Сонцечола Княгиня
Сонцечола Княгине розради,
До твоїх прихиляюсь грудей,
Як до рідної Матінки-Правди,
Щоби світло торкнулось очей
З тих садів, де рясніє родина,
Де в пісочку дзвінкі діточки,
Де привітно гойдає калина
Винні кетяги довгі віки.
А берізки, немов наречені,
Постають на небесному тлі.
Зливи чисті та благословенні
Котять перли по вмитім гіллі.
Злото Сонця яскраве та любе,
Бо щоразу притягує зір.
І не чутно ні смутку, ні згуби,
І не вкрався чорнобильський звір.
Добрий ліс роздає подарунки
І не хвалиться, лиш гомонить.
І світанків росистих цілунки,
І симфонія ранків бринить.
Там батьки молоді і здорові
Світ схиляють мені до колін,
А серця повні ласки й любови,
Аж церковний втішається дзвін.
Острівець серед ставу старого
Дику грушу, мов човен, везе.
Гребля. Верби дрімають розлого.
Власне світлом наповнене все.
Боже мій! Це було. Ще й зосталось,
Іще вловлює слух солов'я…
Україна, як фенікс, повстала —
Сонцечола Княгиня моя.
Мирослава Данилевська-Милян
Переглядів: 433
