Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

Замовити
поетичну збірку

Поезія віри

Осоння віри

Замовити
поетичну збірку

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Проза

Зигзаги житття

Казочка про лисичку та вовчика

Запитання

«Людина»

Операція

«Поховайте мене з моїм богом»

Святий

Спадщина

 



Казочка про лисичку та вовчика

       Великий Пушкін якось сказав: «Сказка — ложь, да в ней намек...». Він, звичайно ж, не помилився. Казка може багато чому навчити не лише мрійників-дітей, але й практичних дорослих.

       Пригадуєте українську казку про лисичку, що якимось дивним чином (ну, в казках це буває часто) роздобула собі сани з конячкою? От їде вона собі зимовим лісом, аж раптом — вовчисько з-за кущів.

       — Лисичко, кумонько, підвези мене, старого — благає той.

       — Ет, ні, сани розламаються, он який ти здоровий, — відказує гордовито візниця.

       — Ну, я тоді лише одну ніжку покладу, — просить сірий.

       Подумала лисичка: та скільки тієї ноги, нехай вже. Їдуть собі лісом. Вовк знову несміливо:

       — Лисичко-сестричко, та покладу я мо’ ще й другу ногу, не така вона й важка...

       Подумала лисиця: а й справді, через якусь ногу морочити собі голову, нехай кладе.

       Через декілька поворотів вовкові подумалося, а чому б ще й третю ногу на сани не покласти. І тут господарка саней не дуже опиралася. А через деякий час, дивись, вовчисько вже й весь опинився на санях: де три ноги, там і четверта не в тягар. От тільки через декілька кроків наші герої опинилися серед купи розламаних саней...

       Чи не впізнаєте ви когось у тих казкових персонажах? Чи не було так, що гріх (о-отакий маленький) клав лише одну ногу у ваші сани? Ви не дуже й опиралися: нічого не станеться через таку дрібницю. І їхали далі. А далі була друга, третя «нога». Що було наприкінці, здогадатися не важко. А починалося все лише з одної маленької уступки дияволові, лише з маленького епізоду духовної слабкості. Як правило, еволюція гріха від «маленького» до «великого» проходить непомітно. Тому саме цим він і страшний. Бо на «серйозний» гріх віруючу людину штовхнути важко. А ось так...

       Як відомо, у кожної казки є мораль. Яка ж мораль тут? Дуже проста: Лисички, не дозволяйте Вовкам класти ноги на ваші сани!

Юрій Вавринюк



Запитання

       Він стояв перед нами з жалюгідним виглядом. Давно не голене обличчя, зім’ятий костюм, брудна сорочка. В очах, що виплакали усі сльози, — безнадія і повна відсутність зацікавлення життям. Він аж тремтів від горя та обурення. І виливав нам свою душу...

       Наша місійна група приїхала в Черкаси для євангелізації. Протягом кількох ти-жнів в орендованому приміщенні проходили богослужіння. Слухачі були, в основному, невіруючі. І от після одного зібрання до нас підійшов цей ще молодий чоловік. Він був п’яний. І хоча, судячи з усього, влив у себе чимало, його мова не була мовою п’яної людини, алкоголь ніби не «брав» його. Він без сліз плакав і вже вкотре задавав нам одне ж і те саме запитання:

       — Де ж той милосердний Бог, про Якого ви проповідуєте? Де Він був, коли помирали моя дружина, мій син і дочка? Чому той, хто винен в усьому цьому, живий і разом з сім’єю, а я залишився сам на цілому світі?..

       Нам важко було щось відповісти. Кілька тижнів тому він разом з сім’єю потрапив в автомобільну катастрофу. Не зі своєї вини. Винуватець аварії мало постраждав, а наш співрозмовник позбувся усієї сім’ї. Життя для нього втратило будь-який сенс, кожного ранку, як тільки прокидався, перше всього напивався: топив своє горе. Наскільки могли, ми пояснювали його ситуацію з погляду Бога, старалися допомогти вийти із важкого стану.

