Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

 

Філософська лірика


"Я часто сам себе не впізнаю", Михайло Козубовський
Пізнай глибину свого серця, Михайло Козубовський
"Настійливо виважую слова", Михайло Козубовський
"Надворі дощ видзвонює чечітку", Михайло Козубовський
Музична новинка, Михайло Козубовський
Буду слухати тишу, Світлана Касянчик
Осінній день, Світлана Касянчик
Як мати, Ольга Міцевська
Так схожі дні, Роман Цуман
"І називають совість... рудиментом", Марія Дем'янюк
"Скільки коштують хмари в євро, доларах, кронах?", Марія Дем'янюк
"Сірий німотний день", Тетяна Свірська
"Треба, врешті, научитись жити", Тетяна Свірська
"Хай сповідається душа в відкритім полі",Тетяна Свірська
"За слова, що змовчали і слова, що сказано",Тетяна Свірська
Молитва, "Лиши мені хоч спогади",Тетяна Свірська
Молитва? "Боже, навчи мене в темряві", Тетяна Свірська
"Вигнали. Вигнали з раю". Юрій Вавринюк
Листок. Юрій Вавринюк
Графік суєти. Ольга Міцевська
Маскарад ілюзорності. Ольга Міцевська
Звичка. Дмитро Довбуш
Пустир. Дмитро Довбуш
Крок. Дмитро Довбуш
Гетсиманські лани. Дмитро Довбуш
"Слава Тобі, мій Господи". Дмитро Довбуш
Видіння. Дмитро Довбуш
"Тихо. В горнятку чай". Дмитро Довбуш
"Ти знаєш, як беруться рубежі". Дмитро Довбуш
Ліліпути. Дмитро Довбуш


* * *
Я часто сам себе не впізнаю,
Настільки істина в мені двоїста:
Сьогодні я блаженствую в раю,
А завтра не знаходжу собі місця.

Чому моїх тремких сердечних струн
Торкаються так часто різні руки?
Як розпізнати цю життєву гру:
Де істинні, а де фальшиві звуки?

Вдивляюся у знаки чарівні,
Вслухаюся в мелодію розмаю,
І блискавками мислі бунтівні
Єство навпіл жорстоко розтинають.

То на душі, немовби восени,
То знов буяють солов’їні весни…
Коли б то швидше мій Адам земний
Адамом був поборений небесним!
Михайло Козубовський

 

Пізнай глибину свого серця

Тремтять хвилясті дивовижні кола
і сплески розтинають ніч довкола.

Видовжуй плоть, натягуй, мов струну,
Пірнаючи у серця глибину.

Зумій знайти затоплені скарбниці
Й не захлинутись у липкій водиці,

Сягнути віддзеркалену блакить,
Не обірвавши життєдайну нить.

Від вітру почуттів, народжених із плакань,
Розгойдується лиш, та не щезає мряка.

Чия б то не була, ніде й ніколи тінь
У таємничу не пірне глибінь.

Перев'язавшись променем вогненним,
Повітрям лісовим наповнивши легені

Й розсотуючи сонячний клубок,
Шукай на дні чудесний скарбничок.

В нім таємниця всесвіту і руху,
Могутність схована людського духу.

Скорій у глиб, без страху і вагань,
Ув епіцентр сердечних коливань!
Михайло Козубовський


* * *
Настійливо виважую слова
І кожне вивіряю чи не всоте.
Яка ж це каторжно важка робота,
Чоло аж сьомим потом залива.

Долоні, мов стара, пошерхла жерсть.
Та не бере мене від цього сором.
Вже не пером орудую, а ломом,
Вгризаючись у віковічну твердь.

Сорочку сіру вже плямує сіль,
Дзвенить о камінь лом, немов на сполох...
Не зупинюсь, бо чую владний голос
У звуках тих настійливих зусиль.

О ти, свята благословенна мить! —
Знайти наріжний камінь для будови,
Оте магічне життєдайне Слово,
Що не вмира, а все животворить!
Михайло Козубовський

 

* * *
Надворі дощ видзвонює чечітку,
Обнявши віть весняну молоду.
Мов привид, хтось в брезентовій накидці
Торішнє листя палить у саду.

Шиплять краплини у вогненнім крузі,
Танцює ватра дико, мов мара,
І дим їдкий снується по окрузі,
Озон цілющий злісно пожира.

