Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

Замовити
поетичну збірку

Поезія віри

Осоння віри

Замовити
поетичну збірку

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com





Увага!
Це стара вірсія сайту. Через деякий час вона не працюватиме.
Переходьте на нову версію сайту "Українська християнська поезія"

 

Проза

Затемнення сонця

       Ну ось так — ви вирішили написати оповідання, ну, скажімо, про щось таке… От, приміром, про життєвий трапунок або про долю діда Уліяна, того, що совєти забили в сорок першому році — бо, кажуть, кулак він був. Можна й про інше що написати — головне, щоб погода була підходяща і настрій, щоб, значить, відповідний або щоб осінь була.

       … Тоді була осінь і ніхто ще не знав, що скоро має статися затемнення сонця або, як казала покійна бабуся Горпина, — затьмєніє, значиця.
       Григорій любив осінь, і ту осінь, коли мало статися затемнення сонця, по-особливому. Бо коли проходять жнива, а колюча стерня починає чесати пасма бабиного літа — то це вже не літо, але ще не осінь. Осінь — це коли вийти на поріг, а в очі темрява, як перепалене повидло, а ще не видно зірок в небі. Від лісу гул — такий монотонний і рівний, а в лице колючі краплини дощу, а може, то вже не дощ, а сніг… Тоді краще повернутися в теплу хату і слухати, як в грубці потріскують березові поліна.
       В хаті останніми днями не так гамірно, як раніше. Ні, малеча та ж сама — рухлива й непосидюча, але тепер трохи тихіша.
       Справа в тім що Ліна, або Лінка, захворіла. Вдень ніби нічого, а на вечір — температура висока, і худнути стала, так, що аж помітно, як загострилося підборіддя і щоки впали…
       Наближалися різдвяні свята. В сім’ї на Свят-вечір перед Різдвом завжди старалися бути разом. Господар, який частенько бував у відрядженнях, також у цей вечір обов’язково мав бути з сім’єю. Так було і на цей раз. Правда, трохи не так.
       …Василина ще здалеку помітила Григорія, що йшов якось ніби аж дуже повільно. Їхня хата стояла на краю села, а тому одразу було видно, хто там через місток на стежку повертає.
       — То що там, як Ліна, що лікарі? — вибігла аж на поріг.
       Чоловік мовчав, мовчки зайшов у хату, роздягнувся, приліг на диван.
       — Що лікар сказав, які результати обстеження, де Ліна зараз? — допитувалась Василина.
       Григорій мовчав, а перед очима лікар. Той, що обстеження в Ліни проводив. Сидір Артемович, так, здається, звати його.
       Він ходив по кабінету, щось бурмотів під ніс, потім цигарку запалив. Дивився у вікно, за яким повільно падав лапатий сніг. Потім повернувся різко:
       — То ви батько дитини будете? — і знову мовчав.
       — Така ось історія виходить, не дивлячись на Григорія, промовив. — Жаль, канєшно… м-да, десять років малій, но… — і, зім’явши цигарку, вкинув до смітника. — Ось тут, — великим та вказівним пальцем підняв скляну пластинку з темною плямкою посередині, — ось тут, згідно результатів біопсії, виявлено ракові клітини. Ми брали аналіз новоутворень на печінці вашої дитини. Але ви ще в Київ поїдьте, в інститут онкології. Тут ось направлення та супровідні документи…
       — В реанімації Ліна зараз, — спромігся нарешті Григорій, — лікар каже, що «ОНКО» в малої. Далі не зміг говорити, повернувши голову до вікна. На подушку скотилася сльоза.
       Надворі сутеніло, наступав Святвечір… Сім’я молилася за святковим столом, але вечеряли тихо, навіть найменші не пустували. Василина розливала пахучий узвар у склянки. «Дзень-дзень» — лунав у руках звук від дотику кухля до склянки. Григорій чув дзенькання маленького скельця в руках пана Сидора Артемовича. Тепер ці скельця в папці з направленнями Ліни до Києва, лежали в папці на полиці. «Після свят одразу й рушайте на Київ, не баріться, хтозна, може…» — пригадав Григорій останні слова лікаря. Що «може» він не доказав…