       Чи могли ми його потішити? Нам, як людям, це зробити було важко. У такому горі розрадити може лише Бог. І ми намагалися підвести цього чоловіка до Ісуса, щоб Він Сам потішив, промовив до зраненого серця саме ті слова, які потрібні у такі хвилини. Ми говорили про Христа, Який заради нашого щастя узяв на Себе всі наші тягарі і горе. Що Він може і зараз взяти на Себе тягар його зболілої душі. Потрібно лише довіритися Йому. Дитина, поранивши руку чи ніжку, біжить до матері — і та своєю ласкою і втішними словами зупиняє дитячі сльози, гамує біль. Так і Божа батьківська любов зцілює душевні рани...

       Але він все повторював і повторював:

       — Де ж був той Бог? Чому винний залишився живим, а мої безневинні діти — в могилі?..

       Наші слова безсило розбивалися об ці запитання і ніяк не могли досягти не тільки його серця, але і розуму. Він не бачив і не чув (і не хотів чути) нічого, перед його поглядом, повним відчаю, горя та безнадії стояло лише одне — Божа «несправедливість» щодо нього.
.
       Ми запитали:

       — Чи ти звертався коли до Бога? Чи був ти з Богом до тієї трагедії? «Ні» — була коротка відповідь. «Чому ж тоді ти звинувачуєш Бога, Якого відкидав і в Якого не вірив?»

       Він приходив кілька вечорів. Підходив до нас, знову і знову задавав своє запитання. І не зважаючи на бесіди та потішання, залишався наодинці зі своїм горем.

       ...Ми пробули там тиждень. Після нас мала працювати інша місійна група. Не знаю, чи ще приходив у зібрання цей чоловік. Лише на серці залишився гіркий осад від спогадів про нього. І через багато років після нашої зустрічі він ще стоїть в моїй уяві — нещасний, неголений, з порожніми очима.

       ...Людина, коли все добре в житті, не думає про Бога. Сама, на власний розсуд будує свою долю, а коли приходить після такого будування біда, згадує раптом Бога, «який стояв чомусь осторонь». І ось ці запитання, що задавалися нам — це невдала спроба виправдати себе, своє невір’я. Коли все добре — це мої успіхи, коли невдача — винен Бог. Скількох нещасних диявол обманув цією філософією. Добре, коли біда приведе людину до Господа, але, на жаль, декого вона робить ще більш черствим та жорстоким.

       «Тому то, як каже Дух Святий: сьогодні, як голос Його ви почуєте, не робіть затверділими ваших сердець...» (Єв. 3:7-8).

Юрій Вавринюк



«Людина»

       Сусід збирається до млина. На підводі лежать мішки зі збіжжям, запряжені коні готові в дорогу. Але раптом, щось згадавши, господар гукає:

       — Гей, жінко, винеси-но мені пляшку самогону в дорогу, щоб з млина їхав, як людина...

       Жінка, звичайно ж, винесла. І відразу уява малює звичну для нашого часу картину. Дорогою вихилясами їде підвода, на ній — захмелілий господар. Посоловілі очі не впізнають зустрічних, неслухняні руки шарпають за віжки, полохаючи бідних коней, час від часу з-поміж мішків чути якесь бурмотіння. Ось і подвір’я, з якого кілька годин тому господар виїжджав ще «не людиною». Тріщить паркан: не вписався у поворот. Злякані коні мчать прямо на хлів. З підводи доносяться прокльони і «побажання» на адресу жінки, що вибігла на гармидер, на коней, на матір і на самого Бога.

       Приїхала «людина»!

       Біблія, розповідаючи про створення людини, зауважує, що Творець, закінчивши цю працю, сказав, що «вельми добре воно!» Людина виявилася настільки прекрасною і досконалою, що навіть Сам Бог замилувався нею. Але сатана позаздрив цьому — і людина перестала бути Людиною. Залишився лише жалюгідний образ колишньої краси і довершеності. Але дияволові і цього замало. Він і далі марнує образ Божого творива руками самої ж людини. І затьмарений розум бачить лише свій ідеал «справжньої людини» — захмелілої, з цигаркою в зубах і в обіймах чужої жінки...

       І на цьому тлі ще більше стає зрозумілим прихід Христа на землю: Бог не міг дивитися на цей, знівечений гріхом образ людини. Він не міг знайти серед Свого творіння нікого, хто став би уособленням загубленого образу Адама, став прикладом для інших. І тоді Господь посилає Того, про Кого Пилат сказав: «Оце Людина!»

