Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

Віра та життя

Сторінки  1  2


О Боже мій, навчи. Лідія Гапонюк
Багато хто вважає. Лідія Гапонюк
Прочани, Ігор Федчишин
Сила надії, Вікторія Рутковська
Ви — гедеони, Сергій Рачинець
Віра, Сергій Рачинець
П’яте Євангеліє, Сергій Рачинець
"І зупинилась біля образа", Марія Дем'янюк
Церкві, Марія Дем'янюк
Біля зображення Блаженнійшого Володимира, Марія Дем'янюк
У дзеркалі. Дмитро Довбуш
"О, Господи, невже Ти дійсно є?". Дмитро Довбуш
"О, світанкові битви! Як вас мало!". Дмитро Довбуш
Епіцентр. Дмитро Довбуш
Царство Боже. Любов Омельчук
Чому так сталося? Любов Омельчук
Монолог совісті, Світлана Касянчик
Випробування на міцність, Олексій Дунаєв, переклав Василь Мартинюк
"У миті смутку й хвилювання", Олексій Дунаєв, переклала Ольга Міцевська
"Судити — лишень себе", Олексій Дунаєв, переклала Ольга Міцевська
"Не проміняти б віру на обряд", Олексій Дунаєв, переклав Володимир Сад
Істина, Олексій Дунаєв, переклав Дмитро Довбуш
Віра (діалог з Богом), Зоряна Живка
Про християн, Зоряна Живка
Чорний вірш, Зоряна Живка
Осоння віри, Ольга Міцевська
"Для чого марно тратити слова", Ольга Міцевська
Святі поради, Юрій Тітов
Не розіпніть, Юрій Тітов
Господнє Світло, Юрій Тітов
Приготуйся, душе, Володимир Сад
Використовуйте час, Степан Коханець
Суди, Степан Коханець
Не кажіть неправди, Степан Коханець
Пізнай Його, Степан Коханець

 

О Боже мій, навчи…

О Боже мій, навчи мене так жити,
Щоб розрізняти правду і обман.
Дай мудрості щоденно розуміти,
Як душу вберегти від лютих ран.

Навчи мене в Тобі цілком ховатись,
Щоб спокій був глибоким і стійким.
Твою у спробах радість не втрачати,
Хоч би яким не видався день злим.

Хай буде лиш Твоя незмінна воля,
Хай буде все лиш так, як хочеш Ти!
В Твоїх руках могутніх людська доля,
То ж збережи її від марноти!

Візьми мене в Твої пробиті руки
І вилікуй поранене дитя!
Зніми страждання, біль і серця муки,
Сам доведи до вічного буття!
Лідія Гапонюк

 

Багато хто вважає…

Багато хто вважає,
Що віра нас спасає,
А щире покаяння —
Початок оправдання.

Це наслідки. Причина:
Отець віддав нам Сина.
У милості глибокій
Христос дарує спокій.

Нам Дух Святий сьогодні
Відкрив слова Господні.
Без Нього не збагнути,
Як неба нам сягнути.

Дбайливо, наче ненька,
До кожного серденька
Тихенько промовляє,
Веде та направляє.

Через Його зітхання
Ми чиним покаяння.
Заступник у сваволі,
І захист у недолі.

Відроджує, спасає!
Хто з Ним — той не вмирає!
Лідія Гапонюк


Прочани

Йдемо шляхом Ісуса по землі,
Його Завіт оспівуєм псалмами.
Спокутуємо вчинене в журбі
під тягарем ваги хреста із власними гріхами.

По Via Dolorosa йдуть прочани босі,
на Via Dolorosa молитовний сум.
З Via Dolorosa Господа попросим
Воскресіння віри для подертих струн.

Прочанами зробилися давно,
земні гріхи спокутуєм шляхами,
дорогами скорботи ідемо
і, каючись, у Господа помилувань благаєм.

По Via Dolorosa йдуть прочани босі,
на Via Dolorosa молитовний сум.
З Via Dolorosa Господа попросим,
Воскресіння віри для подертих струн.

Вогнем Творця освятимо серця,
і скрипка Віри одізветься раєм
у душах, ще не вмерлих до кінця,
та виллється в симфонію Вселенського розмаю.
Ігор Федчишин

 

Сила надії

Надія є — на щастя, на майбутнє,
Вона, мов Сонце, осяває даль.
З Надією все можна перебути:
Глибокий відчай і гірку печаль.

В скрутні часи і в розпачу хвилини —
Надія завжди поруч у житті.
Провісне слово ти почуй, людино!
Відкрийся серцем мудрості святій!

