Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

Життя з Ісусом

Сторінки  1  2


"Коли страждання душу огортає",
Лідія Вудвуд
"Чекаю зустрічі з Тобою",
Лідія Вудвуд
Олівець.
Галина Левицька
На Божу надіюся милість,
Любов Омельчук
"Я Господу несу свої печалі",
Михайло Козубовський
"Те, що нам не під силу",
Михайло Козубовський
З Тобою,
Михайло Козубовський
Про блага земні й небесні
, Ігор Федчишин
"Торкаюся глибин Твойого Слова",
Юлія Тонего
По кому подзвін?, Лідія Вудвуд
З нами Бог, Сергій Рачинець
"Моє минуле, як туман", Сергій Рачинець
Синість, Марія Дем'янюк
На підлозі. Дмитро Довбуш
Олівець. Дмитро Довбуш
Люблю життя. Любов Омельчук
Весна прийде. Любов Омельчук
"Прийду до Господа уклінно", Олексій Дунаєв, переклала Ольга Міцевська
Рішення, Олексій Дунаєв, переклав Василь Мартинюк
Твої руки, Зоряна Живка
Переді мною світ, Зоряна Живка
Зустріч з Богом (цикл), Зоряна Живка
"Кожен день, як урок довіри", Зоряна Живка
"З Тобою стрічаю день", Марія Звірид
"Той більше любить, кому більше прощено", Марія Звірид
Щаслива пташка, Марія Звірид
"Коли боляче серце ранять", Марія Звірид
Людям страшно зустрітися з Богом, Володимир Сад
Ти Господь мій, Володимир Сад
"Життя своє присвячую Тобі", Володимир Сад
Як залишаюсь я з Тобою, Володимир Сад
Вибір, Степан Коханець
Він — Бог, я — раб, Степан Коханець
"Життя щодня нам щось нове несе", Степан Коханець
Нове життя, Степан Коханець
«Встану, піду…», Степан Коханець
Господь — Пастир мій, Степан Коханець
Хліб, Юрій Вавринюк
"О, світанкові битви! Як вас мало!", Дмитро Довбуш
"А Твої долоні – долоні Садівника", Зоряна Живка
"Зупинись на краю безодні", Віка Яричевська
"У шелесті весни, у шепоті дощу", Віка Яричевська
"Весна, нарешті! Заметіль в минулому", Віка Яричевська

 

* * *
Людина народжується на страждання, як іскри, щоб угору летіти. Йова,5:7

Коли страждання душу огортає,
Тремтить душа, скорботна і німа,
Твоє терпіння добрело до краю,
І виходу, здається, вже нема,
Ісус до тебе руки простягає.
Твоя душа — ціна Його страждань.
З любов’ю Він давно тебе чекає,
Лиш не відкинь Христових сподівань.
Він хоче всіх наблизити до Себе,
Він кличе нас: «До Мене всі прийдіть!
Для вас приготував Я вічне небо!»
Ми ж біжимо за марнотою вслід.
Хто може нас на хвилю зупинити,
Щоб нам прислухатись до ніжних слів
І перед Ним коліна прихилити,
Бо ж наші всі гріхи Христос простив.
Лише в стражданнях спішимо до Бога,
Коли біда, шукаємо Його.
Він знає болі наші та тривоги —
Ми ж забуваєм про Творця свого.
Тож не лякайсь, коли Отець проводить
Дорогою важких випробувань.
Як золото в огні очищення знаходить,
Так і душа — у полум’ї страждань.
Лідія Вудвуд

 

* * *
Чекаю зустрічі з Тобою...
Душа — натягнута струна,
Торкнеш невидимо рукою —
Озветься ніжністю вона.
Поллється музика предивна,
Підніме дух мій до небес,
Заграє барвами чарівно
В промінні сонця світ увесь.
Заволодіє світло серцем,
І темінь злодієм втече,
Туга, мов крапля із відерця,
Сльозою по щоці стече.
Лідія Вудвуд

 

Олівець

Я — олівець! І в тому радість маю,
Що я потрібний для мого Творця.
Він міцно у Руках мене тримає!
Малюю в світлі Отчого лиця.

Буває часто: списуюсь, ламаюсь —
З любов’ю Він заточує мене...
Хоч боляче, Йому я довіряюсь,
Бо вірю: біль і темрява мине.

Мій Майстер щось стирає, виправляє,
Бо в мене ще не завжди все на «п’ять»...
Мої штрихи Рукою направляє
В призначенні: писать та малювать.

Я — не один. Моя сім’я велика.
Ви, олівці — малюйте та пишіть!
Є Бог Живий. Він Майстер і Владика.
Своїм умінням Господа хваліть!

Я олівець — рожевий, жовтий, синій...
Хоч стержень владно списують роки,
Але я залишаюся в Картині,
Що є шедевром Божої Руки!
Галина Левицька

 

На Божу надіюся милість

На Божу надіюся милість,
На ласку велику Його,
Пороки мої не згасили
Любові святої вогонь.

В сердечній покорі, смиренно
Я гріюсь в її промінцях,
Єством відчуваю щоденно
Я лагідну руку Творця.

Вона береже й підкріпляє,
Наснаги мені додає,
Не так щось зроблю – поправляє,
І радує серце моє.

Це силою Духа Святого
Господь наставляє мене,
Дає мені мудрість і змогу
Не впасти до смертних тенет.

Коли помилки допускаю,
Порушивши волю святу –
В сльозах каяття обмиваю
Я ноги Ісусу Христу.

