Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

Замовити
поетичну збірку

Поезія віри

Осоння віри

Замовити
поетичну збірку

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство а поезії

 

Мелодії серця

Сторінки  1  2   3



Поети Божі, Марія Звірід
"Кругом яблуні завірюха", Михайло Козубовський
Єднання, Михайло Козубовський
"Втомлена тиша дрімає", Михайло Козубовський
Весняні мотиви, Михайло Козубовський
"Здається, ще вчора мовчали мої думки", Юлія Тонего
Ангели плачуть, Сергій Рачинець
"Чого, скажи, душе, ночами плачеш", Сергій Рачинець
Мій сад, Роман Цуман
Слово без рими. Дмитро Довбуш
Доля. Дмитро Довбуш
"Поети знають, годі й казати". Дмитро Довбуш

 

Поети Божі

Якісь вони особливі люди —
Поети Божі,
Щось носять таке гаряче у грудях,
На сонце схоже

Люблять самотність, бо кажуть, що ловлять
Натхнення з неба.
І більшість закохані з них у Осінь,
Бо це їхня тема.

Трохи чудні і незвичні ці люди —
Поети Божі.
Ніби на решту звичайних схожі
І ніби не схожі…

Бачать в дрібницях велике диво
І руку Божу —
І вже від того вони щасливі,
Поети Божі.

Хочуть про Небо людям сказати,
Слова шукають.
Все, що всередині носять, віддати,
У вірші вміщають.

Чимось вони з олівцем простим
Трішечки схожі.
Пишуть і пишуть, шукаючи рим,
Поети Божі

Стирається грифель, усьому свій час,
Всі ми перехожі.
Вони не вмирають, злітають від нас
Поети Божі

Вони переходять туди, в небеса,
Без жодного мосту.
З роками не в’яне їх справжня краса —
І в дев’яносто.

Їх Бог забирає писати вірші
Й небесні сонети,
Він їм вготував особливі вінці —
Своїм поетам.
Марія Звірід


* * *
Кругом яблуні завірюха
З кожним подихом вітерця.
Ну навіщо спішиш щодуху
Вроду змести з її лиця?

Схаменися, грайливий вітре,
Припини цей жорстокий глум…
Все ж кружля білосніжне квіття,
Ніби тихий врочистий сум.

Та душа не болить у яблунь,
Не розщеплює крик грудей,
Бо намистом з рум’яних яблук
Чаруватимуть зір людей.

І життя вітровій невтомний
Обмітає мій ніжний цвіт,
Щоб на гілці душі, на кожній,
Визрівав золотистий плід.

Боже, сили додай в негоду,
Щоб не змів мене буревій.
Бо мій плід — Твоя нагорода,
Він — для Тебе, Господь, він — Твій.
Михайло Козубовський


Єднання

Щоденна полум’яна треба —
Світання нового вістунка:
Свята земля з блакиттю неба
Злилась в жагучім поцілунку.

Хлюпочеться червона птиця,
Втамовуючи вічну спрагу,
А в полі мрійно золотиться
Життя величного наснага.

Врочиста хвиля майоріння
Тисячоліть зніма плахтини,
І світло дивного прозріння
Палахкотить у грудці глини.

Єднання сутносте глибинна,
Кінець моїм шуканням впертим, —
І ось, торкаючись хлібини,
Я теж зливаюся з безсмертям!
Михайло Козубовський

 

* * *
Втомлена тиша дрімає
На хвилях весняної ночі.
Місяць-вітрильник, несучись в безмежжі,
Нечутно хлюпоче.
Звуки космічні…
Даремно плямую папір —
Не записати чарівну мелодію зір.
Мрійно вслухаюсь.
Миттєвість —
І я у вітрильнику срібнім.
Швидше думок невловимих
Лечу в океані всесвітнім.
Враз загорілось від щастя
Душевне нутро:
Місце призначення —
Всесвіту вічне ядро!
Піняться хвилі.
Зникають за обрієм сонце за сонцем,
Мегагалактики...
Раптом зупинка… Нарешті!..
Та що ж це?
Пахне земля, і лунає хвилююче скрізь
Рідна мелодія
Збуджених бруньок беріз.
Михайло Козубовський

