Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

Замовити
поетичну збірку

Поезія віри

Осоння віри

Замовити
поетичну збірку

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Проза

Лист

(За мотивом невідомого автора)


Поштар Сава звичними рухами перебирав сьогоднішню пошту. Більш як за два десятки років поштової служби ці рухи відшліфувалися до автоматизму — у нього виробився власний, тільки йому одному зрозумілий метод розкладання листів у стару, а від цього ще більш шановану, поштарську сумку. Цю сумку знали всі без винятку жителі селища і навіть більшість собак, які стерегли обійстя цих жителів. Різноколірні листи немов би за помахом чарівної палички акуратно лягали на декілька стопок і лише іноді, коли адреса була неповною чи написана нерозбірливо, на якусь долю секунди рука застигала в невпевненості: куди покласти. Які тільки листи не проходили через його руки, які особисті потаємні секрети ховалися за зовні безпристрасними конвертами! Сава, якого в селищі шанобливо називали Юхимичем, був чесний та добросовісний, ніколи не відкривав чужої кореспонденції, доставляв її вчасно та акуратно. За це його любили та поважали.

Юхимич раптово зупинився: в руки потрапив лист, який не вписувався в загальноприйняті поштові рамки. Підсвідомо він хотів відкласти його в бік, ще навіть не знаючи, що в ньому не так, але передумав і зосередив увагу на конверті. Звичайний стандартний конверт, звичайна марка, адреса... Ага, щось не так з адресою. Перше, що впало у вічі, — зворотна адреса. Там стояло лише два слова: «Апостол Павло». «Дивне прізвище», — подумав Юхимич і перевів погляд на місце, де мала бути адреса того, для кого отой Апостол надсилав листа. Те, що він прочитав, спантеличило його ще більше — чітким акуратним почерком на конверті було виведено: «Святому і вірному у Христі Ісусі». Старий поштар бачив різні конверти з різними адресами, часто любив розповідати історію про те, як одного разу цілий тиждень шукав по селищу «діда Гандрея» якому невідомий онук написав листа — і таки знайшов його. Але таке...

Юхимич декілька разів перевертав конверт, перечитував, шукав найменшу зачіпку, навіть для чогось понюхав його, але марне: він ніяк не міг второпати для кого ж цей лист. «Святому і вірному... Гм... — думав Сава. — Ну, святий, ну, вірний... Слова ніби зрозумілі, а от хто конкретно святий — незрозуміло».

— Що там в тебе, Юхимичу, — гукнув з-за перегородки завідуючий поштовим відділенням Матвій Григорович. Він помітив, що робота в Сави чомусь зупинилася, а це говорило про те, що сталося щось серйозне.

— Та ось лист якийсь цікавий, ніяк не втямлю, кому він, — якось розгублено відповів Юхимич. Для нього, старого поштового вовка, як він з погордою себе називав, було незручно признаватися, що в їхній селищній поштовій системі виникла заминка.

— А що ж там таке? Без адреси чи прізвище не прочитаєш?

— Та, без адреси воно то без адреси, а прізвища ніби і нема, лише якомусь святому...

— Святому кажеш? — протягнув Матвій Григорович. — Щось не пригадую такого прізвища в селищі
.
— Та це не прізвище, просто святому... Ну, святому, тут і все...

Поштові чиновники довго розглядали лист, висловлювали свої припущення, аж поки не зійшлися на думці, що це, напевне, лист їхньому батюшці: ну, хто ж ще може бути святим. Та йому, як кажуть, сам Бог велів бути святим, недаремно ж — священик!

На тому й порішили. Юхимич закинув стару сумку на плече і почвалав до батюшкового обійстя.

Вдома нікого не було. Постоявши хвильку на порозі, поштар побачив сусіда, що порпався на городі.

— Остапе, а де ж твій «святий» сусід? — напівжартівливо, напівсерйозно запитав Сава.

— А, це ви, Юхимичу. Святий, кажете? — з якоюсь неприхованою іронією перепитав той. — Та, думаю, що мій святий сусіда сидить зараз в барі за чарчиною. Він частенько туди навідується. Може, навіть частіше, як до церкви. А що ж у вас за справа до нього? — підійшов ближче до тину.

— Та ось тут лист цікавий прийшов на відділення, вирішили з Матвієм, що то нашому священикові.

— Сава витягнув із сумки трохи пом'ятого за останні півгодини конверта.

