Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

 

Освідчуємоя красиво

Інтимна лірика


Коханому, Лідія Вудвуд
"Відшуміло, віддзвеніло, пронеслось", Лідія Вудвуд
Я хочу знати, любиш ти мене, Ліна Костенко
Я дуже тяжко Вами відболіла, Ліна Костенко
"Очима ти сказав мені: люблю", Ліна Костенко
"Спини мене отямся і отям", Ліна Костенко
"Моя любове! Я перед тобою", Ліна Костенко
Не говори печальними очима, Ліна Костенко
"Тобі сонети можна дарувати", Юрій Вавринюк
Срібний ювілей, Юрій Вавринюк
Дружині, Юрій Вавринюк
Арифметика любові, Юрій Вавринюк
З нагоди народження Лесі та Тараса, Юрій Вавринюк
Дружині на день народження, Юрій Вавринюк
Як в двадцять п'ять, Ольга Міцевська
Сонет коханому, Ольга Міцевська
"Слова, слова", Ольга Міцевська
"Віднині вже рахуємо десятками", Ольга Міцевська
"Плекало серце мрії осяйні", Ольга Міцевська
"Половіють жита", Ольга Міцевська
Дружині, Володимир Сад
Ти від мене далеко, як зорі чужі", Володимир Сад
Марії, Василь Мартинюк
Вінчальний, Галина Манів
Це тобою, Сергій Рачинець
Дивний час, Сергій Рачинець
"Ми різними ішли дорогами", Сергій Рачинець
Пам'ять щастя, Сергій Рачинець
Ти, Сергій Рачинець
Ну хто нас поєднав, Сергій Рачинець
"Є в коханні і будні, і свята", Василь Симоненко
Любому серденьку, Марія Звірід
Коханому, Марія Звірід
Нареченій, Марія Звірід

 



Коханому

Я прийду розбудить тебе ранком
Солов’їних пісень стоголоссям
І туману синім серпанком
Припаду до твого волосся.

Буду сонця ясним промінням
Цілувати твої сумні очі,
Доки зникне в них туга осіння
І погаснуть відблиски ночі.

Я стежиною в росяних травах
Ляжу тихо до ніг твоїх,
Поведу по зелених купавах,
Обніму далечінню доріг.

Стану зливою літньою теплою,
Над тобою, коханий, пролину
І місток чарівною веселкою
Я до серця твого перекину.
Лідія Вудвуд

 



* * *
Відшуміло, віддзвеніло, пронеслось
Наше літо в сяйві блискавиць.
Не караймось тим, що не збулось,
Проводжаючи у вирій синіх птиць.

Не шукаймо серед скошених отав
Тих квіток, які не встигли розцвісти,
Їх немало травень дарував,
Лиш зуміймо їх в морози зберегти.
Лідія Вудвуд

 



Я хочу знати, любиш ти мене…

Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
моя сама від себе таємниця!
Чи ти за мене душу віддаси,
чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.
Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
де все нещадно звичне і щоденне,
ти просто мені дивишся услід
і трохи любиш сни свої про мене?
Ліна Костенко

 



Я дуже тяжко Вами відболіла

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.
Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.
Ліна Костенко

 



* * *
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
Ліна Костенко

 



* * *
Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю
Ліна Костенко

 



* * *
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, — тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Ліна Костенко

 



Не говори печальними очима...

Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!

Я не скажу і в пам’яті — коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.
Ліна Костенко

 



* * *
Тобі сонети можна дарувати,
Шукати рими чисті та стрункі.
Тобі б у серце ніжність переляти,
Складать пісні веселі та дзвінкі.

