Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

Замовити
поетичну збірку

Поезія віри

Осоння віри

Замовити
поетичну збірку

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

 

Будьте святі


Твій собор, Лідія Вудвуд
Шлях до мети, Василь Процюк
"Нехай святий освячується ще", Володимир Сад
Ми не дволикі, Володимир Сад
"Не той святий, хто помилок не чинить", Лідія Гапонюк
Послання, Михайло Михайлюк
Мова і думки, Михайло Михайлюк
Чи віру на землі знайду?, Світлана Ярема
Квітневий цикл, Юрій Вавринюк
Ви - храм, Юрій Вавринюк

 



Твій собор

Бережіть собори ваших душ
Від неправди, фальші і від бруду,
Руку вбивці зупиніть: «Не руш,
Це оте, що в славі вічній буде!

Не торкайсь того, що є вінцем,
Славою премудрого творіння,
Бо безсилий ти перед Творцем,
Непохитні Божі повеління».

В час духовного занепаду навкруг,
Коли вічні цінності забуті,
Храм, де пробуває Божий Дух,
Як дороговказ всім на розпутті,

Щоби душам вказувати шлях,
На якому мудрість і прозріння,
Щоб зоріла істина в серцях
Й у Христі усі знайшли спасіння.

І у славі, поруч із Отцем,
Засіяє вічною красою
Твій собор, увінчаний Творцем,
Як зоря над ночі марнотою.
Лідія Вудвуд

 



Шлях до мети

Читаю і слухаю. Думаю, пишу, говорю
Про те, що нам треба ставати святими людьми.
Пливу по життю, наче човник в бурхливому морі
І кволими б’юсь об високі буруни грудьми.

Та все ж розбиваю їх вірою в Господа мого,
І кожної хвилі все ближче стаю до мети.
Надія – фарватер, любов – то моя перемога.
А як похитнусь, то прошу: «Мій Ісусе, прости…»
Василь Процюк

 



* * *
Нехай святий освячується ще
Через нелегке іспиту горнило,
Через удачі, що рясним дощем
Оросять, та не згасять його сили,

Через принаду, що вогнем пече
Й нашіптує зректися первородства.
Святий нехай освячується ще
Високим духом, повним благородства.

Святити треба Бога у душі,
В оселях храму, серцем що зоветься,
Хто прагне до освяти, не грішить,
Бо Господа побачать чисті серцем,

Без вади тіла, духа і душі —
Й обійми теплі голубого неба…
Нехай святий до святості спішить —
І, певно, щастя більшого не треба.

Крізь радість днів і через сум ночей,
Пісні і плач, і молитви гарячі.
Нехай святий освячується ще —
Без святості ми Бога не побачим.
Володимир Сад

 



Ми не дволикі

Ми не дволикі, ми — тисячоликі,
Життя — театр, а ми актори в нім.
І ролі граємо значні і невеликі,
У шатах ходимо, а потім — у рванні.

Вдягаєм маски, маєм грим, перуки,
Міняєм голос, погляд і взуття.
Тоді в молитві підіймаєм руки
І просим за своє земне життя.

Благаєм миру, а самі не в мирі.
Караєм гріх, самі ж бо у гріхах.
Удавано святі, насправді ж бо — нещирі,
І присмак полину й неправди на вустах.

Слова — олива, а думки — гріховні.
Одні — на ділі, інші — на словах.
Ми ж під склепіння ідемо церковні,
Щоби відвагу мати в молитвах.

Не треба Богу наші маскаради.
Він серце бачить, знає Він думки.
Буть лицеміром — особиста зрада,
І не спасіння буде — навпаки.

В нас почуттів нещирих повна гама.
Дай бути, Боже, щирими завжди,
Щоб не наслідувати жінку Ровоама,
Убрання не врятує від біди.
Володимир Сад

 



* * *
Не той святий, хто помилок не чинить,
Бо на землі таких людей нема.
А той, хто вміє визнати провини
І не відкриє уст своїх дарма.

