«Тиха бабуня була моя, тиха…»

*  *  * 

Тиха бабуня була моя, тиха…
Як спориш лагідна,
Подорожник до тіла.
Пам’ятаю, як під горіхом
Вона сиділа —
Таким високим,
Що вітер на нього морозом дихав.
Порічки її визрівали в рясних алеях,
Яблука її котилися в роси-трави.
І, Боже правий,
Мені іще довго її постава
Десь тут ввижалася після неї.
Так скупо в пам’яті… 
Ранок, землею вогкий,
І ледь відходить від ночі небо — на пів відтінку,
І перша птаха десь на горіхові тому тьохка, —
А вже остигає у бутлі висока пінка…
А ще — пам’ятаю — стрічала нас, гостей, нечастих,
І ми відчиняли ворота в росистих нитях,
І прокидалися вікна, 
І в їхньому світлі
Бабуня спішила під хустку волосся вкласти.
І плакала… Плакала… 
Хто ж так насправді радий?
Нам сушкою пахла хата, в якій ніколи
Замка не було, як і пишного столу.
Зате була груба на дві кімнати.
Я голосу не пам’ятаю бабуні. Ні в кого
Його не спитати. Лиш — пальці — 
Три пальці з п’яти на її правиці,
Неначе для того залишені, щоби лиця 
Нам перехрестити в дорогу.

Юлія Бережко-Камінська

Переглядів: 9


Разработка веб сайтов