Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

Замовити
поетичну збірку

Поезія віри

Осоння віри

Замовити
поетичну збірку

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

Велич Бога


"Я не можу мовчати", Михайло Козубовський
В неприступному світлі. Дмитро Довбуш
"Урочисто співає вітер". Дмитро Довбуш
Коли прокидаються квіти. Дмитро Довбуш
Божі очі, Зоряна Живка
Надто живий, Дмитро Довбуш
Волинь, Лідія Вудвуд
"Лише пів-подиху — і зацвітуть сади", Тетяна Свірська
"Земля і Небо! Небо і земля", Надія Кметюк
Неспішний Бог, Юрій Монда
Розцвіли килими, Євген Поліщук
"Коли шумлять дерева у гаю", Микола Савчук
"Палало небо, перша мить світання", Юрій Вавринюк
Вінець творіння, Юрій Вавринюк
"Коли у Всесвіті ще не було людини", Лариса Козинюк


* * *
Я не можу мовчати.
Про те, як хорали,
На сцені небесній
Зорі співають,
Як сонце сміється
З примхливого вітру,
Як віття шепочеться
В мрійній діброві,
Як місяць закохано
В дзеркалі ставу,
Собою милуючись,
Кличе русалок;
Як піняву з ночі
Змиває світанок;
Як тиша прозора
Хлюпочеться в ріках,
Як землю цілують
Й горять від кохання
Меткі метеори;
Як хмари викручують
мокрі подоли,
Як серце домівку
Свою покидає
Й таємно мандрує
Любові стежками,
Як мати шукає
В країні чарівній
Долю для сина...
Про велич Господню,
Розлиту навколо,
Що дух аж захоплює
Й душу нуртує…
Про все це так хочеться
Всім розказати.
Не можу мовчати.
Не хочу мовчати.
Не буду мовчати!
Михайло Козубовський

 

В неприступному світлі

Єдиний, що має безсмертя, і живе в неприступному світлі,
Якого не бачив ніхто із людей, ані бачити не може...
(1Тим.6:16)

Як Тобі там, в неприступному світлі?
Як Тобі там, у безвітряних далях?
Ти молодий чи тисячолітній?
Пишеш на аркушах, чи на скрижалях?

Боже, а як Ти проводиш вічність?
З ким розмовляєш про звичні справи?
Хто заглядає Тобі у вічі?
Хто Тобі одяг шиє зі слави?

Хто Тебе будить чистого ранку?
Кого Ти щасливиш Своїм поцілунком?
А правда, що в небі безперестанку
Діти сміються тисячолунко?

Це Ти малюєш білі хмаринки,
І кожної днини — нову заграву?
Боже, а хто Тобі смажить грінки,
Хто Тобі варить ранкову каву?

Що ти читаєш, сівши на хмарі —
Древні сувої чи свіжі газети?
Невже і останній п'яниця в барі
Тобі дорожчий за всі планети?

Ти справді усіх одночасно чуєш,
І навіть — думки найменший порух?
А часто — кличуть до Тебе всує,
Навіть не звівши погляду вгору?

Тобі буває самотньо, Боже,
Коли забувають про Тебе люди,
Коли відвертає обличчя кожен,
Втупивши очі у сірі будні?

Ти відчуваєш іноді зраду,
Коли не пишуть листів місяцями, —
Лише барабанять об шибки градом
Позачергових прохань телеграми?

А правда, що в ранах Твої долоні,
І — що не загоїтись їм повіки,
Що стіни у тронній залі — червоні,
І чашам сліз не пізнати ліку?

І як же Ти витримав ту хвилину,
Коли, відірвавши Себе від Себе,
Дозволив померти єдиному Сину,
Закривши грозою блакитне небо?

Як пережив Ти таку розлуку,
Коли і рай не здавався раєм?
Чи цілий Всесвіт умістить муку
Того, Хто Землю перстом тримає?

А як би хотілось Тебе обійняти,
Дух розчинити в Тобі невинно!
Забувши про всі помилки і втрати,
Знову відчути себе дитиною...
Дмитро Довбуш

 

* * *
Урочисто співає вітер,
Як орган в сніговому храмі.
Не інакше як для молитви
Бог оздобив ліси снігами.

Одягають дуби ефоди,
Піднімають до неба віти.
Закликає закон природи
Не інакше як до молитви.

Неосяжним величним хором
У шеренги стають ялини.
У творінні Господь говорить
Не інакше як до людини.

