Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

Замовити
поетичну збірку

Поезія віри

Осоння віри

Замовити
поетичну збірку

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com





Увага!
Це стара вірсія сайту. Через деякий час вона не працюватиме.
Переходьте на нову версію сайту "Українська християнська поезія"

 

Християнство в поезії

Її величність жінка


Материнські руки, Михайло Козубовський
Подрузі ("Коли ти в собі носиш Сонце"), Марія Звірід
Подрузі ("Народжена взимку, ти носиш в собі Весну"), Марія Звірід
Дякую, Марія Дем'янюк
"Дивлюся ув очі весняні". Дмитро Довбуш
"Жінка задивилася у дзеркало", Марія Звірід
"Є жінки — запрошення до сяйва", Марія Звірід
Нареченій, Марія Звірід
Осінній сонет, Степан Коханець
Мамин сон, Володимир Сад
Молитва мами, Володимир Сад
Не стихає у серці біль, Володимир Сад
Мамина зима, Володимир Сад
"Закружляв яблуневий вальс", Володимир Сад
Я, Зоряна Живка
Мамі, Володимир Сад
Та, що дає життя, Юрій Вавринюк
Багатодітним матерям, Володимир Сад
Мамі, Ольга Міцевська
" Всміхнутись, доторкнутись, обімліти", Ольга Міцевська
Шануйте матерів, Лариса Козинюк
Сповідь ненародженого дитяти, Лариса Козинюк
Мій шлях, Сергій Рачинець
"Ну, хто нас поєднав", Сергій Рачинець
"Дивлюсь на вас, мамо", Сергій Рачинець
Материнська надія, Сергій Рачинець
Материнська пісня, Сергій Рачинець
Найдорожча - мамина сльоза, Сергій Рачинець
Жінка, Сергій Рачинець
"Ми різними ішли дорогами", Сергій Рачинець
Покличте маму, Віра Кушнір
Дружині, Юрій Вавринюк
Дружині, Тарас Вихованець

 

Материнські руки

Ці натруджені руки, чи знають вони відпочинок?
Ці натруджені руки, що пахнуть і м'ятою, і чебрецем?..
В'ється тихо по них синювато-зелений барвінок
І вкриває собою напружене їхнє лице.

На полях і на луках засмаглені сонячним вітром,
А долоні пошерхлі — зрідні посірілій осінній землі.
Та крізь сіру імлу променіють вони дивним світлом
Золотистого сонця в прозорій світанковій млі.

Ці натруджені руки, які ж вони милі та ніжні,
Тут початок бере невимовного щастя, любові ріка…
Я до них пригортаюсь, цілую натхненно і слізно,
І співаю їм славу — святим материнським рукам.
Михайло Козубовський

 

Подрузі

Народжена взимку, ти носиш в собі Весну!
І пролісків ніжність, й рожеву тендітність тюльпанів,
Сережок вільхових дитячу наївність просту,
Серпанок ранкових пречистих травневих туманів.

Ти –Жінка, Ти – Мама, Ти– Подруга, в тебе усе –
І сльози, і посмішка, й подив, і тиха молитва.
Зажуришся – Ангел в долонях відраду несе,
І Небо до серця бажань і уважне, й відкрите.

В цей вечір засніжений хочу прине́сти тобі
Не пишні букети, не запах розкішних парфумів,
А серця частинку і декілька сонячних слів,
Сказати тобі, що для нас ти –як свіжості струмінь.

Хай вогники теплі дарують і друзі, й рідня!
Хай радість і щастя дарує твій Татко Небесний.
Ти Жінка щаслива, а решта – земна маячня,
Попереду в тебе квітучі та сонячні весни!
Марія Звірід

 

Подрузі

Коли ти в собі носиш Сонце,
То і мжичка зимова – Диво!
Коли маєш велике серце,
То в тумани і в дощ – щаслива!
Коли поруч прекрасні люди,
То роки не несуть зажури.
Коли бачиш добро усюди –
Не лякають громи і бурі.
Якщо друзі тебе цінують
І за тебе на все готові,
Якщо рідні тебе шанують
І на ділі, не лиш на слові,
Якщо в День, коли ти народилась,
Хтось за тебе удячний Небу,
Чиєсь серце частіш забилось,
Як згадав вдалині про тебе, –
Маєш повне і справжнє право
Називати себе «Щаслива».
Що вартують краса і слава?
Твоя доля уже красива!
Ти усім цим благословенна –
І шанують тебе і люблять,
Ти є Богом Самим натхненна,
Носиш Музику Неба у грудях.
Марія Звірід

 

Дякую...

