Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

У родинному колі


Ластів’ята. Галина Левицька
"Коли себе ти хочеш розпізнати", Михайло Козубовський
Я не можу вже вас захистити, Світлана Касянчик
Вилетіли з хати доньки та сини, Світлана Касянчик
Батьки, Юрій Тітов
Любому серденьку, Марія Звірід
Батькам, Марія Звірід
Нареченій, Марія Звірід
Коханому, Марія Звірід
Донечці, Марія Звірід
Дорогій матусі, Марія Звірід
"Дивлюся ув очі весняні", Дмитро Довбуш
Мамин сон, Володимир Сад
Молитва мами, Володимир Сад
Не стихає у серці біль, Володимир Сад
Мамина зима, Володимир Сад
"Закружляв яблуневий вальс", Володимир Сад
Сестрі від сестри в день весілля, Юрій Вавринюк
Дружині, Тарас Вихованець
Мамі, Володимир Сад
Багатодітним матерям, Володимир Сад
Мамі, Ольга Міцевська
"Всміхнутись, доторкнутись, обімліти", Ольга Міцевська
Ниву орали тато, Сергій Рачинець
Мій шлях, Сергій Рачинець
"Ну хто нас поєднав, якщо не Бог", Сергій Рачинець
Сирітський притулок, Ольга Чорномаз
Дружині, Юрій Вавринюк
Маленькому синові, Юрій Вавринюк

 

Ластів’ята

Повилітали із гніздечка ластів’ята...
Належать Небу і належать Богу.
Ти научи їх, Господи, літати
І забери із серця всю тривогу.

Вони Твої! І на орлиних крилах
Ти їх несеш крізь шторми й буревії.
Нехай в серцях пульсує віри сила,
Хай душі укріпляються в надії!

Земному притяжінню непідвладні
Через пізнання Божої Любов,
Вони Твої — у мирі та у правді,
Укріплені у Дусі та у Слові!
Галина Левицька

 

* * *
Коли себе ти хочеш розпізнати
Й проникнути у сутності ядро,
Не варто скрупульозно розкладати
На атоми дрібні своє нутро.

Постав перед собою доньку, сина,
Не упередженим суддею будь.
У віддзеркаленні яскравім, нефальшивім
Впізнаєш ти свою правдиву суть.
Михайло Козубовський

 

Я не можу вже вас захистити

Я не можу вже вас захистити
Від жорстокості й зла коловерті.
Ви — дорослі уже, трошки вперті.
Ви по-своєму хочете жити.

Вам здається: задачник з удачі
Кожну формулу має в додатку,
Все розміщене там по порядку
У чіткій, бездоганній подачі.

Що вам досвід батьків?! Вам охота
З’ясувати і суть, і причину.
Певно, так виростає в мужчину
Ще недавно маленька істота.

Я не можу вже вас захистити.
Все що можу — просити у Бога,
Щоб судьба, доброзичливо-строга,
Вас старалась по-батьківськи вчити.

Щоб ваш дух не зламали поразки,
Щоб від успіхів вам не сп’яніти.
Дай вам, діти, достойно прожити
Під покровом Господньої ласки.
Світлана Касянчик

 

Вилетіли з хати доньки та сини...

Вилетіли з хати доньки та сини.
В парі в’ють гніздечка власні помаленьку.
Та ніяк не звикну я до тишини.
Прабабусі кажуть: «Звикнеш потихеньку».

Ось заплющу очі: бачу малюків.
Бігають, стрибають по усіх кімнатах.
Затуляю вуха: чую сміх і спів.
А отямлюсь: тиха, спорожніла хата.

Якби повернути той прекрасний час,
Я б ним дорожила більше всіх достатків.
Кожен ранок, любі, цілувала б вас,
Кожну ніч шептала б: «Дорогі малятка».

На сумління тисне каменем вина.
В пам’яті кружляють, мов ворони, фрази:
«Діти, дайте спокій!», «Що за дивина?!»,
«Може, зробиш сам, не скиглячи й відразу?!»