Тобі би зорі з неба доставати,
До ніг покласти обрії ясні,
Тобі б веселки в небі малювати,
Тобі би квіти першо-весняні…

Тобі б…
            Та що ці творчі муки,
І що слова, натхнення що моє…
Я просто хочу взяти твою руку,
Відчути біль і серця твого стукіт,
Й сказати просто:
               «Дякую, що ти у мене є…»
Юрій Вавринюк

 



Срібний ювілей

І знову серпень.
   Повне зріле літо.
Пройшли жнива,
   втомилась спека днів.
Вже лелечатам
   крила гострить вітер
І вереснево
   обрій зажовтів.

І сріблять скроні
   срібні роковини.
Ще тільки серпень.
   Літо ще. Але…
Вже осінь
   визирає із-за тину
І через внуків
   вістку срібну шле.

Ще пахне травень
   першим поцілунком,
Бринить ще літо
   щебетом дітей,
Ще серце б'ється
   в грудях рівно й гулко,
А двадцять п'ять
   вже тут, біля дверей.

Ще тільки серпень.
   Завтра буде осінь:
Багата, щедра, срібно-золота.
Нехай приходить,
   хай гримлять ще грози.
Життя іде,
   ще буде просинь,
Коханням ще
   вколосяться літа.
Юрій Вавринюк

 



Дружині

Не жалію літ, прожитих разом,
Не жалію сліз, розчарувань.
Як вино міцнішає із часом —
Так любов в часи випробувань.

Не жалію того, що не встигли,
І не все зробили так, як слід,
Що не всі троянди порозквітли,
Що серця вкривав, бувало, лід.

Не жалію втрачених ілюзій
І весни, що в літо проросла,
І тих трав, що скошені у лузі,
І лелечих помахів крила.

Не жалію того, що чекає
На складних вибоїнах життя.
Не жалію, бо — не роз’єднає
Ні минуле нас, ні майбуття,

Бо любов навчила не жаліти
Нас за тим, що сплине наче сон,
І серцям, завислим у зеніті,
Заважає битись в унісон.
Юрій Вавринюк

 



Арифметика любові

Вже двадцять літ злетіло, двадцять зим…
Тривоги й горе, радощі і сльози —
                     Все порівну.
Неначе сизий дим
Спливли літа: і весни, і морози.

Все порівну: цукерку і хлібину,
Навпіл печалі, радощі і сміх.
Уміли цінувати і хвилину,
А часом тижні тратили за гріш.

Все порівну: зірки на небосхилі,
Молитву і сльозу, і кожен крок.
Лише любов ділити не навчились —
Її завжди ми множили на двох.

Вже двадцять літ…
                     О, як же це багато!
Багато днів приємних та гірких.
Але якщо на двох їх поділити —
Всього лиш десять літ.
                     Але яких!
Юрій Вавринюк

 



З нагоди народження Лесі та Тараса

Ларисі — дружині і матері — присвячую

Знову падає сніг. Знову біло і сніжно.
Накриває морозом троянди в саду.
Ти до них доторкнешся так тепло і ніжно,
І розтопиш сніги і розтопиш журбу.

І розгорнеш забілені холодом квіти —
Оживуть пелюстки, що покриті льодком.
Посміхнуться до тебе троянди, як діти.
Ти візьмеш їх на руки — і підеш садком.

Поведеш по життю, міцно взявши за руки,
Пустотливих хлоп'ят і чарівних дівчат.
Поведеш з щастям в серці, забувши про муки,
І пригорнеш до серця — маленьких зайчат.

Посміхнеться життя. І сніги почорніють.
І морози безсило впадуть біля ніг.
Ти даруєш життя і його не завіють
Ані бурі життя, ані холод та сніг.

Відлітають літа, залишаючи спогади в серці,
Залишаючи сили для нових звитяг.
Залишаються діти, і в цій круговерті
Залишаєш їм серце. Лишаєш — Життя.
Юрій Вавринюк

 



Дружині на день народження

Ну що тобі, ну що подарувати?
Як небо прихилити із вдячністю тобі?
Які палати у яких палацах
Я в килими вберу усупереч журбі?

