Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

Страждання Ісуса Христа



Лицемірство, Олег Берман
"Любов прибита до хреста цвяхами", Марія Звірід
Христові муки, Ігор Федчишин
Опівночі. Дмитро Довбуш
Моя VIA DOLOROSA. Дмитро Довбуш
В Гефсиманськім саду, Юрій Тітов
"А Марія стояла і плакала", Марія Звірід
Мама Марія, Марія Звірід
Остання вечеря, Марія Звірід
Заримована любов, Юрій Вавринюк
Хресна дорога, Надія Кметюк
Тернова гілка і троянда (Великодня притча), Надія Кметюк
На Страсну П'ятницю, Надія Кметюк
"місце зустрічі — хрест", Галина Манів
"Тебе, Ісусе, увінчали терном", Василь Мартинюк
Марія, Тарас Вихованець
"Умиті руки", Володимир Сад
Сім слів Ісуса , Володимир Сад
Ти відплатив любов'ю, Василь Мартинюк
"Ми у грахах народжені", Ольга Чорномаз
"Холола кров Господня", Ольга Чорномаз
"Мовчить Голгофа", Ольга Чорномаз
"Повік розп'яття над жорстоким...", Ольга Чорномаз
"Нікому не дано зійти з хреста, Ольга Чорномаз
Завіса, Юрій Вавринюк
"А Він мовчав...", Юрій Вавринюк
Юрба, Юрій Вавринюк
"Він помирав", Юрій Вавринюк
Вино і хліб, Олена Романішина

 

Лицемірство

Тут піддані покірні. Ось вони –
В одну юрбу зростаються потворно,
Щоб перед Ним ревіти: «Розіпни!»
Єдиним лютим, вже нелюдським горлом.
Правитель зволікає і хитрить,
В своїм безсиллі грізно супить брови:
Цей Молодик не винен вочевидь,
А як кричать, як прагнуть Його крові!
Не усмирив би, певно, ані цар,
Ні кесар ту озлоблену ораву...
– Прийміть на Пасху з милості мій дар, –
Що ж, відпустіть... Розбійника Варавву. —
Намислив, що уникне він біди,
Коли віддасть безвинного на муки:
– Судіть самі. Мені ж несіть води. –
Я не втручаюсь; умиваю руки.

З хреста в безсмертя вирушив Ісус,
Намісник смерті ждав злодійкувато...
Тож кожний можновладний боягуз
У світі й зветься Понтієм Пілатом.
Олег Берман

 

* * *
Любов прибита до хреста цвяхами,
Кружляє зло над розп’яттям птахами.
Тернина впилася в чоло боляче,
Ридає мати, під хрестом стоячи.
Той, Хто створив джерела вод, — спрагнений,
Хто був Причиною буття — страчений.
І впала Батьківська сльоза краплею,
А небо в розпачі дощем плакало.

Кров запеклася на устах зранених,
За грішних світу помирав Праведний.
Ярмо на душу налягло каменем,
Цар Вічності був смертю там вжалений.
Бог присуд виніс за гріхи Синові,
Хоча не Він, а я була винною.
Вмирало на хресті Життя віддане,
Відкривши двері в небеса грішникам.

Христос є жертва за мій гріх,
Спасенна Кров’ю я святою.
Він серце убілив, як сніг,
І освятив його Собою.
Христос купив мені життя
В стражданнях й муках на Голгофі.
Звеличую Його ім’я,
Вклоняюся Його любові.
Марія Звірід


Христові муки

Уївся терен
в зболене чоло,
і руки оніміли
і отерпли.
Пробитий бік,
осине мов жало,
ятрить, пустивши
метастази смерті.

Пітьма і морок,
стогін зжатих вуст,
що всі у солі –
піт змішався з кров’ю.
Свідомість мук
і сухожилля хруст,
що, наче струни,
натягнулись з болю.

Легені обпікає
пломінь ран,
і смерті щупальця
повзуть до серця плоті.
Болить обвислий,
задубілий стан
і поцілунок
від Іскаріота.

Клітини мозку
оповив павук,
тускніють очі,
нутро холодніє...
Душа летить
тунелем вічних мук
на неймовірне світло
у надії.

У сяйві тім
встає Господь-Творець
і, збадьоривши
ще криваву душу,
гласить: «Кріпися,
це ще не кінець!
Ти ще вернутись
на цю землю мусиш!»
Ігор Федчишин

 

Опівночі

Пишу Твоє ім'я з великої,
Чоло схиляю за компанію...
Та чи підтримав би молитвою
Твої боріння в Гефсиманії?

І чи почув би за Кедроном я
Тривожним голосом озвучене
В числі найближчих і своє ім'я ―
У трійці з обраними учнями?

Чи спав би в темряві навколишній,
В той час, як каменем докинути ―
До того місця, де навколішки
Стояв за мене до загину Ти?

Не буду бідкатися пафосно,
Звучи себе вінцем нікчемності.
Бо чи такий вже я беззахисний,
Аби в молитві біль людей нести?

Схилю коліна біля каменя,
Якого піт кривавий вищербив.
Якби я знав ― Хто дав життя мені,
То досягав в молитві вище би!

Якби не вкрила серце грубістю
Буття марнотного окалина,
Чи залишив колись гору би ту,
Де перемог усіх підвалина?

