Цариця Астинь

Приймає цар послів державних. 
Вже здивував, чим тільки міг.
Драглисто євнухи дрижали, 
наказів прагнули. Поріг 
охороняли алебарди. 
В короні сяяло чоло. 
Були раби, служниці, барди, 
лише цариці не було.

І цар, доточений пихою, 
володар титулів шести,
звелів з усмішкою лихою 
царицю Астинь привести.

Бо скрізь є золота сипкого, 
лакиз, вельмож, візирів — тьма.
Але цариці — ні у кого 
такої іншої нема!

          Євнухи дріботіли,
                                         халатами тріпотіли, 
          наказ той ледве пролопотіли.

Назад брели, як при подагрі. 
Один від страху аж ячить:
— Мовчить цариця, государю.
Стоїть цариця і мовчить!

Цар настовбурчив брови чорні:
— Я вас, нездари, розжену!
Скажіть у витонченій формі —
я жду її, свою жону.

          Євнухи бігли, себе переплигуючи. 
          Назад приплентали, як на налигачі. 
          Плішинами об килим вдарили, 
          не знають, як його й почать: 
          — Мовчать цариця, государю. 
          Стоять цариця і... і мовчать!

Цар побілів: — Я вас в темницю! 
Я вас у мурах заморю! 
Як сміє хтось, хоч би й цариця,
чинити всупереч царю?!

          Євнухи підтюпцем, євнухи риссю, 
          євнухи гримнули на царицю: 
          — Наказ всесильного і мудрого! 
           Хто тут посмів наоборіт?!

...Світились плечі перламутрово, 
летіли брови на той світ. 
Лиш усміхнулись губи крейдяні:
— Велінь царя не визнаю. 
Бо, через євнухів передані, 
втрачають царственість свою!

Ліна Костенко

Разработка веб сайтов