Чи підемо у вранішні світання,
Де трави росяні збігають до води?
Де солов'ї захрипли від кохання
Й витьохкують тобі замріяні світи?

Де верби дві шепочуть про секрети,
Проліг Чумацький шлях по дзеркалу ріки.
Там місяць жне серпанком очерети
І риба скльовує розсипані зірки.

Я подарую тишу вечорову,
Вплету в чарівний вечір пісню солов'я.
Я подарую світ тобі, в якому,
Ми будем тільки двоє: ти і я.
Юрій Вавринюк

 



Як в двадцять п'ять

Всміхнутись, доторкнутись, обімліти,
Сяйнути, пригорнутись, заясніти,
Черпати пригорщами Божу благодать
І в п'ятдесят отак, як в двадцять п'ять.

Грайливо підморгнути, все простити,
Палати, гріти, але не згоріти...
Чи ж не чудово, як серця горять
У сімдесят отак, як в двадцять п'ять?

Обняти ніжно, серцем прихилитись,
Втішатись, мріяти, цвісти, радіти...
Дарма, що дні до вирію летять...
І в дев'яносто так, як в двадцять п'ять.

Та біль чужий нести, немов свій власний,
Й задля любові — гордість розіп'ясти
У світі, де громи злоби гримлять,
Навчитись треба в юних двадцять п'ять.
Ольга Міцевська

 



Сонет коханому

Ніщо не зрівняється з твоїм ніжним «люблю»,
вимовленим без слів.

Зорить любов – промінчик мого щастя –
Безмовно й ніжно у твоїх очах.
І туляться до рідного плеча
Чуття душі, що непідвладні часу.

Любов плекаю в серці, як окрасу,
Щоб цвіт її ніколи не зачах,
І сонцесяйна ніжності свіча
Палає у душі моїй незгасно.

Летять роки, осяяні коханням –
У вічність нам торує путь незнану
Отих років стрімкий нестримний лет…

А почуття, що непідвладні часу –
Горіння серця і душі окраса –
Сплітають прозу буднів у сонет.
Ольга Міцевська

 



* * *
Слова, слова…
Як мало їх у мові,
Щоб описати почуттів палітру –
Бентежний голос щирої любові
І тишу ніжності прозоро-світлу.

Минають дні… Думки, слова і дати
У вічність плинуть, наче мить єдина.
І їх ми зможемо лишень згадати,
Плечем обпершись на життя сивини.

Пориви почуттів – стрімкі і чисті,
Дитячий щебет і сльозини втоми…
Усе сплелося: будні й урочистість –
В єдиній долі, в прагненні одному.

Господня милість душі поєднала,
Шлях освітила незбагненим сяйвом.
Щоб висловити все, нам слів замало,
Але вони тепер, напевно, й зайві.
Ольга Міцевська

 



* * *
Віднині вже рахуємо десятками
Щасливі роки і тривожні дні.
І ділимо надвоє без остатку ми
Весни кохання сльози і пісні.

Вже й зав'яззю вбираються – не квітами
Чуття, колись тендітні й молоді.
І стрімко плинемо з літами в літо ми,
Кохання вірного плекаючи плоди.
Ольга Міцевська

 



* * *
Плекало серце мрії осяйні,
Як проказав «кохаю» щиро ти мені.
З'єднались наші долі у човні,
Отому, що твоїм назвали іменем.

Пливемо вдаль крізь хвилі навісні,
Кохання стало нашим звичним іміджем.
Так затишно у рідному човні,
Отому, що твоїм назвали іменем.

Але любов гартується в борні —
Своїми силами її не втримаєм.
Тому в честь тебе названім човні
Вперед пливемо ми під Божим іменем.
Ольга Міцевська

 



* * *
Половіють жита
І зрадливо сивіє волосся.
Промайнули літа –
Вчора лиш одружились, здалося.

Часу плин – наче мить,
Та душа не вгаває: «Коли ж це?»
Не натішивсь дітьми,
Вже й онуками осінь курличе.

