«Холодний присмерк пізніх покаянь»
* * *
Холодний присмерк пізніх покаянь...
А милістю окрилена надія —
Як в залі спорожнілому рояль
Без пальців музиканта холодіє.
Не поспішає світ до каяття.
«Учора» перелилося в «сьогодні» —
Й минає невловима грань світань,
Де наше «Я» на компроміс не згодне.
І знову — день. І світ ще не втомивсь
У клопотах своїх про хліб насущний,
І дарувать собі не хоче мить,
Щоб в ній хоча б згадать про власну душу.
І сил людських на мужність не стає
Зізнатися в своєму любострасті:
«Не знали, Боже, що Ти справді є—
Життя сліпило поглядом контрастів.
Якби ж знаття... А вірити — хто зна...
Світ нас навчив не вірити нікому»...
Чия покора і чия вина,
Що стільки вершників на чалих конях?
В які ви барви коней одягли,
Що полетять у безкінечний простір?
Вже знято маски з лагідних і злих —
У отчий дім земні вертають гості.
Величний глас Господньої сурми,
А покаяння й роздуми дочасні,
Усе минає. Вічна тільки мить:
І ми у ній — щасливі чи нещасні.
Сьогодні ми ще можем вибирать.
Ще жде надія, як німий рояль.
Щоб не обняв наш спорожнілий сад
Холодний присмерк пізніх покаянь.
Ольга Чорномаз
Переглядів: 508