Якщо гріхи вітрами півночі
Сердешну душу замели твою,
То перейди Кедрон опівночі
І розтопи сніги молитвою!
Дмитро Довбуш

 

Моя VIA DOLOROSA

Жорстокий свист бича, що рве невинне тіло...
Удар, іще удар, безжалісна рука
Замахується знов, нестримно й знавісніло,
Збираючи в кулак всю дику лють гріха.

А очі не мовчать: тваринна спрага крові
І пристрасна любов в дуелі двох облич!
І розсікає свист завмерлу тишу знову.
І заганяє в плоть залізні кігті бич.

Знайомий силует, загорнутий в сутану...
Зажди-но, хто ти? Стій! Назви своє ім`я!
Людина ти чи звір? Дай хоч на мить погляну,
Відкрий своє лице! О, Господи! Це ж я...

“Вклонімося царю!” - Насмішки і знущання.
Удари по щоках. Приниження і біль.
Злобо, в твоїх очах я бачу здивування:
Хтось явно програє невидимий двобій.

В терновому вінку, в червоній багряниці...
Та витримає хто зеніт Твоїх зіниць?!
Безпомічно тремтять розлючені убивці.
В агонії брехня безсило пада ниць.

Розпалюється гнів, помножений на натовп.
Господь несе хреста, продовжуючи шлях.
Звивається в серцях прадавній гріх затято,
Туманить чистий глузд в отруєних очах.

Я йду серед людей, гублюсь у протиріччях.
Цей внутрішній двобій... Він був в мені завжди.
Чому ж у цій юрбі знайомі всі обличчя?
Чому ці голоси подібні, як один?

Хто небудь поясніть, чому я всіх вас знаю!
Чи може хтось із вас мені відповісти?
Спиніться хоч на мить, я вас таки впізнаю!
Стривай! Та ти ж – це я! І ти! І ти! І ти!

Удар, іще удар! Рука тримає молот ―
Останній аргумент розтоптаного зла.
На Черепній горі зійшлись вогонь і холод,
Небесна височінь і пекла глибина.

Удар, іще удар… Так просто, без вагання…
О воїне, невже ти так до цього звик?
Хвилинку! Це чоло, ці жести, ця сутана,
Цей голос, ці слова, цей погляд з-під повік!

Куди ти? Зачекай! О не ховай обличчя!
Понура голова – лиш відповідь твоя?
Солдате, не тікай, поглянь мені у вічі!
Я так і знав, авжеж, ти – теж! І ти – це я...

Розп'ятий на хресті жорстокою юрбою,
Прощаючи усім лукаву, горду злість…
Я теж там був, Христе, сміявся над тобою.
З усміхненим лицем і з серцем, повним сліз.

Цим поглядом небес Ти обіймаєш серце,
Лихе і бунтівне, що так любило гріх.
Ти – зранений, блідий, засуджений до смерті,
Прибитий до хреста… Та все ж Ти – переміг.

Людина під хрестом. Вдихає повні груди.
Із поглядом ясним і чистим, як блакить.
Я знаю, хто вона. Підходити не буду.
Завмерла від добра, моя душа стоїть.
Дмитро Довбуш

 

В Гефсиманськім саду

Молитва Христова і зрада Іудова
Змішались колись в Гетсиманськім саду.
Там очі народу накрились полудою,
Зробивши із нього гріховну орду.

Не чули вони віще слово Учителя,
Бо їх лжеапостол юрбою повів.
Отам почалися страждання Спасителя,
І слід чорноти далиною побрів.

Іудо! Іудо!
Якби ти замислився:
Ти ж учень Його, коло Нього сидів!
Чому ж хижий погляд раптово ти визвірив,
У нице падіння себе опустив?

Твій мертвий цілунок із присмаком холоду,
Такий невідвертий, продажний, скупий.
Хрипіла болючість розколотим голосом
Над садом самотньо у тиші нічній.

І мовчки дерева зажурено плакали,
Та десь насміхався безчесний Пілат.
Із неба дивились хмарки перелякано,
Стояли апостоли, тьмарився сад.

Тим місцем іду мовчазною годиною,
Як демон, ця зрада терзає мене.
Такою страшною, гіркою провиною
Нехай не накриється людство земне.

Хоч ми не безгрішні, та лине осанною
Христова присутність над нашим єством.
Провісні вітри пролетять Гефсиманою,
Щоб нам повернути побожний псалом.

Народе земний!
Не продайся лукавому,
Бо ще на планеті омани не сплять.
Неначе собі, під гріховною лавою
Христових завітів ніколи не зрадь!
Юрій Тітов

 

* * *
А Марія стояла і плакала…
Десь в куточку боліла ніжність.
І, здавалося, цілу вічність
Її сльози нечутно капали…

А довкола земля прокидалася,
Трави заспані в ноги хилилися,
Десь на сході зоря займалася,
І ранкові акорди лилися.

Що до того Марії стривоженій?
Їй не чути світанкових дзвонів.
Тут Він був, тут Він ними похований,
Тільки вчора лежав, а сьогодні…

… Їй вбачались Христові очі,
І чоло у вінку колючім.
Жах вселяла тривога ночі
І печери навислої круча.

Сльози бігли, на землю капали,
Серце птахою билось болісно.
І стояла Марія і плакала,
Десь відлуння зітхнуло голосно…

Раптом голос: «Маріє…» — бажаний,
Дотик ніжний, як вітру подих,
А вона ще не вірила, вражена,
Рук хотіла торкнутись проколотих.

