Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

Замовити
поетичну збірку

Поезія віри

Осоння віри

Замовити
поетичну збірку

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

З думкою про вічність



Я прийду незабаром, Любов Омельчук
"Сягаючи думкою неба", Михайло Козубовський
А коли промине все дочасне, Світлана Касянчик
Мій час, Сергій Рачинець
"Затісно думкам у слові", Тетяна Свірська
Небесний Єрусалим, Зоряна Живка
"Шепоче вітер вдячності молитву", Зоряна Живка
Поцілунок вічності, Ольга Міцевська
Я додому іду, Володимир Сад
Весна у серці (Триптих), Зоряна Живка
Доторк неба (диптих), Зоряна Живка
"Мені поталанило", Віка Яричевська
"Я — пташенятко у руці Твоїй", Віка Яричевська
"Я не зостануся там, за дверима", Віка Яричевська
Росинка, Віка Яричевська
"Пориви вітру задувають зблиски неба", Олеся Білоус
Новорічна ніч, Сергій Рачинець
Вічні оселі, Василь Процюк
Два береги, Галина Манів
CREDO, Тарас Вихованець
"У трепеті замріяної тиші", Ольга Міцевська
Мелодій часу, Ольга Міцевська
Силуети вічності, Ольга Міцевська
"Ото незабаром приходжу", Ольга Міцевська
"Душа — як політ у птахи", Ольга Лазарук
"Зажурились думи", Ольга Міцевська
Приготування приходу Господа, Юрій Монда
Сказання про виклик до Господа, Юрій Монда
"Коли печаль розкаяння сльозою", Євген Поліщук
Бог прийме мене, Євген Поліщук
Прийме Господь, Євген Поліщук
Прагну неба, Сергій Рачинець
Поклик вічності, Тарас Вихованець
"Незбагненний, сяючий, незвичний", Ольга Чорномаз
Чекання, Юрій Вавринюк
Вірю в безсмертя, Юрій Вавринюк
Ностальгія, Юрій Вавринюк
Кладовище, Юрій Вавринюк
Золоті дзвони, Юрій Вавринюк
"Дрімає річка. Всюди тиша", Юрій Вавринюк
"Всі ріки течуть до моря", Юрій Вавринюк
"Життя спливло", Юрій Вавринюк
"Мене чекає небесне місто", Юрій Вавринюк
Емігранти, Юрій Вавринюк
Падає час у вічність, Світлана Касянчик
Все мине, Світлана Касянчик
Новорічне, Світлана Касянчик
Душа чекає, Господи, Тебе, Олена Романішина

 

Я прийду незабаром

Об'явлення 3: 11

«Прийду незабаром…» – Дві тисячі років
Слова ці звучать, мов Ісусові кроки,
Вони закликають: «Покайтеся, люди,
Бо скоро настане день Божого суду!»

«Прийду незабаром…», а час все спливає,
Дві тисячі років сьогодні минає,
А Спас не з'явився, то скільки ж чекати?
Дві тисячі років – це дуже багато.

«Прийду незабаром…», але не приходить,
Живуть так, як хочуть, численні народи,
Хоч Він обіцяв, та чомусь зволікає,
Століття летять, а Його все немає.

«Прийду незабаром…» За час цей мільйони
Уже перетнули рубіж похоронний,
І стала ця фраза для них актуальна,
А хто не чекав — катастрофа глобальна.

«Прийду незабаром…» Покайтеся, люди!
Для вас особисто зненацька це буде,
Лиш кілька десятків – літа, ой, короткі,
Комусь може й менше?.. Мінорна ця нотка...

«Прийду незабаром…» Блаженний, хто вірить,
Хто жде свого Господа віддано й щиро,
Почує душа ота голос небесний:
«Ввійди в Мою радість, у вічність чудесну!»
Любов Омельчук


* * *
Сягаючи думкою неба,
Долаю тяжіння земне.
Для щастя багато не треба,
Потрібно лише основне.

Зливаюся з піснею літа,
Коли все буяє довкіл.
Так хочеться щиро радіти,
Забувши про втому і біль.

Одного ж бажання замало,
Щоб линути в світлу блакить.
Важливо, щоб серце співало,
Коли все навколо мовчить.

Хоч тиша над світом зловісна,
Та це не бентежить мене.
Господь — моя сила і пісня,
Для щастя оце основне.
Михайло Козубовський

 

А коли промине все дочасне

З-під тесла розліталася стружка,
Свіже дерево пахло смолою.
У спіральку закручена смужка
Колихалася в такт з бородою.

У тесль вії всі в тирсі. Прилипли
Сорочки полотняні до спини,
Та, вказівки кидаючи хрипло,
Вперто вчив батько… Божого Сина.

—Тут тримай. Тут стругни. Там не треба!
Полуденна жара. Піт на носі...
Тайна приходу Господа з неба
Не розгадана людством ще й досі.

Від пелюшки вологої в яслах
До полотнищ в холодній гробниці —
Сина Людського доля нам ясна,
Сина Божого шлях — таємниця.

********************************
Хто ти, Господи? Боже, який Ти?
І малює уява портрети.
Але що у земних може вийти?
Часто тільки людські силуети.

Бо ж малюємо тим, що ми маєм.
В нас рельєфи, молекули, грами.
Пеленою від нас закриває
Гріх прадавній небес панорами!

Від сувоїв пергаментних в глеках
До недавно від преса видання
На полицях у бібліотеках —
Свідки тяги до Богопізнання.

*****************************
Рвуться душі, мов птахи у небо.
Вічність смертних пронизливо кличе.
Нас небачене манить до себе.
Нам невидиме дивиться в вічі.

Огортає у віри проміння,
Пише в зоряну ніч криптограми —
Про Творця сповіщає творіння!
Світ наповнений вщерть чудесами.

А коли промине все дочасне,
І Господь нас введе в досконале.
Ми побачим, здивовані, ясно,
Як туманно ми все уявляли.