Надія тішить, живить, окриляє,
Вона слабкого підніма з колін,
Веде до світла із глибин одчаю,
Звучить в пітьмі її пророчий дзвін.

В Надії і молитва, і спокута,
Вона дарує кожному своє.
З Надією все можна перебути!
Як добре, що Надія з нами є!
Вікторія Рутковська

 

Ви — гедеони

Що б не було там — чи дощ, чи вітер,
А може, спека у літню днину, —
Ви — гедеони, світло для світу,
Правду несете одну-єдину.
Ту, що в Ісусі, ту, що у Слові,
Де не додати і де не відняти,
Ту, що з любов’ю завжди готова
Всіх воскресити, з мертвих підняти.
Ні, вам не легко в буднях, тривогах
Шлях торувати в Долині Плачу.
Але ж ви діти Бога живого!
Маєте силу, розум і вдачу.
Маєте віру (горить, як факел!),
З нею ніколи іти не страшно.
Все проминає — події, факти,
Не проминає лиш радість ваша.
Як до лиця вона вам! Привітно
Дивляться очі усім перехожим.
Ви ж — гедеони, світло для світу,
Ви ж бо воістину діти Божі.
Не розгордіться іменем добрим,
Слово по слову сійте з любов’ю,
Як і належить, будьте хоробрі,
Непереможні з лихим у двобої.
Ворог підступний іще сьогодні,
Викрасти може вруна зелені.
Хай береже вас рука Господня,
Щира молитва й благословенна.
Доки ще сонце на небі світить,
Доки ще грішник у темряві блудить,
Ви — гедеони, світло для світу,
Душі спасайте, ідіть між люди.
Не зупиняйтесь на півдорозі,
Людям несіте Святе Благовістя, —
Отим стражденним, чиї в тривозі
В’януть надії, як пізнє листя.
Душі спасайте: хто прагне пити,
Тому даруйте цілющу воду,
Як дарував її Сам Спаситель
Для самарянки і всіх народів.
Час невгамовний — швидкий, як вітер,
Кожний на ньому ускач, як вершник.
Ви — гедеони, світло для світу, —
Є ще надія у день прийдешній.
Сергій Рачинець

 

Віра

У неї завжди — безліч протиріч,
Що й говорить про це нема потреби.
Її не пояснити так, як річ,
Очима не розгледіти, як небо.

І все ж таки — в тобі вона жива,
Попри усі безладдя і тривоги,
Росте, мов крізь бетонну твердь — трава,
І невідомо — звідки і від чого.

Вона — твоя і більше нічия.
Храни її, не погаси в негоду, —
І, як ріки стрімкої течія,
Здолаєш всі життєві перешкоди.

Храни її з любов’ю кожний день,
Якщо вона від Істини святої, —
Колись тебе у вічність приведе,
Де сам Господь-Владика на престолі.
Сергій Рачинець

 

П’яте Євангеліє

В цьому світі невдячних істин,
Де й понині — гріхів ярмо,
Є чотири євангелісти,
Їх нетлінне Святе Письмо.

В кожнім слові — то правда суща,
Гімн любові і доброти,
Слава Господу невмируща,
З Ним знайшов своє щастя ти.

Та, на жаль, ще буває часто —
Хто збагнути Письма не зміг,
Той свойого шукає щастя
Там, де й досі панує гріх.

Пам’ятай тоді, сестро, брате,
Доки дух в тобі не згаса,
Є Євангеліє ще й п’яте —
Ним повинен ти бути сам.

Ти повинен, як вчив Спаситель,
Добру вістку нести в народ,
Спраглу душу чиюсь зросити,
Щоб вагомим був обмолот,

Щоб від слова твого і діла,
Як би там не прийшлось тобі,
Засвітились людські надії,
Що погасли в гіркій журбі...

Хай не зрадить тебе сумління
В час останній, що вже настав,
Хочу вірити — неодмінно
Ти нестимеш ім’я Христа:

І відкриється Царство Боже
Ще для многих, хто жив з гріхом...
Сестро, брате, з вас мусить кожний
Стати справжнім Святим Письмом.
Сергій Рачинець

 

* * *
І зупинилась біля образа.
Й образа
від серця мого
відійшла одразу...
Марія Дем'янюк

 

Церкві

Вона чекала що я прийду:
Плекала вогники в свічах.
І сяяли Небесні Лики,
Та Книга у Отця в руках.
Золотозвучний спів любові,
Яскринки вічності - слова.
І пригорнула мене втішно,
Заграло зарево - сльоза.
Вона чекає,що прийдемо...
Марія Дем'янюк

 

