Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com


Проза

Християнська проза

За авторами

 

Смердючка, Микола Борбинський, 30.06.2013

…Бо що тут казати — вам-то добре, вам — і вранці не пече, і увечері не нудить, а вдень — то просто благодать, живи і тішся. Не те, що декому, а втім, що тут балакати — кого ж хвилює, що у вас вчора під вечір — 37,2, а сьогодні так у попереку штрикає, що аж млості беруть. І кому пожалітися, зрештою — у кожного, мовляв дядько Лаврін, «своя жизнь, і не вмєшувайтеся, шановний, у мою лічну жизнь». А тепер за порядком. Якщо завтра неділя, а ваша «колісниця огненна» схожа на сусідську льоху, що ліниво повертається у розкішній калюжі, то потрібно брати відро та ганчірку. Марко (толковий дядько, фермер, до речі) саме так і діяв.

Лист, Юрій Вавринюк

Поштар Сава звичними рухами перебирав сьогоднішню пошту. Більш як за два десятки років поштової служби ці рухи відшліфувалися до автоматизму — у нього виробився власний, тільки йому одному зрозумілий метод розкладання листів у стару, а від цього ще більш шановану, поштарську сумку. Цю сумку знали всі без винятку жителі селища і навіть більшість собак, які стерегли обійстя цих жителів. Різноколірні листи немов би за помахом чарівної палички акуратно лягали на декілька стопок і лише іноді, коли адреса була неповною чи написана нерозбірливо, на якусь долю секунди рука застигала в невпевненості: куди покласти. Які тільки листи не проходили через його руки, які особисті потаємні секрети ховалися за зовні безпристрасними конвертами! Сава, якого в селищі шанобливо називали Юхимичем, був чесний та добросовісний, ніколи не відкривав чужої кореспонденції, доставляв її вчасно та акуратно. За це його любили та поважали.

Тимко, Світлана Береза, 30.06.2013

Домівка зустріла Тимофія тугою, яка не розвіювалася тут, здається, ніколи: ті ж двері, що так жалібно стогнуть, коли їх відчиняють (хтозна, коли востаннє змащували завіси); той же поріг, брудний і немитий; закіптюжені шибки, об які вже стільки літ розбивається сонячне проміння, марно силкуючись увірватися до кімнати… По кутках павуки майстерно снують свої ажурні полотна («Чи не єдина прикраса цієї оселі», — сам до себе гірко посміхнувся юнак).

Як любити ближнього, Тетяна АЛЯБ'ЄВА, 30.06.2013

Ви знаєте, що таке звуження судин головного мозку? Сергію про цю хворобу відомо практично все. Дружина Олена страждає цим захворюванням з юних років. Трапляється, що вона несподівано непритомніє. Так тривожно залишати її одну! Навіть тепер, стоячи за кафедрою, проповідуючи Слово Боже, Сергій проводжає поглядом дружину з малям на руках. Олена виходить з залу будинку молитви. «Може, їй стало погано, — промайнула думка. — А може, просто хоче без сторонніх поглядів погодувати грудьми дочку?» Слідом за мамою тупають сини.

Три листочки осені, Софія Прокопчук, 30.06.2013

Вітерець встеляє доріжку перед Нею осіннім золотом. Майстерно вирізьблені кленові листочки наввипередки нашіптують тільки їм відомі мелодії осені. Майже щоденно, п'ять днів на тиждень, Вона приводить сюди найдорожче, що у Неї є — свою дитину. Саме тут, у навчально-реабілітаційному центрі, вони обоє зустріли Любов, Віру і Надію…

Несподіване щастя. Світлана Береза, 20.06.2010

Сергій метався по кімнаті, мов зранений звір у клітці; зазирав до кожної шухляди, в кожен закуток, аби нічого не забути в цьому остогидлому, хоч і затишному домі. Скидав докупи свої сорочки, краватки, светри, шкарпетки і навіть носовички — все, до останньої дрібнички, забере з собою. >>>

"Я хочу жити жити". Володимир Повар, 12.06.2009

Земні шляхи часом перетинають чорні смуги болю й печалі, які людині не обминути й не перестрибнути. Їх можна лише пережити, перетерпіти, перебороти. В такі моменти чимало з нас залишається наодинці зі своїми відчаєм та смутком. І чомусь серед того мороку немає людей, здатних підставити плече під ту ношу. Навпаки, пригнобленого потрохи «здають» рідні та друзі. Віддаляючись в далечінь буднів, залишають його при дорозі одного, приреченого на розтерзання.
Але ця розповідь оптимістична. Йдеться про двох. Їхні долі перетнулись в найкритичніший момент, викресавши сніп співчуття й доброти. >>>

Я сама… своїми… руками…, Микола Мучинський

Костик з кухні перейшов у кімнату, але крики долетіли й сюди. «Що там в них знову трапилося? — поморщився хлопець. — Певно, дядя Слава знову набрався і робить «розгони» в сім’ї». Костик прислухався. >>>

Затемнення сонця, Микола Борбинський

Ну ось так — ви вирішили написати оповідання, ну, скажімо, про щось таке… От, приміром, про життєвий трапунок або про долю діда Уліяна, того, що совєти забили в сорок першому році — бо, кажуть, кулак він був. Можна й про інше що написати — головне, щоб погода була підходяща і настрій, щоб, значить, відповідний або щоб осінь була. >>>