В небесах відболить ностальгія,
В вічний дім приведе нас дорога.
В небесах наша збудеться мрія:
Ми в обличчя побачимо Бога.
Світлана Касянчик

 

Мій час

Мій час летить у зоряні світи.
Незчувсь, коли ночами став сивіти.
Уже до літа спалені мости,
Є тільки теплі спогади про літо.

Та я за ним не плачу по ночах,
Прожитих днів ніколи не жалію —
Мій шлях з Христом, і сонячно в очах,
Коли у небо погляд даленіє.

Я не боюсь, що осені печаль
Мені наляже каменем на груди,
Бо на душі — не смуток і не жаль,
А та любов, що з Богом завжди буде.

В моїй душі, прозорій, як роса,
Горить безсмертя полум’я високе...
Хай лине час, вже скоро небеса
Візьмуть мене і подарують спокій.

А доки ще земний я чоловік
І все земне мені є притаманне,
Дожити хочу без гріха свій вік,
Добро творити людям без обману.

Хай лине час у зоряні світи,
Уже й моя зима не за горами...
О мій Господь, як добре, що є Ти, —
Я йду до Тебе з чистими думками.

Нехай в лице — і вітер, і дощі,
Нічим уже не остудити душу,
Бо віра в ній, мов факел уночі,
За нею йду — Тебе зустріти мушу.
Сергій Рачинець



* * *
Затісно думкам у слові,
у в’язниці із букв і звуків...
А ми — тільки нейрони-атоми,
із точки зору науки.

Ми — творіння космічного вибуху,
сімдесят відсотків водиці...
Тільки чомусь нам мріється
і у зоряну ніч не спиться.

Тільки чомусь нам віриться, любиться
і сміється, а часом — плачеться...
На усе наука дасть відповідь,
ще й новим відкриттям відзначиться.

Щось копає і щось вишукує —
де й беруться снага і сила.
Нам таке про нас розказала,
ніби вирок оголосила.

Та усі теорії й докази —
то слабкі ненадійні сіті.
Раз затісно думкам у слові,
Значить, двері душі відкриті.

І у нас, безнадійно вивчених,
виникає дивна потреба —
подолати земне тяжіння
і піддатись тяжінню неба.

І упасти в його долоні,
І, забувши дорожню втому,
пережити мить поєднання...
Для науки, на жаль, не відому.
Тетяна Свірська

 



Небесний Єрусалим

Блакитне небо, ясне, чисте,
Яскраво сонце сяє в нім…
Там, в далині, є дивне місто,
Господній град – Єрусалим.

Повік не в'януть в ньому квіти,
Дарують ніжний аромат,
А вітерець гойдає віти –
Прекрасний вічний край, мов сад.

Бруківка – золото очищене,
І брами – з перел сяйносрібних…
Усе гріховне – на землі залишене,
Усе марнотне – більше непотрібне…

Нема скорботи там і ночі,
Нема хвороб, тривоги, смерті,
І сліз не проливають очі –
Господня їх рука всі втерла.

Благословенні в ньому люди,
В святій омиті крові Агнця,
Співають Богу славу всюди,
Мов самоцвіти променяться.

Та найпрекрасніше в тім граді
Не квіти й самоцвіти, звісно.
Ісус Христос, що був розп'ятий,
Царює там. І лине пісня:

«Достойний Ти хвалу прийняти
І славу, й честь, бо Ти – Творець!
За нас поніс Ти гріх, прокляття,
Ти є Початок і Кінець …»

Глибінь у небі – таїнство врочисте…
Шукає серце тужно: «Що за ним?..»
Десь, в далині, чекає дивне місто,
Господній град – Єрусалим…
Зоряна Живка

 



* * *
Шепоче вітер вдячності молитву,
Співає дощ псалом подяки щиро.
У тишу, ніби золото, розлиту,
Просякнуту і миррою, і миром,
Приходжу, щоб відчути доторк неба.
Душі знов неба, ніби хліба, треба.
Зоряна Живка

 



Поцілунок вічності

У вічність миті плинуть лунко…
Крізь часу біг
Торкаюсь серця поцілунком
Пробитих ніг.
Враз мить завмерла і раптово
Спинився час —
То вічність благодатним словом
В єство влилась.
Ольга Міцевська

 



Я додому іду

Я додому іду. Чи сиджу, чи стою,
Чи лежу у зрадливім безсонні,
Мов за плугом іду, краю ниву свою —
І болять мозолисті долоні.

Я додому іду. Вже спускаюсь з гори.
Думав, легше піду, ніж під гору.
Та мій дух, мій світильник, не так вже горить,
Як в юначу горів мені пору.

Я додому іду. Поки вбачу поріг,
Ще не раз відпочити присяду,
Нелегких і щасливих, суєтних доріг
Вже лишилося більше позаду.

Як додому прийду, там зустрінуть мене —
Друзів щирих і вірних багато…
Доорю своє поле коротке, земне…
А поріг… не кінець, лиш початок.
Володимир Сад

 



Весна у серці (Триптих)

І.

Тендітні долоньки травички
Тягнуться до неба.
Можна сховать рукавички
І шалика вже не треба.
Небо, ніби очі дитини,
Усміхнено-привітне.
Сонцем заквітчана днина –
Радісно-погідна.
Вітерець заклопотано-хмарний
Поспішає у справах, несеться…
Як же довкола гарно!
Весна у серці!

ІІ.
Молюся, схиливши коліна,
А душу здійнявши в небо.
Душа до Раю Твого лине,
Бо їй не жити без Тебе.
Розтали замети гріхів –
Сонячна благодать.
Замість вічних боргів,
Хочу пісню Тобі віддать.
Задивляюся в зоряну синь…
Ти для мене Зоря Ясна!
…Вітер молитві прошелестів: "Амінь!"
Весна у серці? Ти – моя Весна!