На стіні годинник стогне: «Чик. Чик. Чик...»
Обріза секунди вперто від години.
Тут був черевичок, потім — черевик.
В нас росла сімейка, а тепер — родина.

Вилетіли з хати доньки та сини.
Власні в’ють гніздечка дружно, галасливо.
Вам колись звикати теж до тишини.
Тож цінуйте часом і живіть щасливо.
Світлана Касянчик



Батьки

Після Бога батько й матір — перші,
Потім інші, що до тебе йдуть.
З ними — Всесвіт, виднокіл, безмежжя
І твоя така бентежна путь.

Ти без них — тонесенька пір’їна,
Що на вітрі в безвісті блука.
Без батьків життя твоє — руїна,
Як самотнє слово без рядка.

Все навколо меркне, шаленіє,
В світі є і Каїн, й фарисей,
Лиш батьківські імена не тліють,
Як вогонь, що ніс всім Прометей.

Хтось спішить до власної наживи,
Забуває найрідніший дім,
Тільки п'яту заповідь важливу
Закарбуй у серці ти своїм.

Пошануй батьків своїх із честю,
Так, як Бога, ти їх пошануй.
На своїх дорогах перехресних
Рідний поклик до кінця відчуй.

Кожен може маску поміняти,
Завести у грішну чорноту,
А тебе не зрадять батько й мати,
Помолившись за твою мету.

Буде все: падіння і вершини
І кохання, зміряне до дна, —
Тільки вічно світиться родина,
Як Неопалима Купина.
Юрій Тітов

 



Любому серденьку

Мій любий, найдорожчий, мій єдиний,
Тебе подарував мені Сам Бог.
Мого ти серця рідна половина,
Як добре, що йдемо життям удвох.

Чи встелять нашу стежку білі квіти,
Чи осінь жовтим листям замете —
Ми будемо надіятись, любити,
Носити в серці почуття святе.

І миті кожної — вночі чи на світанні,
У радості, у щасті чи в журбі
Я прагну бути, дорогий, коханий,
Відрадою і втіхою тобі.

Бо дано нам на двох єдину долю,
І все, що Бог призначив, — перейти.
Життя — велике неозоре поле,
Але з тобою так приємно йти.

Я ніжно понесу в долонях серця
Солодке та пречисте почуття.
І серце в унісон з твоїм заб’ється,
І сповнить душу Музика життя.
Марія Звірід

 



Батькам

Ми стоїмо в цей день такі щасливі.
Ми починаємо удвох своє життя.
І щедра благодатна тепла злива
Нам відкриває світле майбуття.

Все, що було, і все, що завтра буде,
Ми маємо, завдячуючи Вам.
Матусю й батьку — найрідніші люди...
Ви будували в душах наших храм.

Як часто ви ночей не досипали,
Молилися до Бога повсякчас.
За кожну мить життя переживали,
Чекаючи з доріг далеких нас.

Схиляючись із щирою любов’ю,
Цілуємо Вам руки дорогі.
Хай дасть Господь Вам сили та здоров’я,
Зіллє на вас щедроти всі Свої.

Куди би нас не повела дорога,
Молитви Ваші будуть з нами йти.
В них наша сила, радість, перемога.
Вони, мов крила, будуть нас нести.
Марія Звірід

 



Нареченій

З якої квітки ти пила росу?
Які струмочки в коси ти вплітала,
Що, на твою задивлені красу,
Вітри весняні в небі затихали?
В очах твоїх — всі зоряні світи....
А в усмішці — промінчики любові.
Неторкано-пречиста, світла ти,
Немов на квітах роси світанкові.
Для щастя сотворив тебе Сам Бог,
У парі з милим вище хмар летіти.
У радості, в журбі, в часи тривог
Коханим серцем щиро дорожити.
Торкає ніжність клавіші душі —
Народжується музика Кохання...
Коханий подарований тобі
В день незабутній вашого вінчання...