Бува, що й серце іноді людини
Горить таким вогнем, як у грозу,
І ті, що з ним спілкуються щоднини,
Не раз від диму змахують сльозу.
Михайло Козубовський


Музична новинка

Якось на запрошення друга,
Знайшовши дозвілля годинку,
Пішов я до нього послухать
Цікаву музичну новинку.

Захоплено, з гордим азартом
Товариш вмикає машину,
І гуркотом сповнилась хата,
На щастя, без чорного диму.

Хриплять, тріскотять дифузори,
Аж стіни дрижать від натуги,
Ніяк не збагну: чи горе,
Чи радість в цій пісні, чи туга?

То щось завиває лячно,
То лупить, неначе ступа,
Товариш всміхається значно
І в такт промовляє: «Супер!»

Вікно відчиняю, та де там,
Мені не втекти від пастки,
І тут грозові децибели
Повітря шматують на частки.

Та раптом співучим птахом
Крізь зоряну срібну зливу
Аж в сяйво Чумацького Шляху
Злетіла душа щаслива.

І серце, забувши втому,
Летіло на крилах мрії,
А з вікон сусіднього дому
Струмилася «Аве Марія».
Михайло Козубовський

 

Буду слухати тишу

Подаруй мені, Господи, тишу.
Нехай вечір спокійно колише
Довгі віти високих беріз;
На цимбалах трави полонез
Вітерець в ля-мінорі заграє,
Ледь торкаючись ніжних стеблин;
Ясний місяць в промінні купає
Срібно-сизий звичайний полин.
Знаю, Господи: тиша з Тобою
Не буває ніколи німою.

Усі плани й тривоги залишу,
Буду слухати й слухати тишу...
Світлана Касянчик

 

Осінній день

Під жовтим листям спить трухлявий пень.
Притих розморений на сонці вітер...
Осінній день! Який осінній день!
Усім життям краси не охопити.

Шумить поблизу золота вода
І тінь моста скрипучого гойдає.
Трава, темно-зелена молода,
Під щемний шурхіт листя проростає.

Верхів’я сосен і струнких ялин
Полощуть хвою у бездонній сині.
В чагарнику з посохлих бадилин —
Немов в колисці — жолудь в павутині.

А дикі гуси галасом згори
Довершують ідилію осінню...
О Господи, продовжуй! Говори
Зі мною
звуками і барвами, і тінню.
Світлана Касянчик

 

Як мати…

Під «Плине кача» колихаю сина.
Сльоза солонить біль щемкої втрати.
«Живуть герої! — Вороги загинуть»…
Я ж на війну дивилася, як мати.

Душею руку вбитого «живого»
Стискала під «Герої не вмирають!»
Як за свого, вбивалась за чужого —
Для серця матері чужих дітей немає.

Стікала тихо по сльозі сльозина
На пелюшки мого тремкого щастя.
Чи вдасться вберегти тебе, мій сину,
Від грізних лап війни, а чи не вдасться?

Я плакала за мертвого «живого»
І за живих, приречених вмирати…
І не ділила на свого й чужого,
Бо на війну дивилася, як мати.

Понівечені мрії у молитву
Складала за героя й супостата.
Бо хто ще може цю війну спинити,
Як не вона — зчорніла з горя мати?
Ольга Міцевська

 

Так схожі дні

Так схожі дні один на одного.
Нічого не змінилося с тих пір, як народився я.
Не зміниться й тоді, коли мене холодного
Назад до себе забере земля!

Так схожі дні один на одного,
Усе, що буде, вже було колись – і навпаки.
А я гадав, що накормлю голодного,
Що з міста зникнуть жебраки.

Спливає час, стаю серйознішим.
Вже не сміюсь із приказок, як був сміявсь дитям.
І очі стали більш вологими,
І осуд більший до гріха.

І серце м'якше, бо навчається:
Життєвий досвід – вчитель мій – рахує помилки.
Пройду сто верств і знову оглядаюся –
Я з скелі вирваний, я вихоплений з тьми.

Я раб гріха був, біль минулого,
Де кожний день – це ніч і смутку жах.
Одного дня того похмурого
Мене торкнулася Спасителя рука.

