Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

З любов’ю до України


Хресна хода, Ігор Федчишин
Молитва матері,
Ігор Федчишин
Спаси нас, Господи!,
Вікторія Рутковська
Мій любий краю
, Василь Мартинюк
Мій край і зрада
, Василь Мартинюк
Батьківська земля
, Сергій Рачинець
"Свойого власного шукаймо родоводу", Сергій Рачинець
Чи чуєш, Боже, Сергій Рачинець
Квіти на Майдані, Юрій Вавринюк
Ми – українці, Юрій Тітов
Поклонись, Сергій Рачинець
Мій рідний краю, Володимир Сад
Калинові дзвони, Юрій Вавринюк
"Нехай я ляжу спати натще", Володимир Сад
Тебе любити не втомлюся, Сергій Рачинець
"Воскресни, рідна Україно", Надія Кметюк

 

Хресна хода

Ти від народження вражала світ
В святилищі хрестилась Бористена,
Моя Вітчизно, протягом століть
Твій хресний шлях у муках і у тернах.

Тебе вели на страту крізь віки,
І на хресті жорстоко розпинали,
Щораз міняли тернові вінки,
Кували цвяхи з свіжого металу.

Та Ангел Волі камінь відсував,
На місці ран хліби родили щедро,
І у промінні Воскресенських барв
Лунало гучно світу «Ще не вмерла...»

З тернових віток виростуть сади,
Зітліє багряниця до останку,
Живинкою дніпрової води
Дитя твоє охрестим на світанку.

Назвемо Воля, щоб вовік жила,
Щоб на хресті уже не помирала,
Щоби тобі, священная земля,
Дитя принесло велич, міць і славу!
Ігор Федчишин

 

Молитва матері

«О, Господи, спаси моє дитя! –
ридала мати в напівтемній хаті. –
Спини літ кулі, що чатує на життя,
не дай упасти міні чи гранаті.
Розплав багнети жаром блискавиць,
щоби синочку не пробили груди,
спаси від ран, Всевишній, і в’язниць,
каліцтво відверни й хвороби згубні».
Єдиний син, надія і любов,
її кровинка зараз в самім пеклі,
бо ворог знов границю перейшов,
стріля, вбива й радіє кожній смерті.
Проник фашист підступний в рідний край,
загарбав Крим, Донбас тероризує,
то сину з побратимами нехай
Господь поможе вигнать банду злую.
«Великий Боже, дякую Тобі
за ту сміливість, що Ти дав дитині,
не дай мені зів’яти у журбі,
не дай моїй загинуть Батьківщині!»
Ігор Федчишин

 

Спаси нас, Господи!

Спаси нас, Господи, і вбережи
Від злої сили, ворогів й напасти!
Здобути Перемогу поможи
І подаруй Вкраїні мир і щастя!

Щоб не втрачали матері дітей,
Батьки — синів, чоловіків — дружини,
Щоб влада працювала для людей,
І панував добробут у родинах!

Хай ароматні яблучка смачні
Наповнять душі силою природи!
Хай будуть дні безхмарні і ясні!
Щоб Схід і Захід об’єднались в згоді!

Ми пом’янем молитвою усіх
Померлих: наших родичів, героїв,
Хто за Вкраїну у боях поліг,
За Незалежність і за нас з тобою!

Вплетемо колос повнозерний в сніп,
Зав’яжем міцно житнім перевеслом,
Щоб на столі завжди смачний був хліб,
Щоб свято Спаса нам добро принесло!
Вікторія Рутковська

 

Мій любий краю

Мій любий краю, у тобі печаль
Років зневаги, відчаю і болю.
Стискає серце невимовний жаль,
Що маєш гірко-полинову долю,
Що у тобі завжди дзвеніла сталь
Й червоно умивались близь і даль.

Ти марив бути мирним, ти хотів
Гостей приймати щедро й проводжати,
А мусив зустрічати ворогів,
Коритися і під ярмом стогнати.
Але ти завжди про свободу снив
То квітом крові, то колоссям нив.