Два ваших серця стали враз одним,
З’єднались почуття, бажання, мрії.
Мереживом сплелися золотим
Закоханість, довіра та надія.
Бажаю, щоби свято цього дня
Через десятки років не згасало.
Щоб обійнявшись, йшли через життя,
Щоб і всього життя було замало...
Марія Звірід

 



Коханому

Ти проріс в моїм серці солодким і ніжним зернятком,
Ти зростив у душі дивовижно прекрасні квітки.
Я з тобою життя починаю немовби спочатку...
Мій Коханий, сплелися в єдино дві наші руки.

Ти — мій дощ опівнічний, притишений, лагідний, теплий,
Ти — веселка барвиста над буднями мого життя...
І — неначе та ластівка в небо — я лину душею до тебе.
Вірю, тільки з тобою Господь дав мені майбуття.

Я долоньку свою покладу в твою сильну долоню,
Пригорнуся до тебе, забуду незгоди й жалі...
Серед тисяч щасливих — я найщасливіша сьогодні,
Бо ці очі закохано дивляться в душу мені.

Хай звивається вітер, громи хай пронизують небо,
Хай спливають роки, як за обрій летять журавлі...
Маю серце твоє я — і більше нічого не треба...
Це найбільший дарунок, що Небо послало мені...

Мій Єдиний, мій рідний, мій добрий, найкращий у світ,
Я бажаю лишитися вірною аж до сивин...
У печалі чи в радості – скільки відведено віку —
Не розсипати, не розгубити кохання перлин...
Марія Звірід

 



Донечці

Ти — Ангелятко біле і невинне,
Ти — ясне наше сонечко беззубе.
Найперше, найсолодше і єдине,
Якби ти знала, як тебе ми любим.

Цілую пальчики твої маленькі,
І золотий пушок м’який і теплий.
Стискаєш кулачки, береш у жменьки,
І від любові серце ніжно терпне.

Скажи, кому всміхаєшся, дитинко?
Чи Ангелам, що над тобою стали,
Чи тій прилиплій до вікна сніжинці,
Чи може рідних уві сні впізнала?

Спи, наше щастя. Вечір наступає…
І сніг вкриває землю цю красиво.
Ти ще маленька, а я вже благаю
Для тебе в Бога доленьку щасливу.
Марія Звірід

 



Дорогій матусі

Знов літо настало, літечко,
І сіється дощ крізь ситечко,
І пахне жасмином ніченька,
В вікно заглядає зіронька.

А мама, схилившись, молиться,
Сльозинка гаряча котиться…
Бо мама говорить з Господом
За нас щиросердечно просить все.

А ранок метеликом сонячним,
Влетів у відкрите віконечко,
І, мамині руки цілуючи,
Він ніжність шовкову дарує їм.

І день починається з музики,
Бо свято сьогодні матусине,
Нарвемо троянд Вам росяних,
За Вас ми подякуєм Господу.
Марія Звірід

 



* * *
Дивлюся ув очі весняні,
На кіс сивину мармурову.
Ти шепотом вуст на світанні
Небо схиляєш додолу.

Шукаю в туманах дитинства
Твій образ так юно щасливий.
І першу сльозу материнства,
Що впала на тіло дитини.

Біжу за далеким відлунням
Твого ще безжурного сміху.
Не можу догнати... Юність
Стала туманом тихо...

А там — за рікою часу —
На яблуні цвіт ще досі,
Що, впавши на долю нашу,
Став снігом в твоїм волоссі.

Там небо таке мрійливе
І серце таке гаряче!
Там ще нещастя зливи,
Не впали на наше щастя.

Ще Скульптора-Часу руки
Твого не торкнулись обличчя.
Ще майстер різцями муки
Не вирізьбив болю в усмішці...
Дмитро Довбуш

 



Мамин сон

Моїй мамі старенькій наснилась війна,
Всі колись пережиті страхіття.
А надворі буяла, сміялась весна,
А у мами волосся — сама сивина,
Як на вербах похилене віття.

А у мами в очах забриніла сльоза
(Найщиріша, напевно, на світі).
Ой не стихла іще лихоліття гроза,
Відкидає оголену пам’ять назад
І тремтить в яблуневому цвіті.