Дозрівають жита –
Їх чекає туге перевесло.
Хай же плинуть літа
В сніжні зими і зоряні весни.

І хай будуть вони,
Наче нива, багаті на жито.
Не лякайсь сивини –
Ще попереду бабине літо.
Ольга Міцевська

 



Дружині

Почуття мої не для афіші.
Особистим зловживать не треба.
В моїм серці є окрема ніша —
І вона відкрита лиш для тебе.

Наші серця — не стара комора.
Там нема дверей, замків немає.
Сонце світить чи на небі зорі —
Від тебе любові не сховаю.

Заховаю біль, невдачу, втому,
Горе, смуток (настрою немає),
Та коли приходжу я додому,
Від тебе любові не сховаю.

У молитві дякував я Богу,
Що тебе в своїй я долі маю.
Я іду до рідного порогу,
Від тебе любові не сховаю.

Будуть ще в житті випробування.
Після літа осінь прийде, знаю:
Чи смеркання будуть, чи світання —
Від тебе любові не сховаю.
Володимир Сад

 



* * *
Ти від мене далеко, як зорі чужі,
Що згасають у небі холоднім.
Я про зустріч з тобою молюся в душі.
Хай би сталося це і сьогодні.

Дні затягнуті міцно вузлами чекань.
Перестелені часто журбою.
Але з подихом кожним все ближчає грань,
Що відкриє нам зустріч з тобою.

Перейдемо удвох крізь горнило розлук,
Ти зустрінеш мене, моя весно.
Я відчую тепло твоїх втомлених рук,
Як любові туге перевесло.

Так багато прекрасного в світі ще є.
Про одне я скажу без вагання:
Найпрекрасніше все-таки в світі моє
Щире, вірне і зріле кохання.
Володимир Сад

 



Марії

1.
Мої думки метеликами мріють
Круг тебе день і ніч, круг тебе день і ніч.
А губи терпнуть, а слова німіють —
Поклич.

Прийду, не забарюся у дорозі, —
Схилюсь до вуст, схилюсь до вуст твоїх...
В палкій любові розпалити в змозі
Вогонь із криг.

Тобі у серце іскорки незримі
Колись, як в ніч, впадуть, як в ніч глуху,
Й думки твої зустрінуться з моїми.
На півшляху.

Минулого вже не згадаєш всує,
Себе — на глум, усіх — на глум.
Сердець єднанню наших передує
Єднання дум.

Які ми рідні! Важко зрозуміти
Безвір’я жах і холод на вустах...
Ти вже біжиш, аби мене зустріти,
Уся в сльозах…

2.
Відтворюю обличчя напівстерті,
Силкуюся згадати до розпуки...
Твої ж блакитні очі, ніжні руки
Закарбувались в пам’яті до смерті.

І голосу твого мінливі звуки
Пригадую, неначе поряд чую.
Всміхаюся до себе, розкошую...
І мир, і втіха — мов нема розлуки.

Між нами відстань дуже безпорадна,
Бо кожен раз в моїй палкій уяві
З’являєшся – красива і принадна —
І розсіваєш усмішки ласкаві.

Тягнусь до тебе, прагну поцілунку,
Та ти зникаєш — і нема рятунку.
Василь Мартинюк

 



Вінчальний

Що за дивний букет: конюшина, горох,
І ромашки, і дзвоники сині…
Ти і я між людьми, і усе ж таки вдвох
До кінця свого віку віднині.

Що за дивний букет: дві троянди, люпин,
Полину срібно-сивого кущик…
Ой ізвідки ж узявся гіркий цей полин? –
То, мабуть, щоб любилося дужче.

У букеті вінчальнім таке запашне
Різнотрав'я – без назви, без ліку.
Ми з тобою удвох, ми з тобою – одне
Перед Господом нашим довіку.
Галина Манів

 



Це тобою

Це тобою так зачарована
Світла тиша до самих зір,
Ти від Бога мені дарована,
Як весняні потоки з гір.