І ось ти вільний, та господар твій
Забув свій рід мамоні на догоду.
Із тебе вийшов, та тобі чужий,
Відрікся і Розп'ятого, і плоду,—
А плід Його є добрий, золотий,
У нім любов, повага й супокій.

Мій краю, чуєш: виє хижий вовк...
І хмарами клубочиться тривога.
Вбиває в землю поганин кілок
Із обрисами ідола Дажбога.
Зведе тебе язичницький божок,
І станеш пусткою, де морок і пісок.

Поклич Христа, нехай Його сліди
Скрізь відіб'ються на твоїх просторах.
Хай Він торкнеться і землі, й води,
Зайде у ліс, у степ, гостює в горах.
Бо лише з Господом, мій краю, лиш тоді
Не знатимеш ні горя, ні біди.
Василь Мартинюк

 

Мій край і зрада

Мій любий краю, чом твоя земля
Із вірністю вирощувала зраду,
І ворог кожен, що ішов здаля,
Втішався нею на твою загладу?

І хто тобі приніс насіння те,
Що, в ґрунт упавши, пишно забуяло?..
І осквернилось ним усе святе,
І воля заросла — її не стало.

Воно вросло в серця, воно вросло в уми,
Все шириться і глибше уростає.
Чи любий ти між власними людьми?
Самі слова, любові діл немає.

Ось прислужився Ніс — Батурин у крові.
Жах відчаю досяг тебе зненацька.
А Галаган відзначився собі —
І запалала вольниця козацька.

І що не діло — зрада. Що не крок —
То покладе хтось камінь на дорогу...
Мій любий краю, ти затих, замовк,
Лиш небу відкривав свою тривогу.

Не можуть помиритися сини.
І де їх двоє — шабля там і підступ.
Чужинцю в ноги хиляться вони —
І знов запроданство, і знову відступ.

Ярмо і плач, і роздуми журні
Гнітили плоть твою, гнучку і дужу.
І лиш твої не сковані пісні
Всім свідчили про вільнолюбну душу.

Любові хочеш ти, мій краю дорогий,
Любові щирої, щоб всі жили із нею.
Та кожен любить на землі твоїй
То зиск, то славу, то якусь ідею.

Ти нині вільний милістю небес.
Тебе, мій рідний, вже далеко знають.
І світ байдужо дивиться увесь,
Як нівечать тебе і обкрадають.

Хто сито їсть з твоїх багатих піль,
Хто клявсь тобі у вірності й любові —
Доклав тепер небачених зусиль,
Щоб з жил твоїх напитись більше крові.

Буяє зрада. Лист її пружний.
Проникла мало не на кожен клаптик...
Хто краде у безкарності своїй,
Того назвеш, мій любий краю, — зрадник.

Мій любий краю, хочу бачить день,
Коли зів'яне зрада на роздоллі,
Коли почую радісних пісень
Твоїх дітей на українськім полі.

Мій любий краю, хочу бачить я
Того, Хто нищить бур'яни зрадливі,
Хто сіє приязнь на твоїй землі,
Дає врожай багатий, щедрий ниві,

Хто вірність зрощує в серцях людських,
Любов'ю повнить до стежок дитячих,
Хто приголубить радий геть усіх
І просвітлити всіх людей незрячих.

О, тільки з Ним, мій краю, із Христом
Собі повернеш і синів, і дочок.
О, як ти збагатієш всім добром!
О, як цвістиме кожен твій куточок!

І зради зерна вже не проростуть,
Хоч буде розсівати їх лукавий.
З Ісусом, краю мій, твоя щаслива путь,
Твій шлях багатий і яскравий.
Василь Мартинюк

 

Батьківська земля

У молитві щирій стану на коліна,
Як вернусь до тебе, мамо-Україно,
Як вернусь до тебе ранньої весни
Криком журавлиним голосним.