Так, схожі дні. Все повертається.
Мої долоні знову в мозолях.
Пройшли жнива. Нехай нічого в світі не міняється…
З роками змінююся я.
Роман Цуман

 

* * *
І називають совість... рудиментом...
Ні, еволюції вона є елементом.
Немає совісті - немає простору для руху,
немає запитань для діалогу духа.
Що, видається совість марний комплекс?
Але вона - це життєдайний компас:
Мигає стрілка -іспит на гуманність,
Плекай її, бо то від Бога даність..
Марія Дем'янюк

 

* * *
Скільки коштують хмари в євро, доларах, кронах?
Поцілунок дитини, рученята в долонях?
Ніжний матері погляд і обійми коханого?
Як багато у світі у грошах непізнанного...
Скільки вартує Слово, молитовне, до Бога?
Квіт духмяної вишні, що росте край дороги?
Скільки вартує Сонце - коло див золотисте?
Небо синє? Багряне? А замріяно чисте?
Скільки коштує доля в діамантах, сапфірах?
Скільки коштує пісня білокрила на лірах?
Почуття світосяйні: Щира Вдячність? Пробачення?
Як багато чого у грошах не побачено...
Марія Дем'янюк

 

* * *
Сірий німотний день.
Злий і глухий час.
Радості одкровень
певно що, не для нас.
Хтось ще не все сказав.
Хтось уже все зробив, —
зрадив і роз’єднав,
сумнівом оповив.
Нині — душа мішень.
Сіється лють і страх.
Може це судний день
на крижаних вітрах?
Дим перекрив зорю,
скоро сягне небес.
Іродова рука
вправно трима ефес.
Поміж кривавих ран
мостить в безодню шлях,
самолюбивий тиран,
з посмішкою на вустах.
Нині — душа мішень.
Істина. Вічність.
                          Страх.
Твориться Судний день
на крижаних вітрах.
Тетяна Свірська

 

* * *
Треба, врешті, научитись жити
подолавши сумніви і страх.
Вогника любові не згасити
на семи пронизливих вітрах.
Не віддати душу на поталу.
Доки жевріє у сутінках свіча,
вслухатись у вічності хорали,
тулячись до Божого плеча.
Тетяна Свірська

 

* * *
Хай сповідається душа в відкритім полі,
під пильним поглядом небес, на видноколі.
У ароматах і вітрах, в обіймах тиші
їй не потрібні для промов стрімкі узвишшя.
Для чого ладан їй і віск, для чого стіни?
То все минуще, а вона — навік нетлінна.
Без зайвих слів, гучних заяв, як справжнє чудо,
душа у щирій німоті почута буде.
Тетяна Свірська

 

* * *
За слова, що змовчали і слова, що сказано.
Ті, що наспіх кинуто, нашвидку проказано.
Що під ноги бісером, чистими перлинами.
Що із гір потоками, згубними лавинами.
Ті, що зачаїлися і які минулися.
Що сльозою вмилися, болем захлинулися.
Ті, які осміяно і які уславились,
що бездумно множились, що покірно плавились.
За слова спустошені, без глибин і суті,
за масні й беззахисні, владні і забуті.
За слова якими милуємо й судимо,
ми й самі осудимось, чи виправдані будемо.
Тетяна Свірська

 

Молитва

Лиши мені хоч спогади,
нехай, в долині смутку я відчую диво —
                                        весну осяйну.
Тихо та грайливо,
до ніг посиплеться пелюстками жасмин,
півонії задивляться на зорі.
У блиску росянім, в коралях із перлин
                                        садок дріматиме.
Ледь чутно та незримо пройду повз нього.
Поглядом сягну у верховіття, де сховався вітер.
Повз сонні квіти мальв і зволожнілі віти,
крізь величаве сяйво бузини,
поміж принишклі верби та тополі,
по-неутомній пісні солов’я,
здіймусь у спомині в такі висоти я,
де тихий промінь творить зоряницю.
Я зачерпну із дивної скарбниці
                                        чуттів іще незнаних…
Тож, лиши мені хоч спогади.
Нехай, в долині смутку я відчую диво —
                                        весну осяйну.
Тетяна Свірська

 

Молитва

Боже, навчи мене в темряві
                        бачити світле проміння,
вірить, що трави проб'ються
                        через скалисте каміння.
В хаосі існування
                        легко впасти в розпуку.
Я Тебе, Боже,благаю —
                        міцно тримай за руку.
Я дитя неугавне —
                        загубилась в проблемах,
перекраяних істинах,
                        безнадійних дилемах.
Запилились у штучності
                        тихі прояви суті.
Я страшенно втомилась
                        і стою на розпутті.
Научи мене, Боже,
                        все сприймать без омани.
Постирай всі окраси,
                        розжени всі тумани.
Я приношу до Тебе
                        неосяжную мрію,
ледь вловиму молитву
                        і пречисту надію.
Тетяна Свірська

 

* * *
Вигнали.
Вигнали з раю.
Господи, боляче ж як!
Знаю: згрішив я…
Я каюсь…
Як тепер жити?
Та просто ніяк…

Соромно…
Холодно… Сиро…
Єва затято мовчить.
Ніби обрізані крила.
В грудях зболіло
Доля сирітська гірчить.