Не повернеш нічого. Лиш пам’ять жива
Молитвами торкається неба…
На посіяне поле прийдуть ще жнива
І воскреснуть усі передсмертні слова,
Бо ж за все звітуватися треба.

За безкарні візити у сонні хати,
За прощання з життям світанкові,
Як євреїв до ями зганяли кати,
Як братів своїх рідних вбивали брати…
І роса — наче крапельки крові.

Мама тихо, нечутно прийшла до вікна.
В грудях серце стривожено билось.
А надворі буяла, сміялась весна,
І тремтіла в душі сподівання струна…
Як же добре, що це тільки снилось.
Володимир Сад

 



Молитва мами

До села докотились тумани,
По полях, по ярах розляглись.
Чую тихі слова, шепіт мами
(Мама молиться) — все, як колись.

Склались човником жилаві руки.
Мить прекрасна. Лиш мама і Бог.
У молитві — симфонія звуків,
І звучить вона тільки для двох.

Плаче скрипкою біль незгасимий,
Про загублену долю квилить.
За дочку і онуків, і сина
Мама молиться. Мамі болить.

Оксамитовим флейти звучанням
Тихий голос летить догори.
Мама молиться, може, востаннє…
Небо чує тебе, говори.

Б’ють литаври у небо тривогу.
Серце матері чує біду.
І тоді в молитвах до знемоги
У проломі стає за нужду.

Тут подяки акорди мажорні
І мінорне звучання журби,
Тут потоки течуть животворні
До журливого віття верби.

Молитви не бояться цензури,
Бо з сердець, не з амвонів звучать.
Знає Бог молитов партитуру
І свою прикладає печать.

Молитовна симфонія мами…
Нам ніколи її не збагнуть.
Ми щасливі, як поруч із нами
Молитовниці-мами живуть.
Володимир Сад

 



Не стихає у серці біль

Не стихає у серці біль.
По-зимовому сонце світить…
А думок у душі заметіль,
Як на рану відкриту сіль:
Чи прийдуть до Господа діти?

Так недавно були малі…
Босоніж — дитинства стежками…
Забирали роки журавлі,
Залишаючи в серці жалі,
Лиш печаль — до ніг пелюстками…

Покидали рідне гніздо,
Дужі, впевнені — сильні крила.
Про біду не думав ніхто.
До батьківського серця місток
Гордовита байдужість вкрила.

Світ широкий зустрів «як слід»,
Розпростерши обійми смерті.
Скуштували гріховний плід,
Закрадався у душу лід —
Не спинитися в круговерті.

Пригадалось рідне село,
У диму яблуневім хата…
Душу спомином обпекло:
Там ставали ми на крило
Й берегла молитвами мати.

Материнська молитва ще
Клопотанням у вись гордливо…
Не одна ще сльоза стече,
Переллється в батьківський щем:
Боже! Будь до них милостивим!

Бо поглине жорстокий світ
І нову шукатиме жертву.
Опаде молодечий цвіт,
І безчестя юначих літ
Все оберне в надію мертву.

Повертайте з чужих полів,
Вас чекають оселі неба.
І як з вирію журавлі
До своєї летять землі, —
Вам до неба летіти треба.

Тільки віра туди веде.
Хоч противник лютує грізно,
Та надія рветься з грудей:
Нам спасати своїх дітей
Разом з Богом іще не пізно!
Володимир Сад

 



Мамина зима

Знову мама до вікна припала.
В невеликій шибці — цілий світ.
А надворі віхола кружляла
Спомином тривожних давніх літ.

Мамо! Мамо! Там лиш сніг по полю
Й сумно плаче вітер, як скрипаль.
Може, нелегку жіночу долю
Бачиш крізь засніжену вуаль.

Бачиш свою молодість журливу.
Бачаться всі діти, ще малі,
Як їх піднімала терпеливо,
Як білила одяг у золі,

Як сушила сіно за ставами,
Як пекла хліби на черені,
Як щодня удосвіта вставала…
Нам крізь сон лиш чулися пісні.

Не вернути, мамо, вже нічого.
Та й чи варто повертать назад?
Не суди минуле надто строго,
Ще ж цвіте наш яблуневий сад.

