Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Проза

Тимко

«…Благословляйте тих, хто проклинає вас, робіть добро тим, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто кривдить і переслідує вас».
Євангелія від Матвія 5:44

Домівка зустріла Тимофія тугою, яка не розвіювалася тут, здається, ніколи: ті ж двері, що так жалібно стогнуть, коли їх відчиняють (хтозна, коли востаннє змащували завіси); той же поріг, брудний і немитий; закіптюжені шибки, об які вже стільки літ розбивається сонячне проміння, марно силкуючись увірватися до кімнати… По кутках павуки майстерно снують свої ажурні полотна («Чи не єдина прикраса цієї оселі», — сам до себе гірко посміхнувся юнак).

На стіні — підкова, стара, чорна, вкрита пилом. Відколи вона висить тут і хто повісив – про це хлопець і гадки не має, проте добре пам'ятає матусині слова: «Ти звертайся до неї, сину, коли буде скрутно — вона допоможе. Це підкова на щастя».

«Ну, що, допомогла?» — гіркою іронією діткнув серця важкий, мов камінь, спогад…

* * *

… Труна стояла посеред хати, і люди, які зійшлися на похорон, стиха гомоніли: «Відмучилася, сердешна. Шкода тільки, сиріт залишила з оцим гультяєм. Хіба отакий доведе їх до пуття?»

Сироти (себто Тимко зі старшим братиком Михайликом) стояли поруч. Михайлик плакав, а Тимко, вдивляючись у воскове обличчя неньки, роздумував: «Чому мама померла? Чому підкова не допомогла? Хіба легко було матусі, коли її бив вітчим, коли потім довго лікувалася від його побоїв, та так нічого й не допомогло — і ось зараз лежить у домовині… Чому?»

Закінчився похорон. Розійшлися люди. У дитячих сердечках цвяшком засів біль… Та час летів стрімко. Ночі змінювалися днями, і кожен новий день ніс нові тривоги, нові випробування — у важкій круговерті буднів ніколи було думати над отим «чому?». Вітчим не дуже любив чужих дітей ще за життя матері, коли ж її не стало — зовсім зненавидів хлоп'ят. «Зайві роти», — казав зневажливо чужій тітці, яка все частіше з'являлася в їх оселі та з якою цілими днями просиджував за пляшкою оковитої. Щоб «зайві роти» не заважали, щораз частіше посилав дітей у найбільш людні місця їхнього містечка просити милостиню («Хоч якась вигода буде, — радів. — Дітям завжди охочіше подають»).

Ні Михайликові, ні Тимкові жебрати не хотілося — хлоп'ят вабила школа, та що вдієш — вітчима боялися: якщо маму так люто побив, то що вже казати про них, малих та беззахисних, — нізащо не пожаліє…

Стоячи посеред вулиці босоніж, у подертих штаненятах, хлопці боязко озиралися: чи нема десь поруч знайомих або (що ще гірше) однокласників — засміють же. Хотілося втекти від завжди п'яного вітчима десь далеко (хоч навіть на край світу)… Але як втечеш? Хто в цьому великому світі захистить, приголубить, допоможе? «Може, підкова? — майнула якось думка в Тимковій голові. — Мама ж казала, що в біді допомагає. А хіба зараз не біда? Треба спробувати».

— Давай сьогодні втечемо до школи, — запропонував старшому братові. — А прийдемо додому — відразу попросимо підкову, хай збереже нас від батькових стусанів.

«Кар! Кар!» — десь зовсім поруч каркнула ворона, наче хотіла застерегти хлоп'ят від біди. Та Тимко, нагнувшись, підняв грудку землі й кинув її вгору, щоб прогнати пташку. «Геть звідси!» — гукнув. — Розкаркалася тут, віщунка нещасна. Не буде ніякої біди, чула? Нас захистить підкова. Ось так!»
Ворона, ще раз невдоволено каркнувши, перелетіла з однієї гілки на іншу, а діти, весело регочучи, подалися до школи…

* * *

«Чи ідол є щось?» — згадалися Тимофію слова Святого Письма… Ой, якби ж тоді, в дитинстві, про все це знати… Чим прискіпливіше вдивлявся в почорнілий талісман, тим більше дивувався: як міг так наївно вірити в те, що є не більше, ніж витвором людських рук… Чим була ця стара підкова для нього в пору заплаканого дитинства? Богом?! Напевно, так… Коли не знаєш Бога Живого, схиляєшся перед богом-ідолом, вірячи: він захистить.