Тут я народився в лебединім краї,
Тут моє дитинство знов мене гукає,
Тут зустрів кохання поміж яворів,
Що шептали казку на зорі.

Край мій неозорий, де родився я,
Пробудився ранок співом солов'я.
Знов бере в обійми, душу окриля
Найрідніша батьківська земля.

З чистої криниці я нап'юсь водиці,
Серце стрепенеться, пам'ять просльозиться.
Де б не був на світі, де я б не ходив,
Не забуду дивний смак води.

Пригадаю луки, де ходив я босий,
Як, бувало, ноги обпікали роси,
Від воріт стежину, що вела на шлях,
Мамину зажуру ув очах.

Край мій неозорий, де родився я,
Пробудився ранок співом солов'я.
Знов бере в обійми, душу окриля
Найрідніша батьківська земля.

 

* * *
Свойого власного шукаймо родоводу —
Він вріс корінням в серце України.
Йому нема й не буде переводу,
А значить, вічний справді і нетлінний.

З того коріння й ми сьогодні, сущі,
Сотаєм дух свободи і любові.
Отож воістину — живущі й невмирущі
На цій землі, благословенній Богом.

Все ж грішні ми, і каятися треба,
Щоб не зачахли душі під прокляттям.
Здолати зло під цим безмежжям неба —
Хіба нема в нас мужності й завзяття?

Усе в нас є, отож не позичати,
Просити в когось розуму — не гоже.
А щоб коріння роду не втрачати,
Молімося — і Бог на допоможе.

Нехай прокинуться байдужі всі і сонні,
Омиють душі у небесних водах.
Хай кожен зважить на своїй долоні
Тягар безсмертя нашого й свободи.

 

Чи чуєш, Боже

Ти чуєш, Боже, я Тебе молю,
Ні, не за себе, а за Україну.
Її, повір, як матінку люблю,
Таку, як є — печальну, солов'їну.
Щодня її стрімка життєва мить
Мене підносить вище — вгору й вгору.
І серце вже не б'ється — стугонить,
Коли довкілля обіймаю зором.
Де ж переміни, про які не раз
Я чую й досі, сповнений надії?
Минають дні, збігає швидко час,
Душа моя нітрохи не радіє.
Ще стільки зла і безлічі тривог
Її проймають душу неприкриту.
Ще недруги ведуть за неї торг,
Новим Чорнобилем готові спопелити.
Ще рідну мову роз'їда іржа,
І діти розбігаються по світу…
О, Господи, ну де ж ота межа,
Де сонце по-весняному присвітить,
Засяє день і зацвітуть сади?..
Дай, Боже, їй і розуму, і сили,
Напитись дай цілющої води,
Щоб у безсмертя віру воскресила.
Сергій Рачинець

 

Квіти на Майдані

Щоб жити, потрібні сонце, свобода і квіти.
Ганс Крістіан Андерсен

Тут — барикади. Шини та бруківка.
Мішки з піском, залізно-ржавий ліс.
Немов стара воєнна кіноплівка
Історію покликала на біс.

Отут у полум’ї народжена свобода
Учора гордо йшла на повен зріст.
Вона була ще юно-безборода,
Вона кувала у майбутнє міст.

А нині тут весна. І — барикади.
І натовпи людей — ожилих і живих.
Музей свободи, мужності і — зради...
І спогади про «наших» і про «тих»…

Стоїть будинок чорно-омертвілий,
В порожніх вікнах — обгорілий крик...
Вчорашнє пекло — нині зеленіло
І червоніло в полум’ї гвоздик.

Немов на прощу: бідні та багаті,
Ішли з Донецька, Києва, Карпат…
Квітчастий килим на бруднім асфальті
За перського дорожчий устократ.

Вже не було куди лягати квітам.
А люди їх несли, несли, несли...
Майдан, що мав приречено згоріти,
Повстав, як фенікс, квітами з імли.

Мільйони квітів. Мов снопи. В коліно.
Сердечне «дякую» і болісне «простіть».
В них сльози матерів і посмішка дитини,
І вдячність поруйнованих століть.