Я, Марія, Твоя, Спасителю,
Ти приходь у хвилини розпачу.
Клич мене на ім’я, Учителю,
Коли Світло Твоїх очей втрачу я.

Я впізнаю рубці долонь Твоїх,
Я до ніг Твоїх мовчки схилюся…
… Не ховала Марія сліз своїх…
Так і я і плачу й молюся.
Марія Звірід

 

Мама Марія

Серце її не лишив одиноким,
Мами Марії…
Навіть стікаючи кров’ю жорстоко,
Дав їй надію…
Він із хреста нахилитись не може, —
Руки прибиті...
Мама цілує зранені ноги
Об камінь розбиті.
Що відчувало зболене тіло?
Мамині губи?..
Спогади в давнє дитинство летіли…
Як їх забути ?
Місячне світло, мамині очі
В тихій зажурі...
Теплий, як райдуга, легкий місточок
Пам’ять хитнула.
Мамині руки, мамина пісня,
Мамині сльози...
Хрест над землею високо звівся —
Дихать не в змозі...
«Жінко, це син твій... — ледве промовив, —
Це ж твоя мати...»
Цінність синівського теплого слова
З чим порівняти?
Цівочка крові тонко стікала, —
Вмер Розіп’ятий...
Але Любов безголосо кричала
Світу багато...
Марія Звірід

 

Остання вечеря

«Мир Свій Я вам даю», — казав до них Христос,
Дванадцятеро слухали в світлиці.
Синіло небо у Його зіницях,
І сходив мир в серця дванадцятьох,

І наповняв, як мирро, їхні душі.
І так хотілось бути їм з Христом
Усю цю ніч...Та ще не знав ніхто,
Що це останній вечір із Ісусом.

А Він ламав опріснок перед ними,
І кожному з любов’ю подавав,
«Моє це Тіло, — тихо промовляв, —
Що за всіх вас ось-ось буде ломитись»

І кожен, простягаючи долоню,
Приймав шматочок і до рота клав.
І Юда очі мовчки опускав,
Він план про зраду мав вже на сьогодні.

А потім чашу Вчитель їм подав,
І виноградний аромат рознісся
По всій світлиці... А Ісус підвівся
І, поглядом обвівши їх, сказав:

«Це Кров Моя — вона за вас проллється,
Ви Чашу Заповіту цю прийміть
І між собою нині розділіть» —
І прийняли всі учні з щирим серцем.

Ось так Ісус Христос прощався з ними,
Це був для них останній спільний вечір,
В цю ніч Його візьмуть, скривавлять плечі
І поведуть стежинами нічними...

«Мир Сій Я вам даю...» — ці дорогі слова
Через століття нам звучать сьогодні.
Цей Хліб і це Вино — то Тіло й Кров Господні,
З благоговінням знов схиляється душа...
Марія Звірід

 

Заримована любов

Безжально редактор закреслює вірша:
«Бездаро-поете, послухай, агов!
Ну що може бути в поезії гірше
Коли заримовані «кров» і «любов»?!

Банально,
бездарно
отак римувати!
Де ж думки політ, де твої словники?
В поезії треба
шукати,
шукати!
З найкращих слів-перел низати рядки!»

Ну що ж, вчений муже, перечити марно:
Писати отак — ворогам для зловтіх.
Не просто знайти слово влучне та гарне
Та ще й особливе, не так, як у всіх.

Та думки ніяк вгамували не можу,
Що рветься на тлі хитромудрих розмов,
Коли враз пригадую днину негожу,
Де в болях-воланнях земних молитов
У вічній поемі, на інші несхожій,
Небесною мудрістю, почерком Божим
Навік заримовані кров і любов.

Коли між камінням голгофського схилу
Червоним бурштином губилася Кров,
Вона в епіцентрі страшного горнила
У щастя моє вримувала Любов.
Юрій Вавринюк

 

Хресна дорога

Червона рута там зростала,
Де Кров Господня з ран стікала...
О! Що ж ви робите з Ним, люди?!!
Жахливий розпач серце студить.

Заціпеніли всі створіння,
Німий переляк стис сумління.
О! Що ж ви робите з Ним, люди?!!
Як ваша совість жити буде?!

На глум і сміх Христа пустили,
Наругою і терням вкрили.
О! Що ж ви робите з Ним, люди?!!
Чи є в вас розум й серце в грудях?!

Криваве Тіло аж здригалось,
Каміння плакало, здавалось...
О! Що ж ви робите з Ним, люди?!!
Згадаєте, як пізно буде...

Плюють, сміються — аж регочуть:
Ну, що їм Правда — чуда хочуть
Ті, що над Господом глузують,
А перед демоном плазують.

Назустріч Скорбна Божа Мати:
«Мій Сину, Ти ідеш вмирати...»
О! Що ж ви робите з Ним, люди?!!
Ви ж — не пилати, не іуди.

Під тягарем хреста безсило
Паде зболіле Боже Тіло.
О! Хрест покути і Любові
На Тілі, збитому до Крові...

Побожний Киринейський Симон
Ступає поруч з Божим Сином,
Несе дорогою скорботи
Той хрест важезний до Голготи.

Дорога болю, сліз дорога...
Жорстокий світ вбиває Бога...
Ще каяття до них прибуде —
Спаде з очей і душ полуда.

І лиш хустина Вероніки
Обтерла очі і повіки,
Чоло скривавлене і губи.
О! Що ж ви робите з Ним, люди?!!