Дорого ж обійшлася йому та хлоп'яча наївність. Тимо­ фієві хотілося не думати про те, що давно минуло, але пам'ять, немов калейдоскоп, змінювала картинки-спомини… Здається, наче й не було цих десяти літ — на порозі знову стояв, злякано притискаючись до дверей, дев'ятилітній Тимко. Поруч — Михайлик. У хаті — задушливо-смердючий горілчаний перегар, а за вікном, немов беручи реванш, знову глузує ворона: «Кар! Кар!» Батько, п'яно хитаючись, підходить зовсім близько. Тимко не бачить ні посоловілих очей, ні заслинених товстих губ — перед його очима тільки батькові руки: чорні, важкі, страшні.

— Де гроші? — суворо перепитав хлоп'ят.

— Нема… — Тимко поспішає відповісти першим: він же менший, а менших, кажуть, шкодують, не так боляче б'ють. — Ми сьогодні до школи ходили…

За вікном знову те остогидле: «Кар!» Чи, може, то тільки здалося? У Тимка шалено калатає серце, а оченята благально дивляться на стіну — туди, де виситиь підкова: «Допоможи!» Все марно — оберег щастя німий і байдужий. Зате вітчим:

— До школи, кажеш?! — не промовив, а зашипів грізно. — То ти вже вчений? Ось тобі, виродку, наука!
Удар важкого кулака розсік праву брову — лице залила кров (відчув її солоний присмак навіть на губах). Хотів, було, дременути, та п'яний вітчим ударив чимось важким по ногах. Від болю потемніло в очах — і Тимко впав на долівку. Вітчим ще лаявся, бив малого чобітьми, але хлоп'я вже того не чуло…

Отямився в чужій оселі. Довкола — прохолода й тиша. Лежав, боячись поворухнутися (нестерпно боліла нога), на білосніжному простирадлі. Поруч — сусідка тітка Люба.

— Живий? Слава Богу! Не лякай нас, дитино, більше, — лагідно посміхнулася жінка. Із-за її спини визирав Михайлик. Це він, як тільки Тимко упав непритомним, шмигнув зі своєї хати прямо сюди, до тітки Люби. Її чоловік, дядько Василь, почувши дитячий крик: «Вбили!» — стрімголов побіг до сусідової оселі й, відштовхнувши п'яного вітчима, взяв напівживу дитину на руки, поніс до себе. «Побійся Бога, Іване!» — докірливо кинув п'яниці на ходу. — За що сиріт кривдиш? Дивись, суворою буде розплата».

…Тимко, коли розплющив очі, не відразу впізнав тітку Любу. Здалося, то — матуся.

— Ти тут, мамо? — прошепотів самими лишень вустами. — Чому вона не допомогла? Чому?

— Хто «вона»? — тітка Люба легенько торкнулася Тимкового чуба, пригладжуючи його.

— Підкова.

— Підкова, кажеш? Ти в неї захисту шукав, напевно? Як бачиш, даремно. Не підкові треба довіряти, хлопчику, а Богові Живому.

— Але ж Бог далеко, на небі…

— Бог — завжди поруч, «поклади на Господа турботи свої, і Він підтримає тебе». Я потім про все це й багато чого іншого тобі розкажу. А зараз відпочинь…

Від цього м'якого голосу, дуже схожого на мамин, Тимкові стало спокійно та затишно — і він заснув…

* * *

Болючі спогади лещатами затисли душу. Тимофій хотів звільнитися від них — і не міг: пам'ять була цього разу безжальною…

У сиротинці, куди тітка Люба привезла братів, звільнивши їх від п'яної опіки вітчима, Тимкові також не було добре: почував себе — мов зламана гілка в розквітлому саду. Рубець над бровою добряче спотворював юне лице. Але то — ще півбіди. Нога, зламана (як виявилося) п'яним вітчимом, зрослася неправильно — і хлопчина не міг обходитися без милиць. Та в дитбудинках — нікому жалітися, нікому й жаліти: позбавлені змалечку маминої ласки та батькової опіки, діти не знають сентиментів, тут кожен — сам за себе… Зрештою, Тимко й не чекав ні від кого співчуття — лише б не глузували. Та де там! Хлопці з перших днів придумали прізвисько: «Каліч». Ох, уже те каліцтво!.. Скільки гарячих сліз пролито через нього ночами! Плачучи, розробив собі якось план: втекти із сиротинця. Куди? Звісно, куди — до лісу (він зовсім недалеко звідси). Забереться, мріяв хлопець, у самісіньку гущавину, викопає землянку — і житиме на самоті, подалі від цього немилосердного світу… От тільки Михайлика шкода – він, напевно, сумуватиме без Тимка… А ще — тітонька Люба, добра й ніжна, наче мама. Щосуботи забирає хлопців до себе додому, годує такими смачними стравами, яких він, Тимко, ще зроду не куштував. А в неділю приводить братиків разом зі своїми дітьми до недільної школи. Ні, втекти від неї не можна… Треба терпіти — терпіти до наступних вихідних. Зрештою, він же не відчуває таких мук, як Ісус Христос, про Якого розповідала якось тітонька Люба… «Я страждав лишень за себе, — міркував Тимко, — а Він за мене і за весь світ (навіть за вітчима!) помер на хресті. Страшно подумати, скільки витерпів мук. То хіба я не перетерплю якихось глузувань? Нехай сміються, коли вже так смішно».