Ще живе коріння родоводу:
Діти, внуки, правнуки малі
З батьківських криниць черпають воду
І несуть надію на крилі.

Відійдеш від шибки, ненько-мати.
Ой літа, безжалісні літа!..
Й будеш довго фото розглядати,
Ти на ньому — гарна й молода…
Володимир Сад

 



* * *
Закружляв яблуневий вальс
Пелюстками навколо хати.
А на ґанку старенька мати
Дожидає у гості нас.

Тішся, весно, радій, буяй.
Ще не скоро бабине літо.
Поспішіть до матері діти,
Та хатина, де мати — рай.

Запроси нас, весняний вальс,
На побачення всіх до мами.
Неслухняними вже руками
Хай іще раз обійме нас.

Стане гамірно й тісно враз,
Буде щиро весна радіти.
І тоді сивочолі діти
Про рушник заспівають вальс.
Володимир Сад

 



Сестрі від сестри в день весілля

(В день одруження старшої доньки)

Ми йшли удвох. Дитячими ногами
Топтали трави, міряли сніги.
З реальністю ділилися казками.
Нам все було під силу й до снаги.

Ми йшли удвох. Ми, плачучи, сміялись,
Ділили навпіл ласощі й синці.
Ми мріяли, росли і сперечались,
Чи ще живуть різдвяні мудреці.

Ми разом вчились, шкодили, співали,
Одна одну тягли і вгору, й вниз.
З дитинства в юність впевнено долали
Одну дорогу, рідну аж до сліз.

Ми вірили в її благословення,
Її встеляли вірою в Христа.
Вона ж вела в доросле сьогодення,
Де розлучає нас омріяна фата.

Вже дві дороги ляжуть у майбутнє,
Секрети вже нестимеш не мені.
Вже не по нашій, по твоїй дорозі
Проскаче принц на білому коні.

Ми йшли удвох.
              Удвох ітимеш далі,
Удвох нестимеш нові тягарі.
На двох любов, невдачі і печалі,
На двох думки й розмови до зорі.

Настало літо. Ще зелене збіжжя.
Але життя вже повниться зерном.
Ми разом йшли.
              Весільне ж роздоріжжя
Нові дороги стелить нам обом.

Нехай відтінки ніжної пастелі
Дороги наші вкрасять навіки.
Нехай вони ідуть, як паралелі,
На відстані сестринської руки.
Юрій Вавринюк

 



Дружині

Травневих струн торкається весна…
Позаду віхоли, позаду лютий холод —
Буяє цвітом рідна сторона
І пелюстками стелиться довкола.

Весняий грім, весняний дощ… Лугів,
Гаїв, лісів дзвінке різноголосся
Сповняє душу аж до берегів,
По самі вінця! У прозору просинь

Твоє й моє вплітається єство…
Травневе сонце так ласкаво світить,
А ми життям, дарованим на двох,
Йдемо, за руки взявшись, наче діти.

Серпанок ніжний пестить далину,
Цвітуть бузки, горобина й каштани.
Гудуть джмелі, збудившися зо сну,
Між яблуневих пелюсток духмяних…

Сердечних струн торкається весна,
Й вони бринять, наповнені любов’ю…
Горить ранковим сяйвом далина.
Позаду віхоли і холоди зимові…
Тарас Вихованець

 



Мамі

Твої літа —
             Для нас свята.
Твої слова —
             У молитвах.
Твоя сльоза
             На небесах.
Твоє тепло
             Нас берегло.
В очах твоїх
             І плач, і сміх,
І давнім смутком
             Спомин ліг,
І оберіг,
             І наш поріг,
І час,
             Що збіг.
Володимир Сад

 



Багатодітним матерям

Я хочу перед вами прихилитись,
Прості, багатодітні матері,
Й за вас сердечно Богу помолитись,
Благословенні сестри-трударі.

Так часто вас цей світ не розуміє.
Ви чули сміх, насмішки, співчуття.
Вас вчили ті, хто ніби жити вміє,
Бо ви, мовляв, не знаєте життя.