ІІІ.
За вікном весна дощить,
В кожній краплині – туга…
Чорноземна рілля лежить
У сподіванні плуга.
Здіймають дерева в саду
Гілки в сподіванні квіту.
Тебе я так само жду
На дорозі життя зустріти.
Моє серце – це чорна рілля,
Що чекає зерна Твого Слова,
Моє серце – це голе гілля,
Що Твій Дух овіває любов'ю.
Пахне розквітлий сад яблуком золотим,
Золото колосків бачить рілля у снах…
…А мені на землі сниться небесний дім.
Час праці, проте і мрій – весна.
Щоб волю здійснити Твою, зроблю
Все – не з пошуку нагороди.
Мій Боже, люблю Тебе! Просто люблю…
Весна у серці – сподівання плоду.
Зоряна Живка

 



Доторк неба (диптих)

І.
Шелестів золотаво колос
І цвіркун в різнотрав'ї співав,
Я почула Твій голос:
"Я люблю тебе," – Ти прошептав.
І душа, ніби ружа, розквітла,
В серце вічність прийшла повз віки…
…Ніжно м'ятою марило літо
І купалися в нім ластівки.

ІІ.
Сьогодні небо синє-синє,
Душею лину в неба синь.
Щоб дарувать мені спасіння,
Страждати мусив Божий Син.
До неба лину я в розмаї,
В його таємную красу.
Я неба доторк в серці маю,
Його до вічності несу.
Зоряна Живка

 



* * *
Мені поталанило
Життя пізнати суть,
Змінити гріх на крила
І вирушити в путь
В край Господа живого,
Крізь терни до зірок.
Чекає перемога, —
Корона чи вінок,
Чи просто тиха ніжність,
Чи світлий спокій мрій.
Крізь терни йду у вічність.
Там жде Спаситель мій.
Віка Яричевська

 



* * *
Я — пташенятко у руці Твоїй,
Маленьке, ще не навчене літати.
Навчуся — і до батьківської хати.
Навчуся — і в країну дивних мрій.
Твій голос чую — і міцніють крила,
І прагне серце вищої мети.
Звільни скоріш від страху висоти,
Щоб долетіти я таки зуміла.
Віка Яричевська

 



* * *
Я не зостануся там, за дверима,
Де плач та скрегіт зубів.
Буду навіки з Отцем і Сином, —
Так мені Дух звістив.
Я не залишусь у темряві болю,
В суду палючім вогні.
Буду у Світлі, сповита Любов’ю, —
Дух обіцяв мені.
Віка Яричевська

 



Росинка

Росинка впала на обличчя ранку.
Солодкий подих квіті навесні
Твою любов нагадує мені —
Любов, що гоїть найдрібнішу ранку.
Як солодко! Вдихаю тиші шепіт
І поринаю у прозорість мрій.
Той день, той довгожданий… недалеко.
Ти скоро прийдеш, Наречений мій!
Віка Яричевська

 



* * *
Пориви вітру задувають зблиски неба.
Димлять шляхи у вербах із зірок.
Ми крок за кроком робим перший крок —
І врешті-решт приходимо до Тебе.

Пориви вітру обдувають квіти,
Дерева віти підіймають вгору.
Нас кожна хвиля закидає в море —
На березі шукань ми просто діти.

Пориви вітру задувають літо.
Вербовий сум оспівує лелека.
Ми спішимо щодня в шляхи далекі,
А нам — у НЕБО, у СВІТАННЯ, в СВІТЛО.
Олеся Білоус

 



Новорічна ніч

Ніч — хіба що символічна,
Бо ніхто не спить ніде.
Рік старий пішов у вічність,
А Новий до нас гряде.

З ним — нове тисячоліття
Зачинає свій розбіг.
О, як в небі зорі святять,
Аж якось не по собі!

Аж тривожно, урочисто,
Незбагненно на душі,
Світлі помисли пречисті
Хтось в мені розворушив.

Серцю дав нову надію,
Що не все в житті дарма.
Хто любов з Христом розділить —
Той збагне: журби нема.

Хай іде до нас у гості
Рік Новий в цю дивну ніч.
Він — від Бога, з високості,
Для нових уже сторіч.

Шлях до вічності, де справді —
Ні початку, ні кінця.
Може, рік цей буде в радість
Для усіх нас, для Творця?

Я ж йому у кожнім слові
Віддаю душі тепло…
Може, рік цей — Рік любові?
Хай би справді так було.
Сергій Рачинець

 



Вічні оселі

Прилітають птахи до оселі моєї,
Щовесни прилітають вони.
Під вікном розцвітають біленькі лілеї,
Скоро — літо! А що восени?

Відцвітатимуть айстри, ключами полинуть
У далекі краї журавлі.
Так і ми свого часу домівки покинем,
Бо не вічне ніщо на землі.

Але в небі чекають нас кращі оселі,
Кращі квіти і кращі сади.
Потішаймо сумних, щоб ставали веселі,
Там надіємось жити завжди.
Василь Процюк

 



Два береги
І

Там ангел смерті, добрий і печальний,
Чекає у човні з веслом в руці,
І, мов нічні лілеї, зорі дальні
Гойдаються тихенько у ріці.

Там вщухне біль, що серце увібрало
На довгому, задовгому шляху
У світі, що палає вічним шалом
І що плекає посмішку лиху.

Там сяду я у човен свій останній,
Занурить ангел у зорю весло,
На трепетному, ніжному світанні
Мене не стане, як і не було.

ІІ
На золотому березі любові
В сапфіровому плетиві ріки
Лопочуть радісно ліси казкові,
І лань підходить сміло до руки.

На золотому березі любові,
Де рожевіє світанковий рай,
Цвітуть лілеї ніжні та чудові,
І райдугами грає небокрай.

І тут кінець усім моїм стражданням,
На берег, що не відає біди,
Веде мене зоря моя остання,
В діброви світлі, в запашні сади.

Близька а чи далека та година,
Не зміниться, не висохне ріка,
Де стомленого серця батьківщина,
Де Батечко на мене мій чека.
Галина Манів

 



CREDO

До височин, де зоряний простір,
Де далечінь така безмежно синя,
Я переможно підіймаю зір
Як обрана для Вічності людина.