Відтоді каліцтво дошкуляло хлопцеві менше — перед очима щоразу, коли насміхалися, поставав Ісус Христос, смиренний, добрий, сильний. Щоранку й щовечора Тимко звертався в молитві до Бога, називаючи Його довірливо Батьком, і просив… здорові ноги. Вірив: Отець чує його дитяче прохання і неодмінно вчинить диво.

…Диво справді сталося. Одного дня тітка Люба приїхала до сиротинця не сама.

— Це, Тимку, — лікар, — вказала на незнайомого чоловіка. — Він огляне тебе і, можливо, невдовзі ти ходитимеш без милиць. Принаймні, будемо з тобою молитися про це. Згода?

У Тимка — наче крила виросли. Тітонька Люба ще запитує, чи згоден?! Та він ладен днями молитись, аби Господь поблагословив руки цього чоловіка…

— Спробуємо! — сказав лікар, оглянувши спершу рубець над бровою, а потім — і хвору ногу. — Якщо буде на те воля Божа, у нас усе вийде…

«Неодмінно вийде, — подумки відповів хлопчина. — Я знаю, Бог любить мене».

* * *

…У хаті кахикнули — і Тимофієві спомини, нарешті, розвіялися остаточно, наче сон. Глянув туди, звідки почулося «Кахи!» На ліжку, де, як і десять літ тому, замість постелі — оберемок зопрілої соломи, застеленої брудним рядном, сидів дідуган. Худющий — лиш шкіра та кості. Як тільки душа тримається в такому тілі? Неголене підборіддя підкреслювало їжакуватий вираз обличчя; у давно немитому та нечесаному волоссі заплуталося кілька соломин. Це був вітчим. «Йому ж лишень п'ятдесят», — майнуло в Тимофієвій голові, і жаль торкнувся серця.

— Доброго дня, батьку, — промовив якомога спокійніше.

— Це ти, Тимку? — хрипло обізвався вітчим, важко впізнаючи в цьому статному юнакові того хлопчика, якого колись так жорстоко скривдив. Та й як впізнаєш: виріс, змужнів, став он яким красенем (від колишнього каліцтва і сліду не залишилося). — Що, прийшов помститися? Бачиш, який я немічний тепер став — бий мене, бий…

— Та що це ви, батьку, кажете? Хто я, щоб судити вас? Господь нам іншу заповідь залишив: «Любіть один одного, як Я полюбив вас».

— Не битимеш? — вітчим ніяк не міг повірити тому, що казав пасинок. — Виходить, Любка й тебе святим зробила?.. Діла-а!..

— Ніхто, батьку, не є святим, окрім Отця Небесного, — спокійно пояснив Тимофій. — Я ж, як і тітка Люба, — дитя Його. А дітям Божим не гоже зводити рахунки — ми маємо Заступника на небі. До вас же приїхав допомогти трохи, бо ж здоров'я, бачу, зовсім занехаяли чи, може, просто втопили його, як і все своє життя, в горілці… Я нарубаю вам трохи дров, води принесу…

Минула одна, друга, третя година… Вітчим, надривно кашляючи (аж в грудях боліло від того кахикання), мовчки спостерігав, як вправно господарює в його оселі Тимофій. На плиті вже докипала юшка; вперше за останні кілька літ вимита підлога дихала охайністю та свіжістю. Хата вже не здавалася пусткою — у ній починало жевріти життя, і очі вітчима, здається, зволожилися… Він хотів зрозуміти пасинка — і не міг. Хлопець був для нього іншим світом — світлим, гарним, чистим, але… недосяжним. У світі, де живе вітчим, не вміють любити, не вміють прощати… А Тимко, бач, і словом не згадав про те, що колись було. Приїхав — мов рідному, допомагає. Сусід Василь не раз, було, розповідав, що Бог здатен робити з людським серцем справжні дива. Не вірив, сміявся — а воно, виходить, правда. «Хто б і мене змінив?» — не зчувся, як уже не подумав, а промовив вголос.

— Для Бога нема нічого неможливого, — відповів Тимофій. — Він змінить вас, батьку, — треба тільки прийти до Нього з відкритим серцем. Вірю, що так воно й буде — адже я молюся за вас.

… Крізь протерту від кіптяви шибку, нарешті, увірвався до оселі пучок сонячного проміння — чоловікові ж здалося, що то Божі вісники торкнулися його душі. У грудях стало незвично тепло, кашель, нарешті, стих — і вітчим посміхнувся до Тимка.

Вперше у своєму житті…

Світлана БЕРЕЗА

 

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