Біля зображення Блаженнійшого Володимира

Так стало тепло на душі
І я спинилася. В тиші
Полинула в глибінь очей,
У синь недоспаних ночей,
Коли молилися за нас.
А ті слова долають час:
І в тихім сяєві стою
Й молитву чую наяву,
Де слово мудрістю сріблиться
Й любов’ю осяває лиця.
Надчистота тих світлих слів -
Ромашки білої пелюстки.
Блаженнійший за нас молив
Свічадо берегти від пустки…
І вогник серця не погасне,
Бо то є Слово Світлоясне…
Марія Дем'янюк

 

У дзеркалі

Тепер бачимо, як у дзеркалі, неясно, тоді ж — віч-на-віч.
Тепер знаю частково, тоді ж пізнаю так, як і сам я був пізнаний.
1Кор.13:12

Ти ховаєш від мене яскраве обличчя,
Залишаючи тільки цілунки на склі...
Я втомився шукати щілину у вічність.
Боже, як я втомився іти по землі!

Ти і поряд, і раптом — нестерпно далеко.
То довірений друг, то незвіданий гість.
Я чомусь розучився боятися пекла,
Та не прагну й до раю вже так, як колись...

Нам усім — захлинутись потоками часу
І упасти на дно крижаної води...
Ми у світ народились без жодних пояснень, —
Без пояснень і лишимо світ назавжди.

Марафонська гонитва залежить від фарту:
Під якою зорею народжений ти?
Ми усі біжимо до одного інфаркту,
А наївно вважаємо, що — до мети.

Хто ми будемо — звані подобою Духа?
Чи то так від людської пихи повелось?
На частотах душі ледь помітно для слуху
Предковічні мотиви вистукує хтось.

То здавалось, чи снилось, чи, може, то спогад
Невідомих свідомості райдужних сфер?
А мій дух народився хіба не у Бога?
То чому він без Бога блукає тепер?

А найперший із нас називався Адамом,
Він нічого не знав про добро і про зло.
А проте помилявся достоту так само,
І так само його опускалось чоло.

У дитинних очах відбивалося небо,
Те незаймане небо едемських садів.
Був покликаний стати подібним до Тебе,
Та доглянути навіть... себе не зумів.

Ти дивився у нього, неначе у плесо,
Золотився Твій образ на чистому дні,
Поки гріх не спотворив обличчя небесне,
Мовби камінь, що впав на поверхню води.

Ніби приклад невдалого автопортрету,
До сьогодні вигнанець землею бреде.
Ми онуки Адамові! Господи, де Ти?!
І Твоєї краси відображення де?

Був Месія і учнів невпевнені кроки,
Чудеса і знамена, і хліб, і вино.
Воскресали мерці, говорили пророки...
А сьогодні дивлюся: невже це воно?

І невже Ти для цього приходив у гості
Рубіконом старої і нової ер,
Як ступає на дикий загублений острів
Переповнений вірою місіонер?

Вже у котре вдаряюся птахом об шибку
І щокою тулюсь до холодного скла.
Ти десь там за вікном, тільки обриси видко,
Тільки тінь наді мною від Твого крила...

Я не можу в дзеркалах Тебе роздивитись,
Потьмяніло, поблякло надщерблене скло...
Викладаю з уламків мозаїку світу,
Тільки їх вже не склеїти так, як було.

Ти безликий, а часом Ти тисячоликий.
Ти невидимий оку, Ти скрізь і ніде.
І невже я приречений бути довіку
Тим незрячим Адамом, що з раю бреде?

А можливо Твій образ розмився дощами,
Чи зім'яло його шестернями століть?
Тільки клаптик картини лишився із нами,
Він глибоко у серці моєму лежить.

На уривку — Твоя триєдина усмішка,
Передати якої й Да Вінчі б не зміг.
Я своїми думками прикутий до ліжка,
А здавалось, ще трошки і був би добіг!

Животворче, навіщо Ти дав мені розум,
Що приречений битися в клітці знання?
Він, можливо, проспить все життя під наркозом
Лженаук і релігій останнього дня.

І коли вже ціна пізнання — божевілля,
То дозволь мені випити чашу до дна!
У сміливості думки немає безсилля,
А для розуму думка — міцніша вина.

Задзеркалля, туман і на склі поцілунки,
І глухі голоси, і розмиті сліди...
Я торкаюсь вустами пекучого трунку:
Божевілля, хоч ти мене не підведи!
Дмитро Довбуш

 

* * *
О, Господи, невже Ти дійсно є?
Невже Ти завжди і невже Ти всюди?
Невже єство надламане моє
Продовження в Тобі здобуде?