Життя мойого тисячі доріг
З’єднала ув одну вузька стежина:
Її кінець — то Батьківський поріг,
Її початок — смерть Боголюдини...

Цей світ мені не стелить споришем —
В його словах любов на крок від зради:
То біля серця проповзе вужем,
То обдає ураз холодним градом.

Та я живу, я уперед іду,
Хоч вкрилась путь уламками граніту,
Бо силу в Бозі віднаходить дух,
А не в отруйній каламуті світу!

Храню у серці Істини слова —
Вони життя основа непорушна,
В них віра благодатна і жива,
Що з прірви смерті визволяє душі...

До неосяжних Божих височин
Я кожноденно піднімаю очі...
Благослови, прошу, святий почин
Мого життя, Спасителю і Отче!
Тарас Вихованець

 



* * *
У трепеті замріяної тиші
Чи в злеті велемовства гомінкого
Здіймусь сльозою в небо, де у вишніх
Оселі Бога.

І припаду, шукаючи прихистку,
До ніг Отця, мов сплакана дитина,
І принесу, ні, не намиста, низку
Гріха й провини.

Я не прошу ні слави, ні досягнень,
А темряві безцільності сліпої
І в мареві ідей, високих прагнень
Прошу спокою.

І сили, щоб іти й не розгубити
Коштовних перлів на життя кривизнах,
А щоб Отцю чудові самоцвіти
До ніг покласти коло брам Вітчизни.
Ольга Міцевська

 



Мелодії часу

1. Згоріти

Горить свіча, свіча життя людського
То мерехтить, а то палає ясно...
Стікаючи слізьми під воску стогін,
Стліває ґніт нам вділеного часу.

Горить душа... То вічності сіяння
Пронизує її слізьми спокути...
І воскрешає давні поривання
Мелодія тремтливо-незабутня —

Тривожно-світла дума часоплину
На тлі страшних реалій злого світу...
Горить душа — хто вгасить те горіння?
Не так свіча — їй суджено згоріти...


2. Відболіти
Знов день обперся на плече смеркання,
Зібгавши сяйво в місячну дугу,
І проридав, для когось вже востаннє,
Свою безмірно болісну тугу.

І заглядає дню новому в вічі
Лукавства підлий кругловидий сміх,
І знову душі стомлені калічить
Смертельним жалом невсипущий гріх.

Знов серця біль переросте у відчай,
В образу — слово, сказане «не так».
Знов хтось бездумно кине «правду в вічі»
Чи поцілунком дасть зрадливий знак.

І знов тепер, як сотні років тому,
Душа за раєм втраченим щемить
І, щоб навік вернутися додому,
Весь біль людський покірно відболить.


3. Пробудитись
О благодатний час — спасіння мить!
Чуттів отих з душі ніщо не може стерти,
Коли уперше осяйна блакить
Зігріла серце поглядом безсмертя.

Як чистоти небесної печать
Душі торкнулась благодаттю Духа,
Коли уста від трепету мовчать,
А серце пильно Божу велич слуха.

Коли завмер невпинний часоплин,
І пісня вічності полинула над світом,
Щоб дух, піднявшись із гріха глибин,
Міг для життя нового пробудитись.


4. Досягти
Жовте листя... Замріяний сум...
Тихий шелест невпинного часу.
Ніжний трепет окрилених дум
І сивин незбагнена окраса.

Все мине, як ранкова імла,
Зникне враз, як роса на світанні.
І та пісня, що перша була,
Обернеться у пісню останню.

Відгорить часоплин, відболить,
Заясніється миттю натхнення.
І душі, що збагнула цю мить,
Шлях осяє святим одкровенням.

І як стихне останній мотив,
Торжеством стануть сльози спокути…
Як же прагну небес досягти,
Щоб до вічності духом торкнутись.
Ольга Міцевська

 



Силуети вічності

Небом блакитно-ніжним,
Зоряним поглядом ночі,
Спалахом блискавки грізним
Вічність дивиться в очі.

Погляд цей душу зігріє,
Піснею в ній озоветься.
І озорить надія
Тиху молитву серця.

Щедрістю сліз відчайних,
Щирістю слів відвертих
В серці життя лишає
Вічності силуети.

Сила їх незбагненна
Трепетом повнить душу.
Цю глибину одкровення
Я осягнути мушу.

І як в долині плачу
Смерті загляну в вічі,
Божу любов побачу —
Ту, що дарує вічність.

Душу вона зігріє,
Піснею в ній озоветься.
І озорить надія
Тиху молитву серця.
Ольга Міцевська

 



* * *
Той Ісус, що вознісся на небо від вас, прийде так, як ішов Він на небо
Дії 1:11

— Ото, незабаром приходжу! — тривожним сум’яття
майнуло над світом.
— Ото, незабаром… – бентежним відлунням озвалося в серці.
… А на щоці усміхнена сльоза завмерла —
                загасити боялась надію, що сяйнула в глибинах єства.
Сяйнула і… ні, не погасла…
                                                          Розквітла —
Стрімким польотом душі, окриленої чеканням.

Та невпинний час хвилинами стікав у забуття чи у спомин…
І надії несміливий поклик губився в стоголосому мовчанні.
- - -
— Ото, незабаром приходжу!..
Приходь, Наречений! Твоя наречена
                                Чистим вісоном огорнена…
Й оливи в світильниках досить.
Але задрімала —
                                либонь, вже втомилась чекати.
— Так — незабаром прийду!
- - -
…Прокинься, душе, пробудися! Воскресни із мертвих, надіє!
Твій Цар повертається, тішся.
Хай світ цей позаздрить, побачивши радість твою
І голос почувши, що кличе: «Прийди!»
Прийди, Господи Ісусе!
Ольга Міцевська

 



* * *
Душа — як політ у птахи,
А птасі потрібне небо.
Та вловлюють бідолаху
Щоденні земні потреби.