Єрусалимські доньки плачуть:
Хай Божий Син за все пробачить.
О! Що ж ви робите з Ним, люди?!!
Вас плем'я правнуків осудить.

Беззахисний перед катами,
За що зневажений так вами?!
За що знущаєтесь, о люди,
Щоб потім бити себе в груди?!

Христові муки пам'ятає
Червона рута, що зростає,
Мов краплі крові по Вкраїні,
І плачуть, плачуть люди нині...

О! Що ви робите?! О люди!
Чи є в вас розум й серце в грудях?!
Опам'ятайтесь, помоліться!
1 від гріхів тяжких звільніться.
Надія Кметюк

 

Тернова гілка і троянда (Великодня притча)

Так дивно... Розцвіла собі троянда
На гілочці терновій серед ночі,
А вранці сльози, наче діаманти,
Скропили в Воскресінні Божі Очі.

То були сльози Божої Любові,
І крізь ті сльози поглядом Небес
Дивився в нашу душу, в нашу совість
Христос, який Воістину Воскрес!

І думкою, що терня те колюче
Не зможе погубити Дух життя,
Що Істина, воскресши, неминуче
Покличе багатьох до каяття.

Тією думкою троянді усміхнулась:
Вже не вселяло страх колюче терня,
Бо ніжними пелюстками торкнулась
І на Очах Христових сльози втерла...
Надія Кметюк

 

На Страсну П'ятницю

Обтяжені, засмучені, невтішні,
Прийдіть! Переступіть лишень поріг!
Ми всі на цьому світі такі грішні,
Прийдіть і поклоніться аж до ніг.
Дивіться: о, які болючі рани...
Як плаче нині серце і душа.
Як сумно, як жалобно нині в храмі
Весь світ прийшов оплакати Христа.
Не лаврами — колючим терням вкрили.
Ясне чоло і золоте Його волосся,
І на хресті вмирати залишили,
Пробивши наскрізь руки й ноги босі.
Струмками крові ллється із розп'яття.
Велика жертва Сина і Отця.
За всіх нас, мої сестри, мої браття,
За всіх, з початку світу й до кінця.
Надія Кметюк

 

* * *
о. Максимові

місце зустрічі — хрест

величезний
якого Ти взяв на Себе

і малесенький
той
що його
не подужаю нести я

найправдивіші слова обертаються на
милування собою
найщиріші сльози обертаються на
милування собою
навіть
найпекучіший сором обертається на
милування собою

Господи!
зроби зі мною що-небудь!!!

я стомилася
розпинати Тебе
щодня!!
Галина Манів

 

*  *  *
Тебе, Ісусе, увінчали терном,
Зневагу замість слави воздали.
Бичі сичали над тобою ревно —
І плоть Твою тяли.

Усе терпів: ні докору, ні крику.
Ніс хрест і давсь, щоб розп’яли на нім.
І Ти молився, Сущий з первовіку:
— Прости, мій Батьку, їм.

І кров віддав, розп’явшись на хрестові,
Став жертвою, став хлібом для святих,
Воскрес й вознісся в небеса любові,
І нас збереш на них.

А ми, відкуплені, у вічності з Тобою
Тебе вінчатимем натхненною хвалою.

Василь Мартинюк

 

Марія

Розп’ято… Сина… В світі більше горе,
Може і є, тільки… Не стало світу —
Розмита чорна пляма… Темні гори —
Неначе привиди удень… Без світла.

Розп’ято Сина… — Пам’ятаєш, може,
Як Ти тоді, Дитиною, у храмі,
В дванадцять років… Пам’ятаєш, кожен
Тобою дивувався?.. І руками

Обвила хрест. І знов не стало світу —
Змішався зі слізьми й дорожнім брудом…
Скажіть, у вас… колись… вмирали діти?!
Скажіть мені, жорстокі серцем люди!

Й упала долі… Хресні силуети
Єднали небо із Череповищем...
Завіса у Святе Святих роздерта…
Юрба мовчить. Юрба уже не свище,

Рідіє мовчки із театру болю...
Первосвященики збирають раду.
Вони й по смерті вершать людські долі…
Сіріє обрій над священним градом…

Сходить зоря. Тільки ж… розп’ято Сина…
І б’ються почуття, немов об ґрати…
У чім… У чім була Його провина?.. —
І мліє під хрестом Марія. Мати.
Тарас Вихованець

 

* * *
Умиті руки — печальна повість,
Умиті руки — нечиста совість.
Пробиті руки — любов до світу,
Пробиті руки — міць заповіту.

Умиті руки — це власне право,
Умиті руки — це крик «Варавву».
Пробиті руки — любов небесна,
Пробиті руки — не зими — весни.

Умиті руки — це слабкість волі,
Умиті руки — скорботні долі.
Пробиті руки — нам покаяння,
Пробиті руки — з Христом єднання.

Умиті руки — це фальш душевна,
Умиті руки — тремтять непевно.
Пробиті руки — це час прозріння,
Пробиті руки — для нас спасіння.

Умиті руки — невдала сповідь,
Умиті руки — біль серце повнить.
Пробиті руки — ні з чим не схожі,
Пробиті руки — це Царство Боже.
Володимир Сад

 

Сім слів Ісуса

Над кулею земною звівся хрест,
Зловіща тінь упала на Голгофу.
Це — не караючий отцівський перст,
Це жертва, щоб спинити катастрофу.

