Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

Замовити
поетичну збірку

Поезія віри

Осоння віри

Замовити
поетичну збірку

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com





Увага!
Це стара вірсія сайту. Через деякий час вона не працюватиме.
Переходьте на нову версію сайту "Українська християнська поезія"

 

Проза

Тимко

«…Благословляйте тих, хто проклинає вас, робіть добро тим, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто кривдить і переслідує вас».
Євангелія від Матвія 5:44

Домівка зустріла Тимофія тугою, яка не розвіювалася тут, здається, ніколи: ті ж двері, що так жалібно стогнуть, коли їх відчиняють (хтозна, коли востаннє змащували завіси); той же поріг, брудний і немитий; закіптюжені шибки, об які вже стільки літ розбивається сонячне проміння, марно силкуючись увірватися до кімнати… По кутках павуки майстерно снують свої ажурні полотна («Чи не єдина прикраса цієї оселі», — сам до себе гірко посміхнувся юнак).

На стіні — підкова, стара, чорна, вкрита пилом. Відколи вона висить тут і хто повісив – про це хлопець і гадки не має, проте добре пам'ятає матусині слова: «Ти звертайся до неї, сину, коли буде скрутно — вона допоможе. Це підкова на щастя».

«Ну, що, допомогла?» — гіркою іронією діткнув серця важкий, мов камінь, спогад…

* * *

… Труна стояла посеред хати, і люди, які зійшлися на похорон, стиха гомоніли: «Відмучилася, сердешна. Шкода тільки, сиріт залишила з оцим гультяєм. Хіба отакий доведе їх до пуття?»

Сироти (себто Тимко зі старшим братиком Михайликом) стояли поруч. Михайлик плакав, а Тимко, вдивляючись у воскове обличчя неньки, роздумував: «Чому мама померла? Чому підкова не допомогла? Хіба легко було матусі, коли її бив вітчим, коли потім довго лікувалася від його побоїв, та так нічого й не допомогло — і ось зараз лежить у домовині… Чому?»

Закінчився похорон. Розійшлися люди. У дитячих сердечках цвяшком засів біль… Та час летів стрімко. Ночі змінювалися днями, і кожен новий день ніс нові тривоги, нові випробування — у важкій круговерті буднів ніколи було думати над отим «чому?». Вітчим не дуже любив чужих дітей ще за життя матері, коли ж її не стало — зовсім зненавидів хлоп'ят. «Зайві роти», — казав зневажливо чужій тітці, яка все частіше з'являлася в їх оселі та з якою цілими днями просиджував за пляшкою оковитої. Щоб «зайві роти» не заважали, щораз частіше посилав дітей у найбільш людні місця їхнього містечка просити милостиню («Хоч якась вигода буде, — радів. — Дітям завжди охочіше подають»).

Ні Михайликові, ні Тимкові жебрати не хотілося — хлоп'ят вабила школа, та що вдієш — вітчима боялися: якщо маму так люто побив, то що вже казати про них, малих та беззахисних, — нізащо не пожаліє…

Стоячи посеред вулиці босоніж, у подертих штаненятах, хлопці боязко озиралися: чи нема десь поруч знайомих або (що ще гірше) однокласників — засміють же. Хотілося втекти від завжди п'яного вітчима десь далеко (хоч навіть на край світу)… Але як втечеш? Хто в цьому великому світі захистить, приголубить, допоможе? «Може, підкова? — майнула якось думка в Тимковій голові. — Мама ж казала, що в біді допомагає. А хіба зараз не біда? Треба спробувати».

— Давай сьогодні втечемо до школи, — запропонував старшому братові. — А прийдемо додому — відразу попросимо підкову, хай збереже нас від батькових стусанів.

«Кар! Кар!» — десь зовсім поруч каркнула ворона, наче хотіла застерегти хлоп'ят від біди. Та Тимко, нагнувшись, підняв грудку землі й кинув її вгору, щоб прогнати пташку. «Геть звідси!» — гукнув. — Розкаркалася тут, віщунка нещасна. Не буде ніякої біди, чула? Нас захистить підкова. Ось так!»
Ворона, ще раз невдоволено каркнувши, перелетіла з однієї гілки на іншу, а діти, весело регочучи, подалися до школи…

* * *

«Чи ідол є щось?» — згадалися Тимофію слова Святого Письма… Ой, якби ж тоді, в дитинстві, про все це знати… Чим прискіпливіше вдивлявся в почорнілий талісман, тим більше дивувався: як міг так наївно вірити в те, що є не більше, ніж витвором людських рук… Чим була ця стара підкова для нього в пору заплаканого дитинства? Богом?! Напевно, так… Коли не знаєш Бога Живого, схиляєшся перед богом-ідолом, вірячи: він захистить.