У кого правда — не в словах, а в ділі.
Хто Божого шукає — не свого.
Хто не обходить бідних за три милі
І не кепкує з ближнього оков.

Хто бачить душу лиш очима віри
І знає силу, що в крові Христа.
Хто вміє гріх людський прощать без міри —
Така людина є єством свята.

І святість цю вона не заробила
Ділами благочестя, в молитвах...
Євангелії душу воскресило
Та освятило в вічних небесах!
Лідія Гапонюк

 



Послання

Летить життя порожняком:
Ні доброти, ні злості.
Ти шкірою — неначе слон,
Хоч в тебе людські кості.

Тебе ніхто не зачіпа
І ти не зачіпаєш,
І тільки тим ти дорожиш,
До чого потяг маєш.

Та в ньому цінності нема,
Твій потяг тобі шкодить,
І зводить інколи з ума
Фальшива насолода.

Хоч ти й не слухаєш мене,
Кажу тобі я знову:
Без Господа життя сумне,
Нечиста навіть мова.

Є справжні друзі, як брати,
Ти з ними подружися,
Живого Бога щоб знайти,
До Нього притулиться,

Йому подяку принести
За всі Його творіння,
Із Ним лихе перемогти
І в Нього взять спасіння.

Не будь для Господа чужим,
В гріхах своїх покайся.
Коли ти будеш жити з Ним,
Одержиш вічне щастя.

Для всього є в людини час,
Якщо вона не мертва.
Щоб свят новий в тобі почавсь,
Ходи постійно в церкву.
Михайло Михайлюк

 



Мова і думки

Інколи кажу не те, що хочу,
А сказав, то жаль мене бере.
Адже прагну світла, а не ночі,
Ніч духовна хай навік помре.

Із думками легше воювати,
Що ідуть до серця з темноти.
Можу Божим світлом їх прогнати
І у Дусі Божому зрости.

Важче слово погасити словом,
щоб при цьому чаду не було.
Хай же чиста й світла буде мова,
Виганяймо з неї чорне зло.
Михайло Михайлюк

 



Чи віру на землі знайду?

«Ісус же йому відказав: «Мають нори лисиці, а гнізда — небесні пташки, —
Син же людський не має де й голови прихилити! » (Лк.9:58).
«Та Син Людський, як прийде, чи він на землі знайде віру? » (Лк.18:8)

Пташки небесні мають гнізда,
Травиночка — тепло землі.
У барвах листу осінь пізня,
У зелен-сходах на ріллі.

Зима, весна і літа просинь...
Достигли яблука в саду,
Хліба лягли вже у покоси —
Усе на місці, все в рідку.

А син людський вже стільки років
Не має місця у людей,
Бо люд Його не слуха кроків,
Не відчиня Йому дверей.

— Я не від світу цього, люди,
Та хто з вас візьме хрест важкий
І радо йти за Мною буде,
Залишивши неспокій свій?..

Він не знайшов у світі цьому
І голови де прихилить.
То ж скільки Синові Людському
Страждати, мучитись, терпіть?

— Погляньте, вже достигло жниво.
Ось незабаром Я прийду.
Чи повний колос є на ниві,
Чи віру на землі знайду?
Світлана Ярема

 



КВІТНЕВИЙ ЦИКЛ

„Показалися квітки на землі...”
Пісня над піснями 2:12

1. Ромашка
Вона біліла парусом маленьким
Край гуркоту і пилу автострад.
Як Попелюшка, вбога, що без неньки
Занедбана, в лахмітті, без принад.

Там кіптява чорнила жовті очі,
І бруд летів з-під шин на пелюстки.
І білизна тьмяніла, як до ночі
Згасає день.
                      ...І падали зірки.

Стоїть ромашка: біла і не біла,
Скоріше сіра...
                      Де ж твоя краса?
Весільна сукня зплямлена, змарніла.
Ти ждеш чогось? Ти віриш в чудеса?

Стоїть і жде. Та раптом — стрепенулась:
Зчорніло небо в гуркоті грози.
Обличчя сіре ніжно посміхнулось.
...І падав дощ, як іскорки сльози.