Якщо Ти Батько, то чому мені
Боятися у Тебе запитати?
Нестерпно жити, наче уві сні,
У сні, з якого страшно прокидатись.

Так, ми пройшли чимало віражів,
Ти променем ставав у часі горя.
Та чи Ти був? Чи просто я хотів,
Щоб хтось великий йшов зі мною поряд?

Я вірю... Скільки можу - і не більш.
Робити вигляд - підло і лукаво.
Тому, прошу, прости мені цей вірш...
І дай душі на запитання право.
Дмитро Довбуш

 

* * *
О, світанкові битви! Як вас мало!
Як мало тих безлюдних берегів,
Де обосічний меч і смертоносне жало
Стрічаються в бою заклятих ворогів!

Де кольором вогню забарвлюється небо
І серце час рече, немов секундомір...
І легко знемогти, а вистояти ― треба!
Не смерті ― а своїм сльозам наперекір.

Я хочу більше вас, громи і землетруси ―
Усім своїм єством ввібрати вашу міць!
І хтось нехай живе, а я померти мушу,
Щоб небом прорости з розширених зіниць.

Якщо я не помру, я більше не проллюся
Рядками на папір, червоними, як кров.
Тому ― цей берег мій, тому я не здаюся,
Тому я заберу все те, за чим прийшов!

Чекаю вас, шторми, могутні слуги смерті!
Хоч я мабуть смішний супроти ваших хвиль...
Смієтеся? Дарма ― моя душа безсмертна.
На ній стоїть печать Володаря Стихій!
Дмитро Довбуш

 

Епіцентр

1. Цунамі
Тихо! Чуєш? Відкрий своє серце і слухай!
Наближається гуркіт, мов падають тонни води!
Подивись! Це — цунамі Святого Духа!!!
І воно уже близько! Воно йде прямо сюди!

Брами пекла не встоять — нестримно і безкомпромісно
Хвиля Божої сили змиває ворожі війська!
Боже Царство гряде — у могутності Доброї Звістки,
Щоб зрівняти з землею твердині держави гріха!

2. Сінай
Довга подорож... Стомлені діти пустелі
Очі, повні надії, звели до скелястих висот.
Там — вогонь, дим і попіл! Дрижать і ламаються скелі!
І крізь голос сурми промовляє Господь Саваот!

Небеса оживили Сінай електричним розрядом,
Закріпляючи силою грому святий Заповіт.
І мільйонами вольт епіцентр Господньої Правди
Увійшов у серця, що здобудуть Обіцяний світ!

3. Голгофа
Вечоріло. Повільно розходився натовп юдеїв.
Тіло спазмами болю благало про смерть.
По щоці Чоловіка скотилась краплина — і з нею
Полетіло життя, щоб, упавши, розбитись об твердь.

Час спинився. Сльоза, навантажена тоннами болю,
Гіркоти та скорботи народів, торкнулась землі:
Затрусилась планета — завіса роздерлась надвоє!
Епіцентром спасіння став хрест на Голгофській горі!

4. Горниця
Біль, що сковував серце лещатами страху,
Нерішучості щем, що ваганнями душу ятрив...
Все позаду. Дух Божий пішов в контратаку:
Затрусилась земля від молитви Господніх мужів!

Час звершився — збулися пророцтва Йоіля!
Вже відчинено вікна і засуви зняті з дверей...
Ураганом з небес, дарувавши сміливість і силу,
Епіцентр вогню увійшов у Господніх дітей!

5. В’язниця
Тиша ночі. Замовкло бряжчання кайданів.
В’язні краплі розради шукали в тривожному сні.
Тільки двоє не спали. Вони — в надприроднім єднанні
З небесами — співали Творцю величальні пісні!

І ожив землетрус — епіцентром в нестримному серці!
Захитались основи в’язниці. Упали замки.
Хвиля Божої слави, не давши ні шансу для смерті,
Розірвала іржаві кайдани гріха на шматки!

6. Ти
Ось — Цунамі Вогню, що пройшло крізь роки й кілометри,
Набираючи швидкості й сили в сміливих серцях!
І тепер воно тут — щоб зробити тебе епіцентром
Землетрусу спасіння, свободи й нового життя!

Ти ще спиш? Відкривай свої очі негайно!
Землетруси Господні проходять по цілій землі —
Піднімаються Доброї Звістки нестримні цунамі.
Якщо ти вже тремтиш — епіцентр відкрився в тобі!
Дмитро Довбуш

 

Царство Боже

Царство Боже всередині вас.
Луки 17:21

Царство Боже не в Луцьку й не в Римі,
Не в далекім куточку якомусь,
Царство Боже приходить незримо
Й поселяється в серці людському.