       На жаль, тисячі представників роду людського не бачать цього величного обра-зу Боголюдини. І як глузування над Розп’ятим звучать сьогодні слова: «А я що, не людина, що й випити та погуляти не можна?!»

       Господи, яка велика Твоя любов, що Ти любиш навіть таку «людину»!

Юрій Вавринюк



Операція

       На завтра була запланована операція. Завтра мене відвезуть в операційну і віддадуть у руки «людей в білих халатах», під гострий скальпель.

       Я хвилювався. Хоча особливих причин для хвилювання, здавалося, не було. Та операція є операція. На ній трапляється все. Тому внутрішньо готувався до найгіршого, хоча ззовні старався бути спокійним. Як віруюча людина, віддавав себе в руки Божі. Але мимоволі раз у раз спливала думка: «А раптом...» І тоді відразу ж напрошувалося запитання: «А яким я тоді постану перед Господом? Чи все у мене в житті гаразд?»

       І я почав «готуватися» до операції. Згадав свої гріхи і покаявся в них, знищив декілька книг та журналів «сумнівного характеру», внутрішньо простив своїм ворогам. Словом, готувався до зустрічі з Богом.

       ...Операція пройшла вдало. Мене уже давно не турбує та частина тіла, що була хвора. Я про неї вже і забув. Але часто згадую оці свої «приготування» і думаю: «Дав би Бог мені кожен день жити так, ніби завтра — операція».

Юрій Вавринюк



«Поховайте мене з моїм богом»

       Його дні були уже пораховані. Це добре розуміла родина і він сам. Ноги давно вже не було, і гангрена, яку не зупинила ампутація, довершувала свою справу. Здавалося б час уже подумати і про вічність. Тим більше, що життя було далеко не святим. Він був п’яницею, відвертим богозневажником і не соромився цього. Але тепер...

       Тепер смерть дивилася прямо у вічі. Сім’я, у якій жив, була віруючою. Тому про Бога і про те, що потрібно для зустрічі з Богом, він знав. І про те, що потрібно покаятися — теж. В такий критичний момент людина мимоволі тягнеться до Творця. Але диявол з останніх сил не відпускає свою жертву, навіть у ситуації, коли спливають останні години земного життя.

       Хворий бачив, що жити йому недовго. Здебільшого, в такі хвилини стараються висловити свою останню волю. І він її висловив. Знаючи, що сім’я проти спиртного, наказав:

       — Я все життя любив горілку, ніколи не обходився без неї. Тому поховайте мене з моїм богом.

       Який гіркий підсумок прожитого! І які страшні слова! Навіть перед смертю людина не може зректися свого «бога», який змарнував і забрав не лише земне життя, але й вічне.

       Його поховали, не зважаючи на такий «заповіт», без горілки. Але це вже не мало ніякого значення. Його «бог» був задоволений — жертва до смерті залишилася вірною. От тільки ціна виявилася надто високою — ціна власної душі.

Юрій Вавринюк



Святий

       В усі часи у багатьох народів були і є «святі». Так називають людей, які своїм життям, служінням Богові та людям досягли зовнішньої та внутрішньої досконалості, досягли святості. Їх шанують, їх наслідують, їм поклоняються. Багато простих смертних вважають великим щастям зустрітися, поспілкуватися з такими подвижниками.

       Я теж мав щастя бути знайомим із святим чоловіком. Ним був мій дідусь. Ні, до нього не йшли паломники, він не вів особливого подвижницького життя, не вважався особою широкої популярності. Це був простий селянин, який все життя турбувався про хліб насущний для своєї сім’ї. Але для мене він залишився святим у повному розумінні цього слова. Неговіркий, навіть більше, замкнутий, він до кінця життя жив тільки одним — Господом. Я пригадую його у різних життєвих ситуаціях, але найбільш вражаючим для мене залишився невеликий епізод, напередодні його смерті. Ще й досі перед моїми очима стоїть ця картина як нагадування, як взірець святого і богобійного життя.