Так хороше, так мило, так прекрасно
Твої долоні цілувати, мамо!
І серцем відчувати повсякчасно
Чудесну міць батьківських молитов.
Прохання наші в просторі та часі
Зустрінуться, і зазвучать так само,
В надії на Божественну любов...

Мій день купається в твоїй турботі,
Мій день оспіваний в твоїх піснях,
Мій день омріяний в твоїх казках,
Де на мені корона в позолоті...
Марія Дем'янюк

 

* * *
Дивлюся ув очі весняні,
На кіс сивину мармурову.
Ти шепотом вуст на світанні
Небо схиляєш додолу.

Шукаю в туманах дитинства
Твій образ так юно щасливий.
І першу сльозу материнства,
Що впала на тіло дитини.

Біжу за далеким відлунням
Твого ще безжурного сміху.
Не можу догнати... Юність
Стала туманом тихо...

А там — за рікою часу —
На яблуні цвіт ще досі,
Що, впавши на долю нашу,
Став снігом в твоїм волоссі.

Там небо таке мрійливе
І серце таке гаряче!
Там ще нещастя зливи,
Не впали на наше щастя.

Ще Скульптора-Часу руки
Твого не торкнулись обличчя.
Ще майстер різцями муки
Не вирізьбив болю в усмішці...
Дмитро Довбуш

 

* * *
Жінка задивилася у дзеркало,
Посміхнулась трішки гіркувато...
Лиш зіниці — яблуневі зернятка,
Зазвучали теплою Сонатою.

В тій Сонаті – грози, сонце, райдуги,
Сміх весняний і мінор осінній...
Серце заметіль вишневу згадує
І світанок Щастя ніжно-синій.

За вікном вербу гойдає вітер
І смичком виводить тихе скерцо...
Жінка до грудей притисла квіти —
І тепліше стало її серцю.

Бог схилився над її душею.
Огорнув долонями з любов’ю,
Світ зігрітий жінкою цією,
Сонце носить скрізь вона з собою.

Ви — та Жінка, що приносить свято,
Ви — та Скрипка, гоїте зажуру.
Пташка Ви, що створена співати
Серед дня і в опівнічну пору.

Дзеркало вдивляється у Жінку...
В чистий образ святості й спокою...
Витесану Богом, мов сопілку,
Що цей світ озвучує собою.
Марія Звірід

 

* * *
Жінка – це запрошення до щастя.
Шарль Бодлер

Є жінки — запрошення до сяйва,
До загадки, вгору, до зірок...
Є жінки, з якими слово зайве,
Все в очах, ступити варто крок...

Є жінки з душею, як метелик,
Що летять на світло і вогонь...
Є такі, що у душі хурделить,
Їх сховати б в затишку долонь.

Є жінки, що схожі на стихію —
Жанна Д’Арк, чи Саша Колонтай,
Є красиві, аж зірки тьмяніють,
З ними і пустеля — справжній рай.

Милостиві, як свята Тереза,
Доброчинні й чисті, як Естер...
Є жінки, що погляд — гостре лезо.
Вся немов оголений нерв...

Ти ж — і Анжеліка, й Магдалина,
Ти — торнадо, ти — вечірній бриз…
Ти — Карпатське джерело неспинне,
Ти небесна кара, ти — каприз.

Я не знаю, що в житті ще вдасться:
Успіхи, кар’єра — майбуття,
Будь комусь Запрошенням до Щастя
І чиєсь прискор серцебиття…

Будь комусь Запрошенням до Дива,
Стань комусь Причиною буття...
Жінка не буває нещасливою,
Шлях до Щастя іноді — з життя.
Марія Звірід

 

Нареченій

З якої квітки ти пила росу?
Які струмочки в коси ти вплітала,
Що, на твою задивлені красу,
Вітри весняні в небі затихали?
В очах твоїх — всі зоряні світи....
А в усмішці — промінчики любові.
Неторкано-пречиста, світла ти,
Немов на квітах роси світанкові.
Для щастя сотворив тебе Сам Бог,
У парі з милим вище хмар летіти.
У радості, в журбі, в часи тривог
Коханим серцем щиро дорожити.
Торкає ніжність клавіші душі —
Народжується музика Кохання...
Коханий подарований тобі
В день незабутній вашого вінчання...

