Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Проза

Голуби мой, голубочки

       Бабі Вірі йшов вісімдесят сьомий рік. Важко було вже нести такі літа, так хотілося вже відпочити… Та Господь все чомусь не відпускав. Дочка каже: не готова ти. А що ж тут треба, чи клунки які в дорогу збирати? З Богом вона вже давно, більше двадцяти років, гріхів у неї нема. Та й де вони, ті гріхи, візьмуться, як вона ні з ким не спілкується, ніяких справ з людьми не має. Ще й не глуха була, то уникала мирських, ніколи не сиділа з бабами на ослоні під клубом, не стояла біля сільмагу, де вони постійно спинялися та, поставивши сумки, теревенили годинами. Про що з ними говорити, з мирськими? Все пусте. Все суєта та злість. Тільки те й роблять, що судять: то політика, то якісь чвари, то один одного помиями поливають. Нема з ними про що говорити, то й гріха, слава Богу, нема. Ото пройде коли-не-коли до сільмагу, візьме хліба, та й назад додому. Та й то вже важко стає. А була сильніша, то й до церкви їздила у райцентр. Доки могла вилізти на східці в маршрутці.
       Жила баба Віра з дочкою. Дочка вже теж давненько вийшла на пенсію, хоча ще бігала десь, підробляла, у церкві трошки служила – наглядала за бібліотекою. Дітей у неї двійко, та живуть далеко, як по-теперішньому — в іноземній державі, так що навідатися до матері та до баби — проблема. Чоловік доччин мав другу сім’ю. Так вони й доживали собі віку, дві старі стомлені жінки, покірливо несли кожна свої клопоти та хвороби. Жили здебільшого мирно. Хоча, може, й не так, як ото кажуть, душа в душу. Таємницями не дуже ділились одна з одною, та й Слово нерідко відкривалося їм по-різному. Тож, щоб уникати зайвих суперечок, більше мовчали. До того ж старша була глуха, а молодша — від природи неговірка. Замолоду не любила компаній, галасу, все сама собі, очима всередину, до своєї душі. Може, тому й Бога пізнала першою в сім’ї, потім прилучила матір, діти ж та онуки обрали собі мирські стежки.

