Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

Замовити
поетичну збірку

Поезія віри

Осоння віри

Замовити
поетичну збірку

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com





Увага!
Це стара вірсія сайту. Через деякий час вона не працюватиме.
Переходьте на нову версію сайту "Українська християнська поезія"

 

Проза

«Я хочу жити»

Земні шляхи часом перетинають чорні смуги болю й печалі, які людині не обминути й не перестрибнути. Їх можна лише пережити, перетерпіти, перебороти. В такі моменти чимало з нас залишається наодинці зі своїми відчаєм та смутком. І чомусь серед того мороку немає людей, здатних підставити плече під ту ношу. Навпаки, пригнобленого потрохи «здають» рідні та друзі. Віддаляючись в далечінь буднів, залишають його при дорозі одного, приреченого на розтерзання.
Але ця розповідь оптимістична. Йдеться про двох. Їхні долі перетнулись в найкритичніший момент, викресавши сніп співчуття й доброти.

...Звістка про нещастя, яке спіткало Настю, не засмутила Максима, не торкнулася серця. Власне, вони й не були знайомі. У Насті квартирувала його сестра, коли навчалася в обласному центрі. Пам’ятається, лише здивувався: молода, а от маєш — така хвороба... І незабаром про все забув. Бо в кожного своє життя, свої дороги.

Та через деякий час мама сказала: «Настя вмирає. Ми хоч і мало знали її, але наша Галя жила в неї — треба було б відвідати, підтримати...» Словом, поїхали.

На той час Настя жила в одному із сіл сусідньої області. По дорозі думав собі: чому так буває з людиною — довгий час особисте життя не складалося, лише в тридцять вийшла заміж. Здавалося б, живи, радій, рости дітей. Та не все так просто...

Від таких відвідин не очікуєш приємних вражень, готуєш себе до найгіршого. Але те, що вони побачили там, приголомшило, багром пройшлося по нутрощах. В занедбаній сільській хатині їх спіткали страх, безнадія і густий нудотний сморід від занехаяних пролежнів та свищів помираючої. Вона лежала в ліжку, змучена болем та відчаєм, і невидющими напівзаплющеними очима дивилася кудись у стелю. Їм запропонували сісти. Максим розгубився. Як поводитись в такій ситуації, коли тобі лише двадцять два і світ видається рожевим. Певно, варто було б підійти, запитати про здоров’я, підбадьорити, заспівати псалом. Але він приріс до лави і, мов загіпнотизований, дивився в той страшний куток. Мама вже говорила щось розважливе і корисне. Старші — вони все знають. До вмираючої підходили стариці, зазирали в вічі й питали: «Ти ще не вмерла?» А в кутку біля печі в тупому очікуванні неминучого кінця сидів на стільчику старезний глухий дід.

Настя мовчала. Крізь свідомість монотонно тягнув хтось думки: ще прийшли якісь люди; спершу приходили часто, а тепер лиш зрідка — махнули рукою, бо вже давно мала б померти. А бач... живу. Та все одно — нічим і ці не допоможуть. Посидять та й повтікають своїми дорогами. Хоч десь там, в глибині душі ще живе надія, сподівання на якесь чудо. Як в тому попелищі: зверху вологе й неживе, а штурхнеш, бувало, палицею чи й ногою — і зажевріє тьмяно жаринка. І той хлопець на лавці... Зіщулився і вкляк. Хіба він може знати всю глибину мого відчаю. Хіба він бачив ту межу, за якою розмивається життя. І що цій жінці до мене? «Кріпись... така твоя доля... все в руках Божих...» Говорить, бо так треба. А краще б мовчали. Всі! Бо нема їм діла до мене! Поговорять і підуть. Відмахнуться, як від набридливої мухи. І правда... Як та муха. В павучих тенетах. Обкручена, обвита. Вже й не бзомкаю. Господи! Го-го-го! Го-го-го-споди мій!!! Чому ж мовчиш? Невже не бачиш, що нікому я не потрібна? А я... Я надіюсь на Господа. Як же кажете ви до моєї душі: «Відлітай ти на гору свою немов птах».

Так... З тих пір багато води витекло. Але все, що відбувалося потім, зарубцювалося в Максимовій свідомості назавжди. В глибині його єства почав зароджуватися якийсь невловимий протест, який з кожною хвилиною того тяжкого споглядання бубнявів, тужавів. І кріпнув. А там вже й підпирав під саме горло. Коли, зрештою, попрощавшись, вони прямували до зупинки, Максим, оговтавшись, полегшено зітхнув. І водночас той незрозумілий досі протест сформувався в чітку думку, яка аж застугоніла в скронях: «Може, вона й не буде жити, але померти повинна як людина, як християнка, охоплена турботою. І любов’ю!»