Ти любові моєї істина,
Все життя бережу її —
Чуєш, нас зустрічають піснею
Зачаровані солов'ї.

Небо сонячне легким подихом
Шле тобі голубий привіт,
Бо в очах твоїх аж до подиву —
Зачарований зелен-світ.

Хай літа вже в осінній хмурості,
Все ж твоє бережу ім'я,
І тобою, повір, як в юності,
Зачарований знову я.
Сергій Рачинець

 



Дивний час

Скотився день з очей твоїх сльозою
В моїй долоні стомлено і згас —
І стало млосно, як перед грозою,
О дивовижний, неповторний час!

Вже сам на сам стояв перед тобою,
А вечір перші зорі засвітив…
О дивний час, ти став для нас любов'ю,
З якою маєм в вічність перейти.

І ми йдемо, допоки маєм сили,
Дарує Бог нам праведні путі.
О дивний час, не опали нам крила,
Не ошукай в щоденному житті.

Не допусти розлуки поміж нами,
Чи розвести до зустрічі мости,
Бо цю любов, відстояну роками,
До Бога маєм разом принести.
Сергій Рачинець

 



* * *
Ми різними ішли дорогами,
Тепер одна на все життя,
Аби постали перед Богом ми,
Скріпивши душі почуттям.
Як щасно нам, і я нам легітно,
І ні печалі, ні образ…
Чому ж так світ зайшовся реготом? —
Невже не розуміє нас?
Що без любові благородної
Його б зчорніла білизна,
І сонце ранками не сходило б,
І не верталася б весна.
Усе не так було б. О Господи,
Благослови мою любов —
Нехай співає тихо росами
І тішить душі нам обом.
Ми лиш в любові жити мусимо
У світі Божому, а втім,
Було, сміявся над Ісусом він,
Що був розп'ятий на хресті.
Нехай ніколи не повториться
Ця незабутня прикра мить…
Хай день новий любов'ю твориться —
І Бог його благословить.
Сергій Рачинець

 



Пам'ять щастя

А пам'ять щастя, наче нитка, рветься,
Перевіряв недавно і давно,
Лиш тільки біль лишає знак на серці,
А щастя ні — безпам'ятне воно.

Його, немов повітря, відчуваєм,
Духмяну повінь літнього тепла…
Тому й природно, що не пам'ятаєм
І не готові до біди і зла.

Його, те щастя, просто не збагнути,
Воно, як серце в порухах м'яких,
Допоки біль не стихне, то й не чути.
Здається, що попереду віки.

У тебе подив: я сміюсь, не плачу, —
Тепло душі твоє не остуджу,
Усякий біль я свій переінакшу
І пам'яттю образ не дорожу.

Безпам'ятного щастя не розрушу,
Бо ти і я — незміряна любов,
Ніщо не пересварить наші душі,
Допоки з нами всемогутній Бог.
Сергій Рачинець

 



Ти

Ти — музики клубок із кольорових ниток,
Ти — музика в мені, і слухає весь світ,
Господь єднає нас, і маємо разом жити,
Іти крізь ватру днів, Його шукати слід.

Ти загадкова тінь чи світло незбагненне
В пересвіті оцім, — я плутаюсь в словах —
Ти вся, як є, моя, Творцем благословенна,
Ще не оспівана у віршах і піснях.

Ти загадкою, тому й така прекрасна,
Тому й живу — отак, між зір, на повен зріст,
Ти — музика земна, яка в мені не гасне,
І для життя щодня дарує новий зміст.
Сергій Рачинець

 



Ну хто нас поєднав?

Ну хто нас поєднав, якщо не Бог,
І ми такі по-справжньому щасливі?
Несем в серцях, як неповторне диво,
Через життя любов одну на двох.