Мелодійна висока тиша...
Я підспівую їй мовчанням.
А мороз на скрижалях пише
Зрозуміле лиш нам послання.
Дмитро Довбуш

 

Коли прокидаються квіти

Чи бували ви в полі у пору, коли прокидаються квіти
І лиш перше проміння втирає заплакані очі трави?
Коли сповнене серце вуста не здолають пролити –
І тоді невимовно говорять зітхання живі!

Я вслухаюся серцем в ранкову пташину молитву,
Що так вільно і легко долає тяжіння землі.
І злітає за нею душа в голубінь заповітну,
Розтаючи поволі в прозорій небесній імлі.

Крок за кроком іти… В далину. Де заграва пророча
Відкриває для духа видіння нової доби!
Повнить серце відвага і блиском спалахують очі,
Помічаючи в небі Господнього Сина сліди!

Зустрічаю… Можливо, вже завтра Ти прийдеш. А поки
Я вдивляюся пильно в усміхнені очі трави.
І від свіжості неба росою вкриваються щоки.
Я люблю ці світанки. Я так їх чекаю! А ви?
Дмитро Довбуш

 

Божі очі

Якого кольору у Тебе очі, Боже?
На чорні крила ночі схожі?
Зелені, мов луги весняні?
Бурштинові, як мед гречаний?
Чи як волошки, сині?
Мов небеса блакитні
У тихий день погожий?
Якого кольору у Тебе очі, Боже?
Та знаю я: глибокі, наче море,
Близькі й далекі, як перлинки-зорі.
Мов сонце, теплі та безмежно ніжні,
Ласкаві, люблячі, і вічні…
І життєдайні, мов травневі грози,
Чи після спеки у пелюстках роcи.
Й печальні, наче листопад осінній,
За всіх, хто не прийняв спасіння,
Страждає хто, покинутий, загиблий.
«Я вас люблю,» – шепоче погляд милий.
Їх зустрічаю в яблунях розквітлих,
Джерельцях лісових, у кетягах калини.
Колись побачу в світі найдорожчі,
Якого кольору у тебе очі, Боже?
Зоряна Живка

 

Надто живий

Вриваюся в день новий.
Розриваю тишу на шмаття.
Кричу!.. Я надто ЖИВИЙ.
Я НАДТО живий, щоб мовчати.

Вриваюся в день новий.
Беру громові кимвали.
Ще лиш мить — і світ цей німий
Затремтить від Твоєї слави!

Хай не просять сповільнити біг!
Хай не просять зробити тихше!
Це початок лиш. Скоро мій ріг
Засурмить набагато гучніше!

Когось він покличе у бій,
Комусь — заважатиме спати.
О мій Боже, Ти — надто ЖИВИЙ!
Ти НАДТО Живий, щоб мовчати!
Дмитро Довбуш

 

Волинь

О Волинь синьоока, колиско моя,
Ти мене сповивала беріз ніжним сумом,
Дарувала мені дивний спів солов’я
І дібров предковічних тривожну задуму.

Ти купала мене в срібних росах лугів,
Розстеляла духмяні покоси,
Журавлині пісні та мелодії нив
Ти вплітала в мої русі коси.

Сині очі озер, тихі зорі ясні,
Золоті замріяні ниви
І зелених гаїв стоголосі пісні
Моє серце навік полонили.

О Волинь, ніжна казко дитинства мого,
Недоспівана пісне кохання!
Тут у серці Господь запалив Свій огонь,
Дав нове моїй пісні звучання.
Лідія Вудвуд

 

* * *
Лише пів-подиху — і зацвітуть сади.
Усе живе в передчутті завмерло.
Відсвічують з листочків молодих
напіввідкриті дивовижні перли.

Навколо безмір світла і тепла.
Здається, нині — перший день творіння.
І ми, що не пізнали сили зла,
і сад Едемський о порі цвітіння.

Іще немає плутаних доріг,
іще не сказано, не скоєно, ще — чисто.
Едемський сад, мов Божий оберіг,
у біле одягається врочисто...

Лише пів-подиху — і десь із відтіля
проллється благодать над грішним світом,
І зачудується замучена земля,
покривши чорні рани білим цвітом.
Тетяна Свірська

 

* * *
Земля і Небо! Небо і земля
Господь благословив усе на віки:
Зірки і квіти, гори і поля,
Моря, озера і блакитні ріки.

Це — Божий світ, і ти у нім — дитя.
Бог дарував тобі своє найвище чудо.
Бог дав тобі прекрасний дар — життя.
Світись життям, світись на радість людям!