Не раз бувало, «мудрі добродії»,
Що не спроможні приховати зло,
Хотіли вас позбавити надії
Й згубити те, що вже у вас жило.

І ворог підступав, і в серці — битва.
Ці почуття не просто передать.
І лиш свята до Господа молитва
Давала сили злу протистоять.

В турботах — дні, в безсонні — темні ночі,
Гойдання-колихання до зорі.
Любов’ю ваші виповнені очі,
Прості багатодітні матері.

Яке ж багате серце треба мати,
Щоб так любити і тепло давать!
Благословенна ти у Бога, сестро-мати,
В тобі живе Христова благодать.

А жінка, що ніколи не родила,
Яка свідомо знищувала плід, —
Не мати це, а може, й не людина,
Це тільки безталанний інвалід.

Та нас усе ще вчать із-за кордону
(Неначе ми ще й досі в постолах)
Рівнятись на оспівану мадонну
З однісіньким дитятком на руках.

Вам рання сивина туманить скроні,
Співає осінь пісню вам свою.
Ви відпочинете в Христа на лоні
У рідному, бажаному краю.

Я хочу вам подарувати квіти,
Та Бог, випереджаючи мене,
Уже вам дав букет — це ваші діти —
Багатство і небесне, і земне.
Володимир Сад

 



Мамі

В круговерті клопотів одвічних
День новий несе нові тривоги…
«Мамо, прочитай мені про Бога!» —
Шепіт доні — наче з неба вістка.

Я в проханні цьому чую дивну
Ангельську мелодію стокрилу.
… Знаю, мамо, часто бракне сили —
Але не відмов — знайди хвилину.

Прочитай — натхненно і красиво —
Щирістю війни в дитячу душу.
Хай в ній розквітне невмирущо
Божого спасіння вічне диво.
Ольга Міцевська

 



* * *
Всміхнутись, доторкнутись, обімліти,
Сяйнути, пригорнутись, заясніти,
Черпати пригорщами Божу благодать
І в п’ятдесят отак, як в двадцять п’ять.

Грайливо підморгнути, все простити,
Палати, гріти, але не згоріти…
Чи ж не чудово, як серця горять
У сімдесят отак, як в двадцять п’ять.

Обняти ніжно, серцем прихилитись,
Втішатись, мріяти, цвісти, радіти…
Дарма, що дні до вирію летять…
І в дев’яносто так, як в двадцять п’ять.

Та біль чужий нести, немов свій власний
Й задля любові — гордість розіп`ясти
У світі, де громи злоби гримлять,
Навчитись треба в юних двадцять п’ять.
Ольга Міцевська

 



Ниву орали тато

Ниву орали тато
Сіяли в землю жито
І говорили часто
Мудрі слова тоді:
— Що не кажи, а з Богом
Все-таки краще жити —
Буде і хліб, до хліба,
Радість наповнить дім...
Слухав його пораду.
Все це було зворушно
Потім пішов у місто
Хліб добувати свій.
Пам ’ять тепер нерідко
Докором ранить душу:
— Як же ти, як без Бога
Хочеш збагнути світ?
Як же забув ти мудрість
Батькових слів пророчих?
Чом же і досі блудиш?..
Боже, прости мені.
Стежкою, через поле,
Променем через ночі
Я повертаюсь знову
В лоно далеких днів.
Там же орав мій батько,
Сіяв у землю жито...
Тільки своїм вже дітям
Я повторю тоді:
— Що не кажіть, а з Богом
Все-таки краще жити —
Буде і хліб, до хліба,
Радість наповнить дім...
Сергій Рачинець

 



Мій шлях

Мій шлях молитвами встеляла мама,
Такими щирими, що плакала не раз,
І я ішов, не гнувся під вітрами,
І не знеміг від безлічі образ.

Мій шлях молитвами встеляла мати,
Бо вірила, що є на світі Бог,
Щоб я зростав щасливим і багатим
На доброту у серці і любов.

Мій шлях молитвами встеляла ненька,
Здавалось, не змикалися вуста,
Щоби і я, як і вона, рідненька,
Прийшов колись в спокуті до Христа.