Хай заздрять нам з тобою солов'ї,
Що повнять тишу зоряну піснями,
В любові лиш, у вірності її, —
Благословення Господа над нами.

В любові тій — мелодія жива,
Вона уся із неповторних звуків,
Збагнути їх — то є солодка мука,
Не перелити навіть у слова.

Не думай, що настануть холоди
І стихнуть струни радісного травня, —
Росою наше світиться кохання,
А значить будем вічно молоді.

Ну хто нас поєднав, якщо не Бог?
І як сьогодні справді не радіти!
Ми думали: любов — одна на двох,
Та як не розділити з цілим світом?..
Сергій Рачинець

 



* * *
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.

І з тобою було б нам гірко,
Обіймав би нас часто сум,
І, бувало б, темніла зірка
У тумані тривожних дум.

Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб'язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.

Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів — любов.
В душі щедро вона б світила,
Оновляла їх знов і знов.

У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
— Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..
Василь Симоненко

 



Любому серденьку

Мій любий, найдорожчий, мій єдиний,
Тебе подарував мені Сам Бог.
Мого ти серця рідна половина,
Як добре, що йдемо життям удвох.

Чи встелять нашу стежку білі квіти,
Чи осінь жовтим листям замете —
Ми будемо надіятись, любити,
Носити в серці почуття святе.

І миті кожної — вночі чи на світанні,
У радості, у щасті чи в журбі
Я прагну бути, дорогий, коханий,
Відрадою і втіхою тобі.

Бо дано нам на двох єдину долю,
І все, що Бог призначив, — перейти.
Життя — велике неозоре поле,
Але з тобою так приємно йти.

Я ніжно понесу в долонях серця
Солодке та пречисте почуття.
І серце в унісон з твоїм заб’ється,
І сповнить душу Музика життя.
Марія Звірід

 



Коханому

Ти проріс в моїм серці солодким і ніжним зернятком,
Ти зростив у душі дивовижно прекрасні квітки.
Я з тобою життя починаю немовби спочатку...
Мій Коханий, сплелися в єдино дві наші руки.

Ти — мій дощ опівнічний, притишений, лагідний, теплий,
Ти — веселка барвиста над буднями мого життя...
І — неначе та ластівка в небо — я лину душею до тебе.
Вірю, тільки з тобою Господь дав мені майбуття.

Я долоньку свою покладу в твою сильну долоню,
Пригорнуся до тебе, забуду незгоди й жалі...
Серед тисяч щасливих — я найщасливіша сьогодні,
Бо ці очі закохано дивляться в душу мені.

Хай звивається вітер, громи хай пронизують небо,
Хай спливають роки, як за обрій летять журавлі...
Маю серце твоє я — і більше нічого не треба...
Це найбільший дарунок, що Небо послало мені...

Мій Єдиний, мій рідний, мій добрий, найкращий у світ,
Я бажаю лишитися вірною аж до сивин...
У печалі чи в радості – скільки відведено віку —
Не розсипати, не розгубити кохання перлин...
Марія Звірід

 



Нареченій

З якої квітки пила ти росу?
Які струмочки в коси ти вплітала?
Що на твою задивлену красу,
Вітри весняні в небі затихали?
В очах твоїх — всі зоряні світи....
У посмішці — промінчики любові.
Неторкано-пречиста світла ти.
Немов на квітах роси світанкові.
Для щастя сотворив тебе Сам Бог
У парі з милим вище хмар летіти.
У радості, в журбі, в часи тривог
Коханим серцем щиро дорожити.
Торкає ніжність клавіші душі
Народжується музика Кохання...
Коханий подарований тобі
В день незабутній вашого вінчання...

Два ваших серця стали враз одним,
З’єднались почуття, бажання, мрії
Мереживом сплелися золотим
Закоханість, довіра і надія.
Бажаю, щоби свято цього дня
Через десятки років не згасало.
Щоб обійнявшись, йшли через життя,
Щоб і всього життя було замало...
Марія Звірід

 

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