Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

Замовити
поетичну збірку

Поезія віри

Осоння віри

Замовити
поетичну збірку

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Проза

Монетки

       Весняне сонце і свіже повітря натомили мої ноги, і я сів на лавку.
       З солодкої весняної знемоги мене вивів шерех за лавкою. Я обернувся, і побачив хлопчака років шести, який пильно вдивлявся під лавку. Хлопчик неквапом обійшов лавку, все так само продовжуючи щось під нею шукати.
       Розглядаю його.
       Одяг жахливо бідний, але ніби чистий. На носі брудна пляма. Погляд хлоп’яти мене вразив. Було в ньому щось дуже доросле, самостійне. Думав, що видалося, не може в шестирічного бути такого погляду. Але малюк дивився під лавку саме так.
       Я дістав жуйку і поклав подушечку в рот. Малюк на мить перевів погляд на мої руки, і тут же опустив очі на землю.
       Я більше від здивування, ніж усвідомлено, підняв ноги. Малюк сів і уважно подивився на землю під моїми ногами.
       — І тут немає, — зітхнув.
       — Жуйку будеш? — запитав я, дивлячись на цього маленького мужика.
       — А у тебе яка, я люблю фруктові, — відповів він.
       — У мене м’ятна, — я дістав жуйку і на долоні протягнув йому.
       Він, на мить завагавшись, узяв подушечку і кинув в рот.
       Я посміхнувся, побачивши його руки, звичні руки маленького хлопчака, жахливо брудні.
       Ми дивилися один на одного і жували жуйку.
       — Добре сьогодні, тепло, — сказав я.
       — Снігу немає, це дуже добре, — задумливо сказав він.
       — А чим же тобі сніг заважав?
       — Ну ти даєш, під снігом же нічого не видно, — зауважив хлопець.
       Малюк засунув руки в кишені, подивився на мене і сказав:
       — Піду я, скоро темніти вже почне, а я майже нічого не знайшов, спасибі за жуйку, — він розвернувся і, дивлячись в землю, пішов по алеї.
       Я не можу сказати точно, що ж саме змусило мене окликнути його, напевно якась доросла пошана до розсудливого хлопчика.
        — А що ж ти шукаєш?
       Він зупинився і, трохи подумавши, запитав:
       — Нікому не скажеш?
       — Гм, ні, нікому. А що, це таємниця? — я здивовано підняв брови.
       — Це мій секрет.
       — Гаразд, умовив, чесне слово, не скажу, — посміхнувшись, вимовив я.
       — Я шукаю монетки, тут на алеї їх іноді можна багато знайти, якщо знаєш, де шукати. Їх багато під лавами, я минулого року дуже багато тут знайшов.
       — Монети? — перепитав я.
       — Так, монети.
       — І що, минулого літа ти їх теж тут шукав?
       — Так, шукав, — обличчя хлопчика стало дуже серйозним.
       — А сьогодні багато знайшов? — ради цікавості запитав я.
       — Зараз, — сказав він і поліз в кишеню штанів.
       Маленька рука дістала з кишені клаптик паперу. Хлопець сів навпочіпки, розгорнув газету і поклав на асфальт. У газеті блищало декілька монет. Насупившись, брав монети з газети і складав в свою маленьку брудну долоню. При цьому його губи ворушилися, напевно він дуже старанно підраховував свої знахідки. Минуло декілька хвилин, я усміхаючись дивився на нього.
       — Сорок вісім копійок, — сказав він, висипаючи монети в газету, і сховав у кишеню.
       — Ого, так ти багач, — ще більше усміхаючись, сказав я.
       — Ні-і-і, мало, поки мало, але за літо я тут багато знайду.
       Я згадав свого сина, і себе: а хто не збирає на цукерки або іграшки гроші в дитинстві?
       — На цукерки збираєш?
       Хлопчак, насупившись, мовчав.
       — А, напевно, на пістолет? — перепитав я.
       Хлопець ще більше насупився і далі мовчав.
       Я зрозумів, що своїм запитанням я перейшов якусь дозволену межу, я зрозумів, що торкнувся чогось дуже важливого, а може, і глибоко особистого в душі цього маленького чоловіка.
        — Ну, добре, не ображайся, удачі тобі і побільше монет. Завтра ти будеш тут?
       Хлопець, якось дуже сумно подивився на мене і тихо сказав:
       — Буду, я тут кожен день, якщо, звичайно, дощ не піде.
       От так і почалося моє знайомство, а надалі і дружба з Іллюшею (він сам себе так називав). Щодня я приходив на алею і сідав на лавку. Ілля приходив майже завжди в один і той же час, я питав його, як улов? Він сідав навпочіпки, розгортав газету і з великою старанністю перераховував свої монети. Жодного разу там не було більше рубля.
       Через декілька днів після першої зустрічі я запропонував йому:
        — Іллюша, у мене тут завалялося кілька монет, може, візьмеш їх в свою колекцію?
       Малюк надовго задумався і сказав:
       — Ні, так просто не можна, мені мама казала, що за гроші завжди треба щось давати. Скільки у тебе копійок?
       Я перерахував на долоні мідяки.