       Різдво промайнуло швидко. Григорій трохи барився. Молився і очікував дива. Молилася церква і друзі. Бог мовчав. Він має право говорити, але має право мовчати, коли ми говоримо. Він Бог.
       … Той день був особливо тяжкий. Григорій тинявся там і сям по обійстю, але жодна робота не йшла. Хотів читати Біблію, але всі тексти були такі знайомі, навіть олівцем покреслені місцями. Зітхнув і приліг, очі в ніщо спрямувавши.
       «Господи, — розмірковував, — я не розумію цього, я так старався і хотів щось зробити для слави Твоєї. Ти ж знаєш, що Ліна зростала більше під опікою дружини, а в мене все часу не вистачало. Я не розумію, Боже, чому її життя згасає на очах, чому я боюся її запитання: «А коли вже з лікарні додому?» Боже мій, я пригноблений відчаєм і гірким став хліб в устах моїх, допоможи мені, Господи, не можу більше, я розчавлений одним поглядом очей моєї дитини, я не можу піднятися, Господи, підтримай…»
       Сльози невпинно котилися з очей, а з грудей ще і ще виривалися слова благання…
       Піднявся, темніло в кімнаті. Щось біліє на підлозі, машинально нагнувся і підняв кольорову листівку. Щось схоже на посмішку з’явилося на неголеному обличчі. «Любий татку, вітаємо з Днем народження… здоров’я, Божих благословень…» Діти вітали з днем народження ще три місяці тому. Очевидно, упала листівка з серванта. Хотів уже покласти її на місце, аж раптом зауважив напис в куточку листівки: «Іс. 54:10». Цікаво, що раніше ніколи не звертав уваги на цей напис. Машинально листав Біблію, як раптом почали тремтіти руки: «Господи, що Ти хочеш мені сказати, говори через Слово Твоє». Читав: «Бо гори з місця зрушаться й горби похитаються, милість же Моя не відвернеться від тебе… говорить милосердний до тебе Господь…»
       Летів, як на крилах, до церкви. «Господи, дякую, Ти говорив мені сьогодні до серця, Ти сильний і добрий, дякую, дякую, Господи!»
       Повертався пізно ввечері. Вікно білою латкою світилося в темряві.
       — Як Ліна? — запитав, переступаючи поріг.
       — Погано, горить вся, — відповіла дружина і куточки вуст її затремтіли.
       — Я лікарю знайомому знімки показував — то він сказав, що 22 новоутворення на печінці. Каже, коли б то десь у Німеччині, щоб пересадку печінки зробити, то ще б, може, щось… А так, — Григорій зітхнув, — мабуть, завтра до Києва треба рушати…

       Київ, звісно — столиця. Народу на вокзалі — тьма-тьмуща, а ще — бруд на тротуарах, і — обгортки цукерок: яскраві, затоптані тисячами ніг — це коли йти, а голова додолу опущена. Якщо дивитися вниз, то все брудне й непривітне, а вгору — то там небо. Неба то й не було: була якась одноманітна, сіра каламуть, з якої безупинно падали шматки мокрої, сірої вати. Бо це зима, а вже близько той інститут, де не виліковують хвороб, про які мідними буквами написано над порогом: «Інститут онкології».

       — Ви вже пожертвували добровільний внесок? — Замість відповіді на привітання діловито запитав дідусь, схожий на доктора Айболита. — Підіть швиденько, а ми тим часом подивимося, що тут з малою.
       Ліна тремтіла, час від часу облизувала зашерхлі губи. Запах реанімації був нестерпним ще з обласної лікарні, а тут він знову увірвався в кабінет професора і заповнив увесь простір: навіть борідка лікаря та авторучка в пухкеньких пальцях, здавалося, тхнули реанімацією.
       Григорій повернувся. Ліну тримала за руку, готуючись вийти, струнка медсестра.
       — М-да… — промовив Айболить. — М-да… Томографія, а потім до мене… Це на другому поверсі, — кивнув він Григорію.
       На другому поверсі гуляли протяги та швидко пробігали заклопотані медсестри. «Цок-цок-цок» — вистукували каблуки по сірій плитці підлоги. «Цок-цок» — вистукував на стіні великий годинник. Вже майже година проминула, як Ліну з медсестрою проковтнули двері з червоним та зеленим таблом. «Не заходити» — червоніло зараз над дверима. Звідкілясь з’явилася медсестра з великими, чорними пластинками знімків. Вже майже пробігла повз Григорія, та раптом зупинилася.
       — Недобре, дуже недобре, ось знімки томографічного обстеження. За місяць новоутворення збільшилися майже вдвічі… ось тут, дивіться, — тицяла пальцем в чорну плівку. Григорій нічого не бачив, дивлячись на піднесену навпроти вікна чорну пластинку знімків.
       …Мокра вата за вікном стала ще сірішою і такою щільною, що земля і небо злилися. «Заходити» — загорілося зелене табло на дверях. Ліна бліда й квола, розгубленим поглядом шукала батька. Підбігла і сполохано притиснулася до грудей…
       — Мені погано, татку, я не можу йти і голова дуже болить — прошепотіла. — Їдьмо вже додому, я тут не хочу…
       Григорій підвівся, чогось гойднулася земля під ногами.
       Опанував себе й рушив, тримаючи доньку за руку.
       — Мужчина, — з відкритих дверей пролунав густий бас. — Григорій зупинився. Чорнобородий гігант, що дивом уміщався за столом, розглядав знімки. Щось думав сказати, потім згріб знімки докупи, махнув Григорію рукою, мовляв, гаразд, будь вільний.
       — Все буде добре, — пролунало низьким тембром за спиною. Григорій оглянувся. В сутінках коридору привітно зеленіло табло над дверима кабінету…

