Донечці

*   *   *

Моя хороша, ще тобі рости…
Не поспішай дорослою ставати —
У нас, дорослих, тут свої світи,
Й один на всіх, де кожен розіп’ятий…

На постаменті, плоті, на стовпі,
Хтось на одній зі стін у власній хаті,
Хтось в натовпі — на древі самоти,
А хтось на дибі славою розтятий...

І котить хвилі море людських сліз,
Солоне та гіркіше од цикути,
Життя іде… Між викликів на «біс»
Ми мусимо відбутися й відбути...

Як часто балансуєм на межі,
Де посмішки скривилися від болю,
Самі собі байдужі та чужі, —
З відчаю розминаючись з собою!..

У нас своя абетка… Багатьох 
Складів читати, бачити — не вмієм,
Бо не навчились… Знає тільки Бог,
Як часто ми жнемо оте, що сієм...

І те що — ні, жнемо частенько теж..
Зціпившись, впершись гаряче й добряче.
Намучившись, із Вавилонських веж —
Ми сходимо, і платимо, і плачем...

Моя хороша! Дай тобі просту
Стежину, Боже, й праведності істин…
Дивлюся в очі долі і… росту,
Росту сльозою у твоє дитинство.

Домініка Дем

Переглядів: 29


Разработка веб сайтов