Одержую мир і прощення,
Зникають непевність і страх,
І дихають вільно легені,
І пісня звучить на вустах.

Спасителя славлю благого,
Він зняв мою ношу вини,
І я по життєвих дорогах
Бадьоро крокую за Ним.
Любов Омельчук


* * *
Я Господу несу свої печалі,
І Він приймає їх із співчуттям,
Дає розраду і провадить далі
Побожною дорогою життя.

Коли ж я опиняюся в облозі,
І серцю важче й важче з кожним днем,
Він ніжно витирає мої сльози,
З любов’ю утішаючи мене:

«Я знаю, шлях страждань — це шлях до Неба,
Його для тебе Я проторував.
Я смуток твій і біль твій взяв на Себе,
Коли у муках хресних помирав».

І знову зір спрямовую на Нього.
Не залишаюсь з горем сам-на-сам.
І серце знову славить вдячно Бога,
І пісня щастя лине в небеса.

Я Господу несу мої печалі,
І радість, і журбу, і каяття.
Я з Ним пройду крізь бурі та завали,
Бо Він — Дорога, Правда і Життя.
Михайло Козубовський


* * *
Те, що нам не під силу
пізнати всю мудрість Господню
Й не проникнути в творчу
Його глибину-таїну,
Не послужить підґрунтям
для виправдань, нині так модних,
Про свою бездіяльність,
зі злом припинивши війну.

Є багато речей,
на які ми спроможні впливати,
Тож з завзяттям палким
Скористаймося правом своїм.
Але там, де в борні
Зазнаємо в бездумності втрати,
Перемогу віддаймо
У руки Господні святі.

Не чекає Творець,
що зуміємо всі Його дії
Осягти за десятки
прожитих якихось там літ.
Він чекає співпраці
і спільної взаємодії,
Щоб від рабства гріха
рятувати знедолений світ.
Михайло Козубовський


З Тобою

Коли навала смутку й самоти
На душу налягає в пізню пору,
Я знаю, що й тоді зі мною Ти,
Я відчуваю, Ти зі мною поруч.

Коли навколо віхоли метуть,
Змітаючи, мов сніг, щасливі роки,
Я серцем відчуваю, що Ти тут,
Я навіть чую тихі Твої кроки.

Коли я безпорадний, як маля,
В душі — мов після вигнання з Едему,
Я раптом чую, як моє ім’я
Лунає ніжно в голосі Твоєму.

Коли радію сонцю й солов’ю,
І почуття хвилює незбагнене,
Відверту бачу посмішку Твою,
Що Ти радієш щиро так за мене.

З Тобою я не знаю самоти,
З Тобою мені затишно й красиво.
Лише тоді, коли зі мною Ти,
Я, мов дитя, по-справжньому щасливий!
Михайло Козубовський


Про блага земні і небесні
о. П. Панасюку

Не збирайте собі скарбів на землі… прагніть вічних Небесних дарів.
Ісус Христос (Мт.6:19-33; Лк.12:21-33)

Колись Ісус в Кесарії Петра
Спитав, за кого той Його вважає,
і пролунала відповідь проста:
«Ти – Божий Син, Ісусе! Всі те знають».
На ті слова Ісус мовив таке:
«Щасливий той, хто вчує Слово Бога,
хто каже правду, вірою живе
і всім до Бога вказує дорогу.
До скелі схожі Віра і Любов,
які і є фундаментом для храму
зі стінами із щирих молитов,
а купол стане Божими Устами.
Ти є та Скеля, Петре, на яку
стане спиратись церква вся Христова,
бо першим Голос Господа почув
й наваживсь повторити слово в слово».
З тих пір багато храмів возвели,
мільйони послідовників Ісуса.
Хто вірить в Бога – стрінеться із Ним
і вчути Голос неодмінно мусить!
Ігор Федчишин

 

* * *
Торкаюся глибин Твойого Слова
У молитовно-трепетнім чеканні,
Щоб причаститися у цім єднанні
Тобою вперше і Тобою знову.

Торкаюся, щоб вміти зрозуміти
Себе не у своїм — в Твоєму світлі —
І знати, чи нема, чи вже розквітли
В мені чесноти, щоб плодами стати.

Торкаюся, щоб бачити напевне,
Куди ставати й на яку дорогу.
І навіть якщо там самі тривоги,
Усе одно Тобі служити ревно.

Торкаюся, щоби навчитись чути,
Як промовляєш ніжно Святим Духом.
І щоб не сплутати цей голос з другим,
Учуся я щодня Твоєю бути.

Торкаюся, мій Господи, й так хочу
Твою пізнати досконалу волю,
Щасливою щоб стала моя доля,
Дотримуючись Слів Твоїх охоче.
Юлія Тонего

 

По кому подзвін?

По кому подзвін? Чи ти чуєш, друже,
Як він ранкову тишу розрива?
Десь гинуть душі. Чи тобі байдуже,
Що із чийогось серця проросте трава?

За правду стань. Адже душа — не камінь,
Який не вартий навіть і сльози.
Чи вітер перемін гряде над нами,
А чи вітри смертельної грози?
Щоб розбудити в нас живую віру,
І повернути нас до правди знов,
Віддать себе за ближнього в офіру,
Щоб світ побачив Божу в нас любов.

По всій землі той подзвін вже лунає,
Йдуть до завершення Господнії жнива…
Чи ж у серцях любов іще палає?
Чи віра Божа в нас іще жива?
Лідія Вудвуд

 

З нами Бог!

В пітьмі віків та ніч була значима —
Натомлена від горя і тривог.
Земля в обіймах неба відпочила,
І в тиші народилось: з нами Бог!