       Ночували в знайомих. Господиня накривала стіл. Парував з тарілок ароматний суп, неквапно текла розмова. Григорій не помітив, хто перший почав молитися. Мабуть, всі одночасно. Це сталося без підготовки, ніхто не встиг навіть піднятися на ноги. Молитва була як раптовий вибух. Вистигав на столі суп, притихли в сусідній кімнаті діти. Четверо людей за столом молилися десять-п’ятнадцять хвилин і зупинилися так само раптово, як і почали. Їсти зовсім не хотілося. Григорій зауважив, що уста його зовсім затерпли, а в розумі — якась дивна свіжість, чіткість думок.
       — Господи, коли Ти молився на березі Йордану, небеса відкрилися, голос лунав, щось відбувалося. Коли церква Твоя молилася в Єрусалимі — ангел виводив з в’язниці Петра, коли молився Твій вірний служитель Стефан, він Тебе побачив у відкритих небесах. Господи, в духовному світі щось відбувається, коли лунають такі молитви. Що Ти хочеш сказати для мене сьогодні? — ще і ще ясно і дзвінко, ніби наяву звучали в душі запитання, а ще хотілося закричати на увесь світ від почуття солодкого умиротворення в серці…
       Вранці знову були східці інституту, хтось встиг їх чисто підмести. Трохи прояснилося небо, й чіткіше окреслилися лінії будівель та вулиць. «Кандидат медичних наук Є. Соменко» — прочитав Григорій на дверях.
       Це були останні на сьогодні двері, куди потрібно було заходити. Ліна залишилася в коридорі, стомлена, зовсім знесилена, прихилилась до стіни. Є. Соменко, кандидат медичних наук, виявилася миловидною жінкою.
       На столі лежали знімки, а ще трішки осторонь від блискучого мікроскопа — два скельця з темно-червоними плямами посередині.
       — Сідайте, — кивнула на стілець. Листала історію хвороби, щось записувала, раз по раз відкидаючи з очей пасмо каштанового волосся. Потім обережно — ну, зовсім як Сидір Артемович, взяла скельця і поклала навпроти об’єктива мікроскопа. Григорій відчув, як спітніли долоні рук, а з серця — дивна молитва, ніби не його уста, а Хтось інший: «Господи, Ти можеш все, забери ці клітини, про які говорив Сидір Артемович, як забрав їх з тіла моєї дитини… О Господи, що я говорю, Ліна он в коридорі, їй сьогодні ще гірше ніж вчора. Ти зробив це, Господи», — твердо, як вирок, із затерплих уст полилися слова.
       Пані Соменко нарешті відірвалася від окуляра мікроскопа. Ще раз відкинула непокірне пасмо волосся. Григорій піднявся, був напружений, аж тремтів.
       — Мужчина, — це було друге слово після «Сідайте», сказаного десять хвилин тому. — Мужчина, що вони вашій дитині тут понаписували. Немає, нема тут нічого такого, не-ма-є, — по складах повторила…
       Буває так, що по наших щоках котяться сльози, тихо й пекуче. Буває, що вони, як весняний дощ, бризкають просто перед вами. Це був саме той випадок. На блискучий мікроскоп, на продовгасті, як у піаніста, пальці кандидата наук впали гарячі краплини. Вона аж відсахнулася й ще щось говорила, та Григорій уже не чув.

       … Тієї осені не було затемнення сонця, можливо, й було — та хто його помітив за каламуттю хмар?
       Затемнення відбулося через два роки.
       Григорій повертався з відрядження. Ще здалеку помітив зграйку дітей, що захоплено щось вигукували, показуючи на небо.
       — Татку, татку, — Ліна бігла назустріч, збуджена і розпашіла.
       — Татку, подивіться, сонячне затемнення, подивіться, — і ледь не силоміць до рук батька втиснула темну плівку.
       — Подивіться, подивіться, яке сонце маленьке, — навперебій вигукували діти.
       Григорій усміхнувся і підніс плівку до очей — навпроти сонця. «…Двадцять два новоутворення виявлено…» — раптом пролунав голос знайомого лікаря. Це були знімки дворічної давності…
       «Бо гори з місця зрушаться й пагорби захитаються, милість же Моя не відвернеться — говорить милуючий тебе Господь…»

Микола БОРБИНСЬКИЙ

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