Скорботна чаша випита до дна.
Земне життя наблизилось до скону.
За гріх людей Він заплатив сповна,
Звільнивши підзаконних від закону.

Прощав, любив, навчав, творив дива,
Показував зразок життя святого.
Та ще не всі сказав Христос слова,
Ще не було тріумфу перемоги.

Весь шлях Христа — мов спалах в майбуття,
Не блиск промов чи згусток філософій.
Вже близько смерть, та сіяли життя
Сім слів, що прозвучали на Голгофі.

Слово перше
Ось череповище. Віднині — центр Землі.
Жахлива метушня, Христові ділять ризи
І жереб кидають. Навколо лиця злі
ІВ душі зима: і очі, й серце в кризі.

На сполох вдарив молоток важкий.
Є всьому час, і всьому є причина.
«ПРОСТИ ЇМ ОТЧЕ, ПРАВЕДНИЙ, СВЯТИЙ,
ВОНИ НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ДЛЯ МЕНЕ ЧИНЯТЬ».

Слово друге
Ліворуч і праворуч від Ісуса
Висять злочинці, певно, за розбій.
Один не має сил знести спокусу,
Сичить в зневазі лютій, наче змій:

«Як ти Христос — зійди з хреста із нами,
Як ти Спаситель — нас спаси й себе».
А другий йшов до Господа з гріхами,
Надіявся на милість із небес.

«Згадай мене, мій Господи, благаю
У Царстві, що в небесному краю».
«ПОПРАВДІ, Я КАЖУ ТОБІ, БО ЗНАЮ,
ЗІ МНОЮ БУДЕШ НИНІ У РАЮ».

Слово третє
Росте злоба й фальшива ейфорія,
Приниження, насмішки і хула.
Біля пробитих ніг стоїть Марія,
Поранена, безсила проти зла.

Побачив матір і сердечну рану
(Віднині залишається одна).
Синівський погляд впав на Іоана:
«ОЦЕ ТВІЙ БУДЕ СИН ТЕПЕР, ЖОНА».

Апостолу сказав: «ЦЕ — ТВОЯ МАТИ».
Турбота сина, сам же помирав!
І вірний учень до своєї хати
Самотню матір відтоді забрав.

Слово четверте
А потім морок. Ніч. Посеред дня
Раптово все довкола потемніло.
Притихла враз злорадна метушня,
Заклякло все, жахнулось, заніміло.

І в темряві, глибокій, світовій,
До неба голос зболений полинув,
Синівський голос: «БОЖЕ, БОЖЕ МІЙ!
ДЛЯ ЧОГО ТИ МЕНЕ ТЕПЕР ПОКИНУВ?»

Слово п’яте
Мовчало небо, наче недосяжне.
Криваве тіло томиться з жаги.
Вуста спеклись. І ледве вчулось: «ПРАГНУ!»
І тільки людська черствість навкруги.

Слово шосте
Насмішки лиш підсилюють страждання.
Жорстокий лід в серцях не розтає.
Старанний римський воїн без вагання
До вуст Христових оцет подає.

І після оцту Він прорік : «ЗВЕРШИЛОСЬ!»
Усе віддав. Вже вільний від землі.
Ясна свідомість, серце ж ледве билось,
Бо шлях важкий Його крізь терни ліг.

Звершилось те, для чого небо кинув,
Звершилося спасіння всіх людей!
Звершилось все! О Людський Божий Сину,
Твоя любов до вічності веде.

Слово сьоме
Агонія. Важкі останні муки
І сильний голос (ні, не до юрби):
«МІЙ ОТЧЕ! У СВЯТІ НАДІЙНІ РУКИ
Я ДУХ МІЙ ЗАРАЗ ВІДДАЮ ТОБІ».

В ту ж мить завіса розірвалась в храмі,
Відкривши доступ у Святе Святих,
А людству до небес відкрились брами —
Христова жертва сталася за всіх.

Післямова
Скінчив життя небесний Примиритель.
Умер за нас, щоб мали ми життя.
Він знов гряде, але не як Спаситель,
А як всесвітній праведний Суддя.
Володимир Сад

 

Ти відплатив любов’ю

Ісусе, Тебе зневажали.
Тебе обмовляли, мій Христе.
Образи камінням жбурляли
На серце твоє пречисте.
Усі гордували Тобою,
А ти відплатив — любов’ю.

Ісусе, твої страждання
Від рук людей невимовні.
Плювання і бичування
Терпів у великім безмов’ї.
Били Тебе зі злобою,
А ти відплатив — любов’ю.

Ісусе, години злої
Тебе увінчало терня.
Прийняв Ти усі побої
Тихо, з печаттю смирення.
За все, що робили з Тобою,
Ти відплатив любов’ю.

Ісусе, страждання чашу
Ти випив за людську долю
І визволив душу нашу
Від вічного смертного болю.
Все зло, що було над Тобою,
Ти переміг любов’ю.
Василь Мартинюк

 

* * *
Ми у гріхах народжені, однак
Не гріх людині волю свою мати,
А гріх її виконувати так,
Щоб знов Христа гріхами розпинати.

Син Божий, до Отця молився Він:
«Хай не Моя — Твоя хай воля буде».
Чому ж усе ми ставимо на кін
На власну волю — ми, безсилі люди?

...Прозора вись. У вічному саду
Огорне ніжна, тиха прохолода...
А зараз воїн в першому ряду
Знов руку із нагайкою підводить —

І біле пофарбує в кармазин
Нагайка люта у німій досаді.
Стріпнеться півень на одній нозі —
Підтвердить мимоволі учня зраду.