Багато що вже неможливе нині:
Царі не бачать далей неземних.
А пастори, зодягнуті в гординю,
Бува, не чують ангелів святих...

Те, Невмируще, що в цю ніч родилось,
Хіба підвладне часові воно?
Це слово вічне, як велика милість,
Лягло мені на душу вже давно.

Так, з нами Бог! Не там, в шатрі чудеснім,
Де під ногами — зоряні вінки.
Не у глибинах просторів небесних
І не в заснулій пам’яті віків.

Він тут живе. Він дихає між нами.
Свою цілющу роздає любов...
Чи віриш ти, обтяжений гріхами,
Що вічні ми, допоки з нами — Бог?
Сергій Рачинець

 

* * *
Моє минуле, як туман,
Що ліг на трави і розтанув.
Я в нім блукав — то був обман,
А так хотілось без обману.

Мені казали: є любов...
На серці маю лиш відбиток.
Її шукав і не знайшов,
А так хотілося любити.

Шукав добра, а бачив зло,
Що наповняло душу часто.
Гадав, в житті не повезло,
А так хотілось мені щастя.

І лиш тепер, з вершини літ,
Гріха зрікаючись свойого,
Збагнув, що люди на землі
Стають нещасними без Бога.
Сергій Рачинець

 

Синість

У темряві живе гнітюча темінь,
А сяйво поселилося у світлі.
У темряві все в"яле, в світлі - квітле...
Та де межа, щоб світло не сліпило,
Чи серце в теміні навік не скам"яніло?..
Проникне сяйво в темінь - буде синість,
Небесна, чиста, Божа невловимість:
Всі кольори, яким немає ліку
Закладені в небесному одвіку.
Найвища мудрість темінь розчиняє,
Блакитну Землю в синьості плекає...
Марія Дем'янюк

 

На підлозі

Я люблю говорити з Богом.
Ця розмова завжди до речі.
Ми сідаємо на підлогу,
Непомітно минає вечір...

В цій розмові немає страху,
Невимовні зітхання гинуть -
Під прибитим до неба дахом,
Перед мирним вогнем каміну.

А буває, Чоло яскраве
Роздивляюся в повній тиші.
І коли огортає слава -
Вже ні слова не треба більше.

Я не знав, що у ту хвилину,
Як підвожу до Нього погляд,
Він схиляється на коліна,
Щоб сидіти зі мною поряд.

Я не знав, що колись відкрию
За промінням очей всевишніх
У зіницях - бездонну мрію,
В добродушній усмішці - вічність.

Я люблю у Його кишенях
Відшукати солодкі крихти
І за чаєм з терпким варенням
Досхочу милосердя їсти.

Все це варте безумних марень...
Я не знаю, для чого Богу
Опускати Свій трон із хмари
На потерту брудну підлогу!

Між людьми, що шукають світла,
І між тими, що тихо гинуть,
Архітектор усього світу
Йде у дім - у дім до людини.

Мандрівник одинокий - хто Він,
Що у пригорщах носить щастя,
Знає всі говірки і мови
І Якому всі люди - браття?

Сміх дитячий - Його предтеча,
Він приходить, мов дивний легіт,
Одягнувши собі на плечі
Переміряний п'яддю Всесвіт.

Є і деякі, що казали
Буцім знають Його дороги.
Та мені чомусь вистачало
Того вечора і підлоги.

Я Його і тепер не знаю,
Лиш одне зрозумів навічно:
За розмитим небесним сяйвом
Є виразне земне Обличчя.
Дмитро Довбуш

 

Олівець

Скільки ж разів я ламався,
Розкришувався графітом,
Затуплювався, помилявся,
Плутав порядок літер...

Ти торкався мене металом ―
Обережно, але глибоко.

І на чистий папір лягали
Нові вірші, як перші кроки.

І хоча у полоні сталі
Виживати було непросто,
Я погодився на печалі,
Щоб осердя зробити гострим!

Я бажав цього, я не плакав,
Не просив, щоби Ти спинився.
Я хотів написати знаки
Для яких народився.

Я шукав, де моя стежинка,
Невідома tabula rasa…
Та не раз у кінці сторінки
Перекреслював учорашнє.

І коли опускався вечір,
Починалось усе спочатку.
Та в кінці розпочатих речень
Залишались трикрапки...

Шматував непотрібні вірші
І казав собі: досить муки!
Але раптом Ти взяв мій відчай
У Свої досконалі руки!

Проникав у нутро вогненно
Крізь тонке дерев'яне тіло.
І, здавалось, саме натхнення
У моєму єстві горіло.

Я творити не міг без Тебе!
Ось у чому моя посвята ―
Я народжений Словом неба
До пергаменту душ торкатись!

Від тертя стане серцю жарко
І слова потечуть рікою!
І останню болючу крапку
Ти — як Автор — поставиш мною.
Дмитро Довбуш

 

Люблю життя

Люблю життя. Хоч бурі, грози
Не раз гіркі приносять сльози,
На серці часто сум лежить,
Встають проблеми і задачі,
Приходять успіхи й невдачі,
Та все ж я дуже хочу жить.

Поля врожайні, ліс зелений,
Барвисті квіти біля мене,
В легені чистий мед тече.
Милуюсь травами-лугами,
Ріки крутими берегами,
Красою місячних ночей.

Приємно чути спів пташиний,
Пухнасті бачити сніжини,
Прекрасний світ Господь створив.
Люблю свою я церкву рідну,
Молитви час і працю плідну,
Веселий гомін дітвори.