Два ваших серця стали враз одним,
З’єднались почуття, бажання, мрії.
Мереживом сплелися золотим
Закоханість, довіра та надія.
Бажаю, щоби свято цього дня
Через десятки років не згасало.
Щоб обійнявшись, йшли через життя,
Щоб і всього життя було замало...
Марія Звірід

 

Осінній сонет

Міняє листя кольорову гаму,
Летять роки, як думи, в небуття.
Незмінне і високе слово «МАМА»!
Допоки світ — в цім слові суть життя.

Від мами все: і крок, і перше слово,
Любов до праці і таланту скарб,
Чуття добра і пісня колискова,
І рідна мова — найдорожчий скарб.

Колись малим і в юності не раз
Був неслухом… і біль в душі не згас —
Хоч знаю, мама не таїла злості…

Мій погляд, думи, мрії — все до Вас;
І, доки є здоров’я, сили, час,
Матусенько, я знову їду в гості!
Степан Коханець

 

Мамин сон

Моїй мамі старенькій наснилась війна,
Всі колись пережиті страхіття.
А надворі буяла, сміялась весна,
А у мами волосся — сама сивина,
Як на вербах похилене віття.

А у мами в очах забриніла сльоза
(Найщиріша, напевно, на світі).
Ой не стихла іще лихоліття гроза,
Відкидає оголену пам’ять назад
І тремтить в яблуневому цвіті.

Не повернеш нічого. Лиш пам’ять жива
Молитвами торкається неба…
На посіяне поле прийдуть ще жнива
І воскреснуть усі передсмертні слова,
Бо ж за все звітуватися треба.

За безкарні візити у сонні хати,
За прощання з життям світанкові,
Як євреїв до ями зганяли кати,
Як братів своїх рідних вбивали брати…
І роса — наче крапельки крові.

Мама тихо, нечутно прийшла до вікна.
В грудях серце стривожено билось.
А надворі буяла, сміялась весна,
І тремтіла в душі сподівання струна…
Як же добре, що це тільки снилось.
Володимир Сад

 

Молитва мами

До села докотились тумани,
По полях, по ярах розляглись.
Чую тихі слова, шепіт мами
(Мама молиться) — все, як колись.

Склались човником жилаві руки.
Мить прекрасна. Лиш мама і Бог.
У молитві — симфонія звуків,
І звучить вона тільки для двох.

Плаче скрипкою біль незгасимий,
Про загублену долю квилить.
За дочку і онуків, і сина
Мама молиться. Мамі болить.

Оксамитовим флейти звучанням
Тихий голос летить догори.
Мама молиться, може, востаннє…
Небо чує тебе, говори.

Б’ють литаври у небо тривогу.
Серце матері чує біду.
І тоді в молитвах до знемоги
У проломі стає за нужду.

Тут подяки акорди мажорні
І мінорне звучання журби,
Тут потоки течуть животворні
До журливого віття верби.

Молитви не бояться цензури,
Бо з сердець, не з амвонів звучать.
Знає Бог молитов партитуру
І свою прикладає печать.

Молитовна симфонія мами…
Нам ніколи її не збагнуть.
Ми щасливі, як поруч із нами
Молитовниці-мами живуть.
Володимир Сад

 

Не стихає у серці біль

Не стихає у серці біль.
По-зимовому сонце світить…
А думок у душі заметіль,
Як на рану відкриту сіль:
Чи прийдуть до Господа діти?

Так недавно були малі…
Босоніж — дитинства стежками…
Забирали роки журавлі,
Залишаючи в серці жалі,
Лиш печаль — до ніг пелюстками…

Покидали рідне гніздо,
Дужі, впевнені — сильні крила.
Про біду не думав ніхто.
До батьківського серця місток
Гордовита байдужість вкрила.

Світ широкий зустрів «як слід»,
Розпростерши обійми смерті.
Скуштували гріховний плід,
Закрадався у душу лід —
Не спинитися в круговерті.

Пригадалось рідне село,
У диму яблуневім хата…
Душу спомином обпекло:
Там ставали ми на крило
Й берегла молитвами мати.

Материнська молитва ще
Клопотанням у вись гордливо…
Не одна ще сльоза стече,
Переллється в батьківський щем:
Боже! Будь до них милостивим!

Бо поглине жорстокий світ
І нову шукатиме жертву.
Опаде молодечий цвіт,
І безчестя юначих літ
Все оберне в надію мертву.

Повертайте з чужих полів,
Вас чекають оселі неба.
І як з вирію журавлі
До своєї летять землі, —
Вам до неба летіти треба.