Царство Боже не в супер-країнах,
Не в палацах комфортно-розкішних,
А в смиренному серці людини,
Що зреклася доріг своїх грішних.

Царство Боже у лагідних душах,
Де панують любов і терпіння,
Де за правду стоять непорушно
І живуть за Господнім велінням.

Царство Боже в серцях милостивих,
Що наповнені вщерть добротою,
Душі ті уже нині щасливі,
Бо їх Царства Господь удостоїв.

І вони всі, як піддані неба,
На опіку Царя мають право,
Бо коли виникає потреба,
Громадян захищає держава.

Хоч кругом катастрофи, циклони,
Їхнє серце спокійне і тихе,
Бо надійний у них Охоронець,
Він зарадить усякому лиху.

Царство Боже очам непомітне,
Але тих, хто в душі його має,
Хто на стежку ступив заповітну,
Світ навколишній швидко впізнає.

Царство Боже не силою зброї
Розширяє свої володіння,
А любов'ю Своєю святою,
Подарованим людству спасінням.

І надбати його може кожен,
Хто для цього зусилля вживає.
Той блажен, хто здобув Царство Боже,
Бо це – посвідка жителя раю.
Любов Омельчук

 

Чому так сталося?

Не бійся, з тобою бо Я, і не озирайся, бо Я Бог твій!
Зміцню Я тебе, і тобі поможу,
і правицею правди Своєї тебе Я підтримаю.
Іс.41:10

«Чому так сталося?» – крізь стогін
Питає зранена душа,
Коли зненацька їй дорогу
Перетинає бурі шал;

Коли пітьма сукном пречорним
Затягне синій небокрай
І страх усе єство обгорне,
Аж крик у горлі завмира;

Коли важким обсипле градом,
Холодним вимочить дощем,
Шокує блискавки розрядом,
Поселить в серці смуток, щем.

«Мій Господи! – слова розпуки
із пересохлих вуст летять. –
Чому Ти допустив ці муки?
Хіба ж я – не Твоє дитя?»

Говорить Бог: «Земні незгоди
Й Ісус терпів, хоч Він – Мій Син.
Отож, долай всі перешкоди,
Без нарікання хрест неси.

Проблеми, біль обов'язково
Надійдуть і на твій поріг,
Бо в світі цім нема любові,
Бо на землі панує гріх.

Молитва віри й уповання –
Надійний захист в час біди,
В безмірнім горі та в стражданнях
Ти з нею впевнено іди.

Чому? – ти згодом зрозумієш,
А злу поставив Я межу,
Лиш не втрачай свою надію,
Поклич – і Я допоможу».
Любов Омельчук

 

Монолог совісті

Твоя душа у тілі ледь жива,
Минають в суєті свята короткі.
Заучених молитв сухі слова
І погляд в небо вимучено-кроткий —

Це все, що залишилось від вогню
Колись такого рвійного й палкого.
Признайся щиро: знову в западню
Поплутаним життям веде дорога.

Вже ж там була і каялась не раз,
Собі обіцянки давала, що відтоді
Ти з поля зору більш дороговказ
Не випустиш при будь-якій погоді.

Хай навіть град шмагатиме в лице!
Бо ж віра в Бога – то не просто звичка.
Та знову пил з обкладинок свинцем
Влягається на совість. «Єретичка! —

Кричать безмовно Біблії з полиць, —
Не втримають води щербаті жбани».
А десь сидять у камерах в’язниць
За Слово Боже вірні християни.

І може хтось у цю хвилину йде
В ніч небезпечну, в чорну ніч і Світло
В заплічну торбу крадькома кладе.
В його душі жертовністю розквітло

Священне Слово. В дальні кишлаки
Несе його він у дощі мусонні
Стежками, де не тільки хижаки
Підстерігають, повз річки зловонні,

З загрозою для власного життя.
А в логовищі ворогів Христових
Тамують небезпеки відчуття,
В очікуванні скарбів паперових,

Про Слово Боже моляться в сльозах
Брати і сестри із церков підпільних.
Криниця мужності в Священних сторінках
Для змучених, наляканих, невільних.

Там сили невмируще джерело,
Там для душі є ліки бальзамічні,
Там те, що споконвік людей вело
До цінностей духовних, справжніх, вічних.

А ти безсила... Біблії в рядку
Стоять давно нечитані тобою,
І перед сном молитва нашвидку,
І несусвітня дружба з суєтою.