Радію з того, що до Бога
В хвилини, сповнені тривоги,
Я маю право поспішать.
Коли мої ослабнуть крила,
У Ньому захист, мудрість, силу
Черпає змучена душа.

Світ запевняє: Бог – міфічний,
Душі нема, ніхто не вічний,
А цвинтар – це кінець доріг.
І хоч життя для мене миле,
Та не страшна з Творцем могила,
Вона – до вічності поріг.

Не можу навіть уявити,
Яким же смутком той сповитий,
Хто в смерті бачить рубежі.
А Бог дає мені надію,
Що я безсмертям володію
І буду в царстві світла жить.

У тебе виникли питання –
Іди до Спаса без вагання,
Пізнаєш істину буття.
Зректися сумнівів важливо,
Лиш віра творить неможливе –
Із віри Бог дає життя.
Любов Омельчук

 

Весна прийде

У небі білих хмар отари,
Глибока синь без краю й дна.
І хтось струнких берізок пари
У жовтий плащ позапинав.

Ключ журавлів над лугом в'ється,
Сумне курликання бринить.
Журливо сонечко сміється,
З-під хмари визирне на мить –

І знову личко заховає
У синій неба глибині.
Сумні журавлики махають
Прощально крилами мені.

Берізки довгі ніжні віти
Спустили тихо до землі…
Вже понесли двадцяте літо
Моє на крилах журавлі…

Минуло швидко, непомітно
Дитинство рідне, золоте,
А незабаром і привітна
Щаслива юність одцвіте…

І снігом голову покриє
Мені холодная зима.
Та в серці промені надії,
Що не залишуся сама.

Знайшла я в юності Ісуса;
Він дав спасіння і життя.
Ні, з Ним зими я не боюся,
Вселив Він віру в майбуття.

Мою любов'ю душу гріє,
Дарує радість, супокій.
На тебе вся моя надія,
В Тобі життя, Ісусе мій!

…Високо там, під небесами,
Крилом махають журавлі:
«Ти не сумуй, не плач за нами,
Ми принесемо на крилі

Весну прекрасну в край наш знову…»
Спасителю мій дорогий,
Своїм живим і вічним Словом
Ведеш мене Ти в спокій Свій.

Зима мине і день настане,
Коли прийду до Тебе я,
Сніг сивини навік розтане,
Бо гріє там любов Твоя.

І Ти мені повернеш юність,
Що тут мине у боротьбі,
І на душевних чистих струнах
Хвалу я гратиму Тобі.

О, не сумуймо, друзі! Скоро
Мине зима ця крижана
(Нам Слово Боже так говорить) –
Й настане вічная весна.
Любов Омельчук

 

* * *
Прийду до Господа уклінно —
Гріховне стане враз святим.
Віддалене — близьким, родинним,
А недосяжне — нескладним.

І де крехтів, не міг піднятись,
На крилах віри полечу,
Щоб серцем вічність обійняти
Й нести любов, немов свічу.

Щоб мріяти не просто марно,
А з вірою аж до кінця
Іти назустріч вітру й хмарам,
Не прикриваючи лиця.

І щоб, зчерствівши, в гріх не впасти,
Стлумивши серце у журбі.
Та осягти, що справжнє щастя
І перемога — у Тобі.
Олексій Дунаєв
Переклала з російської Ольга Міцевська

 

Рішення

Прости, Ісусе: думу довгу
Гадав, як рішення приймав.
Нещасний, ждав біля порогу,
Ти ж увійти у щастя звав.

Прости надмірне мудрування:
Хотів книжки всі осягти.
Життя поліпшать не бажання ―
Йому назустріч треба йти.

Іти без пафосного шуму
І без фанфар в простій судьбі.
Прости, що надто довго думав ―
Боявсь довіритись Тобі.
Олексій Дунаєв
Переклав із російської Василь Мартинюк

 

Твої руки

Я ніколи не бачила Твої руки.
Хоч створили вони всі смарагдові луки,
Килими застелили шовкові,
Свічечки запалили бузкові
І суниці в червоне розмалювали,
А троянди росою вмивали,
Вишивали волошки в пшениці,
Розбудили джерела-криниці…
Я ніколи не бачила їх,
Хоча осені плач і весни юний сміх
Чула в пісні дощу, що вони посилали.
Часто як Твої руки мене колисали,
Витирали сльозу, рани в серці криваві
Лікували вони і терпляче, й ласкаво
Утішали біль втрати, розлуки.
Я ніколи не бачила Твої руки –
Їх підтримку щомить відчувала:
Скільки раз вони мене підіймали,
Як я падала втомлена, хвора,
Як уже не дивилася вгору,
Не чекала звідкільсь допомоги,
Як збивалась з вузької дороги,
Загубившись на ярмарку зла…
Я ніколи сама не була!
Бо зі мною завжди Твої руки,
Що створили смарагдові луки,
Що морозом на шибці малюють…
Я колись руки ці поцілую!
Зоряна Живка

 

Переді мною світ...