Де ж її душа?, Катерина Сотник

Довго збирався відвідати сестричку Анюту в місті, але в селі завжди гаряча пора. І ось нарешті відклав усі невідкладні справи і вирушив в область з торбами, які приготувала моя половина. Анютин чоловік Василь зустрів мене радісно, але трохи розчарував:
— Анюта поміняла роботу, тому, хоч сьогодні й субота, вона на зміні.
Чекати я не міг, обіцяв сьогодні повернутися, тому вирушив шукати сестру на роботі. >>>


Голуби мой, голубочки, Віктор Котовський

Бабі Вірі йшов вісімдесят сьомий рік. Важко було вже нести такі літа, так хотілося вже відпочити… Та Господь все чомусь не відпускав. Дочка каже: не готова ти. А що ж тут треба, чи клунки які в дорогу збирати? З Богом вона вже давно, більше двадцяти років, гріхів у неї нема. Та й де вони, ті гріхи, візьмуться, як вона ні з ким не спілкується, ніяких справ з людьми не має. Ще й не глуха була, то уникала мирських, ніколи не сиділа з бабами на ослоні під клубом, не стояла біля сільмагу, де вони постійно спинялися та, поставивши сумки, теревенили годинами. >>>

Монетки, Олександр Андрющенко

Весняне сонце і свіже повітря натомили мої ноги, і я сів на лавку.
З солодкої весняної знемоги мене вивів шерех за лавкою. Я обернувся, і побачив хлопчака років шести, який пильно вдивлявся під лавку. Хлопчик неквапом обійшов лавку, все так само продовжуючи щось під нею шукати. >>>


Розмова, Олександр Беліченко

Київ. Весна. Голосіївський парк зустрічає гостей веселим пташиним щебетом. Щасливе яскраве сонечко сріблом виграє на плесі невеличкого озера, обсадженого молодими вербами, бруньки яких сповнені найперших сподівань на літо.
Усміхнена, весела дівчина-децепешник, милуючись красою природи, після довго зимового «не можу іти по слизьких стежках, бо впаду» повільно йде алеєю, спираючись на коцюбочку. >>>

Генерал, Юрій Вавринюк

Над Єреваном застигла липнева спека. Було важко дихати (давало знати висотне розмiщення мiста) — i лише розкiшна зелень рятувала вiд тимчасових незручностей це чудове мiсто. Пополудні на околицi мiста було тихо i затишно, спекотливий дискомфорт майже не вiдчувався. Старий вузький провулок був безлюдним. Лише в тiнях акацiй лiниво валялися кiлька бездомних собак, i бiля непомiтної прохiдної ходив взад-вперед ще зовсiм молоденький солдатик. Картина, гiдна пензля пейзажиста. I не хотiлося навiть повiрити, що цю iдилiю може щось порушити. Але мiсцевi жителі знали, що мешканцi чудових i затишних будинкiв за високим кам’яним парканом, що тягнувся на всю довжину вулицi, захоплюються зовсiм не пейзажами. Тут розташувалася секретна вiйськова частина.

Найщасливіша людина на світі, Юрій Вавринюк

Він, скільки себе знав, мріяв бути щасливим. Через все життя ніс ту примарливу мрію, немов у пригорщі маленьке пташеня: зігрівав теплом своїх долонь, притулявся до м’якої грудочки щокою, плекав та ростив. Ця мрія змінювалася з роками, втілюючись у різні образи, в залежності від віку та ситуації. Вона була з ним завжди — і це давало наснагу жити.

Палаюче вугілля, Юрій Вавринюк

Старий Максим помирав.
Власне, хвороба була неважкою, але змусила його лягти у ліжко, чого раніше ніколи з ним не було. Можна було б надміру не перейматися цим — за кілька днів лікування все минулося б, але зараз це не той випадок. Максим був матеріалістом. Матеріалістом у тому розумінні, що сприймав дійсність такою, якою вона є, не задумуючись i не аналізуючи. Тому всі балачки щодо якоїсь душі вважав порожніми i не вартими уваги. Навіть саму смерть бачив як логічний i закономірний фінал («зариють, як собаку»), а отже, й не боявся її.


Винахідник, Юрій Вавринюк

Винахідник боязко, майже навшпиньки йшов довгим коридором, короткозоро вдивляючись у написи на дверях. Нарешті він знайшов потрібну йому табличку і зупинився перед дверима. Нерішуче потупцювався, і глибоко вдихнувши, як перед стрибком у холодну воду, взявся за ручку.
Господар кабінету, за спиною якого до самої стелі Гімалаями виструнчилися полиці з папками, запитливо глянув на прочинені двері, з-за яких висунулася лисувата голова з окулярами на носі.
— Тут реєструють винаходи? — нерішуче запитала голова, після чого у двері просунувся тулуб, а нарешті і цілий власник голови.


Зигзаги життя, Юрій Вавринюк

Збірка міні-оповідань



 

 

ГОЛОВНА    •    ПОЕЗІЯ    •    ПРОЗА    •   РУССКАЯ ПОЭЗИЯ