Неси тих Десять Божих Заповідей в світ,
Щоб вберегти усі Його творіння.
Гармонію і вічний дивосвіт,
І Божу Істину, і Боже Воскресіння.
Надія Кметюк

 

Неспішний Бог

Неспішний Бог на зоряному троні,
Володарює на Своїй землі.
І Дух Його не знає перепони,
Його дороги не лежать в імлі.

Неспішний Бог, як треба покарати
Криваву душу злодія сердець:
Він віддаляє грізний час розплати,
В покаянні, щоб їх прийшов кінець.

Бог не спішить на сльози у молитві,
І не біжить на піст і крик душі:
Хай довгий час іде у серці битва —
Він промовляє в серце: «Не спіши!»

Він — Бог. Він — Цар. Він — твій Господь єдиний,
Він чує все, Він знає все про нас.
Він зробить все — не як слуга людини,
А так, як Бог: у Свій, у певний час.

Усе живе від Бога хоче брати,
І кожному в щедротах Він дає.
Та все земне потрібно готувати,
Як страву ту, що мати подає.

Хрустять кістками долі нетерплячі,
Лунають крики: «Господи, коли???»
Ісус із ними у стражданнях плаче.
І витягає душі їх з імли.

Святий мій Боже! Ми Твоє творіння:
Дай силу духу — людям і мені,
Нести свій хрест в покорі і терпінні
У перемогу повну, в Божі дні.
Юрій Монда

 

Розцвіли килими

Розцвіли килими чарівниці-зими,
Білі коні несуть в гривах казку,
Чистотою земля нивам душ промовля:
«Простеліть людям милість і ласку».

Хто зіткав ці зірки, прехолодні квітки,
Гори вистелив срібла сльозами,
Ці безмовні дива, що у душу зорять
Віри в Майстра світів промінцями?

О Творець дорогий, дивне світло творінь
Спонука Твого світла бажати,
Милосердя Твого, що в серцях поколінь,
Дозволя щирі перли збирати.

Хай святиться Твоє світлосяйне ім’я,
Прийде Царство Твоє преласкаве,
Світ гармоній земних Твою міць прославля,
Відкрива Твою велич і славу!
Євген Поліщук

 

* * *
Коли шумлять дерева у гаю,
Коли ледь чутно трави зашепочуть,
І соловей мелодію свою
Несе у зоряні глибини ночі,

Коли троянда у росі сія
І розливає пахощі довкола,
Коли заквітне гречка у полях
І забринять медовим співом бджоли.

Коли так вабить голубінь небес
Над нивою у золоті врожаю,
Я переконуюсь, що є Творець,
І Його ім’я щиро прославляю.

Тоді зникають зморшки на чолі,
Тоді втікає із душі тривога:
Красу творіння бачу на землі —
Вона звіщає про величність Бога!
Микола Савчук

 

* * *
Палало небо, перша мить світання,
Сріблились роси іскрами в житах.
І у гаю під куполом багряним
Посвистував спросоння ранній птах.

Ліниво верби коси заплітали,
Дрімав ще явір, мліючи вві сні.
І так широко маки позіхали...
Втікала ніч на чорному коні.

Стою в мовчанні — боязко й дихнути,
Дивлюсь, як день з колиски вироста.
П’янить земля пахучим зіллям рути.
А срібло ранку падає в жита...

Отак, напевне, в перші дні творіння
Стояв Господь, і сяяло лице:
«Чудово все!» — Й тоді в благоговінні
Схилилось низько все перед Творцем.

«Чудово все! — повторюю з натхненням.—
Великий Ти у мудрості Своїй!»
О Господи! Пануй в душі смиренній
І день новий створи на втіху в ній.

Чудово все Ти твориш в цьому світі.
Чудовий Всесвіт бачу навкруги.
Як промінь сонця літнього в зеніті,
Твій дотик ніжний, теплий та легкий.

...Іскриться ранок, сипле в серце роси,
Співають струни неба і душі,
І котить сни туман простоволосий...
А я біжу крізь мокрі спориші,

Спішу до Тебе, добрий, вічний Боже,
Подякувать за рідний, милий край,
За те, що небо маю чисте й гоже,
Що душу тішить весен дивограй.

Спливає ранок, день новий рождає,
Ще день один у нашому житті.
Я дякую, що він мене єднає
З Тобою, Боже, тут і в майбутті.
Юрій Вавринюк



Вінець творіння

Зоряне небо чорним оксамитом
повисло над безоднею.
І воно було безмежним.
Неосяжним у величі.
Незмінним у часі.
Неперевершеним у вінку слави Творця.
Він, геніальний Архітектор,
вже міг би зупинитися на цьому.
Велич Всесвіту, сяйво мільярдів зірок
стали б навіки урочистим гімном
космічному Скульптору.
Але Він не залишився повністю задоволеним.
Він бажав чогось більшого...