Пішли і ці... Нехай собі. Настя була в напівзабутті. Як повільно тягнеться час. І невблаганно. Понеділок-субота. Понеділок-субота. Неділя... Колись цей день був таким святковим. Нині став ніяким. Найсумнішим. Бо залишаюсь одна-однісінька. Саменька. І тоді спогади налітають мошкарою. Печуть! Скубуть! Кубляться нагло у серці. Ніколи вже не повернуться ті безтурботнні дні, коли дихалось на повні груди і так хотілося жити.

«І єслі нє станет овєц в загонє...» То лиш так співали. Хіба хто думав, що це може торкнутись саме її? Торкнулось... Скрутило, змотузило, висмоктало, змордувало. І чому саме я? Хіба найгірша? В чому, Господи, моя провина? Ох, знаю, що недобра... Така, як всі. Чи не боролась я, не знемагала? Невже думала про себе більше, ніж була насправді? І в серці своєму, Ти знаєш, відчувала себе прахом, найостаннішою серед дітей Твоїх. І сподівалась лиш на милосердя Твоє.
І за що мені це? Не віднялось ще дихання від уст, а мов би вже й похована. Ще жива, а мовби труп. Живий труп...Всі полишили мене. І чоловік. Всім стала на заваді. Як закопають — так зітхнуть. Та й добре. Ніщо вже не тримає мене тут. Якби впасти в небуття, заснути — й не проснутись... А ліпше й не з’являтися у цьому світі. Якби ж то можна.

Боязко... Страх паралізує. Пора в дорогу, а я не відчуваю Тебе, Господи. Одна як перст.

Моторошно... І хто б взяв мене за руку?

Ісусе!!! Де Ти ?! Змилосердься! Простягни до мене Свою руку.

Нема... Гримуча пустка. Пізно... Світильник мій погас.

Через тиждень Максим повертався в те село. Не сам. Разом з братом у Христі. Микола погодився транспортувати хвору своєю машиною до обласного центру. І не тільки. Нині він був його однодумцем, співучасником. Максим поділився з ним своїми думками, переживаннями, намірами. І запитав: «Чи віриш ти, що Господь може оздоровити цю занехаяну душу?» І він відповів: «Вірю!»

Якби ти знав, дорогий брате, мій вірний друже, наскільки я вдячний тобі за те, що ти не залишив мене самого в цій непосильній боротьбі. Бо сам би я не зміг... Надто тяжка ноша. Крім тебе, ніхто не зрозумів, не підтримав мене. Всі були категоричні — безнадійний випадок.

«І шукав Господь людину, яка б стала у проломі...» Легко про це читати, навчати когось. Але хто знає, що то за пролом? І хто стояв там? На вістрі вітрів, під насмішками та нерозумінням своїх у Христі: дивак, наївний простак. І що він надумав про себе?

І правда. Серце краялося від непевності й сумнівів. Нестерпно хотілося відступити і назавжди забути ту жінку — така її доля.

Господь! Якщо це Ти втримуєш мене в тому проломі, з якого я стільки разів хотів ганебно втекти; якщо це Ти, Господь, то зверши чудо! Даруй силу і умудри, бо я не знаю, як поводитись у тій родині і з тою жінкою.

І ти, мій брате, притих, прикипів до керма. Може й ти нині вважаєш мене самовпевненим авантюристом? Думаєш: як поглянемо тим людям у вічі?

Так, вони таки не розуміли нас. Ні вона, ні її рідні. Якби приїхав хтось поважний, то ще б... Вони настільки змучились у своїй біді, що віра їхня ослабла, замулилась, затхнулась. Доти я не знав, що горе здатне паралізувати, віддалити душу від Бога. Думав, що такі випробування лише очищають, загартовують.

— Нащо це вам? Дайте їй померти. — Настин чоловік відводить очі, в яких нудьга та якась фатальна впертість.

Ще є мить, щоб відступити. Ще є... Кілька кроків, кілька слів — і буде пізно. Коли вирішував — серце горіло, а зараз... І нащо це було мені ?! Невже погодитись з ними ? Сказати: ну то добре. Господь з вами. Прощавайте.

«Він очеретини надломленої не доломить, гнота тліючого не погасить...» — сплив у свідомості вірш з Біблії. І немов луска спала з очей — це не моя боротьба, а Господня.