Тільки віра туди веде.
Хоч противник лютує грізно,
Та надія рветься з грудей:
Нам спасати своїх дітей
Разом з Богом іще не пізно!
Володимир Сад

 

Мамина зима

Знову мама до вікна припала.
В невеликій шибці — цілий світ.
А надворі віхола кружляла
Спомином тривожних давніх літ.

Мамо! Мамо! Там лиш сніг по полю
Й сумно плаче вітер, як скрипаль.
Може, нелегку жіночу долю
Бачиш крізь засніжену вуаль.

Бачиш свою молодість журливу.
Бачаться всі діти, ще малі,
Як їх піднімала терпеливо,
Як білила одяг у золі,

Як сушила сіно за ставами,
Як пекла хліби на черені,
Як щодня удосвіта вставала…
Нам крізь сон лиш чулися пісні.

Не вернути, мамо, вже нічого.
Та й чи варто повертать назад?
Не суди минуле надто строго,
Ще ж цвіте наш яблуневий сад.

Ще живе коріння родоводу:
Діти, внуки, правнуки малі
З батьківських криниць черпають воду
І несуть надію на крилі.

Відійдеш від шибки, ненько-мати.
Ой літа, безжалісні літа!..
Й будеш довго фото розглядати,
Ти на ньому — гарна й молода…
Володимир Сад

 

* * *
Закружляв яблуневий вальс
Пелюстками навколо хати.
А на ґанку старенька мати
Дожидає у гості нас.

Тішся, весно, радій, буяй.
Ще не скоро бабине літо.
Поспішіть до матері діти,
Та хатина, де мати — рай.

Запроси нас, весняний вальс,
На побачення всіх до мами.
Неслухняними вже руками
Хай іще раз обійме нас.

Стане гамірно й тісно враз,
Буде щиро весна радіти.
І тоді сивочолі діти
Про рушник заспівають вальс.
Володимир Сад

 

Я

Важка коса спада на плечі…
Так щемко пахне материнка,
Хліб, молока парного глечик.
Я українка.

Дитя степів полинокрилих,
Вітрів, що мріють в ковилі,
Дубів козацьких, верб горливих –
Дитя Землі.

Землі... Та прагне дух до Бога:
Мій дім не тут, в захмар’ї десь!
За обрій кличе в даль дорога…
Дитя Небес.

Святе Письмо гортає вітер…
… Медовий трунок вабить п’янко…
Свята мережка Божих літер…
Я християнка.
Зоряна Живка

 

Мамі

Твої літа —
      Для нас свята.
Твої слова —
      У молитвах.
Твоя сльоза
      На небесах.
Твоє тепло
      Нас берегло.
В очах твоїх
      І плач, і сміх,
І давнім смутком
      Спомин ліг,
І оберіг,
      І наш поріг,
І час,
      Що збіг.
Володимир Сад

 

Та, що дає життя

І назвав Адам ім’я своїй жінці: Єва, бо була вона мати всього живого.
Буття 3:20

1.
Прекрасна Єва, вранішня зірниця.
Невже ще очі його сплять?
Це плоть його, це справжня помічниця!
Й Адам назвав її — Життя.

У ній — майбутнє, щедре і багате,
Пливтиме вічно, без кінця.
Яка ж це честь — саме Життя прийняти
Із рук Великого Творця!

Праматір всього сущого й живого
Передає у світ Життя —
Дарунок неба, сутність вічну Бога —
Як естафету в майбуття.

Але Життя спіткнулось об гординю —
І горизонт зчорнила смерть.
І з плеса річки клапоть неба синій
Враз потягнуло в круговерть.

І та, що в світ земний принести мала
Життя для радості людей,
Сама ж руками грішними вдягала
У смертний одяг всіх дітей.

Сміялась смерть зневажено в обличчя
Жінкам, що тішились дитям.
І перший крик котився на узбіччя
В раю зневаженим життям.

І плакав Батько.
Сльози гірко-теплі:
Вмирають діти без надій.
Й Життя сказало: «Я піду на землю,
І Я помру — за неї і на ній».

І — народилось.
Смертна юна мати
Тримала ніжно Немовля.
Світився хлів, як царськії палати,
Вслухалась в ангелів Земля.

Марія-жінка знов Життя тримає
В земних натруджених руках.
Веселий ранок йде з-за небокраю:
Яка ж хода його легка!

