в зморщені долоні
Він ніжно сина Божого узяв.

Старечі очі зблиснули сльозою,
І спокій дивний серце огорнув...
«Небесний Батьку, я перед Тобою —
Ніщо, та все ж мене Ти не забув!»

Я ждав так довго. Іноді ночами
Мені ця зустріч снилась, мов жива,
І ось тепер тремтячими руками
Беру спасіння... Сповнились слова...»

Замовк служитель. Згадував минуле.
Всміхнувся тепло: ось воно, Дитя.
Про Нього мріяв. Значить недаремно
Надію ніс усе своє життя.

           У нас в житті є зустрічей багато.
           Ми часто ждем ці радісні хвилини.—
           Та все ж найбільше, незабутнє свято —
           Це зустріч Бога і людини.
Юрій Вавринюк

 

Вербові дзвони

На вербах повісили ми свої арфи
Псалом 136

1. Набат

Як же ми зможемо заспівати пісню в землі чужинця?
Псалом 136

Ой, ріки вавилонські, бурхливі, швидкоплинні,
Вербиченьки плакучі полощуть руки в них.
Повісили ми арфи в старому сучковинні,
Й сіонський дзвін у душах давно уже затих.

Вербові дзвони глухо рахують дні неволі,
Пісні єрусалимські зосталися десь там,
На храмових руїнах. Лишились зойки кволі
І спогади убогі — на спадщину синам.

Не так гнітить робота і свист різкий нагайки,
Не так кривавлять шрами і руки в мозолях,
Як той далеко-рідний тужливий посвист сойки,
Який колись ми чули на батьківських полях,

Як ті пісні сіонські, які в полоні смутку
Безсилим птахом б’ються у зболених серцях...
Та й серця вже немає, зіщулилось у грудку.
І бродимо марою по висохлих степах. …

На ріках вавилонських несемо ми покуту.
І струни поржавіли на сплаканій вербі.
Болить печаль єврейська, об тин чужий зіпнута.
О, як тягнути важко неволю на горбі!

2. Благовіст

А багато хто, старші,
що бачили перший храм, плакали ревним голосом...
Ездри 3:12

Як дихається легко, як пахне первоцвітом!
На всохлому мигдалі вистрілюють бруньки.
Ти плачеш, старче сивий? Поплач, щасливий, літом
Отут ростимуть стіни, священні та легкі.

Тут знову храм засяє — як доказ слави Бога.
І прощення, й любові, і милості Творця.
Яка ж вона нелегка у рідний край дорога
З далекої неволі! О, як болять серця!

О, як беруть за душу ці спогади старезні:
Священне місто й слава, і враз — полон, війна...
Прийшов сюди я знову й сини мої кремезні
Возводять стіни храму. Щаслива сивина!

Будуйте, діти милі. Будуйте — ви з полону
Принесли тільки муку і біль в сумних очах.
Покайтесь в цьому храмі і дбайте, щоб до скону
Його вогонь не гаснув у звільнених серцях.
Юрій Вавринюк

 

Лаван. Вкрадені боги

Нащо ти покрав моїх богів?
Буття 31:30

Я злодія, бачте, на грудях пригрів!
О, як він невдячно повівся зі мною!
Це ж скільки він часу свій задум носив,
Довгенько, як кіт, чатував над норою.
Богів моїх викрав, святий оберіг!
Надію поцупив, сімейну опору!
В погоню потрібно, а тут, як на гріх,
Порадників вкрали. Тут витимеш з горя.
Очима порожніми дивиться кут.
Невже ж то без бога у путь вирушати?
Вже з горя волосся нарвав цілий жмут.
Украли богів! — що тут можна сказати...
Нехай вже ті кози, та хай пропадуть!
Та хай ті верблюди, та хай — рідні діти!
А це ж... О, боги, лише б вас повернуть,
Вже буду так пильно, ой, пильно глядіти...

Та кинь ти, Лаване, не падай з туги,
Чи варто так краяти серце тривожно?
Для чого тобі ті нещасні боги,
Коли їх так легко поцупити можна?
Хіба допоможуть у хвилю біди?
Хіба захистять від розбійників хату?
Які ж вони вбогі, хоч в старці веди,
Боги, яких треба самих захищати.
Юрій Вавринюк

 

Йосип. Втікач

Буття 39:7-12

Як він втікав! Ганебно. Ще й від жінки!
Плаща згубив. Згубив розважність, честь.
Та стій, юначе! Мужнім, сильним вчинком
Рубай той вузол хтивих перехресть.

