Пустир

На пустирі давно забутих снів,
Де час і звук, і світло невідомі,
Мій кволий дух, знемігши від утоми,
Блукаючого привида зустрів.

Самотня постать враз вселила страх
Стіною безтілесного мовчання.
Відсутній погляд затаїв прохання,
Невимовленим зойком у вустах.

Коли ж вуаль примарного плаща
Відкрила зору обриси знайомі,
Із подивом я раптом усвідомив:
Тим привидом була моя душа.

Під тягарем гнітючої вини,
Хвороби, що нутро пекла роками,
Вона стояла на руїнах храму,
Загорнута у пасма сивини.

Я підійшов і цілував чоло,
І присмак сліз ввібрав з блідої шкіри.
― Нещасна, нам обом забракло віри,
Вітрами нас від дому віднесло...

І побрели світ за очі удвох,
Обнявши один одного за плечі, ―
В прозорих лабіринтах порожнечі,
Стежками спроневірених тривог.

Навіщо ми і звідки в цьому сні,
У маренні гріховної уяви?
Невже ми не зустрінемо заграви
Воскреслої надії навесні?

Що буде з нами? Хто прийде за нами?
Чи закарбує наші імена
На плитах вікового полотна
Столітній час хвилинними різцями?

Аж раптом ми почули тихий дзвін.
І хвилями спокійного прибою
Він виніс нас із океану болю
На берег, де чекав осяйний ― Він.

Від нього струменіла чистота,
Сліпучим сріблом сяяли зіниці.
Його лице ― ранкова зоряниця,
Волосся ― наче хвиля золота.

Одне лиш слово мовили Вуста:
― Звершилося, ― І сонце заясніло!
Брудне лахміття стало біле-біле
Під обеліском древнього хреста.

Ми перейшли за порухом перста
Крізь тріумфальну арку Воскресіння,
Що приросла сапфіровим корінням
До каменю голгофського хребта.

Запахла у повітрі доброта,
І дзвін заграв мелодію весілля ―
Душа і дух з'єдналися у тілі,
Повічані Всевишністю Христа.

Дмитро Довбуш

Переглядів: 196


Разработка веб сайтов