Утішся, жінко, кинь журбу від себе:
Едем вернувся з забуття.
Твій Син відкрив твоїм нащадкам небо.
Ти знов народжуєш Життя!

Твій Син помре.
Як тисячі й мільйони.
Але ця смерть
            безсмертям проросте.
І ти, забувши ночі всі безсонні,
Життя
            нащадкам
                        в душі покладеш.

2.
Бог дав тобі життя —
Себе живу частинку —
Щоб ти його Його дарунок крізь бурі пронесла,
Щоб сміх лунав дітей щасливо, щедро, дзвінко,
Щоб посмішками квітів планета розцвіла.

Ти є сама Життя. Ти дітям залишаєш
Росу едемських ранків і відгомін віків.
Ти вічність їм кладеш та небеса безкраї
У їх маленькі руки з Господньої руки.

Ти їм даєш життя: небесне, світле, чисте…
Сама ж і відбираєш — в невинної душі.
Оте життя, що носиш під серцем кам’янистим,
Яке і розміняла на грішні бариші.

Тендітний пагін той, що в світ лишень пробився,
Сама ж зриваєш сміло, безжально, як бур’ян.
Німий та кволий крик, що ще не народився
Про захисток волає крізь кригу та туман.

Бог дав тобі життя.
А ти життя зриваєш,
Яке у твоїм лоні свій перший дім знайшло.
Воно не побіжить назустріч небокраю
І рученят не вмочить у росах за селом.

Не впустить на поріг ранково-свіже сонце,
Воно не посміхнеться бджолині на квітках.
Тобі не простягне в замурзаній долоньці
Жука, якого мужньо зловило в бур’янах.

Його не понесуть баскі гарячі коні
І соколом у небо вже мрії не злетять.
Воно не візьме в руки твої старі долоні
Й не скаже вже: «Спасибі, що ти дала життя!»

Бо ти немилосердно своє життя убила,
Не зупинила совість, не мучив душу страх.
Ще не почавсь політ — а вже згоріли крила
В морозі егоїзму, в байдужості снігах.

Бог дав тобі життя.
Так дай його дитині.
Безцінний дар Творця під серцем збережи.
Щоб ще життя буяло під небом чисто-синім,
Щоб вітер твою душу безсмертям освіжив.
Юрій Вавринюк

 

Багатодітним матерям

Я хочу перед вами прихилитись,
Прості, багатодітні матері,
Й за вас сердечно Богу помолитись,
Благословенні сестри-трударі.

Так часто вас цей світ не розуміє.
Ви чули сміх, насмішки, співчуття.
Вас вчили ті, хто ніби жити вміє,
Бо ви, мовляв, не знаєте життя.

Не раз бувало, «мудрі добродії»,
Що не спроможні приховати зло,
Хотіли вас позбавити надії
Й згубити те, що вже у вас жило.

І ворог підступав, і в серці — битва.
Ці почуття не просто передать.
І лиш свята до Господа молитва
Давала сили злу протистоять.

В турботах — дні, в безсонні — темні ночі,
Гойдання-колихання до зорі.
Любов’ю ваші виповнені очі,
Прості багатодітні матері.

Яке ж багате серце треба мати,
Щоб так любити і тепло давать!
Благословенна ти у Бога, сестро-мати,
В тобі живе Христова благодать.

А жінка, що ніколи не родила,
Яка свідомо знищувала плід, —
Не мати це, а може, й не людина,
Це тільки безталанний інвалід.

Та нас усе ще вчать із-за кордону
(Неначе ми ще й досі в постолах)
Рівнятись на оспівану мадонну
З однісіньким дитятком на руках.

Вам рання сивина туманить скроні,
Співає осінь пісню вам свою.
Ви відпочинете в Христа на лоні
У рідному, бажаному краю.

Я хочу вам подарувати квіти,
Та Бог, випереджаючи мене,
Уже вам дав букет — це ваші діти —
Багатство і небесне, і земне.
Володимир Сад

 

Мамі

В круговерті клопотів одвічних
День новий несе нові тривоги…
«Мамо, прочитай мені про Бога!» —
Шепіт доні — наче з неба вістка.

Я в проханні цьому чую дивну
Ангельську мелодію строкату.
… Знаю, мамо, часто бракне сили —
Але не відмов — знайди хвилину.

Прочитай — натхненно і красиво —
Щирістю війни в дитячу душу.
Хай у ній розквітне невмирущо
Божого спасіння вічне диво.
Ольга Міцевська

 

* * *
Всміхнутись, доторкнутись, обімліти,
Сяйнути, пригорнутись, заясніти,
Черпати пригорщами Божу благодать
І в п’ятдесят отак, як в двадцять п’ять.