Скажи їй все. Поважно, мудро, гідно,
Як корабель обходить гострий риф.
Втікати соромно. Вернися, ще не пізно...
Побіг... Й ніхто б його вже не спинив.

Він знав чого й від чого він втікає,
Він знав, що втеча буде нелегка,
Бо не від жінки, ні, що зла шукає,
Втікає він.
           Це —
                      втеча від гріха.
Юрій Вавринюк

 

Патріархи. Екзамен на чесність

Ми — сини одного чоловіка, ми правдиві…
Буття 42:11
Бог знайшов провину твоїх рабів…
Буття 44:16

«Ми люди добрі, — й били себе в груди. —
Наш батько — князь, шанований всіма». —
І впали ниць, в пилюку, добрі люди…
Й війнула в душу холодом зима...
Згадався батько, рідна батьківщина,
Монети дзенькіт, брязкіт ланцюга.
Одежа й кров улюбленого сина…
В важкі кайдани замкнена нога…
«Ну, що ж, чекаю вас з найменшим сином!» —
І вийшов геть.
                      Як спомини болять!
Немов би плечі знову у ряднині,
Мов хочуть вже і спогади продать.
…Пішли брати, щоб знову повернутись,
Щоб доказати чесність у ділах.
І знов мішки, і знову треба гнутись,
І віднайти в мішку своєму жах.
І знову він, намісник фараона,
І знов потрібно щось та й говорить.
Піднявся Юда: «Пане, в нас провина!
Сумління плаче, стогне і болить.
Бери мене! Бери в довічне рабство.
Не зводь в могилу батька сивину…»
Мовчать брати, мовчить шановне панство,
Несуть на плечах чесність, як вину.
А чесність та — немов вода із сита,
Як осінь трусить яблука в саду…
Гірчить душа, сльозою не промита,
І жне посів: полин та лободу.
Як боляче, проживши в честі й мирі,
Пошану мавши, титули ясні,
Пронісши їх, як двопудові гирі,
На чесність іспити не скласти випускні.
Юрій Вавринюк

 

Ілля. Песимізм віри

1 Царів, 18 розділ

Він важко дихав. Йти було несила.
           Ще крок. Останній. Та: "Ілле!
Чого ти тут, пророче?" Оніміло
           Вдивлявся в обрій: "Він?" Але...
"Але ж Ти добре, Господи, все знаєш...
           Чого ж запитуєш? Втомивсь
Боротись вже... Я сам... І знов чигає
           Ота блудниця... Подивись,
Вона вже душу й серце з’їла,
           Вона всіх знищила... А я...
Билина в полі. Сам один. Безсилий...
           Лишилась ревність. Й то — Твоя..."
Легенький вітер, ніжний, як утіха,
           Лице пророка освіжив.
Не в гуркоті, не в блискавці, а тихо,
           Як батько Бог заговорив.
"Ти сам, Ілле? Я ж був завжди з тобою
           В твоїх походах проти зла.
Це ж Я стояв з Ваалом у двобої
           Поперед тебе. І вела
Моя рука тебе в духовні злети...
           А втім... Сім тисяч чоловік
Таких, як ти, в ізраїльських наметах
           Палають ревністю. Ти звик
До перемог, чудес, розмов зі Мною.
           Чому ж враз руки опустив?
Чому заплакав? Ти ж, як за стіною,
           За Мною був. А скільки див
Явив ти, муже, грішному народу!
           Вставай тепер, бо знову ждуть
Тебе нові нескорені висоти.
           Та зрозумій пророка суть:
Щоби насправді стати мужем Божим,
           Пройти потрібно без вагань
З тріумфом переможця й стан ворожий,
           І прірви всі розчарувань.
Коли втікатимеш від грішного престолу,
           Від гніву царської змії,
Навчися на руїнищах Ваала
           Здолати сумніви свої".
Юрій Вавринюк

 

Єремія. Неспалене слово

Єремії, 36 розділ

Він говорив, хоч важко говорилось.
Його лякали карами царя.
А храм мовчав. Господнє слово билось
Безсилим птахом біля олтаря.

«Та скільки ж можна того Єремію
Терпіти в храмі? Вигнати! Скарать!»
...Женуть пророка геть, женуть у шию,
Жене, як ворога, уся священна рать.

Пішов пророк. А слово залишилось,
Боліло в грудях гірше стусанів.
Терпіти вже немає більше сили.
Ви хочете, щоб я отак заскнів?

І він писав. Слова, налиті болем,
Як вояки, ставали у ряди.
І схлипував пергамент у безсиллі,
Не в силах втримати пророчої сльози.