Остап довго дивився на конверта, мовчки вислухав його історію і, хвилю подумавши, повернув листа поштареві:

— Думаю, Юхимичу, ти не за адресою прийшов. Священик то священик, та лишень, як на мене, святі якісь не такі повинні бути. Піди-но ти краще до старої Миколаїхи, тої, що під Куцовою горою живе. Ота-то справді свята. Вона жодної неділі, жодного церковного свята не пропустить, вона всі звичаї церковні знає, вона вже десятки разів по Лаврах та Почаївах їздила, та по різних там святих місцях. То, певно, для неї...

Сава звичним рухом закинув сумку на плече і повернув в напрямку Куцової гори.

Миколаїхи на подвір'ї не було, але й шукати її не треба було — з-за хліва на всю околицю чувся якийсь гармидер, в якому перемішалися перелякане куряче кудкудаканя, протестуючий лемент півня і над усім тим — гострий, як ніж, дискант господині. Спочатку годі було щось второпати у тій катавасії звуків, але, прислухавшись, Сава почав розрізняти деякі слова, які без сумніву, належали старій Миколаїсі:

— А бодай ви виздихали, бодай вас собаки рвали! Ах, гаспиди прокляті, чи більше нема де кубашитися, а бодай вам... — далі дискант ставав таким писклявим та емоційним, що слова вже важко було розібрати.

Сава стояв, не знаючи що робити далі. Йти за хлів в такий виховний момент було якось незручно, а ще незручніше те, що прийшов все-таки до святої. Поки роздумував, Миколаїха, розчервоніла, з виглядом переможця, який повертався з герцю, випливла з-за рогу. Вгледівши гостя, втомлено витерла чоло запаскою і, ніби вибачаючись, пояснила:

— Ах, прокляте ж створіння, всі грядки мені перемарнували, бодай їх нечистий побрав. А вчора ще й сусідська коза залізла в город, наробила порядку. Десь ті іродові Сичуки не годують того гаспида рогатого...

Саві стало ще більш незручно. А найбільш образливо, що і та виявилася не тією, кого він шукає.

— А що вас, Юхимичу, привело до нашої хати? — раптом зовсім іншим, єлейно-солодким тоном запитала Миколаїха. — Якась вісточка може є, хоча, здається й не чекаю. Знаєте, ото надумала до святої Лаври сходити, але на кого ж господарку лишити, тут так треба дивитися за всім... — Вона хотіла ще щось сказати про «гаспидів», але тоді потрібно було б міняти тон з єлейного на сердитий, а така часта зміна виглядала б негарно. — Нічого, от трохи підроблюся, таки відвідаю святі місця...

Сава так і не сказав справжньої причини. Дипломатично перевівши мову на іншу тему, він для годиться перекинувся із Миколаїхою кількома фразами і, так само дипломатично попрощавшись, вийшов за фіртку.

«Ти бач, яка оказія, — думав розгублено. — І Миколаїха виявилася не святою. І куди тепер з тим листом...»

І раптом як осяяння з неба, він почув далеке мелодійно-приглушене дзинчання. Ще мозок не опрацював отриману інформацію, не розшифрував, але інтуїція підказала, що треба йти на оте дзинчання. Наступної миті він зрозумів, що ото за звук: в кінці вулиці, під самим лісом, жив Карпо Гущак. Його знали в цілому районі, а може і далі. Цілодобово на широкому подвір'ї кипіла робота: вдень Карпові хлопці метушилися біля власної пилорами (саме вона ото так тепер дзинчала), а вночі туди інші «підрядники» звозили з лісу здоровенні колоди. Лісники і навіть обласне начальство мовчало, немов би отого виробництва і не було.

Сава почвалав туди. Все село знало, що Карпо зі своєю сім'єю ходить до «штундів» або, як зараз модно стало їх називати, «євангелістів». В селищі вони мають великий, сучасний дім молитви, проводили в клубі євангелізації, закликали людей до покаяння, до святості. Сава також бував в них, і навіть поважав: все-таки не п'ють, не розводяться, не матюкаються.

Карпо був на місці. Поважно підійшов до поштаря, вислухав його проблему, довго розглядав листа. Потім, трішки знітившись, нахилився до Сави і, дивлячись йому у вічі, відповів:

— Юхимичу, ти розумний чоловік, тобі багато пояснювати не треба. Воно то так, я віруючий, служу Богові, дітей намагаюся вчити доброму, але ж... Ти сам бачиш... Якось воно і жити треба. Усі ж знають звідки той ліс і як він потрапляє до мене. Ну, хто як називає, для когось він крадений, для когось чистий... Ні, не можу я взяти того листа. Ти знаєш що, піди-но до Степана Яворського, він помічник нашого пастора, хороший брат, хороший проповідник, та й за церковну пошту відповідає...

