«Мій Боже, дякую, що Ти мене позвав»
* * *
Мій Боже, дякую, що Ти мене позвав
І що вже покаяння відбулося.
Боліли і пекли мені Твої слова
Й любов’ю огортали душу босу.
Вона була тоді самотня і сумна,
Вона не знала, де її пристанок,
І течія швидка несла її човна...
І зупинити його сил не стане?
Який високий реальності поріг!
Сліпих думок котилася навала,
Дивились вікна з-під батьківських стріх
І блудної дочки не впізнавали.
На бистрині, на карколомнім крутежі
І на самім краєчку водоспаду,
Б’ючись об гострі рифи круглої олжі,
Крутився човен в колах слів і зради.
Мій Господи, Тебе тоді почула я —
Мій Господи, Ти дав мені вітрила.
І зупинилася шалена течія —
Душа із Богом тихо говорила.
Молилась: Боже напути і захисти,
Як дав мені Ти, Боже, одяг білий.
Мойого літа молодесенькі сади
Вже відцвіли і вже од даленіли.
Вчорашній сірий день на березі гріха,
Сьогоднішній — на березі любові.
Мій сивий біль палав і не стихав,
Аж поки не торкнулось мене Слово.
Ольга Чорномаз
Переглядів: 562