Переді мною світ. В нім тисячі доріг.
Я вільна йти праворуч чи ліворуч,
І в серці поселити зло і гріх,
Хоча Господь так близько, зовсім поруч.
Переді мною світ. Я вибрала свій путь.
Це шлях тернистий, йде він на Голгофу.
Я йду туди звільнитися від пут
І поклонитися святій Любові.
Любов... Розп'ята на хресті за гріх,
Мій гріх, і гріх усього людства.
Хай будуть в світі тисячі доріг,
Моя ж прямує до хреста Ісуса!
Дивлюсь. Очей несила відвести,
Дивлюсь, як розпинають мого Бога.
Як важко було хрест Йому нести.
Кров крапа з ран, у тій крові дорога.
І все ж Він йшов. Пробиті ноги, руки.
Терня, мов жала, впились у чоло…
Невинний Він! За що ж така наруга?!
… І небо чорним у той день було.
Пройшли роки, віки, а ніби вчора.
Я бачу, що заплачена ціна,
Заплющу очі й бачу знову, знову,
Як чаша випита Спасителем до дна.
Переді мною світ. Я вільна вибирать.
Добро і зло. Любов ачи проклятя.
Прийняти Божий дар або попрать…
…А в серці і в очах стоїть розп'ятя.
Переді мною світ. Я вибрала Христа.
І Він мене обрав своїм життям і кров'ю.
А світ? Цей світ без Бога марнота.
Мій шлях лежить у небо. Крізь Голгофу.
Зоряна Живка

 

Зустріч з Богом (цикл)

І.
Заблукала моя душа,
Мов ягнятко у бур'янах,
Що не знає куди рушать.
Ніч довкола. У теплих снах

Вона бачить духмяні трави,
Джерела чує срібний сміх,
Вечоровий танок заграви…
…Тільки мрії. Мій вирок — гріх.

Але раптом стою під хрестом,
Навіть слова сказати не можу.
Хрест — у мрію мою місток,
Бо на ньому вмирав Син Божий.

ІІ.
Я писала у вічність листа
І на відповідь не чекала,
Та побачила раптом Христа
На коліна пред Ним упала.
— О Ісусе, куди Ти йдеш,
Що шукаєш в моєму краї?
Тут коштовного Ти не знайдеш…
—Я тебе на Землі шукаю.

ІІІ.
Я дивлюся в безмежну блакить,
П'ю її, наче воду Господню.
Хочу серце я навстіж відкрить
Твоїм небу та сонцю сьогодні.

Хай влетять в душу вітру пісні,
Несподіваний дощ задзвенить…
Я відкрию себе весні,
І снігам її не зупинить!

ІV.
Буря лютує, горою хвилі,
Човен мій далі плисти не в силі,
Море і злива ревуть. Загину!
Боже, невже Ти мене покинув?

Вже не білітимуть серця вітрила,
Вітрові їх не надмуть більше крила,
Сонце цілунком мене не розбудить…
Боже, невже про мене забув Ти?

Човник розбитий на тріски. Тону!
Падаю в темряви я глибину.
Світе квітучий, прости, прощавай!
Боже, благаю, про мене згадай!

Раптом рука чиясь міцно трима,
Руку мою. Відступає пітьма.
Слово — і буря поволі змовкає…
«Доню, тебе Я завжди пам'ятаю,

І не залишу ніде і ніколи,
Висушу сльози, зцілю твої болі».
Човник загинув. Й по хвилях удвох
Разом пішли ми — я і мій Бог.
Зоряна Живка

 

* * *
Кожен день, як урок довіри,
Кожен день, ніби в прірву крок.
І хоча помилок без міри,
Повно й сонця, пісень, зірок.

Як ступаєш у нікуди –
Зверху небо і знизу теж, –
Серце б'ється одним: "Лети!
Не впадеш, не впадеш, не впадеш!"

А спіткнешся, то маєш крила.
Сумнів геть! Бо з тобою Бог.
Знову котиться з гуркотом брила
У провалля твоїх тривог.
Зоряна Живка

 

* * *
З Тобою стрічаю день,
І душу вбираю в спів,
Віночок своїх пісень
Несу до Престолу див!
Торкну камертон стебла,
Послухаю дзвін роси,
І вранішні два крила,
Здіймуться, як паруси.

Твого милосердя цвіт
Дарую усім навкруг,
Радію, що бачу світ,
Радію, що Ти мій Друг!
З Тобою стрічаю день,
І вірю, Ти поруч йдеш,
Такого, як є, мене
На ніжних руках несеш..

Впаде суєта до ніг,
У спеці важкого дня...
Поміж багатьох доріг,
Знайду ту стежину я,
Де в затишку від вітрів
Чекає мене Ісус.
Забувши про втому днів,
Тебе я серцем торкнусь.

Нехай десь вирує світ,
Хай натовп кудись біжить,
Я, Господи, лиш Тобі
Присвячую кожну мить.
Вгамується суєта,
І стане спокійним день,
І зникне кудись журба,
Прославлю я знов Тебе.

Як вечір накине шаль,
До Тебе я знов схилюсь.
Заграє у небі Скрипаль.
В обіймах Твоїх засну...
І ангел із висоти,
Накриє мене крилом.
Ісусе, зі мною Ти —
І ллється у серце тепло.
Марія Звірід

 

* * *
Той більше любить, кому більше прощено,
Спасенне серце вміє щиро плакати,
Коли відчує: щастя не прострочено,
Воно в долонях Господа розп’ятого.

Хто здалеку приходить до Спасителя,
Хто знайдений на перехресті розпачу,
Той не соромиться до ніг Христа схилитися,
Як Магдалина, слізно милість просячи.

І не черствіє та душа, не вицвіте,
І до Голгофи з часом не збайдужіє,
Як самарянка, водоноси кинувши,
Ту радість побіжить звіщати друзям всім.

Хай роки віддаляють день навернення,
Та хіба час мірилом є Любові?
Коли душа до Господа повернена,
То з неї б’є струмок води живої.