Не допусти, щоб свідками на суд
З’явилися Євангельскі рядочки.
Вже краще совісті жорстокий самосуд,
Аніж спасіння дар — на волосочку!
Світлана Касянчик

 

Випробування на міцність

Даремно мовлені слова
В часи сердечної негоди.
Життю без плоду, як дровам,
Згоріти у роках ― тай годі.

Згоряє все, що небесам
Не віддали навік без жалю.
Димить і тліє пиха вся,
І плавляться людські медалі.

Згорять і забаганки, зло ―
Гріховних справ велика груда.
І навіть ті, кому везло,
Досліджені на міцність будуть.

Згоряє мотлох всіх заслуг,
Хоча на них роки втрачають.
І тільки душі Божих слуг,
Ні, не горять в огні, а ― сяють!
Олексій Дунаєв
Переклав із російської Василь Мартинюк

 

* * *
У миті смутку й хвилювання,
Як в серці гаснуть сподівання,
Бо шлях, здається, — лиш з тривог,
Людина в паніці: «Де Бог?»

Господь великий, незбагнений,
У повноту благословення
Виводить нас із темноти,
Зовучи лагідно: «Де ти?»
Олексій Дунаєв
Переклала з російської Ольга Міцевська

 

* * *
Судити —
лишень себе.
Любити —
усіх довкола.
Щоб досягти
небес,
Треба схилитись
долу.
Йти —
то лишень вперед
Бігти —
nо тільки швидко.
Той, хто не впав —
живе:
Вистрелив гріх
не мітко.
Лікаря —
як болить,
Бога —
якщо шукати.
Трохи —
якщо просить,
Щедро —
якщо віддати.
Олексій Дунаєв
Переклала з російської Ольга Міцевська

 

* * *
Не проміняти б віру на обряд,
Живе моління — на бездушну звичку.
Не зупинитись і не йти назад,
І не загаснути огарком свічки.

Суєтна віра — лише звук пустий.
Життя будуймо на міцній основі.
Не треба зваб чужої красоти,
А — укріплятись у Господнім Слові.

Як небезпечно йти на міражі,
Боятися тривог, зрікатись ноші.
І це вважати щастям для душі,
Мені ж дорожчі перевірки Божі.

Де ж сенс лиш самолюбством жити, де?
Адже усе земне іде в могилу.
Та люблячи і Бога, і людей,
Ми знайдем для життя нового силу.
Олексій Дунаєв
Переклав із російської Володимир Сад

 

Істина

З тих пір, як створена земля,
Від старту й до фіналу світу,
Єдине в істини ім'я,
А от тлумачень ― не злічити!

Та в захисті основ своїх
Від ворогів святого неба,
Чи від зневажників ― повік
Вона не матиме потреби.

І не залежить правди злет,
Що не підвладний впливу плоті,
Ні від розміщення планет,
Ні від життєвих поворотів.

Немов сузір'я, що здаля
Буває важко розібрати,
Єдине в істини ім'я,
Прибите до хреста Пилатом!
Олексій Дунаєв
Переклав із російської Дмитро Довбуш

 

Віра (діалог з Богом)

– Я не хочу жити…
– Я тебе люблю.
– Серце вщент розбите…
– Я його зцілю.
– Я така нещасна…
– Ну ж мо, витри сльози,
Сонце моє ясне.
– Далі йти не в змозі,
Шлях, мов купа скла.
– Я тебе в дорозі
Збережу від зла,
Ноженята босі
Ніжно залікую.
– Я у цій пустелі
Все життя звікую.
Терни лиш і скелі,
І пісок, і спека.
Ворог скрізь чатує…
– Я твоя безпека…
– Бог мене не чує…
– Чую все чудово.
– І не бачить певно…
– За своє ти знову!
– І ось так щоденно…
– Досить нарікати!
– Хочу я молитись…
– Нащо зволікати?
– Та слова тікають,
Що сказать не знаю…
– Я тебе з словами
І без слів приймаю.
– Я ні в чім не винна!
– Я і не виню,
Я тебе дитино,
Як ти є, ціню.
– Ти прости як можеш…
– Можу і прощаю.
– Всі гріхи приношу.
– Я усі приймаю.
– Всі, всі, всі?
– Звичайно,
До одного всі.
– Як тепер тут гарно,
Терну між й пісків.
Я так хочу пити!
– Пий, моє дитя.
– Я так хочу жити!
– Я твоє життя.
– Я так, Боже, хочу
Далі крокувати,
Ні на крок не збочить,
Радісно співати.
– Руку дай, маленька,
Ще не близько йти.
– Що, як шлях далекий,
Та ж зі мною Ти!
Зоряна Живка

 