«Читай, Барух! Читай Господнє слово!
Читай у храмі правду всю гірку!»
...Мовчав священик, враз забракло мови,
Коли палав сувій у коминку.

Пророк ховався. Десь у підземеллі
Беріг слова, не спалені царем.
І рвався голос, зірваний в пустелі,
В пустелі душ... І тиснув серце щем.

Народе мій! Мої заблудлі діти!
Як ще багато слів несказаних гірчать!
О, як же важко, Боже, говорити!

Але ще важче, Господи, мовчать...
Юрій Вавринюк

 

Кифа. Перші півні

І заспівав півень хвилі тієї...
Матвія 26:74

І впала ніч. Важка, як ті століття,
Що тисли груди рабським тягарем.
Петро, як тінь, пірнув в гущаве віття,
Подалі в ніч. Подалі від проблем.

Ніч стиснула розгубленого Кифу,
Повзла за комір, хижа, мов змія.
Ховав думки, як меч, у ржаві піхви,
Та в мозок било: «Господи, де ж я?

Чого ж я тут? Священицьке обійстя,
Солдати римські, зборище зівак…
І я отут…» Яке вже благовістя?
В душі так темно: «Вчителю, як так?..»

Схолола кров, коли із ночі кинув
Байдужий голос: «Він також із Ним!»
«Та ні, не я це був…» — і піт по спині,
І власний голос раптом став чужим.

Ховався в ніч. Туди, в щілини серця,
Тулив свій біль. Він сам вже ніччю став.
У ній топив свою жагу до герцю.
…І раптом півень ранок прокричав.

Той крик розрізав темряву, як лезом,
Світанок в горлі бився цвіркуном.
І зблиснув ранок жовтим перевеслом,
Спокути ранок, свіжий, як вино.

І промінь неба поглядом Ісуса
В’їдався в душу, темну й кам’яну.
Котились сльози, мов ранкові роси,
З душі гірку змиваючи вину.

Світанок жеврів. З кожною сльозою
В душі світліло, плавилось, жило.
І в новий день стежиною вузькою
Петро ішов у роси за село.

…Епохи стерлись в жорнах лихоліття,
А ми несем покуту на горбі.
Спинись.
                      Прислухайся.
Десь в темряві лунає крик, життям налитий, —
Це півень ранок будить у тобі.
Юрій Вавринюк

 

Сотник. Розп’ята надія

Він був справді Син Божий...
Матвія 27:54

Трусило землю, наче в лихоманці,
Спіткнувся день об темряву нічну…
Яким героєм був він ще уранці,
Він, що пройшов крізь пекло та війну.

Не раз дивився смерті прямо в очі,
Стояв, як кремінь, проти ворогів.
А зараз страх ножем в душі лоскоче
Й чомусь забракло в горлі слів.

Розбіглись всі. Лишилось тільки троє,
Які вросли у страдницькі хрести.
Висять, як докір.
                      Що ж це він накоїв?..
«Це ти зробив, це ти, це ти, це ти!!!»

У скроні била внутрішня напруга
І страх тримав у лещатах думки.
Хто допоможе? Де шукати друга?
Немає друга і нема руки.

Чи прокуратор душу заспокоїть?
Чи, може, той святий синедріон?
До кого йти? І серце хто загоїть?
І де опора — царський легіон?

Стояв вояка. Соромно за себе.
Він безпорадно глянув на хрести…
«Месія Він! — Як відповідь із неба. —
Це Божий Син, що може помогти!

Ні імператор з Іродом укупі,
Ні фарисеї ситі та святі.
Лиш Він, лиш Той, Хто щойно в муках
Розп’ятий мною на хресті».
Юрій Вавринюк

 

Савл. Дорога до себе

Дії Апостолів 9 розділ

Були дороги невідомі,
Важкі, тернисті, нелегкі,
В краї далекі і додому,
І всі, здебільшого, — вузькі.

Безцінні і гроша не варті,
Були короткі й без кінця.
Він їх долав терпляче й вперто,
Тарсянин з вдачею борця.

Не знав спокою і знемоги —
Господня ревність бо вела.
Але найбільш важка дорога —
Це крок від Савла до Павла.

Цей крок, завдовжки з мить єдину,
Століть завдовжки, може, з ста,
Зробив в душі таку руїну,
Що він, втоптавши в пил гординю,
Доріс до величі Христа.
Юрій Вавринюк

 

Батьківська спадщина

Ненсі Зінчик — присвячую

„Заборонено мені від Господа, щоб я віддав спадщину моїх батьків”.
1 Цар. 21 розділ

Ахав у гніві. Гірко, аж до смерті:
Нікчемний раб не слухає царя.
Яка невдячність, це ж яка упертість!
Душа царева в злості догоря.