Плачеш, Адаме?
Це вперше.
З часом ти звикнеш до сліз.
І для Едему померши,
Йтимеш до звершень,
Щоби
скотитися вниз.

Вигнали…
Рай зачиняють…
Тільки чи справді то так?
Чи ж то не ти виганяєш
Бога
з сердечного
раю,
Волю зібгавши в кулак?

Вигнали.
Вигнали Бога,
Рай залишивши собі.
Тільки —
в нікуди дорога
З раєм без Бога,
Тільки —
стежини криві.

Пізнє прозріння,
й достоту
В прірву упав небокрай.
Вкритий будяччям, осотом,
Зрошений кров'ю і потом
Власнопосаджений рай.
Юрій Вавринюк

 

Листок

Мене від гілки осінь відірвала,
Від матері, від соків, від життя.
І по кривій смертельного лекала
Я падав вниз в болото і сміття.

Земне тяжіння мороком могили
Вже дихало у зморщене лице.
Я ще в польоті, тільки вже — безкрилий.
Я ще живий. Та повнюся свинцем.

Внизу — калюжі, чоботи й колеса.
Внизу зітруть у порох плоть мою.
Внизу в покоси зжмакані зачеше
Мітла байдуже. Там і зогнию.

І раптом —
руки.
В теплі, ніжні руки
Я опустився, стомлений з жури.
Хтось вихопив з безвиході й розпуки.
Зіщулились калюжі і вітри.

Зіщулився могильний морок ночі.
І затишно в долонях, як в човні...
І Господа до болю рідні очі,
Як вічність, посміхалися мені...
Юрій Вавринюк

 

Графік суєти

Я почти свел дружбу с одним старичком, которого встречаю каждый Божий день, в известный час.
М. Достоєвський «Білі ночі»

Ти…
Бурхливо вирує
Невпинний потік великого міста…
І в ньому
Стрічаєш безліч людей,
З якими вітаєшся
Тільки тому,
Що їх щільний графік суєти
Перехрещується з твоїм.

Ти не знаєш
їхніх імен, їхніх доль,
Тобі не болять їхні болі.
Та й, направду кажучи,
Тобі до них байдуже…
Одне лише єднає вас:
Розклад —
Одночасний графік суєти.

ВІН
…Бурхливо вирує
Безмежний потік гріховного світу.
І в ньому
Мільйони… самотніх і байдужих.
Та до кожного
Вітається Той,
Чий графік, хоча й не мав би,
Але перетинається з нашим.

І Він знає
Долю кожного, його біль…
Кожне ім'я карбувалося
На Його долонях ржавими цвяхами.
І одне лиш роз'єднує з Ним:
Розклад —
Наш безглуздий графік суєти…
Ольга Міцевська

 

Маскарад ілюзорності

Як слимак, що загубив свою раковину,
Блукаю в примарному світі ілюзій.
Він безжально обпікає холодом,
А я повзу, недолуго прикрившись
Липкою маскою непроникності.
Замерзаю...

Наче промінь, що будить весну своїм сяєвом,
Бог розсіює мій маскарад ілюзорності.
Ще відчуваю холодний подих у спину,
Але десь в глибині сокровенного
Уже визріває незриме тепло.
Оживаю...
Живу!!!
Ольга Міцевська

 

Звичка

Кружляє вітер мертве листя
В тумані вицвілого дня.
Пусте занедбане обійстя
Нудьгу від себе відганя...

А дні переплелись з ночами,
І розрізнити вже — дарма,
Де сон, де правда. Осінь з нами,
А завтра — завтра вже зима.

І тільки небо неминуще...
Пущу у вись коріння дум.
Мене землею не розплющить,
І не задушить серце сум.

Коли згорить в червоній ватрі
Тривога вітряного сну,
Збагну, що осінь — просто настрій.
А небо — штора у весну.