Про християн

Божевільні… Та що поробиш,
Ми і справді для світу дурні.
Бог дарує своєму народу
Вічне свято в юрбищі буднів.
Йдемо в небо, земне покинувши,
У посвяті себе забули…
Ми для світу чужі, ми інші
Гості з вічності, ми прибульці.
Шукачі непримарнного щастя,
Що невидиме серцем бачать.
Боже Царство у нас не вкрасти –
Світ не може цього побачить.
Бог знайшов нас, обрав, покликав
Із Єгипту гріха, Вавилону.
Як же порох землі не покинуть,
Щоб упасти в Святі долоні?!
Що вже вдієш, такі шалені…
Дивна радість стискає груди:
Ми звичайні, Христом спасенні.
Але світу цього не збагнути.
Зоряна Живка

 

Чорний вірш

Ніхто не простягне руку,
Бо пекло шепоче: "Убий!
Віддай на довічні муки,
Чи сам у безодню йди!

І виживе тільки сильніший –
Про це пам'ятай. Пам'ятай!
Загинеш і ти, і ближній,
А втрачений рай не шукай…"

Нелегко іти, тануть сили,
Так важко і вірить, й любить.
Як душу болотом облили,
Злочинця пробачить, простить.

Поволі усе минає,
Лиш істина вічна й проста…
Єдине, що в світі маю –
Це віру в Ісуса Христа.
Зоряна Живка

 

Осоння віри

Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє,
в Ісусі Христі (Фил.4:13).

На осонні моєї мрії
Тихо ніжиться зерня віри.
В грудях щемом тремким зоріє
Всеосяжне блаженство миру.

Та реалій гірких тривожність
Робить серце безкрило-кволим.
Я відчайно кричу: «Не можу!!!»
І пронизую всесвіт болем.

Але раптом з безсилля гробу
Проростає зерно гірчичне.
Знову лунко звучить: «Ти спробуй!»
Голос Божий — святий і вічний.

Він осонцює днину кожну,
Білокрилить прадавню мрію.
Серце вторить йому: «Я зможу!
Я в Ісусі усе зумію!»
Ольга Міцевська

 

* * *
— Для чого марно тратити слова,
Як можна все сказати зовсім просто?
Така заява — справа не нова,
Так говорив колись уже апостол,
Чекаючи підтримки у Христа:
«Пролити цінне миро — марнотратство!»
На захист вбогих і нужденних став,
Чужим розпоряджаючись багатством.
«Вона зробила добре. На віки
Запам'ятають вчинок цей і жінку…»
Тому рішучим помахом руки
Красивих слів нанизую перлинки.
Щоб їх Христу покласти коло ніг,
Як дар за те, що душу повнить словом.
І в мить, коли земний закінчу біг,
Почути: «Добре це!» — із уст Христових.
Ольга Міцевська

 

Святі поради

Стережися заздрості своєї,
Бо вона всю совість проковтне.
І нікому не ставай суддею,
А по світу сій добро рясне.

Порадій за друга і за брата,
Жодним словом людям не злукав.
Не посмій духовно помирати,
Щоб твій дух в пітьмі не заблукав.

Захисти усесвіт від прокльонів,
Землю затули від сатани.
Хай свіча твоя на підвіконні
Осяває помисли ясні.

Доведеться серденьку боліти —
Дякуй Богу, що воно болить.
Ти злодійству, як метеориту,
Рідну землю не дозволь згубить.

І нема страшнішого нічого,
Ніж упасти перед людством ниць,
Погасити пломеня Святого,
Не помітить сяйво блискавиць.

А іще байдужості не слухай,
Серцем і душею не черствій.
Всю безслізну мовчазну посуху
Ти Любов’ю подолать зумій.

Не криви словами та не збочуй,
Будь собою, Бога не забудь,
І тоді страшні минуться ночі —
Дні твої у безвість не підуть.
Юрій Тітов

 

Не розіпніть

Христа в собі не розіпніть,
Цвяхи байдужо не забийте.
Весь час до Нього ви ідіть,
Над невідомістю не стійте.