І я прийшов, натомлений з роками,
Постав, як є, перед Його лицем...
Мій шлях молитвами встеляла мама —
О, як сьогодні вдячний їй за це.
Сергій Рачинець

 



* * *
Ну хто нас поєднав, якщо не Бог,
І ми такі по-справжньому щасливі?
Несем в серцях, як неповторне диво,
Через життя любов одну на двох.
Хай заздрять нам з тобою солов’ї,
Що повнять тишу зоряну піснями,
В любові лиш, у вірності її, —
Благословення Господа над нами.
В любові тій — мелодія жива,
Вона уся із неповторних звуків.
Збагнути їх — то є солодка мука,
Не перелити навіть у слова.
Не думай, що настануть холоди
І стихнуть струни радісного травня, —
Росою наше світиться кохання,
А значить, будем вічно молоді.
Ну хто нас поєднав, якщо не Бог?
І як сьогодні, справді не радіти?
Ми думали: любов — одна на двох,
Та як не розділити з цілим світом?
Сергій Рачинець

 



Сирітський притулок

За цим порогом зовсім інший світ,
За цим порогом погляди питальні,
Душа дитяча — деревце без віт —
З безрідного коріння проростає.

Самотній пагін у людськім саду,
До рук нехитрих хилиться несміло,
Даруючи (на щастя чи біду?)
Свою любов — кисличку перезрілу.

І слово тут, як хвиля об граніт,
Об погляд розбивається дитячий.
І свята наші, і звичайні дні
Вже набувають інших барв і значень.

За цим порогом плаче дикий сад,
У тім саду ростуть самотні душі.
Тут сонце. Але вічний листопад,
І завжди добрий тільки хліб насущний.

Бо тут любові теплий коровай
Щоденно роздається по крихтині,
Тут милосердя й вірності жнива
Живуть у кожній скривдженій дитині.

І погляду з доріг не зводить марно
Дім, у котрім завжди живе чекання,
Дім, у котрім є все — немає мами,
Дім, у котрім розкаявся б і Каїн.

О, цей питальний погляд, що ридає...
Ця ручка, що долоню обпекла...
Але сюди «зозулі» прилітають
Лише, щоб залишити немовля.

Такі гіркі, обвуглені плоди
З Семирамідиних садів химерних.
Нехай не на душі горять сліди
Нечистих ніг — на цих тоненьких нервах...

Їх матері забули в цьому домі,
Та не забув Ісус, Йому — «Осанна!»
Його рука повік не знає втоми
У Небі й на землі — під Небесами.

За цим порогом зовсім інший світ,
Ці діти платять, наче судді строгі,
За благочестя — доглядать сиріт,
Всіма забутих, крім святого Бога.
Ольга Чорномаз

 



Дружині

Не жалію літ, прожитих разом,
Не жалію сліз, розчарувань.
Як вино міцнішає із часом —
Так любов в часи випробувань.

Не жалію того, що не встигли,
І не все зробили так, як слід,
Що не всі троянди порозквітли,
Що серця вкривав, бувало, лід.

Не жалію втрачених ілюзій
І весни, що в літо проросла,
І тих трав, що скошені у лузі,
І лелечих помахів крила.

Не жалію того, що чекає
На складних вибоїнах життя.
Не жалію, бо — не роз’єднає
Ні минуле нас, ні майбуття,

Бо любов навчила не жаліти
Нас за тим, що сплине наче сон,
І серцям, завислим у зеніті,
Заважає битись в унісон.
Юрій Вавринюк

 



Маленькому синові

Молися сину...
    Хай слова дитячi
Перлини мов нанизує душа.
Нехай вони ведуть через невдачi,
Хай та молитва свiтить, мов свiча.

Схиляй колiна.
    Дасть молитва сили.
Без неї ти — як птаха без крила.
Молися, сину, поки не змарніли
Тендiтнi сходи щиростi й добра.

Молися сину!
    Небо пильно слуха
Твої слова невпевнено-простi.
В молитвi ти знайдеш для себе Друга,
Який тебе не лишить у життi.
Юрій Вавринюк

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