Втікай із сільця, рятуйся,
В неволі ослабнуть крила,
Із Богом щодня спілкуйся —
Без Нього ти є безсила.

Манять і милують око
Бездонні блакитні далі —
Твоє — усе там — високо,
А тут — тягарі й печалі.

Цінуй відведеним часом,
Випрошуй у Бога сили:
Душа — як політ у птахи —
Хто знає, коли у вирій?...
Ольга Лазарук

 



* * *
Зажурились думи. Журавлями
Закружляли в високості мрії.
Ще, здається, осінь за горами,
Ще весна надією тепліє.

А душа журливо щось курличе.
Чужина — хоча й гніздечко звите...
А душі наснилась знову вічність —
Давня мрія, сонцем оповита.

Промайнула в злеті журавлинім,
Заясніла у небесних далях.
Я ж бо думала здіймусь, полину,
Але сили мало, ой як мало.

Та не здамся із гріхом в двобої,
Хай душа міцніє в грізнім гарті.
Знаю, ради вічності й собою,
І життям пожертвувати варто.
Ольга Міцевська

 



Приготування приходу Господа

Світильники запалені, горять,
Хліби жертовні вже теплом парують —
Всі сили Божі, вся земная рать
Прихід Ісуса як судді готують.

Пора надходить збутися Словам,
Що вписані у час, у долю світу:
Час, визначений Господом, сплива,
Пора надходить Істиною жити.

Вона наверне всіх на Божий круг,
Вогнем небесним всі просвітить душі:
І чий ти ворог, чий ти вірний друг —
Розділить всіх, як океан від суші.

З очей духовних витече туман,
Коли почують наші душі Голос грізний.
І жах відкриє твій самообман,
А радість — віру. Це не зміниш — пізно.

Відкриється усе твоє земне,
Усе мале, усе твоє велике,
І кожну душу присуд не мине —
Той присуд Божий, що уже навіки.

Ти не шукай той день в календарях,
І не потрібно ним серця лякати:
Бо кожного чекає власний шлях,
Що знає Небо — те землі не знати.

Тримай своє життя у чистоті,
І власне серце грій в долонях віри:
Тоді твій Бог, як і в земнім житті,
Тебе крізь присуд проведе із миром.
Юрій Монда

 



Сказання про виклик до Бога

Коли людина зморена засне,
І знак до неї із небес надходить —
На мить коротку дух її майне
До Бога в небо, на коротку сповідь.

Дух скаже все, що скоєне було,
Відкриє Богу помисли таємні,
І що людину із пуття звело,
Які у неї мріяння недремні.

Перерахує все, до волоска
На мертвім тілі, що собі ночує:
Його торкнулась Істини рука,
Та присуд Божий тіло не почує.

А дух смиренно встане із колін,
Коли одержить присуд — Боже Слово.
В пошані Богу зробить він уклін,
І в мертве тіло завітає знову.

І буде Слово Боже — «Так» чи «Ні»,
Допоки світ стояти буде світом:
«Ні» — їй горіти у смолі, вогні,
«Так» — їй в Ісусі Господа любити.

І сказане нікого не мине,
Бо це вже камінь, пущений із пращі:
Своїх Ісус до серця пригорне,
А інші — всохнуть, щоб горіти краще.
Юрій Монда

 



* * *
Коли печаль розкаяння сльозою
До ніг Христа пробитих упаде,
Світанком тихим, чистою росою
Утіха-радість в серце увійде.

Воріт небесних вчиниться багатство.
Із уст Царя, як музику хвали:
«Прийдіть, — почують, — успадкуйте Царство,
Готове вам, щоб там, де Я, були».

Ясніше сонця, сяєво заграє
В благословенних серця чистоті,
Престол предвічний радо привітає
Тих, що прийдуть, як ангели святі.

Скорбот дощі розмиють душ жорстокість,
Поллється з сліз молитви теплота,
Жало печалей змиє в невідомість
Пролита кров спасителя Христа.
Євген Поліщук

 



Бог прийме мене

Вже тумани осені
Заступають просині,
Прохолоду росяну
Спраглі зела п’ють.
Сонечко збайдужене
Вигляда примружено:
Що до краю теплого
Журавлі несуть?

Літечком напоєні
І любов’ю сповнені,
В тузі мають крилами
В неба оксамит.
Батьківщину сонячну,
Вічністю осонцену,
Не замінять провесни,
Як на серці гніт.

Знаю: цвіт осиплеться
І трава нахилиться,
Все надбання тліннеє
Марно промине.
З батьківською вірністю
В батьківщині –вічності
З серцем упокореним,
Бог мене Прийме.
Євген Поліщук

 



Прийме Господь

Прийме Господь
До вічної оселі.
Відходить плоть —
Тіла встають нові.
Горять-цвітуть
У серці дня пастелі
І розтають
Завії снігові.

На чистім тлі
Нового неба зійде
Краса землі
Нової, у вінку,
Веселість днів
У юні душі прийде,
Плоди трудів
Зіллються у ріку.

Не буде меч
Плачу в серця вражати.
З покірних плеч
Голів вже не зітнуть,
Родить на страх
Не буде сина мати,
В сердець садах
Лиш мирти зацвітуть.

Прийме Господь
До вічної оселі.
Хай скиглить плоть—
Розкайся і прийди.
В Отця краю
Знайдуть благословення,
Як цвіт в маю,
І ніг твоїх сліди.
Євген Поліщук

 



Прагну неба

В глибинах неба, в безмірах його
Моє минуле і моє майбутнє,
Та невгасимий вічності вогонь,
І сущого Володар Всемогутній.

Схиляюсь на коліна перед Ним,
Бо грішний досі в цій Долині Плачу.
В цих буднях сірих і їдких, як дим,
Я ще живу і щось, здається, значу.

Та неба, неба прагну все одно,
Напитись досхочу його блакиту.
Немов магніт притягує воно
Мою стражденну душу несповиту.