І хижо зойкне збуджена юрба,
Як хрест Його гойднеться над землею,
І Він в подобі грішного раба
Возвиситься під небом Іудеї.

Возвиситься над світом і над злом —
І нас підніме до Своєї висі,
Щоб нашу плоть розп’ясти тим хрестом,
Щоб кожен з нас від неба народився.

Щоб дух звільнивсь від похотей душі
І від її свавільного диктату.
З палаців гордості — руїну залишить
І своє «его» відвести на страту.

Готові ми? Чи нам безмежно жаль
Своєї плоті, до якої звикли,
І віри нашої означена межа —
Вона, немов легенькі черевики —

Не тисне, не скрипить і не болить,
І можна йти вдоволено й нечутно...
Ніхто не кине каменем услід,
Ніхто не дасть словесної отрути.

Все добре, все істотно, як завжди,
І непомітна аритмія духа —
Лиш застеляє небо сивий дим
І замітає душу завірюха.

Не дай нам, Боже Праведний, в житті
Так гірко до Ісуса доростати.
Дай сили, щоб побачить на хресті
Слабкої плоті нашої розп’яття.

Жадаємо спасіння від Небес,
Та чи бажаєм буть на Сина схожі,
Щоб назавжди зректись самих себе,
І власну волю підкорити — Божій?
Ольга Чорномаз

 

* * *
Холола кров Господня на хресті —
Ми, колись падші, виправдані Словом.
Крім віри, що ми можем принести?
Нам дарувалась праведність Христова.

Та як поволі й болісно, однак,
Міняємо одежі домоткані!
І чистота Його поки що в нас —
Пребілий одяг з чорними нитками.

Нам довго ще вибілювать нитки
Далекого едемського падіння.
Гріховна суть — то правда навпаки
І власна напівправда неподільна.

Та сяє неспотворена краса —
Гармонія вселенська непомильна...
Занапастили ми едемський сад
І в Гетсиманський увійти посміли,

Де чистота високих одкровень
І незбагненна радості наступність,
Вона у інших вимірах живе,
Олжі і напівправди недоступна.

За Спасом вслід вступили ми в цей сад
І стоїмо, взуття нечисте знявши,
Підзвітні Богу й вічним Небесам
Заслуги наші і провини наші.

Це вже не раз повторено нехай —
Про чорне й біле невичерпна тема.
Світліє нитка нашого гріха,
Як в Спасовій присутності живемо.
Ольга Чорномаз

 

* * *
Мовчить Голгофа і мовчить каміння,
Кат діловито піднімає хрест.
Ніхто із них руки його не спинить.
Ніхто іржавий цвях не відбере.

Як солодко їм захищати Бога,
Як це почесно — вбити перший цвях...
«Цар-Самозванець» в’яне від знемоги,
А від тортур здригається земля.

О як вони Його зуміли «викрить»:
«Зійди з хреста, якщо ти справді — Бог», —
Лунав у небеса зухвалий викрик
Від ніг, уже скривавлених, Його.

Об хрест Господній зачепились хмари
І б’ється натовп тисячею очей,
І тисяччю зіниць волає: «Кари!»,
І Божа Мати вже стекла плачем.

А Він ще міг Отця Свого молити
За них, що бігли Бога розпинать...
Його любов єрусалимським літом
Через усі століття йде до нас,

Через жадобу, підлість і огуду,
Де срібний гріш готує гріх новий.
І сходять із конвейєра іуди...
А Він тоді останній із повій

Дозволив біля ніг Своїх стояти —
Слізьми покаяння гріхи відмить.
І погляд принципового Кайяфи
Ховавсь від Бога помежи людьми —

Мудрує ницість від початку віку:
«Одного стратим, та народ спасем».
І стигне кров німим нестерпним криком,
Як Бога розпинає фарисей:

Ці погляди, ці усмішки, розмови...
І Божий гнів не зціпить їм уста?!
Це ж скільки треба мать до них любові
І скільки сил, щоб не зійти з хреста!
Ольга Чорномаз

 

* * *
Повік Розп’яття над жорстоким світом —
Краплина крові в пам’яті віків...
І наші душі нею вже омиті,
І покаяння паростки тонкі.

Підхоплені, мов тріски непомітні,
Глибоким виром звабливих страстей,
Чи здатні ми хоча б лиш зрозуміти,
Як Син страждав? І як страждав Отець?

Як Він мовчить... і як Він тяжко тужить:
Допоки світ — ця туга не мине,
Допоки править впевненість байдужа,
Допоки не настане вже кінець.

Як вічного Отця душа боліла
За Сина, за Єдиного Свого,
Коли терзали найдорожче тіло.
Одна Голгофа тут? Чи сто Голгоф?

Ніколи ми того не будем знати,
Що відчував, що думав наш Отець,
Коли Ісуса повели на страту,
Коли сміялись у лице святе.

Чи хоче наше серце осягнути
Вселенський біль Вселенського Отця
Чи нам зручніше у гріховній суті
Не знати ні початку, ні кінця?

В саду спокус, далеко від Голгофи,
В блаженному невідані росли —
І сивіли серця людські потроху,
Й на долю виливали всі жалі.

Жили без Бога, горді й беззахисні,
Від прірви безкінечної за крок,
І птиця щастя з голосом зловісним
Всім на потіху кинула перо.

