Моїм цензорам
Рафіновані букви лягали потроху,
Мов обстругані дошки, у рівні ряди
І душа попросила в поезії дьогтю,
Тільки ложечку дьогтю у штучні меди.
Бо не терпить вона тих смаків синтетичних,
Не цінує принади «десерту» ніяк,
Бо жива. Бо не має ні хисту, ні звички,
Продаватись усім за лукавий п’ятак.
Й не просіть. Не писатиму пісне і прісне,
Без підтексту. Без серця. Емоцій. Думок.
Або стисну Вселену й між римами втисну,
Або висміюсь стиха у згірклий рядок.
І нехай ми приречені разом до страти,
Я не вмію «ніякою» бути ніде.
Є презумпція щастя у вигляді ката,
Що за спробу свободи на плаху веде.
В задротованих стайнях словесного глуму,
Не властиво стояти баским скакунам,
Вони створені подихом пісні і думи,
Вони люблять степи, не хлівці і не хлам.
Я боюсь ошукати вас звабним обманом,
Якщо навіть і меч мені душу пройде,
Той лиш може вказати дорогу до храму,
Хто шукав її сам. Хто до нього іде.
Домініка Дем
Переглядів: 463