       Йдучи до сільмагу, баба Віра зупинилася перепочити. Світило сонечко, приємно освіжав повітря легкий морозець. Вчора випав сніг, але стежку вже встигли протоптати, та й на майданчику перед гуртожитком наст було утрамбовано ногами та колесами машин. Тут баба Віра завжди зупинялася. Завжди були в неї в сумці якісь зернята, кришки, припасені заздалегідь. Вона ставала на тому самому місці, де й учора, починала копирсатися в сумці серед поліетиленових пакетів, носовичків, шпильок, дрібних копійок, знайдених на дорозі, книжечки там якісь потріпані завжди лежали, кілька цукерок — може, діти зустрінуться, щоб дати, та різного іншого старечого скарбу, що він здебільшого й не потрібний, а викинути шкода; і поки вона знаходила поліетиленову торбинку з поживою, голуби зліталися до її ніг. Баба Віра знала: на неї чекають. Це зігрівало їй серце, бо хто ж на цій землі її ще десь чекає? Ото ж вони вже дріботіли своїми коротенькими ніжками навколо неї, вдоволено вуркочучи, а вона, не кваплячись, сипала їм. Сипала поближче, щоб підійшли вони, хотілося їх торкнутися, або якщо ні, то хоча б роздивитися. Голубочки мої рідненькі... Кажуть, безсловесна, несвідома пташина. Так колись і вона думала, коли їх бачила лише здаля. Неправда то. І розум у них є, й стосунки свої мають. Он той, із чорною голівкою, крупніший за інших, то старший у них. Бач, відганяє менших та слабших. А ці двоє — він з білою латочкою на спині, а вона з біленьким волочком, то, видно ж відразу, — пара. Молодята. Все труться одне біля одного, не відходять далеко. Нате вам, ось туди. Тіштеся, поки молоді. Бо воно ж, щастя, й у людей недовге, а про вас уже що й казати. Ось вам! Кинула поодаль. Та не встигли голуби підлетіти, як шугонув їх якийсь перехожий, пройшов кирзаками своїми прямо по тому зернечку. Мало не скрикнула стара. Куди ж ти лізеш! Невже ж тобі дороги мало! Повилазило б тобі! Та стрималась. Подивилася тільки вслід, мов жаром кинула у спину. Це той, впізнала його, у сусідньому будинку живе. Машиною їздить. Він. Вона добре його запам’ятала, бо колись, було, штовхнув її на доріжці, обганяючи, мало не впала з сумкою.
       Такий тепер світ настав, думала, прямуючи до магазину. Як написано: стануть люди неслухняні, горді, розбещені... А розпуста, розпуста яка... Молодь що витворяє. Та й ми ж колись молоді були, та хіба дозволяли собі отаке? Дівчата з голими пузами, ідуть, матюки гнуть. Ще зима, мороз надворі, а вони вже порозперізувалися, повиставляли. Ох, повії ви, повії... Чому ж ви дітей своїх будете вчити? Хлопці з пляшками скрізь, пиво дудлять. Та щоб ви смоли вже гарячої напилися! Не бачити б і не чути...
       В магазині її знали. Лишень ставала вона в чергу, як продавщиці гукали: «Бабушка, што вам? Падайдітє сюда!» Підходила, вони загортали їй «як завжди» — половинку круглого пшеничного, і вона йшла додому. Поверталася зазвичай тією ж дорогою. Вивіряла кожен крок, перш ніж поставити ногу, обмацуючи костуром шлях немов сліпа. Не приведи, Господи, впасти...
       Цікаво, чи голуби ще там? А дати їм вже нічого. Іншим разом треба більше брати. Кукурудза ще є, потовкти молотком, а, може, ще й замочити на ніч. Люба трохи сердиться, смітиш, мовляв, та нехай потерпить трохи, а то зі своєю охайністю інколи просто вже дихати не дає.
       Голубів на майданчику біля гуртожитку не було. Але якась дивна пляма червоніла на снігу, саме на тому місці, де сипала зернята, — здаля баба Віра розгледіти не могла, а коли підійшла ближче, стала та й остовпіла. Понівечений, закривавлений лежав роздавлений голуб. Шийка скручена, голівка вивернута... Баба Віра аж нахилилася, ніби не вірячи своїм старечим очам. Придивившись, упізнала: це з тих двох, що любилися, з білою латкою на спині. Слід від коліс тягнувся від сусіднього дому в бік центральної вулиці.
       «Це він... Той, що штовхнув мене колись... Своєю машиною наїхав. — Зло закипіло в ній, мов смола, готове гарячою піною перелитися через край. — Бодай ти в’язи собі скрутив на тій своїй машині...» — несподівано вирвалося з серця, не встигла і втримати. Відчула, що надто вже дала почуттям своїм волю, переступила якусь межу, що її старанно трималася завжди. Злість відступила, але на серці було гірко.
       Прийшла додому, Люба на роботі, час обідати, але так було чомусь важко. Поклала хліб та й лягла. І голуба було шкода, й себе. Все було немиле, все не таке, все осоружне й вороже. Картала себе: стільки літ не мала гріха, а тепер ось згрішила. Бо ж правильно Люба казала: не треба їх годувати, вони собі знайдуть, а так привчиш їх, будуть сидіти й чекати, що принесуть їм, поки не позамерзають. Дійсно привчила. А якщо вже сипати, то треба ж було не там, де машини їздять... Ось воно й сталося. Може, й не до смерті гріх, та їй, старій, і малий ні до чого. До Бога ж скоро.
       Під ці думки підкотили до неї нелегкі спогади усього її життя.
       Повернувшись увечері з роботи, дочка застала матір сумною й розбитою. «От що, Любо... — сказала стара. — Завтра у нас неділя, служба Божа буде, вези мене до церкви. Як хочеш собі, таксі наймай чи маршруткою, — може, якось улізу, але вези. Важко мені, скучила я за церквою. Так що повезеш. Може, останній раз уже».