Я розмочу засохлі очі,
Торкнуся пензлем полотна.
Правдива в світі тільки Творчість,
Бо дух освячує вона.

І поки ще не згасла свічка,
Надіє, нас не залиши!
Я знаю, осінь — просто звичка,
А небо — вічний стан душі.
Дмитро Довбуш

 

Пустир

На пустирі давно забутих снів,
Де час і звук, і світло невідомі,
Мій кволий дух, знемігши від утоми,
Блукаючого привида зустрів.

Самотня постать враз вселила страх
Стіною безтілесного мовчання.
Відсутній погляд затаїв прохання,
Невимовленим зойком у вустах.

Коли ж вуаль примарного плаща
Відкрила зору обриси знайомі,
Із подивом я раптом усвідомив:
Тим привидом була моя душа.

Під тягарем гнітючої вини,
Хвороби, що нутро пекла роками,
Вона стояла на руїнах храму,
Загорнута у пасма сивини.

Я підійшов і цілував чоло,
І присмак сліз ввібрав з блідої шкіри.
― Нещасна, нам обом забракло віри,
Вітрами нас від дому віднесло...

І побрели світ за очі удвох,
Обнявши один одного за плечі, ―
В прозорих лабіринтах порожнечі,
Стежками спроневірених тривог.

Навіщо ми і звідки в цьому сні,
У маренні гріховної уяви?
Невже ми не зустрінемо заграви
Воскреслої надії навесні?

Що буде з нами? Хто прийде за нами?
Чи закарбує наші імена
На плитах вікового полотна
Столітній час хвилинними різцями?

Аж раптом ми почули тихий дзвін.
І хвилями спокійного прибою
Він виніс нас із океану болю
На берег, де чекав осяйний ― Він.

Від нього струменіла чистота,
Сліпучим сріблом сяяли зіниці.
Його лице ― ранкова зоряниця,
Волосся ― наче хвиля золота.

Одне лиш слово мовили Вуста:
― Звершилося, ― І сонце заясніло!
Брудне лахміття стало біле-біле
Під обеліском древнього хреста.

Ми перейшли за порухом перста
Крізь тріумфальну арку Воскресіння,
Що приросла сапфіровим корінням
До каменю голгофського хребта.

Запахла у повітрі доброта,
І дзвін заграв мелодію весілля ―
Душа і дух з'єдналися у тілі,
Повічані Всевишністю Христа.
Дмитро Довбуш

 

Крок

Боже, чи я живу ще?
Чи, може, давно вже зник?
Стіни все вужчі й вужчі -
Тупик.

Справа і зліва тісно,
Ззаду чигає страх.
Отже, тепер це дійсно -
Крах.

Пошук в горизонталі
Виходу не приніс.
Все, що тепер зосталось -
Вись.

В день, коли всі можливі
Двері скує замок,
Вгору зроби сміливо
Крок.
Дмитро Довбуш

 

Гетсиманські лани

Втома стікала потом з чола,
Сльози котилися насінинами...
Невже не зародить рілля
Виборознена колінами?!

Не плугами, не ралами, ні ―
Ко – лі – на – ми!
Щоби вирости озимині ―
Там, за довгими зимами...

Падала кров рубінами на
Діаманти роси чудесної.
І дзвеніло, і йшла луна,
Як розмова земних з небесними.

Інші спали і бачили сни:
Хтось молився за їхніми спинами ―
На колінах, що в землю вросли
Коріннями!

Ну а ми? А ми? А що ж ми?
А то ж ми й проросли стеблинами!
Ми ― засіяні тими слізьми
Невинними!

Проросли гетсиманські лани,
Зародили блискучими перлами!
Під зоряним небом весни
Завмерли ми..
Дмитро Довбуш

 

* * *

Слава Тобі, мій Господи,
Що закінчується зима!
Її вітри були гострими,
Косили дні мої, як чума.

Її зорі були далекими.
Її сніги ― моя сивина.
А сьогодні летить лелеками
До моєї душі весна.

А сьогодні тане зітханнями
Мерзлота зашкарублих слів.
Вони не стануть несказаними ―
Курганами серед полів!

Господи, як я чекав... І вже
За льодом не бачив снів.
А знаєш, що було страшніше за все?
Не сказати того, що хотів!
Дмитро Довбуш

 

Видіння

Щось народжується із мене
Щемом серця і жаром думки.
У дитини лице вогненне,
Тіло її — обладунки!