Лиш там свій порятунок віднайду,
Де вже ні зла, ні темряви земної,
Де Бог-Отець. Де Син Його і Дух
Приймуть мене і лишаться зі мною.
Сергій Рачинець

 



Поклик вічності

Пил віків осіда на обвітрені скроні,
Біль років на душі борозну залиша…
І чомусь мимоволі до неба долоні
У нечутній молитві підносить душа.

Чом так вабить її голубіні ніжно-чиста,
Неосяжна жадана тремтлива глибінь,
І яса, золотава яса промениста,
І безкраїх просторів німа далечінь?

Що шука вона там, в споконвічній блакиті,
Серед шепоту нам недосяжних орбіт?
Чом свій погляд туди підіймає щомиті
Коли сковує душу безвиході лід?

Чи ж не тому, що десь за незримою гранню
Є Першопочаток людського життя,
Є Творець — то для Нього слова полум’яні
Родить наша душа, плачучи, мов дитя…
Тарас Вихованець

 



* * *
Незбагненний, сяючий, незвичний
Наш Едем, наш вічно юний сад.
Ми побачим Господа Обличчя
На обітованих небесах.

І обнімуть нас Отцівські руки,
І розквітне музика надій —
Після безкінечної розлуки
Ми повернемось в Отцівський дім.

Мить — як вічність в горнім Отчім краї,
Вічність, наче мить — у небесах,
Мудрість Божа часу грань стирає —
Зору відкривається краса.

Брами відчиняються високі,
А за ними — сяйво без кінця.
Несміливі і щасливі кроки —
У обійми вічного Отця.
Ольга Чорномаз

 



Чекання

Iз сумом i болем у небо дивились,
Де тiльки що зникла Учителя плоть.
Одинадцять вуст в однiм подиху злились
I тихо шептали: «Скорiше приходь».

...Проходили роки. Хрести i камiння
Писали останню сторiнку в життi.
Вмирали апостоли, повнi терпiння,
Й чекали Iсуса — уже в майбуттi.

Вiки пролiтали. Христове наслiддя
Чекало завжди, що Спаситель прийде.
Здавалось: розпукло оливкове вiття,
Збулися прогнози, ось-ось Вiн гряде.

Нам також здається, що чуємо кроки.
Двадцяте столiття збирає плоди.
I так, як апостоли, дивлячись в небо,
Ми просим в молитвах: «Скорiше прийди!».
Юрій Вавринюк

 



Вірю в безсмертя

Вiрю в безсмертя душi,
В щастя iз Богом й розплату.
В клопотах буднiв чи просто в тишi
Вiчностi бачу прикмети.

В працi щоденнiй iз потом солоним
Гаситься вогник життя.
В п’янцi, в розпустi, в глухiм беззаконнi
Люди живуть без надiй в майбуття.

«Що там, за смертю?» — не модною стала
Тема про вiчнiсть, про ад чи про рай.
«Вiрять у Бога лиш люди вiдсталi,
Зараз наука веде в свiтлий край».

Тiльки чому ж так багато вiдчаю,
Стiльки тривог, самогубств i шукань?
Стiльки жорстокостi, злоби без краю,
Зраджених мрiй i пустих поривань?

Нi, не приносить спокою людинi
Модна iндустрiя втiх та розваг.
Тiсно душi, i забуте сумлiння
Часто розбуджує внутрiшнiй страх.

Душу тривожить одвiчне питання
Iстини, смислу i цiлi буття.
Але, на жаль, всi столiтнi шукання
Так i чекають свого вiдкриття.

Душi в безсмертя, до вiчностi рвуться,
В спокiй небесний, в обiйми Творця.
Бiдна людино! Коли вже проснеться
В серцi твоєму життя без кiнця?

Чи розгориться в душi неспокiйнiй
Вогник далекий едемських надiй?
Втрачене щастя, безсмертя i вiчнiсть
Знайдуть притулок в особi твоїй?..

Дякую, Боже, що розумом свiтлим
Вiчнiсть я бачу, немов наяву.
Вiрю в безсмертя серцем я чистим,
Вiрю, а значить — живу.
Юрій Вавринюк

 



Ностальгія

В часи розлуки iз землею,
Де народився ти i зрiс,
Не раз доводиться душею
Томитись мало не до слiз.

I хата рiдна часто сниться,
Щораз в уявi постава.
Знайома батькiвська криниця
Дорожче золота бува.

Але хiба зрiвняєш тугу
За тим куточком дорогим,
Коли згадаєш землю другу,
Що свiтить сяйвом неземним?

Свята країно, земле мила!
Небесний край моїх надiй.
За тебе я готовий смiло
Вiддати край отцiвський мiй.

Душа без тебе — мов камiнна,
Немов у спеку без води.
I де б не був я, неодмiнно
Мої думки летять туди,

Туди, де зорянi оселi
Мене чекають стiльки лiт.
Де вiчнiсть владно та врочисто
Земний зупинить мiй полiт.

I я без жалю та вагання
Залишу рiднiй край i дiм.
А поки лиш одне чекання
Керує всiм життям моїм.
Юрій Вавринюк

 



Кладовище

Похилений хрест, як підбите крило,
Скупа епітафія, прізвище й дати.
Холодний граніт і зів’яле зело,
І розпач із присмаком вічної втрати.

І спокій.
                І тиша.
                                Палаючий клен,
Що листям багрянить стежину.
І сумно рябіє від доль та імен,
Смерть дихає холодно в спину.

Тут весен квітучих ніколи нема.
Одна лише осінь, одні листопади.
І спокій.
                І тиша.
                                І сиза пітьма...
Упасти б на землю — й ридати.

І — «Вічная пам’ять»...
Та що з неї тим,
Для кого скінчилося літо.
Все наскрізь пропахло полином гірким,
І нам десь тут місце «забито».

Тут іноді згадують Боже ім’я:
«Хай царство небесне їм буде...»
Та тільки чому так ридає сім’я?
Чом розпач закрався у груди?