Зовні все виглядало буденно. Двоє юнаків розклали в легковушці сидіння, намостили туди соломи — бо інакше й не можна було — й завантажили хвору. Все — відступати стало нікуди.

Дід завмер біля воріт. Столітній дід... Що він думає собі?! І ти не розумієш нас, древній брате? Не розумієш, як боляче завжди відступати. Тоді краплина за краплиною покидає душу та перша любов, без якої все інше — марнота.

Настя намагалася не стогнати. Хоч було боляче і соромно. Скоріш від пекучого сорому, аж паморочилось в голові. А до щоденного болю вона давно звикла. Соромно за себе, за своє занехаяне тіло, за свого чоловіка. Бо інші, бач, і живуть, і вмирають достойно, коли «життя — Христос, а смерть – надбання». А вони...

Та хай собі. Чи не всеодно. День чи ніч. Життя чи смерть. Дорога в нікуди. Молочна безвість свинцем вливається в мозок. Щось запитують. Нехай питають. Вона закриє очі і спатиме до смерті.

Поїхали... Пам’ятається, в дорозі «вистрілило» колесо — й машина злетіла десь на узбіччя. Чула, як дивувались: тільки Господь нас нині зберіг. Чула, як молились, як ревно дякували Йому. Мовчала... Що їй до того. Чи не добре було б зненацька згинути отут?

З їхніх слів розуміла, що везуть її до Максимової домівки. А далі що? Куди податись? Про це не хотілося навіть думати. Бо всюди — безвихідь, всюди — глухий кут. І вона — як той непідйомний і бридкий тягар, якого годі зрушити з місця.

Коли приїхали, занесли в хату — він просив у своєї баби: «Бабо, покупайте сестру». І стільки було в тому проханні розпачу й смутку, що душа її зойкнула і прокинулася. Настя раптом усвідомила весь трагізм Максимового вчинку. Побачила поряд, здавалося б, несумісні речі — дитячу безпорадність та незбагненні відвагу і рішучість, зрозуміла всю глибину його стосунків з Господом. І вже не переймалася собою — за якусь мить біда її стала зовсім далекою і мізерною. Та й чи варто думати про себе, таку нікчемну, коли поруч ще залишились християни, здатні на таку жертовність.

В її пригнічене єство вже вривалися слова молитви. Настя розповідала Господу про свої наготу й сліпоту. І благословляла брата з усієї сили кожною зболеною клітинкою, з подивом і радістю помічаючи, як плавиться і починає тремтіти перед Господом її серце. Давно забуте відчуття присутності Божої накочувалось, обволікало душу, вогненними струмками пульсувало її тілом. Господь був настільки близько, що, здавалося, й слова стали марними й непотрібними. «Ісусе! — шепотіла вона. — Забери мене до Себе…»

До цього Максим думав лише про одне: аби Бог дав силу і мудрість якось охопити хвору турботою, щоб вона, може, наостанку відчула теплоту християнських стосунків, щоб не покидала ця душа світ, зневірена у Господі. Нині щось змінювалося. Баба обмивала Настю, а Максим сидів у сусідній кімнаті і прислухався до ридань молодої жінки, до її палкої молитви. І той плач був для нього найкращою музикою. Бо він вже розумів, що це були сльози відновлення стосунків з Господом, сльози від присутності Сина Божого.

Максим упав на коліна. «Отче мій, Ти бачиш, який я немічний, бачиш мою тривогу і терзання. І слабкість моєї віри. Ти знаєш все. Перед Тобою відкрита і ця душа. І я Тебе прошу в ім’я мого Господа Ісуса Христа — зверши чудо, яких в Слові Твоєму описано немало. Вилікуй її, підніми з ложа смерті. Аби міг я і в радості, і в скорботі свідчити про милість Твою кожному. Говорити: «Живий Господь! Я пережив це особисто».

…Багато років минуло з тих пір. Змінився світ, а разом з ним, на жаль, і християни, але в Максимовій свідомості та боротьба Господня, в якій він узяв участь, залишається й досі свіжою як відкрита рана. Памятається, обставини тоді на диво сприяли їм. І незабаром Настю вдалося помістити в обласну лікарню, де знайшовся лікар-християнин, хірург, який невдовзі успішно прооперував хвору. Максим з Миколою часто відвідували її. Але настав день, коли Максим поспішав до Насті з особливою радістю. Він, як нині, чує те пророцтво, яке було до нього на одному з богослужінь: «Нехай сама вибирає: залишитись на цій скорботній землі чи відійти у вічність…»

«Я хочу жити…» — мовила вона.

Володимир ПОВАР

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