Вставала квітка з бруду і пилюки —
Мов Попелюшка їхала на бал.
Тягнула вгору білі свої руки
Потокам щирим, дощику з-за хмар.

...Ростемо й ми, як квіти, при дорозі.
Сідає пил на душу й почуття.
Омитись би. На жаль, самі не в змозі.
І так у бруді губиться життя.

Але десь там, далеко за горами,
Гуркоче грім. І блискавки мигтять.
Вже скоро дощ, небесними сльозами
На землю злине Божа благодать.

Обмий лице, обмий кіптяву світу,
Очисть думки від бруду суєти.
Підстав лице дзвінким потокам літа —
Ти будеш знову сонячно цвісти!

І одяг той, що дав колись Месія,
Засяє знов оновленням душі.
Спасибі небу — є така надія...
Гуркоче грім...
                      І падають дощі...


2. Мати-й-мачуха
Де сонячні зайчики з неба упали
І цвітом жовтавим зросли повесні,
Квітневу траву ластовинням прибрали
Мати-й-мачухи квіти рясні.

Одну особливість підмітили люди
В маленьких провісниках сонця й весни —
Листочки м’які і тепленькі зісподу,
Й холодні із другої, бач, сторони.

Є люди з такими ж подібно листками —
З подвійними душами тихо живуть:
Ласкаві і теплі бувають часами,
Порою — лиш холод несуть.

В тих душах — багвиння. Там день — як сторіччя,
Там ницість і святість на диво сплелись.
І хто його зна, де то справжнє обличчя:
Мати-й-мачуха — як не дивись...


3. Виноградний цвіт
Чи бачили ви як цвіте виноград?
Миршавенький цвіт і не зовсім привітний.
Навколо буяє веселкою сад,
І тільки на лозах щось ледве помітне.

І швидко пролине цвітіння пора —
І так не порадує погляд буянням,
Та листям тріпоче назустріч вітрам
Й осіннім живе сподіванням.

Блідий, непримітний, він знає: пройдуть
Усі барви квітучого літа,
Й натруджені руки на лозах зберуть
Іскристії грона, заховані в вітах.

Проміння злотаве, багатство землі,
П’янкі аромати налитого дива,
Прикраса на лозах, краса на столі —
У них поєдналася щедрості злива.

Бідненький хоч цвіт, та багаті плоди:
За це він шанований нами.
...А дехто живе, аби тільки цвісти,
Забувши, що треба гордитись плодами.

Хоч грає веселкою сад навесні,
Лиш осінь поставить всі крапки.
Цвіте виноград і говорить мені:
«Для неба зібрав уже статки?

У Царство Небесне готовий ввійти?
Не з квітами, ні, а з плодами?
Чи може зманила земля суєти
Й життя відцвітає одними квітками?»

Цвіте виноград. Бур’яни теж цвітуть...
Та рано по квітах судити.
Бо все ж не для того рослини живуть.
І нам не для цвіту судилося жити.
Юрій Вавринюк

 



Ви — храм

Слiпучий промiнь впав на позолоту,
Вiдбився дзвiнко вiд священних стiн.
Спинивсь Христос. Ось храм, а там — Голгота.
«Ви храм» — сказав до учнiв Вiн.

...Горiли стiни, плавилось камiння,
Як Божий гнiв, палав Єрусалим.
Святиня щезла в маревi осiннiм.
«Ви — храм» — лунало, наче грiм.

Вставали згодом пишнi й непримiтнi,
Малi, великi храми та церкви.
Христова ж Церква поступом всесвiтнiм
У темряву несла: «Храм Божий — ви».

Столiття стрiмко падали на мури,
В руїни й безвiсть впали олтарi.
Стояв, однак, мiцний фундамент вiри
I храм живий, народжений згори.

«Ми — храм» — луною котиться по свiтi,
Складають Церкву тисячi цеглин.
I свiтить з неба сонцем у зенiтi
Сам Будiвничий, вiчний Божий Син.
Юрій Вавринюк

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