       Служба була як служба. Співали гарно й проповіді хороші казали, і хоч баба Віра нічогісінько не чула, їй трохи відлягло від серця. Побачила декого, привіталася, з пастором поздоровалась. Бачила, й тут уже її майже забули. Лише зітхнула. «Поведи мене ще, Любо, до служителя. Хочу посповідатись. Тільки не до молодого. Може, Степан Васильович є, то до нього. Він людина старша, він життя знає. Домовся з ним, якщо він ще не пішов».
       Степан Васильович відвів бабцю до кабінету, посадив за стіл. Чоловік він був неквапливий, ґрунтовний, і те подобалось бабі Вірі, — не любила тих, що завжди кудись біжать.
       — Як ви поживаєте, Віро Іванівно? Щось вас давно у церкві не бачили.
       — Шо? Голосніше говоріть, бо я майже не чую.
       — Питаю, як поживаєте?
       — Що вживаю? Та не вживаю нічого. В мене хвороб ніяких і нема, щоб боліло щось, а так, сили нема, та ось не чую.
       — Да... Тяжолий случай... — похитав головою Степан Васильович. — Ви ось що, Віро Іванівно, посидьте тут трішки, зачекайте мене.
       Повернувся він за кілька хвилин, несучи величезні навушники. Надів їх на голову бабці, щось покрутив, увімкнув, і баба Віра розквітла як молода ружа.
       — Боже, святий! Геть чисто все чую, геть чисто!
       — Що ж вам діти слуховий апарат не куплять?
       — Є в мене аж два! Та я з ними не вмію.
       — Ну добре, — посміхнувся Степан Васильович, — розказуйте, що там у вас.
       — Хотіла я покаятись, як то кажуть, сповідь пройти, бо мій вік, самі бачите, як у тої мухи: сьогодні літаю, а завтра вітром подуло — та й кінець.
       — Які ж гріхи вас мучать?
       — Та гріхів таких у мене й нема, бо я ж глуха, ні з ким не спілкуюся, справ ніяких з людьми не маю, то які ж гріхи? Та ось учора сталося, може, й дрібне, як на чий погляд, а як на мене... відчуваю, що винна, й не хочу навіть такої вини нести з собою на небо.
       Яка то насолода була говорити й чути себе. Слухала й не впізнавала: от дивина! Хіба в неї такий голос? Яка то радість, коли до тебе уважні, не кричать, нахилившись до вуха, не дратуються. О! Це ж горобчики цвірінчать за вікном! А ось сміються й галасують діти, десь там, у глибині будинку, грає музика за стіною, і Степан Васильович постукує кінчиком ручки по столу. Почала розповідати про голубів, почала здалеку, з усіма деталями й відступами, та служитель перебив.
       — Ви самі живете?
       — Та ні, з дочкою ми живемо удвох, ось уже сьомий рік. Живу тут, а серце моє там, біля рідної моєї хатини, біля...
       — Не сваритесь?
       — Сильно то ні, дочка в мене хороша, ось тільки...
       — А як трапиться між вами що бува, то каєтесь?
       — То Люба більше, бо я ж таки мати, не ставати ж мені перед дитиною своєю на коліна. Посваримось то й помиримось, свої ж як-не-як. Я про голубів вам не доказала...
       — А чоловік ваш давно помер?
       — Давно нема, давно, п’ятнадцять років оце було у січні.
       — Жили добре?
       — Та як жили... Пив він та гуляв... Щоб йому на тому світі так велося, як мені тут було з ним. Скільки сліз я виплакала, скільки з дітьми по сусідах ночувала. Отаке. Та відлилися йому наші сльози: п’яний біля трактора щось робив та й попав під колеса.
       — Здається мені, не простили ви його...
       — А що йому тепер моє прощення? Його вже й кістки, мабуть, зотліли. Грець йому, я ж вам про голубів хочу...
       — Зараз, докажете. Скажіть, а крім Люби, у вас є ще діти?
       — Син ще у мене, Толя, живе далеко, аж у Криму, років п’ять, мабуть, його не бачила.
       — Не так це й далеко, щоб за п’ять років до матері ні разу не приїхати.
       — І нехай не їде. Бо я йому сказала: бачити тебе не хочу. П’є він, батюсь викапаний, дав йому Бог таку жінку, рідко таких тепер зустрінеш, так він же з неї знущається, як з мене його батько.
       — А онуки як до вас...
       — Онуки? Онуки... — Баба Віра нахилилась, довго копирсалася в сумці, дістала носовичок, витерла носа, прокашлялась. — Що вам сказати... Вони, мабуть, уже й забули, що я ще на світі є. То, було, перші роки, як я від них до дочки переїхала, і писали, й дзвонили, на день народження поштівки слали, подарунки там якісь — діти малюнки малювали для баби, я їх досі бережу та переглядаю, а цього разу ніхто навіть не подзвонив...
       — Образливо вам...
       — Та ні, я не ображаюся. Хіба я не знаю, що стара людина нікому не потрібна? Але як подумаєш... — Вона знову дістала носовичка, приклала до очей, намагаючись стримати сльози, але не змогла. — Чужі, та й то... А тут же свої, рідні... Я ж їх на руках виносила... Степане Васильовичу! — вихлюпнула найсокровенніше баба Віра. — Ви служитель, ви ближче до Бога, моліться, щоб Господь мене вже забрав до Себе. Немилий мені цей світ, огидний він мені. І люди, і все навколо...
       Степан Васильович помовчав, чекаючи, поки стара заспокоїться.
       — Молитись за це не треба, Віро Іванівно, Бог знає, кого коли забрати. Та й не готові ще ви, як мені здається, до зустрічі з Ісусом.
       — Та чому ж не готова? Чи я кому що винна? Чи віри в мене мало?
       — Та ні, віри у вас вистачає, а ось серце ваше... Давайте так, Віро Іванівно: якщо ви ще не стомилися, то повернемось на початок нашої розмови і в усьому докладно розберемося.

