Стрітення («Коли вона вперше до царства внесла»)

Анні Ахматовій

Коли вона вперше до царства внесла
дитину, були серед зали з числа
людей, що служили у ній безнастанно,
Святий Симеон і пророчиця Анна.

І старець узяв дитинчатко із рук
Марії, і три чоловіки довкруг
дитини стояли, хисткими краями
як бильця, занурені в сутінки храму.

Той храм обступив їх, завмерлий увесь.
Від поглядів зайвих і зору з небес
вершини ховали (щоб стати уранці
карбами) Марію, пророчицю, старця.

І тільки на тім’я дитини пучок
проміння лягав, ні про що малючок
не відав ще, тільки посопував сонно
й лежав на могутніх руках Симеона.

Було ж бо повідано старцю сьому
про те, що побачить він смерті пітьму
не перше, ніж Сина уздріє Господня.
Збулося. І старець промовив: «Сьогодні

Дотримавши мовлене слово одне,
ти, Господи, з миром відпустиш мене,
бо вздрів я нарешті обіцяне Звідти
дитя, що продовжить Тебе і до світла

вестиме народи крізь млу перепон,
і слава Ізраїлю в нім». – Симеон
замовк. Тоді тиша усіх огорнула
і слів цих відлуння над кроквами гулом

кружляло потому ще хвилю якусь
понад головами і шелест їх чувсь
під храму склепінням, як птах пружнокрилий,
що може злетіти, спуститись – безсилий.

І дивно було їм. І тиша дива
не менші таїла в собі, ніж слова.
Марія мовчала. «Слова ж бо якії…»
І старець промовив тоді до Марії:

«Що нині лежить на раменах твоїх –
падіння оцих і піднесення тих,
предмет суперечок, загроза устоям.
Від зброї тієї, Маріє, якою

каратимуть плоть його, буде й твоя
душа люто ранитись. Рана сія
розкриє тобі сокровенне й глибоке
в серцях у людей, як всевидяче око».

Скінчивши, він рушив до виходу. Вслід
Марія, зігнувшись, і тягостю літ
похилена Анна в мовчанні дивились,
як меншав, йдучи, він у значенні й силах

для двох цих жінок попід тінню колон,
і взятий у поглядів їхніх полон
мов з примусу храму долаючи простір
на світло ішов, де означився отвір.

Старечо твердими ці кроки були.
Та голос пророчиці ззаду коли
почувся, притримав лиш трохи він ногу:
хоч то не його окликали, а Бога

пророчиця славити вже почала.
І вихід наблизивсь. Одінь і чола
вже вітер торкнувся, і в слух його прямо
вривався життя гул за стінами храму.

Він йшов помирати. Не в улишній пил
з порога із храму на землю ступив,
а в глухонімі пристановища смерті.
Він простором йшов, що позбавлений тверді,

він чув – час утратив для смертного звук.
І образ дитини із сяйвом довкруг
пухнастого тімені стежкою в небо
душа Симеона несла перед себе

так, ніби посвітач у чорну пітьму,
в якій ще допіру нікому саму
дорогу собі осявать не вдавалось.
Посвітач світив і стезя розширялась.

Йосип Бродський

Переклад Юрія Буряка


Разработка веб сайтов