Тоді пустеля розцвітає садом
У змучених гріхом розбитих долях,
І душі, як квітки, побиті градом,
Вмить оживають в променях Господніх.

У того, кому прощено багато,
Є при собі завжди бальзам цілющий,
Щоби прийти на допомогу брату,
Не тільки брату, просто людським душам.

Є й в нашій Церкві добрі самаряни,
Які до цього світу не байдужі:
Любов’ю перев’язуючи рани,
До Господа несуть розбиті душі.

Снопи, снопи, чи ми багаті ними?
Для Господа — приємний доказ вдячності,
Що почуття є трепетно живими,
Що серце за людьми ще здатне плакати.

Я мрію: там, перед Престолом Білим,
В оточенні крилатих Серафимів,
Почую я: «Ввійди, Мій рабе вірний,
У радість Свого Пана й будь щасливий!»
Марія Звірід

 

Щаслива пташка

Я була просто пташкою, що не вміла співати.
Як я заздрила завжди маленьким дзвінким солов’ям!
І хоч мала я крила, не вміла у небі літати,
Щоб обійми відкрити весняним пахучим вітрам.
Моє серденько мріяло пісню свою заспівати
І шукало її поміж струменів сонячних злив…
Не хотілось йому серед світу сумного мовчати,
Але серце співати навчити ніхто не хотів.
І воно би навік зосталося, мабуть, безмовним,
Якби любий Ісус не проходив повз серце моє…
Він звільнив мої груди з тенет павутиння гріховних
І натхнення цілюще туди влив умить Своє.
Він наповнив мажором світанки і зоряні ночі,
Кожну ноту для мене з такою любов’ю писав…
З того дня моє серденько стало щасливим й співочим,
І нарешті мій час для прославлення Бога настав.
І, розкинувши крила, я Спасові щиро співаю,
І тепер вже мені, мабуть, заздрять усі солов’ї,
І у пісні до неба я знову і знову злітаю,
У промінні купаючи звільнені крила свої.
Та коли в розмаїтті весняного білого цвіту
Раптом бачу я пташку, що крилонька склала свої.
Я про милість Христову їй хочу тоді говорити,
І сказати, що в Бога для неї є чисті пісні.
Так, я пташка щаслива, що Господу дзвінко співає.
І допоки в мені буде битися серце живе,
Хай лише мого Бога натхненно воно прославляє,
І для Нього Єдиного кожну хвилину живе.
Марія Звірід

 

* * *
Коли боляче серце ранять
Гострим словом, мов лезом бритви,
Одиноко і гірко стане —
І знеможеш в нерівній битві.

Не ховайся в німе мовчання,
Серце небу лиши відкритим…
Хай душа у сльозах благання
До Ісуса несе молитву…

На образи пекучий попіл
Хай проллється дощик прощення.
Під хрестом на старій Голгофі.
Ми вчимося благословення…

І якщо навіть серед літа
Сніг байдужості закружляє,
І замерзнуть любові квіти,
І розколеться лід відчаю…

Ти сердечні свої долоні
Піднеси догори, до сонця —
Благодатна любов Господня,
Тьму розсіє в твоїм віконці.
Марія Звірід

 

Людям страшно зустрітися з Богом…

Людям страшно зустрітися з Богом,
Та страшніш не зустрітися з Ним.
Краще б Він був суддею нам строгим,
Ніж далеким назавжди й чужим.

Він — Любов пресвята і всевишня,
Він запалює зорі в душі.
Чому так у житті нашім вийшло,
Що ми йшли на пусті міражі?

Чому серце — утомлений острів —
Не противилось хвилям гріха.
Бився човен об камені гострі,
Не тривожилась совість глуха.

А боліло ж, боліло, боліло,
До знемоги боліло й пекло…
Млява спроба звільнитись, несміла,
І відчути блаженне тепло.

Бо хтось душі притримував міцно,
Не даючи спочинку й на мить,
І лежати примушував ницьма,
Щоби нам не відкрилась блакить.

Відступися від серця, тривого!
День прийдешній хай буде ясним!
…Дуже страшно зустрітися з Богом,
Ще страшніш — не зустрітися з Ним…
Володимир Сад

 

Ти Господь мій…

Ти Господь мій і Друг, і Пастир.
На перетині сивих доріг
Так не хочеться, Боже, впасти —
Й наче в спину ножем: «Не добіг!»

А я бігтиму до знемоги
В заметілі, дощі, грозу,
Під шалений гул застороги,
Через злі та лукаві дороги
Добіжу, докочусь, доповзу.

Покладу на олтар всі сили
Й, розіп'явши у серці гріх,
Помолюся: «Мій Боже милий,
Все зробив я. Усе, що міг!»
Володимир Сад

 

* * *
Життя своє присвячую Тобі,
Тобі, мій Господи, Тобі і більш нікому,
Чи тихі дні, чи роки в боротьбі,
В піснях душі чи в смутку і в журбі —
Тобі…

Живу Тобою, рухаюсь, люблю,
В моєму серці радість веселкова,
В душі немає смутку і жалю,
Тримай мене в руках Своїх, молю, —
Люблю…

Як Пастир, Сам до вічності веди
Крізь заметілі, грози і тумани.
Коли втомлюся, серцю дай води,
Зігрій теплом в осінні холоди,
Веди…

Настане час, і я туди прийду,
Де царство слави, — там не буде ночі,
Там відпочине втомлений мій дух,
Все, що надбав, до ніг Твоїх складу.
Прийду…
Володимир Сад

 

Як залишаюсь я з Тобою

Як залишаюсь я з Тобою,
Мій Господи, на самоті —
Такі хвилини золоті,
Хоч пересипані журбою.