Юхимич пішов назад. Ще довго чувся йому спів пилорами, але її тональність була чомусь вже не мажорною...

Ось і Степанова хата. На стук вийшла гарна білява молодичка, правда, як Саві здалося, з якимось сумом в очах.

— Степан?.. — знічено перепитала. — Так, так, він вдома, от тільки не знаю, де він. Марійко, гукни татка...

Сава вирішив надати розмові офіційного тону.

— Як мені відомо, — почав він, — ви помічник пастора, проповідник, ходите в молільний дім. В селі вас знають як хороших, порядних людей, навіть святих. Отут в мене є один лист, він напевне для вас, — і простягнув конверта.

Степан взяв листа і вголос прочитав те, що було написано на ньому. Потім глянув на дружину і ще раз, але вже не так впевнено і значно тихіше та повільніше, прочитав ці слова. Помовчав, мовчки кинув оком на дружину. Та, ніби зрозумівши щось в тому погляді, вийшла з кімнати.

— «Святим і вірним... святим і вірним...» — ні до кого не звертаючись, ще раз промимрив Степан.

— Бачте, добродію, Слово Боже вчить нас бути святими та вірними, та, на жаль, не завжди воно так виходить. От якраз ми з Оленкою, ну, з дружиною, вже другий день не розмовляємо. Через якусь там дрібницю погризлися, а тепер чекаємо, хто ж перший пробачення попросить... А на дітях злість зганяємо... Отака-то святість... — він криво посміхнувся, але листа не спішив віддавати. — Знаєте що, Юхимичу, нехай він в мене залишиться: я обговорю це питання з пастором, скоріше всього це для нього лист...

Від Яворського Сава пішов заспокоєний, з почуттям виконаного обов'язку, але з якоюсь незрозумілою тривогою на серці: «А якщо... А якщо і пастор виявиться... того... Невже в нашому селищі немає святих та вірних? Чомусь раніше не звертав на це уваги. Люди як люди, хто кращий, хто гірший, всі нібито християни. А от святі... Ти диви, яка каша заварилася...»

* * *
Недільне зібрання в молитовному домі нічим особливим не відрізнялося від інших. Чудово співав хор, проповідники добре говорили, молитви були гарячими та голосними. Закінчував служіння пастор. Звичною ходою підійшов до кафедри, розгорнув Біблію і ораторським голосом зачитав Слово Боже.

— Апостол Павло в Посланні до ефесян говорить так: «Павло, з волі Божої апостол Христа Ісуса, святим, що в Ефесі, і вірним у Христі Ісусі, нехай буде вам благодать та мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа!» — Він зупинився, прокашлявся, закрив Біблію і вже не так впевнено продовжив: — Брати і сестри! Ці апостолові слова були адресовані безпосередньо віруючим в місті Ефесі і мало хто з нас сприймає їх як особисте звернення. Але Біблія адресована і нам, то можна вважати Павлові слова як звернення і до нас. Чи не так?

Слухачі ствердно закивали головами. Вони любили слухати свого пастора. Він завжди натхненно проповідував, його проповіді були змістовні та живі. Він знову прокашлявся:

— Позавчора в нашому селі сталася цікава подія. Розпочалася вона на нашому поштовому відділені, а закінчитися має, надіюся, на цьому зібранні. В село прийшов лист, адресований людині «святій та вірній». — Пастор високо підняв конверт. Заінтриговані слухачі з цікавістю дивилися на світлий клаптик паперу, хто сидів ближче, зауважив, що він ще не розклеєний. — Цей лист обійшов все село, наш шановний Юхимич відвідав багатьох односельчан, кого вважав святим. Нарешті він потрапив до мене...

Пастор знову кашлянув в кулак. Слухачі здивовано переглянулися: як правило, за кафедрою він почував себе впевнено та невимушено.

— Я не наважився його розкрити, бо... — проповідник, здалося, хотів щось пояснити, але передумав, чи не знайшов слів, чи... Але раптом узяв себе в руки і вже більш сміливо продовжив: — Я подумав, що найкраще буде, як я оголошу про цей лист на зібранні, чи не так брати і сестри? Надіюся, що серед нас все-таки є святі та вірні. — Він запитально подивився в залу, але в цьому погляді було не стільки запитання, скільки болісне благання: «Ну, відгукніться ж хтось, виручте мене, заберіть з моїх рук отого листа, бо аж пече в долоні...»

Пауза ставала все більш незручною та затяжною. Зібрання мовчало. Зібрання святих і вірних...

* * *
А у вашу церкву ще не приходив такий лист?

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