Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Проза

Я сама… своїми… руками…

Костик з кухні перейшов у кімнату, але крики долетіли й сюди.

«Що там в них знову трапилося? — поморщився хлопець. — Певно, дядя Слава знову набрався і робить «розгони» в сім’ї».

Костик прислухався.

«Ні, чути лишень голос тітки Клави. Напевно, чоловік вже й лика не в’яже, — допустив хлопець, — і тільки мовчки б’є дружину. А можливо, він вже не може й підвестися і все відбувається навпаки? — промайнула інша думка. — Напевно, так воно і є».

Тітка Клава жінка бойова, з сильним характером, в різних ситуаціях може й сама впоратися. У випадках з чоловіком, коли він був вже «безтямний», вона робила це з легкістю. Але коли він ще тримався на ногах, то нападав першим. Тоді тітці Клаві потрібна була допомога ззовні. Нею був Костик. В ті нечасті дні, коли він бачив дядька Славу тверезим, той йому видавався доволі-таки мирною людиною.

«Та все ж сьогодні щось не так. Видно, допомога потрібна обом, — зробив висновок Костик. — Що ж, піду. Може, мені вдасться їх примирити чи чимось їм допомогти. Мо, заспокояться, сусіди все-таки».

Костик вийшов на площадку. Подзвонив у двері. Став чекати. Крики то стихали, то знову розгорялися.

«За сваркою не чують», — здогадався він і ще раз натиснув на кнопку дзвінка, довго не відриваючи руки. Крики стихли.

«Притихли, напевно, нікого не хочуть впускати», — ще подумав Костик, але раптом двері відчинилися.

— А, Костик! — якось байдуже промовила тітка Клава. — Ти, напевно, думав, що ми і в такий день сваримося? Ні. Просто плачемо. Та ти не стій. Проходь.

— Може, я недоречно? Зайду іншого разу, — делікатно став відмовлятися хлопець, зрозумівши, що цього разу помилився.

— Чого ж там, іншого разу не буде. Кажу, проходь.

Костик увійшов.

— Сюди, — потягнула його за рукав тітка Клава.

Костя повільно пішов за нею. Вони увійшли в простору кухню.

— Налий йому, Славо, — скомандувала тітка Клава.

Дядя Слава взяв одну з недопитих пляшок горілки, тітка Клава простягнула Костику чисту склянку.

— Взагалі-то, я не п’ю, — запротестував він і помітив, як всі якось дивно на нього глянули, навіть Валька, їхня донька, яка причаїлася в кутку кухні.

— Що, і з нами пом’янути не можеш? — запитала його тітка Клава і її губи затремтіли. Лице спотворилося від якогось болю, на очах з’явилися сльози.

«Що тут таке відбувається?» — подумав розгублений Костик.

— Я чогось не зрозумів? Кого це ви поминаєте навпроти ночі? — перепитав він.

У нього втупилися три пари здивованих очей.

— Як кого? — крізь сльози проказала тітка Клава. — Ігорка нашого.

Костик розгублено поглянув спочатку на дядька Славу. Але в його п’яних очах складно було щось розгледіти. Тоді він перевів погляд на Валю. Заплакані, але порожні очі дівчини також не підказали йому відповіді. Погляд Костика повернувся, до найбільш тверезої тітки Клави. Її червоні від сліз, сповнені горем очі свідчили про велику втрату. І тут він помітив серед пляшок та склянок маленький портрет Ігоря з чорною стрічкою навскоси.

— Що ж сталось? — тихо спитав її Костик.

— Хіба ти нічого не знаєш? Ігорьок покінчив з життям. Ми тільки-но з моргу, — глухо вимовила вона, і її обличчя жалісливо скривилося.

— Пробачте! Я недавно прийшов з роботи і не знав. Висловлюю свої співчуття, — проказав Костик і подумав: «Ось чому дядько Слава п’є у її присутності. І Валя вдома, хоча зазвичай вдень і вночі десь пропадає».

Він ще раз поглянув на тітку Клаву. Її обличчя змінило свій недавній вигляд. Тепер воно наливалося злобою.

— Це через них пішов з життя мій хлопчик? — зблиснули люттю її очі. — Від них жодної користі. Я роками билася як риба об лід. Турбувалася про сім’ю. І ось бачиш, — вона повернула заплакане обличчя до Костика, — чоловік — закінчений алкоголік, донька, кажуть, гуляща.

Костик побачив, як дядько Слава і Валя щось хотіли сказати на свій захист.

— Цитьте ви! Зрадники! — крикнула на них тітка Клава.

— Ну, навіщо ви так, — спробував заспокоїти її Костик.

— А як? — мало не зарепетувала тітка Клава. — Дивися, я це все заробила своїми руками, — вона знову схопила його за рукав. — Пішли! Дивись! — жінка почала відкривати одну за одною двері в кімнати. — Бачиш? Чотирикімнатна квартира. Скрізь меблі чи не найкращі. У Валі — музичний центр, думала, менше буде з хати втікати, та ж ні, тижнями не з’являється. — Вона підвела Костика до вікна, — там, бачиш, під вікном — іномарка, думала, чоловік кине пиячити, та ні — п’є сильніше, як колись. В Ігорка комп’ютер, про якого він міг раніше лише мріяти, а він... — раптом вона замовкла. Стала втирати рясні сльози.

Костик повернувся до неї. Поглянувши сумними очима на прибиту горем жінку, промовив м’яко:
— Тітко Клаво, не мені, молодому, вас вчити. Дуже шкода, що так сталося, але не ті цінності в житті ви вибрали. Не на тому ви будували свою сім’ю. Та й взагалі — не все нам під силу. Вам треба було, перш за все, звернутися до Бога. Тоді іншими були б результати.

Очі в тітки Клави від подиву зробилися круглими:

— Ти що знущаєшся? Який Бог? Я це все здобула сама. Заробила стартовий капітал за кордоном. Тепер ось відкрила свою фірму. Всі ті речі, що ти бачив, я заробила сама. Розумієш? Я сама! — крізь сльози гордо зблиснули її очі.

— Вибачте, але ви неправі, — сумно похитав головою Костик.

— Мені видніше, — не так вже твердо відповіла тітка Клава.

— Я піду, — пригнічений її відповіддю сказав хлопець.

Вона, нічого більше не сказавши, провела його до виходу. Закриваючи за ним двері, проказала:

— Приходь завтра на похорон.

На похорон Костик прийшов. Як же було йому не прийти, жаль було сусідів, та й Ігорка також.
«Він ніби й непоганий хлопчак був, але тільки засмиканий якийсь. Якби я раніше сюди переїхав, може, й подружилися б… — думав Костик, стоячи на кладовищі, над могилою Ігоря. — Як знати? А потім, можливо, він разом зі мною і в церкву сходив би, про Бога дізнався б, на життя по-іншому подивився б. Та, взагалі-то, їм треба було б усім до Бога навернутися, — подумав він. Потім, окинувши поглядом тітку Клаву, тихо проказав, — А їй першою».

Він вирушив до ридаючої жінки.

— Прийміть ще раз мої співчуття, тьотю Клаво. Тримайтеся.

Жінка звела на нього затуманені слізьми очі:

— Так, Костику. Ти правий… Це я все сама… Своїми руками…

Микола МУЧИНСЬКИЙ

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