Майдан зацвів. У квітах барикади.
Лампадки тихо скапують слізьми...
Якщо змогли в цім пеклі дати ради,
То й після пекла лишимось людьми.

От тільки б не забути, не втоптати
Це море квітів в попіл барикад.
Спитаються — і нам відповідати
І за хрущі, і за вишневий сад,

За рідний край, за батька і за сина,
Що оросили кров’ю мирний лан,
За квіти, що поклала Україна
На той пропахлий волею Майдан.
Юрій Вавринюк

 

Ми – українці

Так є повік –
Ми в світі українці!
Своє буття окреслили давно.
Нас мордували, нищили ординці,
А ми не покорились все одно.

Ми не святі.
Нема над нами німбів.
Та святість Божу в душах бережем.
Своєї Батьківщини кожний символ
Покривдити злочинцям не даєм.

Ми випили бездонну чашу горя.
Кривавлять й нині рани від тортур.
Вдаря трагічно дзвін голодоморів.
Пронизує Чорнобиль до зажур.

І зараз нас готові розчавити
Скажені пси безбожного Кремля,
І руки кров'ю нашою умити,
Щоб котрий раз здригнулася земля.

А ми – у бій.
А ми не поодинці
Благословили єдністю безмеж.
Ми Українці, світе!
Українці!
Ти серед інших нас упізнаєш.

І вже падіння наше неможливе,
Хоч нам тирани знов віщують крах.
Спада на Всесвіт наших прагнень злива,
І Україна б'ється у серцях!
Юрій Тітов



Поклонись

Поклонись Христу розп'ятому,
Українонько моя, —
Ще не раз душа співатиме
Ніжним співом солов'я.

Поклонися Сину Божому —
Облетить зажури цвіт.
В світі злому і тривожному
Не загубиться твій слід.

Над тобою сонце істини
Знов засяє з висоти!
Він Своєю Кров'ю чистою
І за тебе заплатив.

Україно, Україною
Залишайся назавжди,
Підіймайся над руїною,
До Спасителя іти.

Поклонись Христу розп'ятому…
Сергій Рачинець



Мій рідний краю

Мій рідний краю! Земле моя мила!
Дитинство, юність, зрілість… суєта.
Не ті літа, щоб розправляти крила,
Все майже відцвіло. Не ті літа…

Хто знав, що так мене поверне доля,
Що буде біль і сум на чужині,
І щирий поклик батьківського поля,
І незрадливі мамині пісні.

Земля батьків, ти завше — найрідніша,
Не раз тобою дихав уві сні.
Вітчизни дим тепер мені миліший
За той вогонь, який на чужині.

Нехай мій син своєму скаже сину,
Що, як би не манив широкий світ,
Не винесеш ніколи Батьківщини
Підошвами затоптаних чобіт.

О краю мій, моя земна юдоле,
Печуть мої ще давні мозолі.
Не впасти б тільки на чужинське поле,
А вмерти — на прабатьківській землі.
Володимир Сад



Калинові дзвони

1. Набат

«І ніч іде, і день іде,
і голову схиливши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
апостол правди і науки».
Т. Шевченко


Калинові дзвони калиновим сумом
Відболюють болем в зболілих серцях.
Десь бродять степами Шевченкові думи
І губляться ген, на далеких шляхах.

Вкраїнськії думи у рваній ряднині,
Просолені сіллю з чумацьких возів...
«О Боже єдиний, храни Україну...»,
Щоб ворог та голод наш край не косив.

Калинова земле, свята і велична,
Убогая духом, побита життям.
Все рідше над хатою помахом звичним
Лелека опустить гостинець з дитям.

У хаосі бруду, інтриг та прогресу
Згубились джерельні, святі почуття.
Байдужозатхнулістю вкрилися плеса,
Холодний цинізм — як синонім життя.

Без Бога — в нікуди шляхи обираєм.
Обперлась печаль на повалений тин.
І плаче калина за втраченим раєм,
Стікає сльоза, як червоний бурштин.