Дорого ж обійшлася йому та хлоп'яча наївність. Тимо­ фієві хотілося не думати про те, що давно минуло, але пам'ять, немов калейдоскоп, змінювала картинки-спомини… Здається, наче й не було цих десяти літ — на порозі знову стояв, злякано притискаючись до дверей, дев'ятилітній Тимко. Поруч — Михайлик. У хаті — задушливо-смердючий горілчаний перегар, а за вікном, немов беручи реванш, знову глузує ворона: «Кар! Кар!» Батько, п'яно хитаючись, підходить зовсім близько. Тимко не бачить ні посоловілих очей, ні заслинених товстих губ — перед його очима тільки батькові руки: чорні, важкі, страшні.

— Де гроші? — суворо перепитав хлоп'ят.

— Нема… — Тимко поспішає відповісти першим: він же менший, а менших, кажуть, шкодують, не так боляче б'ють. — Ми сьогодні до школи ходили…

За вікном знову те остогидле: «Кар!» Чи, може, то тільки здалося? У Тимка шалено калатає серце, а оченята благально дивляться на стіну — туди, де виситиь підкова: «Допоможи!» Все марно — оберег щастя німий і байдужий. Зате вітчим:

— До школи, кажеш?! — не промовив, а зашипів грізно. — То ти вже вчений? Ось тобі, виродку, наука!
Удар важкого кулака розсік праву брову — лице залила кров (відчув її солоний присмак навіть на губах). Хотів, було, дременути, та п'яний вітчим ударив чимось важким по ногах. Від болю потемніло в очах — і Тимко впав на долівку. Вітчим ще лаявся, бив малого чобітьми, але хлоп'я вже того не чуло…

Отямився в чужій оселі. Довкола — прохолода й тиша. Лежав, боячись поворухнутися (нестерпно боліла нога), на білосніжному простирадлі. Поруч — сусідка тітка Люба.

— Живий? Слава Богу! Не лякай нас, дитино, більше, — лагідно посміхнулася жінка. Із-за її спини визирав Михайлик. Це він, як тільки Тимко упав непритомним, шмигнув зі своєї хати прямо сюди, до тітки Люби. Її чоловік, дядько Василь, почувши дитячий крик: «Вбили!» — стрімголов побіг до сусідової оселі й, відштовхнувши п'яного вітчима, взяв напівживу дитину на руки, поніс до себе. «Побійся Бога, Іване!» — докірливо кинув п'яниці на ходу. — За що сиріт кривдиш? Дивись, суворою буде розплата».

…Тимко, коли розплющив очі, не відразу впізнав тітку Любу. Здалося, то — матуся.

— Ти тут, мамо? — прошепотів самими лишень вустами. — Чому вона не допомогла? Чому?

— Хто «вона»? — тітка Люба легенько торкнулася Тимкового чуба, пригладжуючи його.

— Підкова.

— Підкова, кажеш? Ти в неї захисту шукав, напевно? Як бачиш, даремно. Не підкові треба довіряти, хлопчику, а Богові Живому.

— Але ж Бог далеко, на небі…

— Бог — завжди поруч, «поклади на Господа турботи свої, і Він підтримає тебе». Я потім про все це й багато чого іншого тобі розкажу. А зараз відпочинь…

Від цього м'якого голосу, дуже схожого на мамин, Тимкові стало спокійно та затишно — і він заснув…

* * *

Болючі спогади лещатами затисли душу. Тимофій хотів звільнитися від них — і не міг: пам'ять була цього разу безжальною…

У сиротинці, куди тітка Люба привезла братів, звільнивши їх від п'яної опіки вітчима, Тимкові також не було добре: почував себе — мов зламана гілка в розквітлому саду. Рубець над бровою добряче спотворював юне лице. Але то — ще півбіди. Нога, зламана (як виявилося) п'яним вітчимом, зрослася неправильно — і хлопчина не міг обходитися без милиць. Та в дитбудинках — нікому жалітися, нікому й жаліти: позбавлені змалечку маминої ласки та батькової опіки, діти не знають сентиментів, тут кожен — сам за себе… Зрештою, Тимко й не чекав ні від кого співчуття — лише б не глузували. Та де там! Хлопці з перших днів придумали прізвисько: «Каліч». Ох, уже те каліцтво!.. Скільки гарячих сліз пролито через нього ночами! Плачучи, розробив собі якось план: втекти із сиротинця. Куди? Звісно, куди — до лісу (він зовсім недалеко звідси). Забереться, мріяв хлопець, у самісіньку гущавину, викопає землянку — і житиме на самоті, подалі від цього немилосердного світу… От тільки Михайлика шкода – він, напевно, сумуватиме без Тимка… А ще — тітонька Люба, добра й ніжна, наче мама. Щосуботи забирає хлопців до себе додому, годує такими смачними стравами, яких він, Тимко, ще зроду не куштував. А в неділю приводить братиків разом зі своїми дітьми до недільної школи. Ні, втекти від неї не можна… Треба терпіти — терпіти до наступних вихідних. Зрештою, він же не відчуває таких мук, як Ісус Христос, про Якого розповідала якось тітонька Люба… «Я страждав лишень за себе, — міркував Тимко, — а Він за мене і за весь світ (навіть за вітчима!) помер на хресті. Страшно подумати, скільки витерпів мук. То хіба я не перетерплю якихось глузувань? Нехай сміються, коли вже так смішно».