Зигзагами сумнівних траєкторій
Воно пливе над прірвою тепер.
Хто б захистив нас від сліпих повторень,
Якби Спаситель на хресті не вмер?

... Гортає вічність сторінки епохи —
Ми стоїмо у Спаса біля ніг,
А Бог-Отець вдивляється в Голгофу
Із висоти Святих очей Своїх.
Ольга Чорномаз

 

* * *
Нікому не дано зійти з хреста,
Ніхто не повертається з Голгофи.
Над долями загублених отар
Сміються й плачуть щирі скоморохи.

Отари товпляться в долинах сліз,
Де замість трав — бездонне трясовиння,
Тут пропадає всякий піт і слід,
Сльоза окреслює злу руку тління.

Довершеність усталених понять
Диктує тут учинок, жест і слово.
Тут знов готові йти і розпинать,
І плакати над Розіп’ятим знову.

Когось штовхнуть, вмоститися зручніш.
Бреде в світи загублена отара —
У трясовиння йде, чи йде під ніж...
Кому — покора і чия — покара?

Нікому не дано зійти з хреста.
Мовчить Голгофи красномовна тиша.
Не вміє птах у небеса злітать,
Аж поки шкаралупу не залишить.

Тверда, мов криця, шкаралупа снів
Про мудрість і таланти скомороші.
Та мить — і землю вибито з-під ніг —
Душа блукає в хащах власних спрощень:

За частоколом звичних заборон
Навчилися і вигідно, і спритно
Не розрізняти підлість і добро...
І (навіть не красиво!) — говорити.

І думки недорікуватий біль,
Й чужого слова завчена округлість.
Гріха не розкріпачені раби...
Усюди перші чи, принаймні, другі.

Хіба було б так дивно відлюбить
На тім хресті рід злий і непокірний?
Здивовані свободою раби,
Дарованою тільки лиш по вірі.

А як сприйняти? Як збагнути це?
Як у безсиллі власному зізнатись?
І замість птаха падає яйце,
І кесаря вітає щирий натовп...

Мінливий лик потворності й краси...
Лиш Він — у всьому всесвіті Єдиний —
Розп’ятий над віками Божий Син
З Голгофи повернувся, щоб спасти нас.
Ольга Чорномаз

 

Завіса

«...I завiса у храмi роздерлася надвоє — від верху аж додолу...»
Матвiя 27:51


Спотикаючись, йшли iз раю,
Вже без слiз, у тупому безсиллi.
Їх чекають роки вiдчаю
I кривавiї рани — в душi й на тiлi.

А позаду Едем лишали
I палаючий меч Господнiй.
На минуле завiса впала,
Мов розверзлась страшна безодня.

I пiшли прабатьки по свiту,
Вiддаляючись далi вiд Бога.
Залишилась повiк закрита
У присутнiсть Творця дорога.

Але протягом сотень рокiв
Бог Свiй погляд на землю правив:
Говорили уста пророкiв
Про святi й досконалi справи.

Вiдкривався у храмi пишнiм
Серед тисячi жертв невинних.
I тремтiв перед Ним, Всевишнiм,
Весь народ за свої провини.

Але все ж червонiла кровно
I колола гострiше списа,
Немов свiдок колюче й безмовно
Мiж людиною й Богом завiса.

Пломенiла, як символ втрати
Спiлкування з великим Богом.
I нiщо не могло з’єднати
Перекриту колись дорогу.

I висiла б вона довiку
Пiд суворим склепiнням храму.
Та здригнулась земля вiд крику:
«Вiдпусти, вiдпусти Вараву!»

...Над Голгофою нiч ридала,
Хижа тiнь вiд завiси гусла.
Там Любов на хрестi вмирала,
Оживляючи всохле русло.

Але з неба дивились очi
З тихим болем:
          «Так треба, Сину».
Й тяжкий стогiн:
          «Звершилось, Отче!»
Навпiл розiрвав тканину.

Простягнувши пробитi руки,
Перший крок Бог робив iз неба,
Щоб планету, зчорнiлу в муках,
Як дитя, пригорнуть до Себе.

I завiса в пилу лежала
Непотрiбною купою шмання...
А Отцiвська любов пiднiмала,
Як примирення, символ розп’яття.
Юрій Вавринюк

 

* * *
А Він мовчав... Мовчання гучно било
Набатом в груди... Руки мив Пілат...
Важке мовчання, довге, аж несила
Дивитись в вічі. Цвяхи правив кат...

Ще вчора храм лящав під батогами,
Від владних слів луна з кутків ішла.
Тепер мовчить Отой, що зводить храми
За кілька днів, борець супроти зла...

Ще вчора Він повчав, як треба жити,
І говорив, де варто б і змовчать.
Ще вчора йшли до Нього вбогі й ситі
Послухати про Божу благодать.

Тепер мовчить. Невже і справді винен?
За що ж Йому така ганебна честь?
Шаліє зло, кричить юрба неспинна...
Пішов без слів, поніс мовчання хрест.

«Замовк, нарешті», — втішено зітхнули.
Не знали, бідні, в ту жахливу мить,
Що Він ще заговорить. Серце чуле,
Як пташка, на той голос полетить.

Він заговорить. Кам’яна могила
Від голосу здригнеться. Вмовкне світ.
У безнадії затріпочуть крила.
Слова прорвуться через товщу літ.