О Боже єдиний, збуди Україну!
Верни в душі щирість, гостинність, тепло.
Хай пісня калинова з серця полине,
Збиваючи роси ранковим селом.

Нехай завітає до хати сусіда,
Поверне додому заблудлих синів.
Хай мудрість воскресне, що з прадіда-діда,
Щоб далі народ у безвір’ї не скнів.

Дай, Боже, нам долю, дай миру та щастя,
Хай жито зросте на травневій ріллі,
Осяй нас любов’ю і витри, як Батько,
Калинові сльози моєї землі.

2. Благовіст

«І буде син, і буде мати,
і будуть люди на землі»
Т. Шевченко


Калинові дзвони калиновим сміхом
Вітають Великдень. Край неба горить:
З-за лісу встає золотавая втіха,
Щоб вкотре Вкраїну промінням зігріть.

Встає над Вкраїною сонце надії,
Встає Україна для волі й життя.
І круки втікають голодні та злії,
І ластівки з вирію в весну спішать.

Проміння лоскоче барвінкове листя,
На дубі чуприна зелена й густа.
Хай губляться в росах червоним намистом
Калинові сльози — як сльози Христа.

Голгота. Страждання. І ніч до безтями.
А завтра — осяяння ранку. І — Він,
Воскреслий, прославлений, став перед нами,
І впала печаль за повалений тин.

І думи знялися на крилах орлиних,
І день осяйний соловейко віта.
Калина — у кучерях білої піни,
Й зозуля втомилась лічити літа.

Калинові дзвони нас кличуть до Бога,
Нас кличуть до храму: схилімо серця.
У Ньому воскресне душа наша вбога,
Бо сльози покути — таки до лиця.

Й калинова пісня, що в серці тепліє,
Поверне нам радість, любов та життя.
Хай плаче калина, хай тугу розвіє
Сльоза воскресіння, сльоза каяття.
Юрій Вавринюк



*   *   *
Нехай я ляжу спати натще
Чи через клопіт недосплю,
Та все ж в своїй землі найкраще,
Свій рідний край не розлюблю.

Не проміняю анізащо
Садків підбілених красу.
Нехай шляхи життєві важчі —
З любов’ю все перенесу.

Нехай в руці моїй лиш праща —
Горіти буду в боротьбі.
Життя тоді для нас пропаще,
Коли ми зрадили собі.
Володими Сад



Тебе любити не втомлюся

Тебе любити не втомлюсь ніколи…
В барвінку неба, в золоті пшениць,
Краса твоя для світу загадкова,
Її повік не випити нікому,
Як життєдайну воду із криниць.

Ти вся в мені, аж до краплини крові,
Вже безліч раз пролитої в борні,
Де я, на жаль, не був твоїм героєм…
І голос твій уже в моєму слові
Дзвенить щодня, як повінь навесні.

А ще піснями наповняє груди
І Бога славить, сущого віки…
Була знемога, та не падав в буднях,
Допоки ти живеш, я жити буду,
Як береги Славутича-ріки.

Тебе любити, нене, не втомлюся,
Куди б мене дорога не вела,
За тебе я щодня тепер молюся
Перед лицем розп'ятого Ісуса,
Аби щаслива долею була.
Сергій Рачинець



* * *
Воскресни, рідна Україно!
Воскресни, з болю відродись,
Як в Іпостасі Бога-Сина
Воскресла Істина колись.

На чисті води, ясні зорі
Благословив Тебе Творець.
Воскресни в золоті соборів,
Воскресни в золоті сердець.

Оранто! Витри скорбні очі:
До Тебе йде сьогодні Бог.
Збулись слова святі й пророчі:
Христос Воскрес! Ви нині вдвох.

Хай Дух Святий з Отцем і Сином
Візьмуть Тебе під Свій покров.
Воскресни, рідна Україно,
І воскреси в собі Любов!
Надія Кметюк

 

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