       Люба сиділа в коридорі під дверима третю годину. Вже й виходила надвір і прилягала на ослоні, — спину судомило. Один раз не витримала, заглянула в кабінет — говорять. Подумала собі: слава Богу, може, хоч служителя послухає, і приготувалася сидіти бодай до вечора. Та стара незабаром вийшла. Вийшла просвітліла, умиротворена, ніби водою живою вмилася. «Легше мені, доню... — І, вже спускаючись по сходах на вулицю, додала: — А про голубів так і не дослухав».
       Мовчки доїхали до дому, мовчки повечеряли. Стара ні про що не розповідала, а Люба не допитувалася. Подякувавши Богові за страву, сказала незвично лагідним голосом:
       — Втомилась я, Любонько, піду ляжу.
       За кілька хвилин уже сопіла за своєю загородкою.
       Вночі Любі приснився сон. Ніби стоїть вона на Лисій горі у своєму рідному селі, сяє сонце, стара груша біля кручі, вона всохла, ще Люба до школи ходила, а це стоїть міцна, зелена, вся мов новорічна ялинка обвішана великими жовтими грушами. Таких великих груш насправді на ній ніколи й не було, а це висять мов диньки. Вітерець легенький вітами її гойдає, ті груші, гупаючи, падають у траву. І Люба так хоче взяти бодай одну, та чомусь не може. І тут з’являється мама. Дивна така якась, уся в білому й молода-молода, такою бачила її лише на фотографіях. Збирає в пелену ті груші й несе дочці...
       Люба прокинулася пізненько із радістю й острахом: дивний якийсь сон. У квартирі стояла тиша. Зазвичай мати вставала раніше, копирсалася на кухні, готуючи сніданок, щось шкребла, мила, а це тихо. Люба поспіхом підвелася, накинула халат.
       — Мамо! — покликала навіщось, хоч і знала, що стара не почує. — Мамо!
       Глянула за перегородку — мати лежала в постелі горілиць, якось неприродно опустивши руку додолу, на килимку лежала рогорнута й перевернута палітурками угору її Євангелійка.
       — Мамо! — Вже з відчаєм закричала Люба, підбігла до матері, труснула за плече, але та не обізвалася. Вона вже була далеко.

Віктор КОТОВСЬКИЙ

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