Хто ти — дитя моє срібночоле,
Що посивіло, ще не родившись?
Ти ж ― росло і живилося болем
Ненаписаних віршів.

Ти прорвеш пелену мовчання,
Крик твій стане воєнним кличем!
Руки приймуть тебе зранені
Чоловічі.

Тут не чекають твого приходу,
Вбити воліли б тебе в утробі.
Боже! Ти будеш розп'ята народом!
Годі! Годі...

Ні! Вже не раз ти була розп'ята!
Ти вже не вперше приходиш з неба.
Тільки до тих, хто ладні ― на страту
Ради тебе.

Ті, хто готові тобою жити,
Тихо носити тебе під серцем,
Знову за тебе поляжуть в битві ―
Вже не вперше...

Чуєш, куються для тебе цвяхи?
Бачиш, жадають твоєї крові!
Всюди по світу будують плахи,
Вони вже готові...

Може б ― не бачити і не чути...
Може б ― ніколи тебе не знати...
Тільки ж ти – доля! В тобі – спокута!
Матір твоя ― посвята.

Хто ж ти?! Коли зодягнешся тілом?
І на чолі, при вогні лампади
Я прочитаю ім'я зболіле:
Правда...
Дмитро Довбуш

 

* * *
Тихо. В горнятку чай
Ніжним теплом лоскоче.
П’ю заварну печаль
З чорної чашки ночі.

Знову біжу від снів,
Ніч пережити важко...
Сидячи на вікні,
Осінь читає Кафку.

Чорного скла квадрат
Крику не пропускає!
Тишу пустих кімнат
П’ю гіркотою чаю.

Іскорками зіниць
Плавлю воскову тугу.
Перечекаю ніч!
Перетерплю недугу!

Тиша шепоче: «Знай,
В ночі ― немає сили!»
Правда, міцна, як чай,
Жаром проймає тіло!

Хтось доторкнеться щік
Лагідними перстами.
Вирвуться з-під повік
Мрій-зоряниць фонтани!

Хто незбагненний Ти,
Що без одного звуку
Зорями з темноти
В чай насипаєш цукру?
Дмитро Довбуш

 

* * *
Ти знаєш, як беруться рубежі –
Ціною крові, чи ціною страти?
Коли збагнеш, що значить «помирати»,
Про страх і відчай більше не кажи!

Ти знаєш, як гартуються мечі?
Вогонь і жар дарує їм потугу!
Згадай про це, коли правиця друга
Спочити ляже в тебе на плечі.

Пізнавши дотик зранених долонь,
Що прийняли твою біду на себе,
Ти не забудь подякувати небу
За тих, що пробивались крізь вогонь.

Не зупинись тоді, коли один...
Коли дається злет надривом болю!
Тобі за нагороду буде – воля,
А воля варта все ж таки сивин!

Тебе покличуть нові рубежі...
На попелищах зламаних кордонів
Ти закарбуй на зранених долонях
Ціну любові, жертви і сльози.
Дмитро Довбуш

 

Ліліпути

Мені вдарялися об плечі
Підступним пострілом із вуст
Слова, що легші порожнечі –
Лукаві слуги підлабуз.

Та варто тільки обернутись,
Піти очима на таран –
Як стане миттю ліліпутом
Роздутий пліткою обман.

Бо правда діє, як лабети,
На плоть брехливої губи.
І враз ховаються скелети
В свої побілені гроби.

Тож годі, прихвосні ледащі,
Плести обмов нечисту гру!
Лишивши хвіст, тікає ящір
В сумління чорного нору...

Та скільки ж підлої картечі
Лишає зрада у душі!
Слова, що легші порожнечі, –
Гостріші часом за ножі.

Поглянеш – лик, немов з ікони,
А заговорить – сатана.
І жовч наповнює патрони,
І починається війна.

І подають на стіл «секрети»,
І не вгаває апетит...
Не замовкають кулемети –
Аж слина гільзами летить.

Чи це мені приносить втіху,
Чи, може, просто я вже звик
Перемагати щирим сміхом
Отой роздвоєний язик.

Зустріну вас, пекельні бомби,
Щитом ласкавого вогню.
А мертвих слів огидні зомбі
Мечами правди зупиню!

І як потрібно не заснути
В той час, як ходять по землі
Інтриг лякливі ліліпути
І заздрих поглядів тролі.
Дмитро Довбуш

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