Осінь
Трави мої, трави, зе̍ла пишнолисті,
Чом ви похилились у росі барвистій?
Чом ви так поникли під її вагою,
Чом ви так притихли ранньою порою?
А у небі сонце осіяло просинь,
На вогненних крилах прилетіла осінь,
Простелила дивну жовту скатертину
Та й збира у неї золоту данину.
Забирає осінь щебети пташині,
Щоб нести за море в жовтій скатертині.
Дивоокі квіти, трепетні, як мрії,
В павутинках білих опустили вії.
Осінь моя, осінь… Гарна, та печальна.
Світить, та не гріє сонце на прощання.
Крапає із гілки, як сльоза, водиця.
Осінь моя, осінь… Осінь-жалібниця.
І горять тополі, наче з воску свічі,
Обсипає вітер молитви одвічні:
«Дай же мені, Боже, ще весни діждати,
Із країв далеких журавлів стрічати.
Крізь дощі і вітер підніму у небо
Свої тонкі віти, Боже мій, до Тебе.
Як зима холодна білий сон навіє,
Під снігами землю тільки віра гріє».
Може, то тополя, може — моя доля
У житті спинилась, ніби серед поля.
Холодно і сумно в цьому світі сірім,
Та цвітуть левади, коли йдем у вірі!
Галина Гунченко
Переглядів: 1041