У ці слова вслухаються століття,
Вони проходять лабіринти душ.
Їх слухають серця, гріхом розбиті.
Говорить Він, смиренний неба Муж...
Юрій Вавринюк

 

Юрба

Юрба сміялась, плакала, кричала,
Вдивлялась пильно: ось уже ведуть.
В зеніті сонце. Спека докучала.
Та хай вже там: потерпим, будь-що будь.

Це ж так цікаво: вчора під «осанну»
В’їжджав як цар, а нині — на суді.
Не буде більше цар той самозваний
Нам докучать. «На хрест його веди!»

Юрба раділа: це ж яка розвага —
Не кожен день стрічаєшся з «царем».
Дарма, що спека, мучить горло спрага,
Ми ж бо на страту зрадника ведем!

Яка ж це гордість — буть комусь суддею!
«На хрест, на смерть! Варраву відпускай!»
...Мовчала совість, сплямлена брехнею.
Кричало зло... Чорнів вже небокрай.

Ревіла площа: хліба і видовищ!
Дивіться вже... Дивіться, як ведуть.
Ішов Христос. І хоч би хто на поміч
Йому прийшов. Зловтішно лиш гудуть.

Упала ніч. Ось вже Череповище.
Сховалось сонце. Що то за мара?
Там, на хресті, Він був хоч трохи ближче
До неба чорного. Густішала пітьма...

Юрби нема. Всі кинулись втікати.
Ви боїтесь розп’ятого Христа?
А що ви скажете, як доведеться стати
Перед Воскреслим Ним у небесах?

Куди втікати будете від Нього,
Коли судити сяде Він на трон?
Згадаєте Голгофу і Святого,
І постать, що вросла в літостротон.

Так само всі ви будете стояти.
Таким же натовпом, що з жаху занімів.
І крик далекий битиме набатом:
«На хрест! На смерть!» —
                    відлуння ваших слів.
Юрій Вавринюк

 

* * *
Він помирав.
          Один.
                    Стражденний.
                              Збитий.
Вжахнулось сонце. Впала хижа ніч.
Йому б ще жити, жити, й жити!
Йому б ще ряст топтати босоніж.

Йому б нести ще факели надії:
Он скільки ще зболілих та калік.
Ще у скількох душа без світла скніє.
Який же Він був добрий чоловік!

Та Він вмирав.
          Один.
                    Один на світі.
Пекельно-чорна падала вуаль.
А серце билось в грудях, наче в кліті:
Воно вже чує списа гостру сталь.

Але не спис підпер Йому легені,
І не вінок вразливо так пече,
Ні вигуки жорстоко-навіженні,
Ні ненадійне другове плече.

Йому болять майбутні всі століття,
Що розіпнуть уже не просто плоть:
Плювати в душу будуть і щомиті
На нову смерть без жалю поведуть.

Вмирати буде у серцях жорстоких,
В байдужості, упертості людській,
Коли гріхи колоти будуть в боки,
Як знов Голгофа — й Він вмира на ній.

Коли забудуть істинні дороги,
Коли зневажать жертвенну любов,
Коли у Ньому світ відкине Бога,
Він помирати буде знов і знов,

В серцях байдужих вкотре розіп’ятий,
Розміняний на грішні бариші...

Не так жахливо на хресті вмирати:
Найбільш болюче вмерти у душі...
Юрій Вавринюк

 

Вино і хліб

Вино і хліб... Торкаються уста
Благоговійно, тихо, несміливо,
Не байдуже. Це заповідь Христа:
«Ось кров Моя! А хліб — це Моє тіло!»

Вино і хліб... В нім зцілення душі,
В нім прощення і сила, і молитва...
Не просто так в саду, в нічній тиші
Звершилась за спасіння людства битва.

Було нелегко для Царя царів
На камені в сльозах благати небо.
«Пильнуйте!» — учням тричі повелів,
А Сам гріхи людей узяв на Себе.

Як часто чую я слова святі,
Що сповнені любові неземної...
Мене ще не було у цім житті,
А мій Христос терпів страшні побої.

Я уявляю погляд доброти,
Я знаю, гріх і мій Його поранив.
Прости мені, мій Господи, прости!
Тебе любити я не перестану.

Дозволь мені піднятись на гору,
Припасти трепетно до ніг пробитих.
Своїм волоссям я їх обітру,
Дозволь сльозами ніжно їх омити.

Не бачила, як Бога розп’яли,
Та кожен стук у серці відчуваю
І хрест, що над землею підняли,
Щоб серце чуло: «Я твій гріх прощаю».

«Радій, юдейський цар!» — кричав народ.
А вирок де? За що така розплата?
О, це ж моя вина... Прости, Господь,
Не краща я у вчинках за Пілата.

А серце прагне бути в тім саду...
Я постараюсь стримувати сльози.
Дозволь, Ісусе, поруч припаду,
Нехай на мене падають погрози.

Я обіцяю, буду тихо йти,
Ступатиму в сліди Твої криваві.
Навчи мене молитись так, як Ти
В саду молився Гетсиманськім.

Вино і хліб... Схиляюсь в простоті.
Тут ні до чого вся земна гординя.
Ісус, Ти вмер за мене на хресті,
І в цьому є моя... моя провина.

Вино і хліб... Торкаються уста
Благоговійно... Тихо... Несміливо...
Мов спомин для душі — слова Христа:
«Ось кров Моя! А хліб — Моє це тіло!»
Олена Романішина 

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