 

Весняні мотиви

Сміється небо,
Буяє віття
Бурхливо;
Танцює юний,
Зелений вітер
Грайливо.
Проснулось серце,
Затріпотіло...
і з нетрів —
У самий вихор...
і захмеліло
Від щастя.
А сонцеструння
Дзвенить невпинно
Щоденно;
В гарячім серці
Палахкотіння
Шалене.
Спиніть! Не треба!..
Вповийте тінню,
Благаю!..
В солодкій втомі,
В палкім промінні
Палаю…
Михайло Козубовський

 

* * *
Здається, ще вчора мовчали мої думки
І не просилися рими у слово, щоб стати віршами.
А вже сьогодні нестримним потоком гірської ріки
Ллються і ллються малими рядками і більшими.

А вже сьогодні, загнуздані буквами, йдуть на папір,
Щоб у римовану мову із хаосу стати впокорено
І зазвучати буденності сірій наперекір
Зовсім незвично, яскраво, натхненно, віршовано.

Як я чекаю таких сокровенних хвилин!
Адже народження вірша побачити дано не кожному.
Тому вслухаюся серцем я знову і знов в думоплин,
Щоб римувати думки, які стали тривожними.
Юлія Тонего

 

Ангели плачуть

Ангели плачуть, а я наслухаю,
Скрутно на серці, від жалю болить.
Ангели сліз від людей не ховають,
Ангели плачуть, а дощ шелестить.

Ні, то не осінь, що тужить за літом,
Ще тільки липень медами пропах.
Ангели плачуть, а їм би радіти,
Славити Бога в небесних краях.

Власне сумління беру на поруки,
Може, й моя тут у чомусь вина, —
Ангели плачуть, громів перегуки
Душу тривожать мою аж до дна.

Я прислухаюся довго й терпляче,
Здається, про все забуваю в цей час,
Щоб не забути, як ангели плачуть,
Ні, вже ридають в молитві за нас...
Сергій Рачинець

 

* * *
Чого, скажи, душе, ночами плачеш,
Як не сповите вчасно немовля?
Хіба краси довкола ти не бачиш?
Весною знов заквітчана земля.

Хіба не маєш чистої любові,
Снаги життя, що тягнеться увись?
Скажи, якого треба тобі слова,
Аби всміхнулась радісно колись?

Хіба не можеш з болем примиритись
Минулих літ, що каменем наліг?
Я зрозумів: ти хочеш помолитись,
Аби важкий спокутувати гріх.
Сергій Рачинець

 

Мій сад

Ну, ось ти і прийшла, принцесо довгождана,
І розцвіли черешні у саду.
Я так чекав тебе, не пізнану, не знану
І неповторну молодість-весну.

З моїх дитячих літ лиш спогади лишились.
Як швидко пролітає все життя!
Як швидко і дерева розпустились!
Здається, ніби і не був дитям.

Мій білосніжний сад вітрами не обтертий,
Зігрітий сонцем, зрошений дощем.
Уже пішов мені двадцять четвертий,
І хто підкаже, скільки буде ще?

Сади, сади – у світі вас багато,
Та буря часто струшує ваш цвіт.
І Бог лише спроможний зберігати
Його із віку в вік, із роду в рід.

Я знаю, прийдеш Ти з турботою про мене,
Як добрий Пан, розчистиш джерело,
Каміння віднесеш і знищиш терен,
Сховаєш сад мій під Своє крило!

Коли поллють дощі мелодією смутку
І чорний птах каміння принесе,
Лиху у світ хтось пустить чутку –
Прийди в мій сад і захисти мене.
Роман Цуман

 

Слово без рими

Слово без рими
Кинуло виклик.
Я відгукнувся
І став на прю!

В горлі незримо
Вибухне викрик,
Я поперхнуся
І заговорю!

Голос відчинить
Райдужні брами,
Випурхнуть зграї
З високих веж.