Море лагідно і грайливо горнулося до берега.
Тихі акорди глибинної симфонії
котилися хвилями на пісок.
Губилися поміж камінням.
Море співало пісню вдячності Тому,
Хто своїм творчим дотиком змусив
його шуміти прибоєм,
гратися маленьким камінчиком на березі.
Але Автор пісні думав уже про інше.

Він думав про білосніжні пелюстки
жовтоокої ромашки.
Про сором’язливий рум’янець троянди.
Він подумки зупинявся
біля пахучої китиці бузку.
Обережно відгортав грудки
снігу від весняної тендітності проліска.
Великий Художник узяв жменю веселки —
і розсипав її по зелених лугах,
стиглих житах, тінистих дібровах.
Він стояв і милувався.
І — перегорнув нову сторінку Історії.
Історії, в якій не вистачало чогось головного.

І ось серед розсипаних у травах шматочків веселки
сонячними зайчиками заметушилися великі,
малі і зовсім маленькі живі клубочки.
Життєдатель пошепки,
щоб не сполохати красу, промовив:
«Летіть! Співайте! Славте!»
Гаї тьохнули солов’ями,
поля розсипалися жайворонками,
трави перегукнулися перепілками.
Земне життя співало славу Життю Небесному.

Але Творець не зупинився,
щоб дослухати пісню слави.
Він творив...

Він творив,
ні — народжував вінець свого творива.
Народжував власним життям.
Власним болем.
Власним серцем.
Виліплював з глини,
Себе та неба Свій останній шедевр.
Народжений був прекрасним.
Бездоганним.
Чистим, як ранкова сльоза Едему.
Але йому також чогось не вистачало.
І тоді Батько вийняв з грудей Своїх те,
що було Його сутністю.
Чого не мало жодне творіння.
Навіть ангели.
І обережно вклав у груди Земного Жителя.
Він дав йому ВОЛЮ.

Батько знав ціну цього.
Знав, скільки це принесе Йому болю.
Він бачив руку,
простягнуту до забороненого дерева.
Бачив піт на чолі землянина.
Бачив першу пролиту кров.
І — останню.
Свою Кров,
пролиту за нього, неслухняного сина.
Але Він все-таки благословив його на життя.

«Господи! Невже серед всієї величі космосу,
гір та океанів,
троянд та солов’їв Ти не знайшов нічого,
що могло б Тебе вічно та достойно славити,
а вибрав Людину —
здатну зраджувати і забувати,
не слухатися і приносити Тобі біль?!»

І тоді на фоні цієї величі та краси
постало Череповище.
Там поміж небом та землею висів Він.
Внизу лежав шеол.
Розбитий та переможений.
В ньому корчилася смерть з вирваним жалом.
А на Череповищі,
біля підніжжя скривавленого хреста
стояли мільйони.
Їхні погляди були спрямовані на Того,
Хто страждав за них.
Але найбільше вражали їхні очі.
В них було те,
заради чого Творець почав творити,
заради чого прирік Себе на муки та страждання.
В їхніх очах було почуття,
яке мав тільки Він, Від Віку Сущий:

«Господи! Хвалити і славити Тебе може все.
Але тільки Людина здатна тебе
ЛЮБИТИ!»
Юрій Вавринюк

 

* * *
Коли у Всесвіті ще не було людини,
Господь для неї вже красу творив:
Із зірочок дрібненьких скатертину
По всій небесній тверді застелив.

Вже промінь сонця в космосі сіяє,
Вже день новий з’явився на землі…
Коли творіння Боже споглядаю,
Творця прославити так хочеться мені!

За те, що Він володарем усього
Сказав людині бути дотепер.
Що за гріхи усіх нас до одного
Син Божий на хресті Голгофськім вмер.

І про Його святу любов безмірну
Усе творіння промовляє нам.
У Всесвіті нема людині рівних,
І ми усі Святого Духа храм.

Далекі зорі у гарячім оксамиті
Злились в одну гармонію світил.
Людське ж бо серце краще обігріте,
Ніж всі зірки, які Бог засвітив!

Та в когось серце — як глибокий кратер —
Пусте й самотнє, темне і німе…
Господь у ньому поселився б радо —
Прийми ж Його проміння золоте!

Засяй добром і щастям в цілім світі,
Хай від любові світиться земля!
Вінець творіння — це Господні діти,
Це доля сонячна моя й твоя.
Лариса Козинюк

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