Не знайдене небо було за життя —
На цвинтарі годі й шукати.
Навіщо Ісусу могильне сміття —
Життя ж пожаліли віддати.

Хрустить під ногами не листя, а біль, —
І мрії сховала могила.
Зійшлися стежини життя звідусіль —
Скінчився політ, бо підрізані крила.

... За цвинтарем села розкинулись ген,
І ллється проміння в блакитну долину.
А тут — вічний спокій...
                                Всихаючий клен,
Що вже не багрянить стежину...
Юрій Вавринюк

 



Золоті дзвони

А вулиці міста – чисте золото
Об’явлення 21:21


1. Набат
Горе, горе тим, хто живе на землі
Об’явлення 8:13

Полин-зоря Чорнобилем спливає,
І страх терору стискує петлю.
Апокаліпсис щедро пожинає
Посів гріха. Збирає без жалю
Страшну данину. Голод і посухи,
Цунамі грізні, атом та війна…
Стукоче серце лячно так і глухо
Набатним дзвоном. Скільки ще вина
Свойого гніву виллє Бог на землю?
І дітям що у спадок ми дамо?
Ріка гріха давно прорвала греблю
Й з брудним потоком в прірву летимо.
І брат на брата руку піднімає,
Вже десь готовий смертник-терорист
На «ратний подвиг». Десь дитя вмирає
Від голоду на фоні ситих міст.
Прогрес — і ницість, космос — і безсилля.
Останній час як фінішний забіг.
І штучний цвіт давно на всохлім гіллі
Холодним снігом падає до ніг.

2. Благовіст

Оце оселя Бога з людьми і Він житиме з ними!
Об’явлення 21:3


Що доброго знайшов Ти, Вічний Боже,
На цій землі, жорстокій і німій?
Та Ти прийшов — й зажеврів ранок гожий.
Ти дав надію в царстві безнадій.
Ти нам приніс примирення і волю,
Ти нам відкрив оновлені світи.
Ти зупинив прокляття чорну долю
І крила дав, сказав душі: «Лети!
Лети в оселі щастя і спокою,
Там рідний дім, там батьківське гніздо.
Сміливо йди стежиною земною
Через насилля, страх, жорстокість — до
Вершин тріумфу з серцем вільним й чистим,
Там Я зустріну батьківським теплом».
…Мій Господи, Ти йшов шляхом тернистим,
Щоб я ішов протоптаним шляхом.
…Серця з’єднаєм в вічності оселях —
В одному ритмі битиме життя.
Й у небо чисте усміхи веселі,
Як символ миру, голубом злетять.
Юрій Вавринюк

 



* * *
Дрімає річка. Всюди тиша.
Туман над травами лежить.
Травнева нічка. Хто опише
Її захоплюючу мить?
Хто може словом передати,
Красу казкову оспівати,
І таїну її відкрить?
                І я стою, мов онімілий,
                Травневу тишу з ночі п’ю...
                Мабуть, цей край, святий і милий,
                Лиш оспівати солов’ю...

Дивлюсь угору. Небо й тиша.
Я в Отчий дім думки несу...
Небесна земле, Хто опише
Твою омріяну красу?
Хто оцінити сповна зможе
Твій вічний ранок, Чисту й гожу
Любові Божої росу?
                Мовчу. Замовкла пісня квола.
                Едемську велич з неба п’ю.
                Мовчу.
                                Бо небо
                                                оспівать ніколи
                Не вдасться навіть солов’ю.
Юрій Вавринюк

 



* * *
Всі потоки до моря пливуть
Екклезіяст 1:7

Всі ріки течуть до моря,
Всі квіти ростуть до сонця.
І місяць пливе між зорі,
Промінчик — в моє віконце.

Спішать до гнізда лелеки —
З чужої землі — до себе.
У гавань — моряк здалека...
Душа ж моя прагне —
                                неба!

Душа — до Творця в обійми,
З далеких доріг — додому.
Її, мандрівницю, прийме
Той край, де немає втоми.

Всі діти біжать до мами,
Дощі всі ідуть на квіти...
А серцю в життєвій драмі
Намарно не дай згоріти.

Бо ріки несуть вологу,
І щастя — лелечі крила.
Людина ж живе — для Бога,
Без неба вона безсила.

Без неба вона — без мрії,
Мов човен пливе без весел.
Як сонце в мороз — не гріє,
Як вічні сніги без весен.

Всі ріки течуть до моря,
Всі мрії, Господь, — до Тебе.
В дорозі тривог і горя
Душі так потрібне небо.
Юрій Вавринюк

 



* * *
Життя спливло.
                Знесилені світанки
Зійшли росою в спеку трудоднів.
Життя — як мить. Лиш виглянув на ґанок,
А день, гай-гай, вже спогадами сплив.

І знов тумани.
                Тільки вже — осінні.
Дощем холодним вмилися літа.
І хворобливо видовжені тіні
На сірий шлях тополя відкида.

Життя спливло.
                В долоні втерло долю.
Лишилась в пісні фінішна строфа.
Що буде в ній: чи сірі нотки болю,
Чи в небо злинуть вдячності слова?

Життя пройшло.
                За сутінками ночі
Віч-на-віч стріне Вічная Любов.
Чи опущу додолу сумно очі?
Чи гляну сміло: «Господи, дійшов!»?
Юрій Вавринюк

 



* * *
Мене чекає небесне місто —
Немов перлина в долонях хмар.
Там вічне сонце у небі чистім,
Там вже не буде ні сліз, ніі чвар.

Полощуть віти в криштальних водах
Життя дерева без весен й зим.
Там все довкілля — краса і згода,
Нема там місця жорстоким й злим.

Мене зустрінуть перлинні брами,
Смарагд і яспис, сапфір й топаз.
Там не потрібні величні храми,
Там не потрібно лічити час.

Та ці багатства слабка подоба —
Весь блиск каміння, тріумф вінця —
Супроти того, що має небо:
Найбільшу цінність — любов Отця.
Юрій Вавринюк

 



Емігранти

Нелегка доля випала Вкраїні:
Монголи, іґо, визвольні бої,
Князі-чужинці, зрадники свої,
І чорні хмари орють небо синє.

