Олівець

Скільки ж разів я ламався,
Розкришувався графітом,
Затуплювався, помилявся,
Плутав порядок літер…

Ти торкався мене металом —
Обережно, але глибоко.
І на чистий папір лягали
Нові вірші, як перші кроки.

І хоча у полоні сталі
Виживати було непросто,
Я погодився на печалі,
Щоб осердя зробити гострим!

Я бажав цього, я не плакав,
Не просив, щоби Ти спинився.
Я хотів написати знаки
Для яких народився.

Я шукав, де моя стежинка,
Невідома tabula rasa…
Та не раз у кінці сторінки
Перекреслював учорашнє.

І коли опускався вечір,
Починалось усе спочатку.
Та в кінці розпочатих речень
Залишались трикрапки...

Шматував непотрібні вірші
І казав собі: досить муки!
Але раптом Ти взяв мій відчай
У Свої досконалі руки!

Проникав у нутро вогненно
Крізь тонке дерев'яне тіло.
І, здавалось, саме натхнення
У моєму єстві горіло.

Я творити не міг без Тебе!
Ось у чому моя посвята ―
Я народжений Словом неба
До пергаменту душ торкатись!

Від тертя стане серцю жарко
І слова потечуть рікою!
І останню болючу крапку
Ти — як Автор — поставиш мною.

Дмитро Довбуш

Переглядів: 205


Разработка веб сайтов