Воанергес

Тих хлопців нарекли синами грому...
Чи їхній батько був-таки крутій,
А чи й самі прославилися в тому,
Що, піддаючись норову крутому,
Дали би меду будь-якій куті!

Та там усі такі були джигіти,
Що Боже збав і Боже сохрани...
А як забачиш, то ховайся в жито,
Бо ціле місто ладні спопелити,
Вогнем із неба громові сини.

Атож! Чого там тільки не бувало —
Летіли вуха, січені мечем,
Вщухали бурі, демони тікали...
Але й цього братам здалося мало —
Гаряча голова просила ще!

До діла, звісно ж, підключили жінку...
Бо — як не глянь, і що там не кажи,
А ніжних слів, м'якої поведінки,
Тремтячих вій і тихої сльозинки
Ніякі не витримують мужі!

Поглянула вона в Христові очі,
По-материнськи обняла обох:
Учителю, просити щиро хочу,
Аби до Себе взяв моїх синочків,
Коли Тебе царем поставить Бог!

Ого! Це ж треба, капосна сімейка!
Оце хапуги, що там говорить...
А ми? Та чим ми гірші, Зеведейко?
От зараз розберемося швиденько,
Хто більший з нас і де кому сидіть...

Такі лоби — що Господи помилуй!
Мов на розбій собі хто набирав...
А Він узяв і їм довірив силу!
І подалися на священне діло
Рибалка, митник, тесля, костоправ...

Оце то учні, з дозволу сказати!
Це ж буде з ними клопоту й журби...
І, може — так шептали супостати,
Та поряд з Ним не так і просто стати,
Тож всі «порядні» — чухали чуби...

Він не шукав тихонь і боягузів,
Які блазнились грішним і святим...
Господь Собі збирав надійних друзів,
Які підуть в нестачі і в напрузі
Далекими дорогами за Ним.

І хай вони поснуть у хвилю бурі,
І накивають п'ятами, бува.
Нічого, прийде час — на власній шкурі
Відчують рани, допити і тюрми.
І мовлять Богом вкладені слова.

А поки — хай потроху цупить Юда,
І Симон хай пройдеться по воді,
Нехай, не зрозумівши серцем чуда,
П'ятьма хлібами наїдяться люди.
Усе це їм згадається тоді...

І дехто зрозуміє в двадцять першім —
Під сірістю задимлених небес,
Що Богу для Своїх нагальних звершень
Потрібні не знавці високих речень,
А дикий і живий Воанергес!

Дмитро Довбуш

Переглядів: 666


Разработка веб сайтов