Тужливо плаче пісня журавлина:
В своїй землі немає талану.
Вкраїнці їдуть в сіру далину,
В дорогу взявши спогадів жарини.

Підкинула, як та зозуля сиза
В чужинські гнізда вигнанців-дітей.
Пішли шукати щастя у людей,
Бо не зігріє мати доньку й сина.

Чужі краї збагачують собою,
Нерідну землю зрошують поти.
А виростають схилені хрести,
Покроплені вкраїнською сльозою.

У ґрунт чужий вгризається коріння.
Вже юна зелень ранок зустріча.
Вона вже скине болі із плеча,
Й новим життям зросте старе насіння.

Чи добре тут? Чи легко? Чи не гірко?
Та чи звикати зболеній душі?
Хоча і топчем рідні спориші,
Ми емігранти скрізь, ми гості тільки.

Помремо скрізь. Ніде не буде пухом
Сира земля. Вона для нас чужа.
Вона для тіла грішного межа,
Після якої нам піднятись треба духом.

Ми емігранти. Доля розкидає
По цілім світі, вигнанців землі.
Працюєм важко з потом на чолі,
І погляд в небо, в вічність піднімаєм.

Ми громадяни вічної країни,
Яка зорею світить нам здаля.
Ми емігранти. Тут — чужа земля.
А там чекає Батько нас...
                                Як доньку й сина.
Юрій Вавринюк

 



Падає час у вічність

Падає час у вічність —
ніч за днем,
і застигає звично
янтарем.

В гранях, що звуть «минулим» —
біль, жива
радість людська, самотність,
і слова.

В сферах століть іскриться
мить добра.
Людству ж інколи сниться
крові гра.

Падають на терези
вчинки й схлип.
Йдемо життям, мов лезом.
Ой, не схиб.
Світлана Касянчик

 



Все мине...

Ти давно від чекання втомилася,
Але, вір, все мине-перемелеться.
То зима довгим шлейфом метелиці
У гілляччя колюче вчепилася
І не хоче здавати позиції.

То швирне льодяними сніжинками
Ув обличчя, неначе жаринками.
То засипле стежки кучугурами
І сховає надію за мурами…
Слабне сила — зростають амбіції...

А підсніжники з Книги Червоної
Скоро будуть в ліси повертатися.
Треба кращих часів дочекатися —
Сива мудрість людей переконує,
Бо не вічна лютнева метелиця.

Вже вода оживає під кригою,
Вже лелеки залишили Сирію
І додому вертаються з вирію.
Ось востаннє запахне відлигою. ...
Все мине, вся біда перемелеться!

Все, що Бог обіцяв тобі — збудеться.
Біль затихне. Тривоги забудуться.
Тільки вдячність у серці залишиться.
Книга пам’яті ближніми пишеться.
Нова пісня тобі подарована.

Хай летить вона в небо торжественно,
Навіть під завивання метелиці.
Все одно — вся біда перемелеться.
Віра — сильна. Надія — Божественна.
Ти від смерті — Предвічним врятована.
Світлана Касянчик

 



Новорічне

Ось і все. Рік закінчився. Він відлетів
У куточок буття, що назвали «Історія».
Вже й останні молитви в небесний архів
Ангел Божий заніс. Вже нова ораторія

Із натхненних сердець до престолу летить —
Не підвладна всесильній земній гравітації.
Перед Вічним в пошані схилилися нації
У надії, що й цей рік Він благословить.

З Новим Роком! Курантів старих передзвін
Прозвучав таємниче: тече все, міняється.
Рік пройшов непомітно; новий починається.
І хто відає-знає, яким буде він?

Всі ми хочемо жити у радісні дні,
Всім, без винятку, хочеться бути щасливими,
А жіноцтву, до того ж, лишатись вродливими;
Щоб блаженством світились родинні вогні.

І летить по землі побажання луна.
Хоча в різних народів — несхожі традиції,
Різний розвиток, навики та eрудиція —
«З Новим Роком!» — і в джунглях, і в замках луна.

Нехай Бог Милосердний хранить усіх нас.
Хай не сковує Землю мороз ворожнечею.
Щоб вона, неоскверненa біженців втечею,
Розцвіла добротою і дружбою рас.

Хай цей рік стане роком небачених жнив.
Об'єднавшись любов’ю святою, братерською,
Будем жити турботами місіонерськими,
І робити усе, що Христос заповів.

Не тривожтесь! Панує Господь! Він — Живий!
Новий рік зустрічаємо радо, з надією.
Ми — заручники часу — про вічність мріємо.
Там, де літ вже не буде, — наш дім дорогий.

Але ж ми на землі проживаємо поки.
І тому, дорогенькі, з Новим вас Роком!
Світлана Касянчик

 



Душа чекає, Господи, Тебе

Душа чекає, Господи, Тебе.
Вона летіла б вже тепер додому.
Мене так вабить небо голубе!..
Та це Тобі лиш, Господи, відомо.

Зітру порою із очей сльозу...
Сумую так за вічним світлим краєм.
Я буду йти крізь вітер і грозу.
Ісусе мій, з Тобою все здолаю.

Коли від болю серце защемить,
Коли лукавий хоче спокусити,
У небі синім я знайду в ту мить
Твій ніжний погляд, любий мій Спаситель.

Блакить небесна, пречудова ти!
Я музику чудесну серцем чую.
Той спів, що лине ген із висоти...
Ти ним, Ісусе, рани всі лікуєш.

В Твоїх руках — навіки, мій Господь,
І тільки Ти — Творець моєї долі!
Просила б я: «Сьогодні вже приходь!»
Та не моя — Твоя хай буде воля.

Чи довго тут — відомо лиш Тобі.
Дай сил не загубитися в спокусах
І не ослабнути у боротьбі...
У тиху пристань приведи, Ісусе!
Романішина Олена

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