Відтоді каліцтво дошкуляло хлопцеві менше — перед очима щоразу, коли насміхалися, поставав Ісус Христос, смиренний, добрий, сильний. Щоранку й щовечора Тимко звертався в молитві до Бога, називаючи Його довірливо Батьком, і просив… здорові ноги. Вірив: Отець чує його дитяче прохання і неодмінно вчинить диво.

…Диво справді сталося. Одного дня тітка Люба приїхала до сиротинця не сама.

— Це, Тимку, — лікар, — вказала на незнайомого чоловіка. — Він огляне тебе і, можливо, невдовзі ти ходитимеш без милиць. Принаймні, будемо з тобою молитися про це. Згода?

У Тимка — наче крила виросли. Тітонька Люба ще запитує, чи згоден?! Та він ладен днями молитись, аби Господь поблагословив руки цього чоловіка…

— Спробуємо! — сказав лікар, оглянувши спершу рубець над бровою, а потім — і хвору ногу. — Якщо буде на те воля Божа, у нас усе вийде…

«Неодмінно вийде, — подумки відповів хлопчина. — Я знаю, Бог любить мене».

* * *

…У хаті кахикнули — і Тимофієві спомини, нарешті, розвіялися остаточно, наче сон. Глянув туди, звідки почулося «Кахи!» На ліжку, де, як і десять літ тому, замість постелі — оберемок зопрілої соломи, застеленої брудним рядном, сидів дідуган. Худющий — лиш шкіра та кості. Як тільки душа тримається в такому тілі? Неголене підборіддя підкреслювало їжакуватий вираз обличчя; у давно немитому та нечесаному волоссі заплуталося кілька соломин. Це був вітчим. «Йому ж лишень п'ятдесят», — майнуло в Тимофієвій голові, і жаль торкнувся серця.

— Доброго дня, батьку, — промовив якомога спокійніше.

— Це ти, Тимку? — хрипло обізвався вітчим, важко впізнаючи в цьому статному юнакові того хлопчика, якого колись так жорстоко скривдив. Та й як впізнаєш: виріс, змужнів, став он яким красенем (від колишнього каліцтва і сліду не залишилося). — Що, прийшов помститися? Бачиш, який я немічний тепер став — бий мене, бий…

— Та що це ви, батьку, кажете? Хто я, щоб судити вас? Господь нам іншу заповідь залишив: «Любіть один одного, як Я полюбив вас».

— Не битимеш? — вітчим ніяк не міг повірити тому, що казав пасинок. — Виходить, Любка й тебе святим зробила?.. Діла-а!..

— Ніхто, батьку, не є святим, окрім Отця Небесного, — спокійно пояснив Тимофій. — Я ж, як і тітка Люба, — дитя Його. А дітям Божим не гоже зводити рахунки — ми маємо Заступника на небі. До вас же приїхав допомогти трохи, бо ж здоров'я, бачу, зовсім занехаяли чи, може, просто втопили його, як і все своє життя, в горілці… Я нарубаю вам трохи дров, води принесу…

Минула одна, друга, третя година… Вітчим, надривно кашляючи (аж в грудях боліло від того кахикання), мовчки спостерігав, як вправно господарює в його оселі Тимофій. На плиті вже докипала юшка; вперше за останні кілька літ вимита підлога дихала охайністю та свіжістю. Хата вже не здавалася пусткою — у ній починало жевріти життя, і очі вітчима, здається, зволожилися… Він хотів зрозуміти пасинка — і не міг. Хлопець був для нього іншим світом — світлим, гарним, чистим, але… недосяжним. У світі, де живе вітчим, не вміють любити, не вміють прощати… А Тимко, бач, і словом не згадав про те, що колись було. Приїхав — мов рідному, допомагає. Сусід Василь не раз, було, розповідав, що Бог здатен робити з людським серцем справжні дива. Не вірив, сміявся — а воно, виходить, правда. «Хто б і мене змінив?» — не зчувся, як уже не подумав, а промовив вголос.

— Для Бога нема нічого неможливого, — відповів Тимофій. — Він змінить вас, батьку, — треба тільки прийти до Нього з відкритим серцем. Вірю, що так воно й буде — адже я молюся за вас.

… Крізь протерту від кіптяви шибку, нарешті, увірвався до оселі пучок сонячного проміння — чоловікові ж здалося, що то Божі вісники торкнулися його душі. У грудях стало незвично тепло, кашель, нарешті, стих — і вітчим посміхнувся до Тимка.

Вперше у своєму житті…

Світлана БЕРЕЗА

 

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