А як це зручно мати кусень поля
Отут ось, поряд, тільки попроси.
Навот же твердо: «Ні, це батька воля!
Це спадщина, яку не продаси.

Вона цінніша золота і срібла,
Вона вартніша понад цілий світ.
Я не вчиню немудро так і підло,
Не проміняю батьків заповіт!»

Не проміняв!
                      Не впав!
                                    Не поступився!
Хоча життям за твердість заплатив.
Як добрий син слухняності учився,
І як навчався, саме так і жив.

...Чи не отак і нам світ пропонує
За гріш продати спадщину батьків.
Отут спокусить, трішечки вшанує,
А десь підкупить зрадників-братів.

Він обіцяти буде славу й гроші,
Лишень відмовся від батьківських слів.
Взамін він дасть поля рясні й хороші,
Але чужі, де повно бур'янів.

Не проміняймо батьківські поради,
Не забуваймо мамину сльозу.
Молитви їхні можуть більше дати,
Ніж цілий світ — спотворену красу.

А їхня віра, щирість та служіння —
Найбільша цінність, що під небо є.
Вони вказали шлях нам до спасіння,
А їх життя небесним дзвоном б'є.

Ця спадщина батьків — на цілу вічність,
Нас по життю надійно проведе.
Й батьківська віра через нашу вірність
У спадщину небесну перейде.
Юрій Вавринюк

 

Ціна пророка

О, як вона натхненно танцювала!
Аж цар в долоні щиро заплескав.
Пустила в хід свої жіночі чари —
І час для неї зоряний настав.

А Іроду дівчисько догодило!
Розщедрився, воістину, як цар:
«Півцарства дам» — не так уже і мало.
«Проси що хочеш!» — справді долі дар.

От тільки що? Лише б не здешевити.
Від щастя розбігаються думки…
До матері — ця знає що просити,
Вона відкриє будь-які замки.

Ця добре знає послуги і ціни,
Доб’ється, хоч би й Рим згорів.
Вона пройде по головах, крізь стіни,
А здобич не упустить з пазурів.

Так що ж просити: золото чи землі?
Ах, скільки в голові казкових мрій!
…Прищурились зловтішно очі темні:
«Проси Івана голову мерщій!»

Замовкнув цар, почувши дивну мову.
Здивовано вельможі загули.
Але він вірний царственому слову.
І — голову відтяту принесли…

Яку ж бо лють в душі потрібно мати
І розпалити так гріховну хіть,
Щоби, забувши золото й палаци,
Пророчу голову
                        в півцарства оцінить!

Воно й не дивно бачити подібне:
Пророк в народі — так, як на війні.
В усі часи, в динаріях чи в гривнях
Пророчі голови завжди були в ціні.
Юрій Вавринюк

 

* * *
Ще небо не прорвалося водою,
Не б’ють джерела з-під землі ключами,
Але сказав уже Всесильний Ною:
«Зайдіть в ковчег. Я зачиню за вами».

В ковчезі затишно, безпечно і приємно.
Там люди й звірі обминули чвари.
А за ковчегом раптом стало темно.
Гримить і блискає, і гонить вітер хмари.

Зайдіть в ковчег — то Боже повеління,
Останній шанс для порятунку світу.
Послухавсь Ной: даровано спасіння,
Після потопу — райдуга завіту.

Нехай над нами небо голубіє,
Хай надвечір’я золотить заграва.
Христос-Господь, в Твоїй крові надія,
Ти наш ковчег! Хвала Тобі і слава!
Світлана Касянчик

 

Благовіщення

Лук. 1:46-55

Зраділа Марія,
           промовила: «Боже!
Радіє мій дух,
           величає душа
Тебе, о мій Спасе,
           Небесний Вельможо,
Для себе блаженство
           в Тобі я знайшла.
Велике вчинив Ти для мене,
           Потужний!
Святе Твоє ймення
           і милість повік.
Своєю Бог силою
           тих розпорошить,
Хто думкою серця
           пишатися звик.
Могутніх Господь
           поскидає з престолів,
Багатих розпустить
           по світу ні з чим,
Голодних посадить
           до щедрого столу,
Покірливі встануть
           і підуть за Ним.
Пригорне Ізраїль,
           щоб милість згадати,
Як дано в обітниці
           нашим отцям.
Ще від Авраама
           ці дні благодаті
Господь для народу
           Свого обіцяв».
Лариса Козинюк

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