Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Проза

Розмова

Кожен живий потрібен, не можна людину навіть словом позбавляти життя.
Марина Новикова

       Київ. Весна. Голосіївський парк зустрічає гостей веселим пташиним щебетом. Щасливе яскраве сонечко сріблом виграє на плесі невеличкого озера, обсадженого молодими вербами, бруньки яких сповнені найперших сподівань на літо.
       Усміхнена, весела дівчина-децепешник, милуючись красою природи, після довго зимового «не можу іти по слизьких стежках, бо впаду» повільно йде алеєю, спираючись на коцюбочку.
       Ліворуч від неї на лавці, розмовляючи між собою, сидять дві подруги. Одна з них — кароока Ольга Миколаївна Щаслива, вдягнена в білу «святу» блузку і життєлюбно-зелену спідницю. Інша — Явза Іванівна Самотня вдягнута в чорну сукню.
       — От горе, так горе! Навіщо їй так жити? — свідомо голосно, щоб почула дівчина, сказала «черниця». — Скажи, Олю, хіба не можна під виглядом якихось вітамінів зробити їй укол, щоб сама не мучилася та й своїм батькам життя не паскудила, мов ложка дьогтю в діжці меду? Невже якийсь Шерлок Холмс винишпорюватиме від чого саме померла утриманка? Хіба не так?
       — Ні. Так не можна, — спокійно заперечила Ольга Миколаївна.
       — Але ж чому?
       — У Святому Письмі написано: «Не вбий». Бог дав цій дитині життя — і тільки Він має право його забрати. Він бо Господь — господар душ наших. І навіть світський гуманізм, який наші сучасники тут так палко обстоюють, проголошує головною цінністю Людину та її життя. Зверніть, будь ласка, увагу — особу, особистість, життя, а не роботу, якісь міфічні геркулесові подвиги.
       — По-вашому, виходить: посадила людина за своє довге життя деревце, чи ні — немає значення. Аби тільки народжена була жінкою?!
       — De-jure — це так! Хто б як до цього не ставився. Інакше, зважаючи на те, що Господь за гріх, за беззаконня батьків карає до третього і четвертого покоління, навіть страшно собі уявити, що може бути. Мені аж моторошно, як подумаю. Немає Бога — немає й Моралі. В боротьбі «без правил», ймовірніше, виживає найсильніший. Але чи найкращий?
       — Але ж, даруйте, Олю! Це несправедливо: мене до цієї мавпи рівняти. Я все життя працювала секретаркою.
       «Боже, вона, через свою пихатість відмовляє хворій у людській гідності; навіть формально, як більшість» — подумала Ольга Миколаївна і мовила далі:
       — У неї своя випроба: безробіттям, безгрошів’ям. Хіба ви не знаєте, як тепер важко вижити на мізерну пенсію?
       — Краще б ніколи не знала! Але ж… каліка може натягнути на себе рвану сорочку.
       — Звичайно, так. Але, сидячи десь у брудному біснуватому підземному переході, будь-яка людина здеградує. За все треба платити! І, на жаль, не тільки умовно-цінними фантиками. Я ось, наприклад, сорок років пропрацювала на будівництві малярем. Бувало, нанюхаюся фарби, додому прийду як токсикоманка. А там, вдома, чоловік п’яний і три пари голодних дитячих очей лупають на тебе. Забуваєш про втому, про себе, про все на світі. А, до речі, особисто ви маєте дітей?
       — Ні. Навіщо мені підопічні? Краще без них! Ніяких турбот, жодних проблем. Я ж, Олю, краля була, — літня жінка дістала свої фото, які «випадково» лежали в сумочці, і простягла їх співрозмовниці. — Глянь! Я ж вільна пташка була. Не те, що ви! Зачиню свою прибрану-неприбрану халабуду — і гайда. Куди схотіла. Правда, тепер кепсько. Заколи його комар! Бо у квартирі самотньо-самотньо. Води подати нікому. Здається: життя пішло коту під хвіст. Як особистість, я нікому вже не цікава, бо в мене нічого немає. Навіть боюсь, щоб не вбили… через хату. Ходять тут всякі.
       «Боже! Мені жаль цю стару жінку. Я щиро співчуваю їй. Господи, будь милосердним до неї грішної, хоча вона сама списала свою білосніжну сторінку, покарлючила, як схотіла. Тепер уже нічого змінити неможливо. На жаль. Вже все, — подумала Ольга Миколаївна, вдивляючись кудись в далечінь, де видніла спина не такої, як усі, дівчини. — Стій! Чому я не збагнула відразу? Ця поважна пані ніколи не була матір’ю. Звідки їй знати, що таке рідна кровиночка, тим паче, одна-єдина? Чи має вона моральне право розпоряджатися чужим життям, як хазяїн худобою?»
       — Золото очищається, випробовується вогнем, а людина, з волі Господньої, — власним життям, щоденно, щомиті, — тихо мовила віруюча. — Розумієте, Явзе, неповна справність — то важкий подвійний іспит: для хворого — на витримку і мужність, а для тих, хто почуває себе повноцінними, — на людяність. Хоча я оптимістка, якщо на всі сто використати той невеличкий потенціал, що є в інваліда, можна якось пристосувати його до життя. Крім того, існує кращий шлях — зцілення всемогутнім Господом. Це не старечі вигадки, сама знаю. Може, саме тому досі жива. А мого любого, на жаль, горілка в могилу поклала, власне, не вона, а сатана — вбивця душ людських.
       — Ну, годі! Годі вже баляси точити! Забалакались, а вже час йти додому, — глянула на годинник Явза Іванівна Самотня, — все одно ми нічого змінити не зможемо. У нас немає ні булави, ні товстого гаманця.
       — Може, воно й краще! А йти все-таки треба, — згодилася з нею Ольга Миколаївна Щаслива, встаючи з лави. — До мене зараз онуки, діти молодшенького прийдуть. Ото втіха, ото радість буде бабусі.
       — А я прийду, попоїм — і в люлю. Ніяких турбот, жодних проблем.
       — Хіба таке буває? Скільки себе пам’ятаю, кожного дня щось хотіла, до чогось прагнула, мріяла. І навіть тоді, коли, здавалося, йшла босоніж по стерні, роздряпуючи до болю не ступні, а власне чутливе серце, Бог незримо, непомітно виливав Свою благодать, щоб я могла здолати свій тернистий шлях.
       Немов та дівчинка.

Олександр БЕЛІЧЕНКО

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