Голос мужчини
В склепінні храму
Нас запитає
Одне і те ж.

Випурхнуть мрії
З вуст розіпнутих,
В шати молитви
Вбравши луну.

Я не зумію
Вчасно збагнути
Нашої битви
Справжню ціну.

Отже, немає
Іншого шансу:
Тільки від жертви
Дрижить земля.

Я відступаю
З правом реваншу -
Варто померти
Не "від", а "для"!

Слово без рими -
Слово на вітер.
Хтозна куди він
Нас віднесе.

Слово без гриму
Тиснених літер
Скаже правдиво
Все!

Нині все рідше -
Слово без фальші.
Хтозна, чи вартий
Жрець олтаря...

З правом на більше,
З вірою в краще
Ставлю на карту
Власне ім'я.

Слово без рими,
Випий мій спокій,
В саван чекання
Тебе загорну.

Будуть нестримно
Бити потоки,
Та не злякають
Нашого сну.

А пробудившись
Від поцілунку,
Вперше у риму
Відповіси.

Голос - ще тиша,
Слово - ще думка,
Подих затримай:
Тссс!
Дмитро Довбуш

 

Доля

Ти знав, на що прирік себе, поете,
Обравши висоту своїх небес?
Ти відав, чим заплатиш ради злету,
І скільки крил зітреш?..

Чи був ти світлий розумом і духом,
В той день, коли приміряв на плече
Протертий плащ сердешного Баруха
І жар, який зсередини пече?

Тепер твоя дорога незворотна:
Ні кроку вбік, ні погляду назад!
Бо ти пророк, а значить - ти самотній,
А значить і страждати - у стократ...

Твоє єство просмолене чуттями:
Якщо ненависть - значить навісна,
Якщо кохання - тільки донестями,
Якщо жага, то чиста, як весна!

Тепер малої іскри - забагато,
Щоб розбудити надра вічних рим,
Щоб тихий розум вибухнув, мов кратер,
Метаючи вогонь і дим.

Тобі тепер шукати недосяжне
І мучитись від вічних протиріч.
Це доля - відчувати завжди
Незриму наготу облич.

І те, що іншим дано на хвилину,
Як біль чи невловиме почуття,
Тобі нести без права на спочинок
Усе життя.

Щасливий-бо не скаже про скорботу,
І боягуз не звідає меча.
Хто бачив смерть, зневажить позолоту
І марнославство багача.

А ти, поете, будеш всім і всюди,
Пропустиш через себе цілий світ,
І посивієш, як сивіють люди,
Та не від літ...

Тобі щодня судилося вмирати,
Блукати між світами, як мара,
Стрічаючи свою наступну страту
На вістрі одержимого пера.

І вже тобі видніше, чим заплатить
Такої долі многолика суть.
Бо часто нагорода і прокляття
Удвох ідуть.

Лиш не згуби в боях святого змісту
І не віддай протертого плаща
У жертву підлабузі й лицемірству.
Хоча...

Ти знав, на що прирік себе, поете,
Пірнувши в глибину своїх небес!
Горіти в атмосфері, як комета, -
Аж поки не згориш увесь.

Дивися, за тобою стануть діти,
Зіпнуться на гранітове плече...
Кометі ж бо недовго і горіти.
Недовго ще...
Дмитро Довбуш

 

* * *

Поети знають, годі й казати:
Не все можливо заримувати...

Слова не вміють вдягати маски,
Не заримуєш «ану» з «будь-ласка»,

Обман до правди не ходить в гості,
Ні доброта - до оселі злості,

Бридує праця дворами ліні,
Гріхи ховаються від сумління,

Любов від зради біжить подалі,
А сміх в немилості у печалі...

Тому із шахт, де лупають рими,
Бери уважно, вишукуй зримо,

Винось на люди коштовні перли,
Щоб їх з паперу віки не стерли.

Бо найміцніше говорить серце,
Яке пізнало горнило герцю,

Чиєї долі болючі строфи
Зробились римою до Голгофи.
Дмитро Довбуш

Сторінки  1  2   3

 

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