Тобі скажу те невимовне,
Що вмерзло в душу і щемить.
І прийде вистраждана мить,
І все єство теплом наповнить.

Проллється струменем гарячим
Від тімені до самих ніг,
Розтане почорнілий сніг —
І я себе відчую зрячим.

В моєму голосі тремкому
Ти вчуєш славу і красу.
Поклін Тобі я понесу,
Тобі, мій Боже, й більш нікому.

Пройду прекрасною межею
Свойого літа і зими.
Встає веселка над душею
І щастя тріпотить крильми.
Володимир Сад

 

Вибір

Це було в лікарні. Догоряла осінь.
За вікном бриніли далі голубі.
В небо піднімалась пісня стоголоса
В шелестінні листя кленів і дубів.

У палаті — тихо. Біля ліжка — мати,
Син її єдиний стомлений, блідий…
Спогади дитинства… Серце знов на чатах:
«Він повинен жити, він ще — молодий.

Ой, невже погасне рання юність сина?» —
Пролітали кадри відчайдушних дум;
Пестила крізь сльози, мов малу дитину,
Звісно, намагалась відвернуть біду.

Жити так хотілось матері і сину!
«Вибирай!..» — не скаже небо голубе.
Та, щоб стався вибір, — він би був єдиним:
Мати без вагання віддала б себе…

                    ——————

Друзі, наш Спаситель — більше, аніж мати,
Кожен з нас у Бога — любеє дитя.
Вічності не купиш ні за яку плату,
Кров Христа святая — ось ціна життя.

Грішнику, мій друже, це для всіх природно —
Жити, жити хоче стомлена душа;
Пам’ятай, що в Бога день один — сьогодні,
Благодать прийняти, раджу, поспішай!

Нині голос Божий ніжно закликає:
Ти живеш дочасно — вічність вибирай!
З Богом чи без Бога — третьої немає:
Грішників жде пекло, а спасенних — рай!
Степан Коханець

 

Він — Бог, я — раб

Пс.118, 14

Слабке відлуння величі Творця —
Моє єство: мій розум, сила, дія…
До неба очі зводжу без кінця,
Бо тільки в Бозі — вічності надія.

Він — Бог, я — раб! І в цьому правди суть,
Найвища мудрість чесної людини.
Душі всі болі й радощі несу,
(Приймає Він без вихідних щоднини.)

Коли ослабне тіло і мій дух,
Він, вічний Лікар, Сам спішить в палату,
Його незмінні стражі — зір і слух
Безкомпромісно служать не за плату.

Любов і милість — ось що двига Ним,
Вони одвічно сущі і без міри,
Творцеві неба всім єством земним
Завдячую — живу, радію, вірю.

Не змовкне спів осанни на вустах
І в будні дні, і в світле воскресіння;
Ісус — мій Бог — надійним Другом став
І силою, і піснею, спасінням!
Степан Коханець

 

* * *
Життя щодня нам щось нове несе.
І доля в цьому, ні, непогрішима,
За прейскурантом платимо за все:
Своїм життям, свободою, грошима.

Від повсякденних стресів і тривог,
Без різних препаратів і есенцій
Спасти людину може тільки Бог,
А не якісь там чудо-екстрасенси.

Життя і смерть — це давні вороги!
І наслідки діянь не ідентичні.
І мертві істукани – не боги;
Один є Бог – живий, правдивий, вічний!

Літопис християнства — від Христа,
У вірності Ісуса — колір синій;
Любити всіх Він ще не перестав,
А місія любові — у спасінні.

Сьогодні — час. До Господа спішіть!
Бо суть життя лиш в Нім, а не в женьшені…
Любіть Його до глибини душі
І жертвуйте — до глибини кишені!
Степан Коханець

 

Нове життя

Нове життя нового прагне слова.
М. Рильський

Земне все минуле, а вічне — небесне.
Сьогодні ми вільні — уже не раби,
Бо вірили всі: Україна воскресне,
Із попелу встане, з вогню боротьби.

На прапорі кольори: небо і сонце…
Вагомо, що символу крові нема.
Народ український став вільним — не сон це,
Бо воля народу сильніша гармат.

Проснулась надія, і віра міцніє,
У більшості в грудях палає любов.
О люди, сьогодні шукайте Месію —
І вийде назустріч вам праведний Бог!

«Прийдіть всі до Мене!» Почуй, Україно,
Від Нього в минуле нема вороття.
Бо кожен, хто став перед Ним на коліна,
Піднявся на ноги з достатком життя.

В Ісусі — надія, життя, воскресіння!
А ласка Господня — хліб, Слово дала!
За щастя, за волю, за вічне спасіння
Єдиному Богу належить хвала!
Степан Коханець

 

«Встану, піду…»

Луки 15, 18

Христос спасіння всім дарує людям,
До Нього йшли, ідуть і будуть йти.
Він був, і є, і вічно вірним буде,
Він — двері й путь до світлої мети.

О друже мій, сьогодні не вагайся
Прийняти в серце Господа Христа.
Йому, Йому душею ти віддайся,
Бо в Нім життя і правди повнота.

Сьогодні Він тебе ще ніжно кличе:
«Вернись додому, сину, сину мій…»
Тобі добра і щастя щиро зичить
Цей голос тихий, лагідний, святий.

Вернись, бо хмари грізні вкрили небо…
Ой, не ховайсь від Божого лиця!
Ступи хоч крок, а Він, знай, — два до тебе…
Його любов без міри, без кінця.