Грайливо підморгнути, все простити,
Палати, гріти, але не згоріти...
Чи ж не чудово, як серця горять,
У сімдесят отак, як в двадцять п’ять?

Обняти ніжно, серцем прихилитись,
Втішатись, мріяти, цвісти, радіти...
Дарма, що дні до вирію летять...
І в дев’яносто так, як в двадцять п’ять.

Та біль чужий нести, немов свій власний,
Й задля любові — гордість розіп’ясти
У світі, де громи злоби гримлять,
Навчитись треба в юних двадцять п’ять.
Ольга Міцевська

 

Шануйте матерів

Шануйте матерів, святих Господніх дочок,
Бо їхні сльози — як густа роса —
З очей котилися повільно опівночі,
Нам кроплячи дорогу в небеса.

Щоб ми не дихали гріховним пилом світу
І не сліпив нам очі промінь зла,
Щоб ми могли протистояти вітру —
Молитвою нас мати берегла.

Щоб багатіли ми душею, а не грішми,
Ціну любові знали у житті…
Але розмови всі облишмо,
А пошукаєм почуття святі.

Ніхто з людей не любить так, як мати,
Ніхто не пробачає, як вона.
Їй перед Богом ще за нас відповідати,
А ми й не бачили, що в косах — сивина…

Що руки погрубіли від роботи,
Що зморшки впали на ясне чоло…
Але не зменшились душі її щедроти
І серце таке ж юне, як було.

Всі наші долі нею пережиті,
Їй біль дітей — немовби власний біль.
Її повчання — як волошки в житі,
А наш характер — як надутий джміль.

Її пісні, немов вечірні зорі,
Мережили нам безтурботні сни.
І коли снігом замітало все надворі,
Була нам мати квіткою весни.

Тож хай не в’яне материнська доля,
Хай не змовкає пісня на вустах.
Шануйте матерів — це Божа воля,
Вони ж свої нам віддали літа.

Нехай тепер радіють нашим крокам,
І щоб ці кроки — у небесний дім.
Немає матерів в нас одиноких,
Буває, діти залишають їх…

О, дай синівської нам, Господи, любові!
Дай слів прощення і подяки слів!
Щоб ми в житті завжди були готові
До ніг припасти наших матерів…
Лариса Козинюк

 

Сповідь ненародженого дитяти

Шукали ручки материнське серце…
А воно холодне, наче лід…

— Мамо, люба, тільки ти не сердься,
Що тобі від мне стільки бід…
Вибач, що я стало згустком болю.
Підпирало груди і боки…
А тепер, матусенько, з тобою
Надійшов розлуки час важкий…
Потерпи, не плач і не журися —
Скоро й сліду не залишиться в тобі.
Вже моє серденько тихше б’ється,
Бо почуло брязкання ножів.
Мов пружина, стали ноженята —
Їм би ще міцніти і рости!..
Щоб колись наздоганяти тата…
Знов ці мрії…
Матінко, прости…
Це я так…
Як кажуть, перед смертю.
Якось легше трішечки стає…
А як важко буде — я потерплю,
Щоб здоров’я не калічити твоє…
Хороше мені було з тобою…
Тепло-тепло, ніби на печі!..
І усе на двох — до краплі крові!..
До останньої молитві уночі…
Бог тобі пробачить, люба ненько,
Тільки ти покайся, не забудь!
Як назвеш мене гріхом маленьким —
Не хвилюйся, бо не в тому суть.
Головне, що Бог тебе прощає…
Але стільки є ще матерів!
Тих, що з дітками навіки розлучає
Ні! Не вчинок цей, а більше — гріх!!!
Він дітей рубає на шматочки
І кидає в ящик для сміття.
Бог звертається до вас, Адама дочки,
Хто ж це вам дав право на життя?..

Не убий!..
І слів не треба більше,
Щоб серця знов бились в унісон…

Мамо, люба, мила, найрідніша!
Ну, скажи, що це був тільки сон…
Лариса Козинюк

 

Мій шлях

Мій шлях молитвами встеляла мама,
Такими щирими, що плакала не раз,
І я ішов, не гнувся під вітрами,
І не знеміг від безлічі образ.

Мій шлях молитвами встеляла мати,
Бо вірила, що є на світі Бог,
Щоб я зростав щасливим і багатим
На доброту у серці і любов.