Ділами камінь відштовхніть,
Словам благим крилечка дайте.
Христа всім серцем полюбіть,
В Його Любові воскресайте.
Юрій Тітов

 

Господнє Світло

В мою кімнату зазирнуло Світло —
Посеред ночі кинуло тепло...
Блукало сміхом і Весною квітло,
Свою яскравість у вогні несло.
Усе без нього ніби сутеніло —
Пливла пустеля по німих кутках.
А от воно прийшло і обігріло,
Як Божа сила у святих рядках!
Великим Віршем серед всіх Сонетів,
Стожарим плином вдарувало сил.
В моїй кімнаті яскравіли злети —
Володар Світла промінь нахилив.
Усе до мене лив свою святиню —
Почув молитву довгу і нічну.
Де Бог існує, там добро понині
Своїм надіям не лишає сну.
Не знає краю, не впаде, не згине.
Ти тільки вір (у вірі світ живе).
І серед ночі із небес прилине
Господнє Світло і життя нове.
Юрій Тітов

 

Приготуйся, душе…

Приготуйся, душе, до вирію,
Звідки вже вороття нема.
Царство Боже береться вірою,
А без віри в душі — зима.
А без віри ночами холодно,
А без віри і день як ніч.
О душе, тобі личить молодо
Бога-Спаса побачити ввіч.
У тім краї, де душі стрінуться,
Буде літо й не буде літ,
Покладемо вінки до ніг Отця,
Як веселку, на райськім тлі.
Володимир Сад

 

Використовуйте час

Завжди правдиве слово віще:
Все, що постало, — зникне теж.
Настане день — і смерть Бог знищить;
Одна любов Творця — без меж.

Проходять дні, проходять ночі,
Летять роки без вороття,
Збуваються слова пророчі…
І в цьому істина життя.

Ще рік один Бог дав зустріти.
Хвала за ласку Богу сил,
Що Він для нас продовжив літо —
Свічу життя не погасив.

Бог дав нам знов: хліб-сіль, зібрання,
Чудові дні і вечори…
Нехай же душ вогонь єднання
Ще у стократ ясніш горить.

Так хоче Бог і хочуть люди.
А щоб вогонь цей не погас —
Живіть по Слову! В свято, в будень
Використовуйте свій час!
Степан Коханець

 

Суди

1 Кор.11,3 1—32

Ой, як багато є судів земних,
Що між собою дуже-дуже схожі;
Є вищі два, відмінні з-поміж них:
Суд совісті. Але найвищий — Божий.

На суд неправих, люди, не ходіть!
Така є в Слові Божім засторога.
Самі себе щодня, щодня судіть,
Розп’ясти «я» — найбільша перемога.

Суд совісті — чистилище душі!
Ось цим судом себе судити треба.
Слова Христа: «Іди і не гріши!» —
Найкращий компас на путі до неба.

Наставник — Дух (Його нам Бог послав)
І Слово закликають: люди, люди,
Судіть себе, свої думки, діла…
І Божий суд страшним для вас не буде.

Той суд останній — людям, сатані.
І без касацій вироки Господні:
Життя в раю, чи муки у вогні…
А час не жде, подумайте сьогодні.
Степан Коханець

 

Не кажіть неправди

1 Іван.5, 17

Слово Боже тільки правду мовить,
Цим застерігаючи усіх
(Біблія — це істини основа):
«Люди, знайте, що неправда — гріх!»

Правда Божа щира і відверта!
Так звучить Євангельський устав.
Всім відомо — гріх веде до смерті…
Ой, як страшно вмерти без Христа!

«Бог карає — Бог і приголубить», —
Скаже той, хто з Ним єднання мав.
В Бога — тільки правда, друзі любі,
А неправді місця там нема.

І в людей є теж добра закони
(Звісно, все це взяте від Христа):
«Краще правда і гірка, й солона,
Ніж неправда з медом на вустах».

Від неправди в світі повно бруду,
Зла, що нищить серце і вуста.
Від неправди часто гинуть люди,
Гинули з її вини й міста…

Правда є, була і буде завжди!
Згине лиш неправда, вчинки злі,
Скоро всіх прихильників неправди
Вічний Бог змете з лиця землі.

Не спасуть неправду білі шати,
Золото, каміння, перли — ні!
Той, хто хоче чисту совість мати —
Перетоплюй всі слова в огні!

Кожне слово, діло явним буде,
Тож, щоб потім в серці не жаліть,
Не кажіть неправди, люди! Люди,
Завжди тільки правду говоріть!
Степан Коханець

 

Пізнай Його

Фил.3, 8-14

Життя без цілі — бідне! Страшно жити
Без боротьби за щастя для душі.
Ой, скільки в світі сліз гірких пролито!
Тому що «не подумав, поспішив…»

Хто руку положив свою на рало,
Назад уже свій зір не повертай.
І навіть в час, коли сутужно стало,
Іди вперед — у тебе є мета.

Щасливий той, хто хрест несе покірно,
Кому Голгофа — в царство компас вірний.
Кому Христос тепер спасінням став!

А з Ним завжди так радісно і любо,
Він знає все — обійме, приголубить…
Найбільше щастя — це пізнать Христа!
Степан Коханець

Сторінки  1  2

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