Скажи: «Згрішив, згрішив перед Тобою,
Прийми мене в число найменших слуг».
І над гріхом в нерівному двобої
Вір — допоможе правди Божий Дух.

І буде радість в серці, буде свято.
(Святі на небі славлять Бога сил!)
Тебе Христос жде й Церква — рідна мати,
Коли ж ти Богу серце віддаси?
Степан Коханець

 

Господь — Пастир мій

Пс.23

Мій Пастир — Бог! Не буду у нестатку.
На пасовиська добрі Він веде.
Мене на тиху воду запровадить
І там я п’ю. Я в Нім безмежно радий!
Ні, не піду я більше до людей.

Я в Нім знайшов для серця відпочинок,
Він відживляє душу там мою.
Він — стежка правди, радості й надії,
Його любив, мов сонце, душу гріє.
Тепер, немов на скелі, я стою.

Він Сам — Життя! Немає більше щастя,
Душе моя! Від радості співай!
Мене ніщо здолати вже не може,
Бо в тяжкий час Христос мені поможе,
І доведе в той вічний щастя край.

Коли піду й долиною темряви,
То не боюся навіть злого я.
І в світлий день, і в пітьмі серед ночі
За мною стежать пильно Твої очі,
Зі мною — Ти і палиця Твоя.

Ти стіл мені готуєш для поживи,
Слова Твої — дорожчі за життя.
Всіх тих, хто ще чатує наді мною,
Мов вітром гониш правдою святою,
І ворогам немає вороття.

Твоє добро і вічне милосердя
Мене не лишать тут, на цій землі.
І я не лишу дім святий Господній.
Любов Твоя і вчора, і сьогодні,
І вічно буде — прапором моїм!

О Пастир мій! З Тобою не боюся.
Ти залишив для прикладу сліди…
Вночі й удень до Тебе я молюся:
— Не випусти із рук Своїх, Ісусе,
Тримай! І сам до вічності веди!
Степан Коханець

 

Хліб

Скоринкою пропахли руки в мами.
Духм'янять збіжжям здощенні поля,
Зернини гріє в пазусі земля
І пахне серпень новими хлібами.

Дороги пахнуть хлібом і дощами,
Хоч рушників життя не розстеля.
Але був хліб, й оралася земля,
Життя було, і був Господь із нами.

Ісус є Хліб, і кров Його — пиття.
Його слова — як пахощі хлібини.
Він нагодує, Він дасть майбуття.

Хто Хліб той їстиме — ніколи не загине.
І я приймаю, як саме життя
Святе причастя з рук Святого Сина.
Юрій Вавринюк

 

* * *
О, світанкові битви! Як вас мало!
Як мало тих безлюдних берегів,
Де обосічний меч і смертоносне жало
Стрічаються в бою заклятих ворогів!

Де кольором вогню забарвлюється небо
І серце час рече, немов секундомір...
І легко знемогти, а вистояти ― треба!
Не смерті ― а своїм сльозам наперекір.

Я хочу більше вас, громи і землетруси ―
Усім своїм єством ввібрати вашу міць!
І хтось нехай живе, а я померти мушу,
Щоб небом прорости з розширених зіниць.

Якщо я не помру, я більше не проллюся
Рядками на папір, червоними, як кров.
Тому ― цей берег мій, тому я не здаюся,
Тому я заберу все те, за чим прийшов!

Чекаю вас, шторми, могутні слуги смерті!
Хоч я мабуть смішний супроти ваших хвиль...
Смієтеся? Дарма ― моя душа безсмертна.
На ній стоїть печать Володаря Стихій!
Дмитро Довбуш

 

* * *
А Твої долоні – долоні Садівника,
вони пахнуть яблуками. Золотими.
А Твої долоні – долоні Сіяча,
вони пахнуть зерням золотим, о Хлібе!
А Твої долоні болять мені гіркіше сліз,
гірких-несолоних…
Ти воскрес, а вони все ще болять…
глибше за стукіт серця і власний подих.
…А раптом Твої сліди замете вітер, не той, що Подих,
а той, що суєта суєт?
І я забуду, яке на смак Світло,
і я забуду, яке на доторк Слово…
Піду манівцем навпростець…
Осот і будяки.
Чи озирнусь і застигну,
як та жінка Лотова,
але несолоною…
Краще хай болять.
Але й пахнуть.
Зоряна Живка

 

* * *
Зупинись на краю безодні.
До погибелі шлях забудь.
Бог прощає тобі сьогодні.
І дарує спасіння путь.
Посміхнулось весняне небо
Чисте, лагідне, голубе.
За минулим не плач, не треба.
Бог для щастя створив тебе.
Віка Яричевська

 

* * *
У шелесті весни, у шепоті дощу,
Крізь хаос міркувань я чітко чую голос:
«Прийди, Моє дитя, Я все тобі прощу,
У серці проросте цілющий щирий колос».
Мене веде Твоїх безмежна сила слів,
Даруючи любов, що не здолають води.
Любов — єдиний шанс, із тисячі шляхів
Єдиний вірний шлях до вічної свободи.
Віка Яричевська

 

* * *
Весна, нарешті! Заметіль в минулому.
Промінчик поцілунком до трави…
Душа бринить пташиною розчулено:
«У Бога щастя віднайдете ви!»
Бринить душа, весни дзвінкий струмочок,
Мандрує до відвічної ріки,
Аби скоріш до рідної руки
І проспівати: «Авва, Авва, Отче!»
Віка Яричевська

Сторінки  1  2

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