Мій шлях молитвами встеляла ненька,
Здавалось, не змикалися вуста,
Щоби і я, як і вона, рідненька,
Прийшов колись в спокуті до Христа.

І я прийшов, натомлений з роками,
Постав, як є, перед Його лицем...
Мій шлях молитвами встеляла мама —
О, як сьогодні вдячний їй за це.
Сергій Рачинець

 

* * *
Ну хто нас поєднав, якщо не Бог,
І ми такі по-справжньому щасливі?
Несем в серцях, як неповторне диво,
Через життя любов одну на двох.
Хай заздрять нам з тобою солов’ї,
Що повнять тишу зоряну піснями,
В любові лиш, у вірності її, —
Благословення Господа над нами.
В любові тій — мелодія жива,
Вона уся із неповторних звуків.
Збагнути їх — то є солодка мука,
Не перелити навіть у слова.
Не думай, що настануть холоди
І стихнуть струни радісного травня, —
Росою наше світиться кохання,
А значить, будем вічно молоді.
Ну хто нас поєднав, якщо не Бог?
І як сьогодні, справді не радіти?
Ми думали: любов — одна на двох,
Та як не розділити з цілим світом?
Сергій Рачинець

 

* * *
Дивлюсь на Вас мамо, — і сонце сміється довкола,
І я перед Вами розгублений, наче дитя.
Коли Ви зі мною — здається багатшою доля,
І так мені легко іти по дорогах життя.

Спасибі Вам, мамо, за все пережите нетлінне,
За те, що я з Вами цей світ пізнаю і люблю.
В душі для нащадків відрили мені Україну,
І Господа Бога за неї щоденно молю.

Хай буде Вам легко і щасно сьогодні, матусю.
Забудьте тривоги — їх безліч на Вашім віку.
Уклін Вам доземний! Я ніжно до Вас притулюся,
Щоб серцем на серці сльозу осушити гірку.
Сергій Рачинець

 

Материнська надія

Всміхнувся день у вишитій сорочці.
В задумі мама вийшла на поріг.
По світу десь роз’їхались синочки,
І досі нерозкаяні за гріх.

Німа печаль її торкає очі,
Яка додасть у косах сивини…
Все ж молить Бога так, як сонця хоче:
Аби з Христом зустрілися вони.

Слова молитви тихі, наче зорі,
І світлі-світлі, мов калини цвіт.
Душа у мами — то не мертва зона, —
Живе у ній, напевно, цілий світ.

Ну, а сини-орлята, хоч не часто,
Про себе їй нагадують листом…
Все ж вірю я у материнське щастя,
Що і вони зустрінуться з Христом.
Сергій Рачинець

 

Материнська пісня

Був колись молодий — загубились сліди,
Заросли споришами геть чисто.
Був колись молодим, та літа — наче дим, —
Тільки в спогадах бачу дитинство.

Не шовками воно манить зір мій давно,
Не вербовим конем на узліссі,
Ну, а тим, що воно поверта мене знов
Під крило материнської пісні.

Не багато в ній слів, та — як сонце в росі,
Наче скарб дорогий і жаданий.
Не багато в ній слів, та цілющі — усі,—
Ними часто вигоюю рани.
Сергій Рачинець

 

Найдорожча — мамина сльоза

Є на світі золото і срібло.
Тільки хто і що б там не казав,
А для мене слів тут не потрібно:
Найдорожча — мамина сльоза.

Мамина сльоза — калини цвіт.
Мамина сльоза — то цілий світ.
Мамина сльоза — лиш придивись:
В ній журба і радість обнялись.

Світить в душу, як зоря вечірня,
Наче вогник ранньої роси,
Щоб сумління не затьмив нічим я,
Не блукав отак, як блудний син.

Кожен день, що у шалених ритмах,
Десь пливе за обрії в нікуди,
Мамина сльоза, немов молитва,
Береже від зла мене завжди.