       — Рівно 45 копійок, — з удаваною посмішкою сказав я.
       — Я зараз, — і малий сховався в найближчих кущах.
       Через кілька хвилин він повернувся.
       — На, це я тобі за монети даю, — сказав хлопчак і простягнув до мене долоньку.
       На дитячій долоньці лежав огризок червоного олівця, обгортка від цукерки і шматок зеленого скла від пляшки.
       Так ми уклали нашу першу угоду.
       Щодня я приносив йому дрібняки, а йшов з повними кишенями його скарбів: кришок від пива, скріпок, поламаних запальничок, олівців, маленьких машинок і солдатиків. Вчора я взагалі пішов казково «багатий»: за 50 копійок я отримав пластмасового солдатика без руки. Я намагався відмовитися від такого несправедливого обміну, але малюк був міцний в своєму рішенні як залізобетон.
       Але одного дня малюк відмовився від обміну, і як я його не умовляв, він був непохитний.
       І наступного дня відмовився.
       Декілька днів я намагався зрозуміти чому він більше не хоче брати у мене монет? Незабаром я зрозумів: він продав мені все своє нехитре багатство і йому нічого було дати мені натомість за мої монети.
       Я пішов на хитрість. Я приходив трохи раніше і тихенько кидав під лавки по декілька монет. Хлопчик приходив на алею і знаходив мої монети. Збирав їх, сідав біля моїх ніг навпочіпки і з серйозним виглядом перераховував.
       Я до нього звик, я полюбив цього мужика. Я закохався в його розсудливість, самостійність і наполегливість у пошуках монет. Але з кожним днем, мене все більше і більше мучило питання: для чого він другий рік збирає монети?
       Відповіді на нього у мене не було.
       Майже щодня я приносив йому цукерки і жуйки. Іллюша з радістю їх лопав.
       І ще, я помітив, що він дуже рідко усміхається.
       Через тиждень хлопець не прийшов на алею. Не прийшов і наступного дня, і весь наступний тиждень не приходив. Ніколи не думав, що так переживатиму і чекатиму його.
       Вчора я прийшов на ту саму алею в надії побачити Іллюшу.
       Коли ж побачив його, серце мало не вилетіло з грудей. Він сидів на лавці і дивився на асфальт.
       — Здоров, Ілюшо, — сказав я, усміхаючись на всі зуби. — Ти чого це не приходив? Дощу не було, монет під лавками лежить, мабуть, багатезно, а ти байдикуєш.
       — Я не встиг, монети мені більше не потрібні, — відказав він дуже тихо.
       Я сів на лавку біля нього.
       — Ти чого це, брате, сумуєш, що значить «не встиг», що значить «не потрібні», ти це кинь. Викладай-но, що там у тебе, а я ось тобі приніс, — і протягнув йому долоню з монетами.
       Хлопець подивився на руку і тихо сказав:
       — Мені не потрібні більше монети.
       Я ніколи не міг подумати, що шестирічна дитина може говорити з такою гіркотою і з такою безнадією в голосі.
       — Іллюшо, так що трапилося? — запитав я і обійняв його за плечі. — Навіщо тобі, взагалі, потрібні були ці монети?
       — Для татка я збирав монети, для татка, — і з очей малюка потекли сльози, дитячі сльози.
       У роті в мене все пересохло, я сидів і не міг вимовити ні слова.
       — А навіщо вони таткові? — мій голос зрадницьки зірвався.
       Хлопець сидів з опущеною головою, і я бачив, як на коліна падали сльози.
       — Тітка Віра казала, що наш татко багато п’є горілки, а мама сказала, що татка можна вилікувати, він хворий, але це коштує дуже дорого, треба дуже багато грошей, ось я і збирав для нього. У мене вже було дуже багато монет, але я не встиг, — сльози потекли по його щоках струмком.
       Я обійняв його і притиснув до себе.
       Ілля заплакав на весь голос.
       Я притискував його до себе, гладив по голові і навіть не знав, що сказати.
       — Татка більше немає, він помер, він дуже хороший, він найкращий татко в світі, а я не встиг, — малюк ридав.
       Такого шоку я не переживав ніколи в житті. У мене також струмками текли сльози.
       Хлопець різко вирвався, подивився на мене заплаканими очима і сказав:
       — Спасибі тобі за монети, ти мій друг, — розвернувся і, витираючи сльози, побіг по алеї.
       Я мовчки спостерігав, як він біжить, плакав і дивився услід цьому маленькому чоловіку, якому життя підсунуло таке випробування на самому початку його шляху і розумів, що не зможу йому допомогти ніколи.
       Більше я на алеї його не бачив. Кожного дня протягом місяця я приходив на наше місце, але його не було.
       Тепер приходжу набагато рідше, але ще жодного разу його не бачив, справжнього чоловіка Іллюшу, шести років від народження.
       Дотепер я кидаю монети під лавку, адже я його друг, нехай знає, що я поряд.

Олександр АНДРЮЩЕНКО

Переклад з російської
Електронна газета «Захід-Схід»

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