       Якось перед різдвяними святами він захворів. Старий зношений організм важко боровся із хворобою. Родина уже готувалася до похорону. Він зовсім зліг, вставати йому було важко, його розум відмовлявся працювати, і хворий часто зовсім втрачав відчуття реальності. Він то просив забрати його додому, хоча лежав у своїй кімнаті, на своєму ліжкові, то кудись поривався йти, то просив покликати когось із рідні, кого поряд не могло в цю мить бути.

       Якось увечері я із сім’єю приїхав його відвідати. Цілий вечір ми просиділи біля його ліжка, розмовляючи з родиною: дідусь майже увесь час спав, розмови з ним не було. Нарешті ми почали збиратися додому. Я підійшов до ліжка: «Дєдушка, ми вже хочемо їхати». Він розплющив очі: «Підніміть мене». Йому допомогли сісти. Він склав руки і неголосно (йому було важко говорити) почав молитися: «Господи, поблагослови Юру, Ларису, його діток, його родину. Поблагослови його працю...» Він ще щось говорив, уже не пам’ятаю, що саме. Я плакав. Мені мимоволі раптом у пам’яті зринули слова псалма: «...Зацвіте справедливий як пальма, виженеться, немов кедр на Ливані, — посаджені в домі Господнім цвістимуть на подвір’ях нашого Бога, іще в сивині вони будуть цвісти, будуть ситі та свіжі, щоб розповідати, що щирий Господь...» Лише зараз я повністю зрозумів суть цієї поетичної метафори. Я плакав і думав: «Господи! Ця людина не може тверезо оцінити навколишню ситуацію, марить, втрачає пам’ять, забуваючи, де вона. Яким же потрібно бути святим та «свіжим», щоб у такому стані залишитися «при розумі» щодо своїх стосунків з Богом». Молитва була такою ж живою, твердою та сильною, незважаючи на хворобливе та старече тремтіння голосу, як і багато років тому.

       Дідуся вже немає. Але його молитва ще й досі звучить у моєму серці. Вона залишилася однією з найцінніших молитов, що були звершені за мене. Бо нею молилася свята людина. Людина, яка за крок до смерті духом «цвіла, як пальма».

Юрій Вавринюк



Спадщина

       Мій дядько добрий столяр. І як спеціаліст своєї справи мав свою невелику майстерню. А там, звісно, безліч усіляких інструментів, які постійно спокушували його чотирирічного сина — от би добратися до них. Не раз він просив у батька ту чи іншу річ, але завжди отримував відмову: ще замалий. Нарешті, синові домагання почали набридати, і батько, аби той раз і назавжди відчепився, намагаючись надати серйозного виразу обличчю, пообіцяв:

       — Сину, от коли я помру, то все, що тут є, буде твоїм.

       Радості не було меж. Довго ще щасливий Василько ходив по сусідських ровесниках, вихваляючись:

       — Ага, скоро тато помре, і все, що у нього в майстерні, буде моїм!

       Яка дитяча наївність і простота!

       Мені згадався цей випадок, коли я читав книгу «Об’явлення» і ті Бо-жі обітниці щодо дітей Божих. У зверненні до семи церков ми бачимо як позитивні, так і негативні боки їхнього життя. Але якими б важкими не були їхні гріхи, кожне звернення Господнє закінчується словами: «Переможцеві дам...» — і перераховуються ті чудові багатства, що чекають кожного віруючого в небесних оселях. Але тут ставиться і умова: все це належить тому, хто переможе. Переможе себе, гріх, диявола. Але найбільш величними є слова, записані на останніх сторінках Біблії. Описуючи неземну красу нового неба і землі, нового Єрусалиму, Бог через Івана наголошує: «Переможець успадкує все!» Я не можу без хвилювання читати ці три слова. Ми успадкуємо ВСЕ! Ісус помер за нас на голгофському хресті — і ця смерть дала нам право на успадкування небесних багатств. Ми є спадкоємцями краси і довершеності, слави і величі осель самого Бога. І тут немає обмежень: слово «ВСЕ» говорить саме за себе.

        …Малий Василько був безмежно, по-дитячому, радий, почувши, що батькова майстерня буде його. Чи ж не радіти нам, Божим дітям, Його чудовою обітницею, згідно якої «переможець успадкує все»?!

Юрій Вавринюк

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