Вірю, вже лишилося недовго,
І життя погасне, як свіча.
Я постану чистим перед Богом,
Мов сльоза у маминих очах.
Сергій Рачинець

 

Жінка

Дивна їй влада випала,
Спробуй збагнути тільки,
Поки що, в певних випадках,
Сильна над нами жінка.
Ми ж бо над нею пануємо,
Так від народження, здавна,
Але чомусь ігноруємо
Те, що вона рвівноправна.
В буднях, багатих стресами,
Очі її печальні…
Жінка, якщо по-чесному,
Явище надзвичайне.
Тут зрозуміло кожному
Без філософських суджень,
В Слові читаємо Божому:
«Жінка — то тіло мужа…»
Інколи щось не ладиться,
Болем хтось душу ранить,
Жінка — вона порадниця,
Першою в поміч стане,
Наче голубка-горлиця,
Буде тужити з нами,
Тихо за нас помолиться,
Змиє журбу сльозами.
Все ж таки ми не ангели,
Що там гріха таїти…
Гляне очима спраглими —
Вибачить, наче дітям,
Ще й обдарує ласкою,
Ніжністю незбагненою,
Мудрою і прекрасною
Бачим її щоденно.
Учить вона, виховує,
Не зрозуміло тільки:
Скільки іще приховано
Сили в цієї жінки.
Сергій Рачинець

 

* * *
Ми різними ішли дорогами,
Тепер одна на все життя,
Аби постали перед Богом ми,
Скріпивши душі почуттям.
Як щасно нам і як нам легітно,
І ні печалі, ні образ…
Чому ж так світ зайшовся реготом? —
Невже не розуміє нас?
Що без любові благородної
Його б зчорніла білизна,
І сонце ранками не сходило б,
І не верталася б весна,
Усе не так було б… О, Господи,
Благослови мою любов —
Нехай співає тихо росами
І тішить душі нам обом.
Ми лиш в любові жити мусимо
У світі Божому, а, втім,
Було, сміявся над Ісусом він,
Що був розп’ятий на хресті.
Нехай ніколи не повториться
Ця незабутня прикра мить…
Хай день новий любов’ю твориться —
Хай Бог його благословить.
Сергій Рачинець

 

Покличте матір

Вона в автомобільній катастрофі
Розбилася, а їй ще жить та жить.
Тепер в лікарні. Загострився профіль
І в погляді життя ледь мерехтить.

В халатах білих, як завжди, байдуже
Шепочуться ледь чутно лікарі:
«Така побита дівчина ця, дуже.
І, мабуть, не дотягне до зорі».

Вона почула. Смерть – велике лихо.
І попросила матір привести.
Біля порогу стала мати тихо,
Немов боялась ближче підійти.

«Стань ближче, мамо. Бачиш, я вмираю.
Мене ти вчила співу, танцювать…
І я на піаніно добре граю,
Але тепер потрібно помирать.

Боюся я, бо Бога я не знаю.
Скажи мені, як в вічність увійти?
Ти вчила жити, я ж тепер вмираю,
Та не навчила помирати ти!»

Ми славим матерів щиріше якомога,
Їм хочемо пошану всю віддать…
Лиш мати, яка носить в серці Бога,
Дітей навчить і жить, і помирать.
Віра Кушнір
(Переклад з російської Василя Мартинюка)

 

Дружині

Не жалію літ, прожитих разом,
Не жалію сліз, розчарувань.
Як вино міцнішає із часом —
Так любов в часи випробувань.

Не жалію того, що не встигли,
І не все зробили так, як слід,
Що не всі троянди порозквітли,
Що серця вкривав, бувало, лід.

Не жалію втрачених ілюзій
І весни, що в літо проросла,
І тих трав, що скошені у лузі,
І лелечих помахів крила.

Не жалію того, що чекає
На складних вибоїнах життя.
Не жалію, бо — не роз’єднає
Ні минуле нас, ні майбуття,

Бо любов навчила не жаліти
Нас за тим, що сплине наче сон,
І серцям, завислим у зеніті,
Заважає битись в унісон.
Юрій Вавринюк

 

Дружині

Травневих струн торкається весна…
Позаду віхоли, позаду лютий холод —
Буяє цвітом рідна сторона
І пелюстками стелиться довкола.

Весняий грім, весняний дощ… Лугів,
Гаїв, лісів дзвінке різноголосся
Сповняє душу аж до берегів,
По самі вінця! У прозору просинь

Твоє й моє вплітається єство…
Травневе сонце так ласкаво світить,
А ми життям, дарованим на двох,
Йдемо, за руки взявшись, наче діти.

Серпанок ніжний пестить далину,
Цвітуть бузки, горобина й каштани.
Гудуть джмелі, збудившися зо сну,
Між яблуневих пелюсток духмяних…

Сердечних струн торкається весна,
Й вони бринять, наповнені любов’ю…
Горить ранковим сяйвом далина.
Позаду віхоли і холоди зимові…
Тарас Вихованець

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